2015-06-30
339
Раніш ніж перейти до огляду сучасного стану народної освіти на Совітській Україні, вважаю необхідним подати стислі відомості про те, як стояла освітня справа на Наддніпрянській Україні з часу революції 1917 р., коли впали всі ті пута, що зв’язували національний рух на Україні. З подихом революції 1917 р. український народ негайно взявся за працю на освітньому полі. І це зрозуміло, бо на Україні за царських часів до самої революції 1917 р, не було жодної української школи. Й ось з перших же днів революції пішла конкуренція між селами, містечками й навіть хуторами. Кожне село намагалося мати в себе українську школу, складало приговори, збирало кошти, відводило помешкання, давало грунт, розшукувало вчителя. Вчительство, знаючи, якої школи потребує населення, стало домагатися організації курсів з українознавства. Генеральний Секретаріат народної освіти, що постав унаслідок I-го універсалу Української Центральної Ради, взявся задовольняти потреби українського народу в освітній справі. А ці потреби були величезні. Поруч із заснуванням шкіл — від початкової аж до Українського університету, Педагогічної академії, Академії мистецтв та ін. — Генеральний Секретаріат народної освіти (пізніше, а саме з днем проголошення IV-м універсалом самостійності України, перетворився в Міністерство народної освіти УНР) приступає до підготовки підручників, плану організації єдиної школи, учителів для української школи, діячів й інструкторів дошкільного виховання та позашкільної освіти і т. д. Дбаючи про розвиток української національної культури, Генеральний Секретаріат на основі проголошеної III-м універсалом Української Центральної Ради національно-персональної автономії забезпечив вільний розвиток культури всім національним меншостям України.
|
|
|
Під час влади гетьмана П. Скоропадського розвиток українського шкільництва на Україні не припинився й завершився відкриттям у Києві Української Академії наук, запроектованої ще Українською Центральною Радою, однак багато проектів, намічених владою Української Центральної Ради, гетьманська влада відклала, а управлінню освітніми справами на місцях надала знову бюрократичного характеру.
Період Директорії Української Народної Республіки визначився продовженням праці, раніше розпочатої ще за Української Центральної Ради, та відновленням колишніх місцевих органів управління народною освітою, скасованих в період гетьманування П. Скоропадського.
Щоб показати, який саме стан освітньої справи на Україні був перед навалою більшовиків на Україну в січні 1919 р., подаю тут статистичні дані про нижчі та середні школи на кінець 1918 р.:
|
|
|
Із комітетів українських народних шкіл — 47 208
вищих початкових шкіл — 1210
хлоп’ячих гімназій — 474
реальних шкіл — 70
дівочих гімназій — 362
комерційних шкіл — 91
дівочих інститутів — 4
торговельних шкіл — 18
духовних семінарій — 9
дівочих єпархіальних шкіл — 15
духовних шкіл — 30
Щодо високих шкіл, то українською владою за два роки відкрито українські університети в Києві та Кам’янці на Поділлі, Український Історично-Філологічний факультет у Полтаві, Українську Академію мистецтв у Києві та Педагогічну Академію в Києві.
Панування більшовиків на Україні від лютого до половини серпня 1919 р. визначилося намічанням різних проектів в освітній справі, але перевести їх у життя більшовикам не довелося, бо на зміну червоним окупантам України прийшли білі — денікінці, які намагалися повернути українське громадянство до вихідних точок того положення, яке, здавалося, вже безповоротно перейшло в сферу минулого. Денікінська влада формально не знищувала української школи, а лише відмовила їй в асигнуванні державних коштів та віднесла українські школи до категорії приватних шкіл. Таким чином, денікінська влада наложила на український народ подвійне оподаткування на освітню справу, — з одного боку, збирала податки на державні потреби, себто й на освіту, а з другого боку, переклала з себе на український народ фінансування української школи. Таке ставлення до української школи денікінська влада мотивувала чисто по-єзуїтському: якщо український народ дійсно бажає мати рідну школу, то він, мовляв, підтримає її своїми засобами. В цей тяжкий час для всієї української культури українське громадянство мусило організовано допомогти школі пережити тяжке лихоліття. На заклик Українського Товариства шкільної освіти в Києві відгукнулися насамперед кооперативи, ухваливши певний відсоток од всіх своїх прибутків уділяти на користь Товариства для удержання українських шкіл, а вслід за ними учительські спілки, різні установи та окремі особи, відраховуючи деякий відсоток від свого місячного заробітку на підтримку рідної школи. Так урятовано від загибелі один із найбільших здобутків українського народу за часів революції.
На зміну денікінцям посунули на Україну знову з півночі російські більшовики, які після короткої перерви й по цей час панують на Україні.
Творцем першої освітньої системи на Сов. Україні був тодішній народний комісар освіти Г. Гринько (його схема була ухвалена Всеукраїнською нарадою в справі освіти в серпні 1920 р.). Трохи згодом в цю систему вніс деякі зміни тодішній заступник народного комісара освіти Я. Ряппо.
Освітня система Сов. України взагалі підлягає різним змінам і до недавнього часу містила в собі деякі відміни в порівнянні з освітньою системою Сов. Росії. Більшовицька влада Сов. України спочатку поклала в основу соціального виховання дитячий будинок, а не трудову школу, як це було в Сов, Росії. Дитячий будинок мав стати «маяком» соціального виховання, себто збирання дітей та їх захисту й охорони. Таке настановлення більшовицької влади на Сов. Україні мотивувалося тим, що внаслідок імперіалістичної світової війни, а потім жорстокої громадянської війни та голоду знайшлося на Сов. Україні коло мільйона безпритульних дітей або напівсиріт, які потребували не стільки шкільного навчання, скільки соціального забезпечення.
Дитячий будинок мав охоплювати сиріт та покинутих батьками дітей віком від 4 до 15 років. Однак у скорому часі дитячий будинок почав втрачати своє значення «маяка» соціального виховання, а натомість основним типом соціального виховання стає семирічна трудова школа, що складається з двох концентрів — нижчого з 4-річним курсом і вищого з 3-річним курсом. З економічних причин більшовицька влада змушена була визнати 4-річну школу за основний тип трудової школи, який постановою Ради Народних Комісарів від 25.ХІ.1924 р. оголошено загальноприступною й безплатною школою. Трохи згодом, а саме законом від 5.IX.1925 р., навчання дітей у перших чотирьох групах трудової школи проголошене як обов’язкове й безплатне.
|
|
|
Щоб зілюструвати, як у дійсності проводилося загальне обов’язкове навчання на Сов. Україні, наведу такі дані: в 1927/28 шкільному році з 612 366 восьмирічних дітей лишилося поза школою 216 659, а з 331 698 дев’ятирічних дітей — 101 618, себто третина дітей цих двох річників лишилася поза школою.
Цікаво, що сама більшовицька влада, встановлюючи закон про обов’язкове загальне навчання, порушує його заведенням певних категорій дітей, які приймаються до школи в першу чергу, — це діти робітників та селянської бідноти. Тож обов’язковість трудової школи фактично не поширюється на дітей «буржуїв» і «куркулів», які можуть користуватися школою лише тоді, коли в школі є вільні місця.
Завдання трудової школи полягає у вихованні з молодого покоління громадян соціалістичного суспільства з комуністичним світоглядом на життя. Сучасна трудова школа є політехнічною школою, себто має ознайомити учнів як в теорії, так і на практиці з усіма важливими галузями виробництва. В дійсності ж трудова школа, як свідчать офіційні матеріали, не дає достатнього обсягу загальноосвітніх знань, а виробнича практика учнів здебільшого обмежується рамками лише одного якогось виробництва, через що звужується політехнічна база школи.
| Роки | Кількість шкіл | Кількість учнів |
| 21 968 | 2 023 680 | |
| 20 579 | 1 724 380 | |
| 17 110 | 1 417770 | |
| 15 715 | 1 533 930 | |
| 16 555 | 1 795 190 | |
| 17 632 | 2 105 670 | |
| 18 564 | 2 218 000 | |
| 20 032 | 2 491 173 | |
| 21 971 | 4 426 203 |
На трудову школу покладається також завдання антирелігійної пропаганди і з цією метою серед учнів утворюються дитячі антирелігійні організації, щоб втягнути дітей в боротьбу з тими, хто вірує в Бога, посіяти розлад у родині між дітьми й батьками та за всяку ціну прищепити дітям матеріалістичний світогляд.
|
|
|
Придивімося тепер, як зростала кількість трудових шкіл та учнів у цих школах (див. табл. на с. 75).
З наведеної таблиці бачимо послідовне зменшення кількості трудових шкіл від 1922 р. внаслідок неврожаю 1921 р., що відбився на всьому народному господарстві Сов. України, в тім числі й на освітній діяльності. Цікаво, що постанови більшовицької влади про загальноприступність, а згодом і про обов’язковість трудової школи припали якраз на роки найбільшого зниження кількості трудових шкіл. Загальне обов’язкове навчання дітей віком від 8 до 11 років офіційно визнається досягнутим, і тепер ставиться завдання запровадити на кінець другої п’ятирічки загальнообов’язкове політехнічне навчання для всіх дітей і підлітків до 17 років. З цією метою семирічна трудова школа має перетворитися на десятирічну школу шляхом утворення 3-го концентру трудової школи з 3-річним курсом.
На жаль, дійсність не відповідає офіційній декларації: не кажучи вже про те, що трудова школа не охоплює всіх дітей шкільного віку, майже дві третини дітей, що вчаться в трудовій школі, передчасно, себто раніш досягнення 11 років, залишає школу, причому майже половина цих дітей покидає школу після одного або двох років перебування в школі. Нема чого доводити, що такі діти виносять із школи в найкращому випадку лише початок грамоти.
Розглянемо тепер, як розподіляються учні трудових шкіл за національністю:
| Всього учнів | Кількість учнів та національності | ||||||
| укр. | рос. | нім. | жид. | пол. | молд. | інших | |
| 2 380 683 | 1 828 025 | 241 858 | 39 194 | 173 537 | 47 640 | 17 245 | 33 184 |
| у % | 77,0 | 10,1 | 1,6 | 7,3 | 2,0 | 0,7 | 1,3 |
| Кількість відповідного населення на Сов. Україні у % | 80,1 | 9,2 | 1,4 | 5,4 | 1,6 | 0,9 | 1,4 |
З цієї таблиці видно, що трудова школа найкраще обслуговує національні меншості (за винятком молдаван), а найгірше українців, якщо порівняти відсоток учнів кожної національності з відсотком відповідного населення на Сов. Україні.
Щодо т. зв. українізації трудових шкіл, то доводиться сказати, що окупаційна влада під тиском вимог українського народу проводить принцип навчання рідною мовою в трудових школах, але ще й досі в багатьох місцевостях, де більшість населення складають українці, існують утраквістичні (двомовні) — російсько-українські школи, як, наприклад, на Артемівщині, де налічується 72 % українців. «В таких школах, — пише «Комуніст» від 22.I.1929 р., — частину лекцій викладається українською мовою, а частину російською, причому більшість учителів уживає мови російської, внаслідок чого учні вчаться не української мови, а якогось жаргону». Створення своєрідної українсько-російської мови слід приписати не лише існуванню утраквістичних шкіл, але й невисокому рівню знання живої української мови деякою частиною вчительства. Так, один дослідник мови вчительства на Кам’янеччині констатував, що вчительська мова пересипана словами, які або взято живцем з російської мови, або просто є скалічені російські слова, як-от: «непонятні міста читалися по скілька разів», «котрі курили й ругались», «докладчиця спинилась на слідуючих капках», «по существу», «конешно» і т. д.
Над трудовою школою стоїть — за планом освітньої системи Сов. України — професійна освіта, яка зосереджується в професійних школах, технікумах та інститутах. Професійна школа мала стати масовою школою в галузі індустрії та сільського господарства. Професійна школа призначена обслуговувати підлітків від 15 до 18 років — як правило, після закінчення ними семирічної трудової школи. Основною базою для створення професійної школи на Сов. Україні стали почасти ті нижчі професійні школи, які дісталися Україні в спадщину від царських часів, почасти старші класи бувших гімназій і реальних шкіл. Про те, як ішов розвиток професійної школи за останні декілька років, подає відомості наступна таблиця:
| Спеціальності професійної школи | на 1. XII. 1925 р. | на 15.XII. 1927р. | на 1.ХІ. 1928р. | на 1.XI. 1929 р. |
| індустріально-технічна | ||||
| сільськогосподарська | ||||
| соціально-економічна | ||||
| медична | ||||
| мистецька | ||||
| кустарно-промислова | — | |||
| будівельна | — | |||
| транспортна | — | |||
| Разом |
Як видно з цієї таблиці, протягом чотирьох років кількість професійних шкіл збільшилася по всіх спеціальностях, крім мистецької; абсолютно найбільше зросла кількість сільськогосподарських шкіл, але відсотково найбільше зросли медичні школи (майже у п’ять із половиною разів).
Як уже раніше згадувалося, до професійної школи з правила можуть поступати лише ті діти, які скінчили семирічну трудову школу. Придивімося, чи так стоїть справа в дійсності. Відповідь на це знаходимо в матеріалах основного обстеження установ професійної освіти на 15.XII.1927 р. У 521 професійних школах, які подали відомості, восени 1927 р. прийнято до 1-ї групи всього 25 531 учня, що за попередньою підготовкою розподілялися так:
| Закінчило 3 — 4 групи трудової школи | Закінчило 5 — 6 груп трудової школи | Закінчило 7-у групу трудової школи | З інших навчальних установ |
Як видно з наведених даних, п’яту частину вакансій в професійних школах восени 1926 р. заповнено тими, які не скінчили повної семирічки. Це зниження вимог при вступі до професійної школи потягає за собою такі наслідки: по-перше, недостатню якість знань, які виносять учні після закінчення професійної школи, по-друге, значний відсоток учнів, які не в стані продовжувати навчання в професійній школі.
Про якість професійної школи може свідчити авторитетний голос в цій справі М. Скрипника — тодішнього народного комісара освіти: «Якість нашої профшколи недостатня. Треба підвищити її, зробити так, щоб головним кадром, резервуаром, звідки брала б свої кадри наша вища школа, була профшкола. Нині ми бачимо, що учень, кінчаючи профшколу, часто-густо не має відповідних знань, щоб витримати іспит до інституту, до технікуму». За первісною освітньою системою Сов. України технікуми та інститути стояли на одній площині — належали до категорії високих шкіл; різниця між ними, як двома типами високої школи, полягала в тому, що технікум мав підготовляти інженера вузької спеціальності, а інститут — інженера-організатора.
| Технікуми | Інститути | |||||
| Спеціальності | 1927 р. | 1928 р. | 1929 р. | 1927 р. | 1928 р. | 1929 р. |
| сільськогосподарська | ||||||
| індустріально-технічна | ||||||
| соціально-економічна | ||||||
| транспортна | — | — | ||||
| кустарно-промислова | — | — | — | — | — | |
| будівельна | — | — | — | |||
| медична | ||||||
| педагогічна | ||||||
| мистецька | ||||||
| Разом |
Цілком зрозуміло, що в очах тих, хто хотів вступити до високої школи, інститут користувався більшим. респектом, ніж технікум, а тому кожний з них волів вступити до інституту, тим більше, що умови вступу до інститутів і технікумів були однакові. Про те, як почували себе студенти інститутів з невідповідною підготовкою, свідчить Я. Ряппо: «Попавши до інституту, потім піднімали голос, що тяжко приходиться від занять і кольоквій, які їм не під силу».
Про розвиток технікумів і інститутів може свідчити наступна таблиця (див. на с. 78).
З цієї таблиці бачимо, що протягом трьох років зменшилася загальна кількість технікумів, особливо з педагогічної спеціальності, тоді як кількість інститутів за той же час трохи збільшилася.
Про розподіл технікумів та інститутів за викладовою мовою та про кількість студентів у них подають відомості наступні таблиці:
ТЕХНІКУМИ
| 1927 р. | 1928 р. | 1929 р. | ||||
| Мова викладання | Кількість | Кількість | Кількість | |||
| шкіл | учнів | шкіл | учнів | шкіл | учнів | |
| українська | ||||||
| російська | ||||||
| жидівська | ||||||
| українсько-російська * | ||||||
| російсько-українська | ||||||
| інші | ||||||
| Разом |
ІНСТИТУТИ
| 1927 р. | 1928 р. | 1929 р. | ||||
| Мова викладання | Кількість | Кількість | Кількість | |||
| шкіл | учнів | шкіл | учнів | шкіл | учнів | |
| українська | 11 197 | |||||
| російська | ||||||
| жидівська | — | — | — | — | — | — |
| українсько-російська | 20 712 | 18 727 | ||||
| російсько-українська | — | — | — | — | ||
| Інші | — | — | ||||
| Разом | 28 207 | 40 890 |
* До шкіл з українсько-російською викладовою мовою віднесені ті школи, в яких українською мовою викладається більше половини дисциплін, а решта — російською мовою; до шкіл із російсько-українською викладовою мовою віднесені ті школи, де більше половини дисциплін викладається російською мовою, а решта — українською.
З цих таблиць видно, що в 1929 р. в порівнянні з 1928 р. з’явився новотвір, а саме інститути, в яких більшість дисциплін викладається російською мовою, а меншість — українською, причому цей новотвір не йде за рахунок скорочення російських інститутів. Нарешті, наведу тут дані про розподіл студентів за національністю (у %%):
| Заклади | Роки | Українці | Росіяни | Жиди | Поляки | Німці | Інші |
| Технікуми | 58,0 | 15,3 | 21,2 | 1,5 | 1,1 | 2,9 | |
| 61,5 | 14,7 | 18,1 | 1,7 | 1,1 | 2,9 | ||
| 66,2 | 13,4 | 14,3 | 1,5 | 1,4 | 3,2 | ||
| Інститути | 51,8 | 18,7 | 25,7 | 0,6 | 0,6 | 1,6 | |
| 53,5 | 16,6 | 25,0 | 0,7 | 0,7 | 3,5 | ||
| 56,1 | 15,8 | 23,3 | 2,0 | 1,5 | 1,3 |
З цієї таблиці видно, що кількість студентів-українців відсотково зростає як у технікумах, так і в інститутах та перевищує відсоток студентів іншої національності. Зовсім інша картина змальовується, коли ми подивимося, скільки студентів-українців у порівнянні зі студентами-росіянами та жидами припадає на 10 тис. населення відповідної національності. Ось відповідь на це питання:
| Українців | Росіян | Жидів | |
| Технікуми Інститути | 7,6 9,9 | 13,4 24,0 | 24,3 60,5 |
Отож виходить, що українці значно відстають від росіян і особливо від жидів щодо використання високої школи.
Доступ до високої школи на Сов. Україні мають насамперед пролетарі, себто робітники та селяни. «Пролетаризація» високих шкіл у розумінні комплектування їх робітничо-селянським елементом здійснюється шляхом своєрідного порядку прийому студентів. А порядок цей полягає в тому, що до високих шкіл приймаються в першу чергу ті, що скінчили робітничі факультети (скорочено — «рабфаки»), — вони вступають без іспиту, всі ж інші мають скласти іспит, причому іспит провадиться за куріальною системою, — є курія робітників, селян, службовців та ін. Заздалегідь намічено норми прийому робітників, селян та інших. У куріях для робітників і селян програма знижена, і це для того, щоб забезпечити високі школи робітничо-селянським елементом. Від часу до часу в технікумах й інститутах проводиться т. зв. чистка, внаслідок якої зі школи виключаються студенти «контрреволюційного» напряму, а таким визнається на Сов. Україні насамперед український національний рух, а також і ті студенти, батьки яких не належали до робітничо-селянського населення.
Переходячи до питання, як поставлено навчання у високій школі, мушу констатувати, що досі нема більш-менш сталих програм та навчальних планів. Майже кожний рік змінюються програми, причому школа вносить від себе в ці програми зміни під претекстом більшої відповідності вимогам комуністичної партії та марксистсько-ленінської методології.
Щодо недостатньої академічної успішності студентів високих шкіл неодноразово висловлювалися керівники Народного комісаріату освіти та вищих партійних органів. Так, народний комісар освіти М. Скрипник на нараді ректорів і директорів високих шкіл 1.VI.1929 p. зауважив, що «вельми великий відсоток академічної неуспішності пояснюється недостатньою підготовкою, недостатнім рівнем знань прийнятих до високих шкіл».
Щодо українізації високих шкіл, то й тут дійсність значно розходиться з декларацією більшовицької влади. Згідно з розпорядженням Народного комісаріату освіти з 1927 р., українізація високих шкіл мала бути проведена до 1930 р. А ось як у дійсності стояла ця справа на 1 листопада 1929 р.:
| Школи з однією викладовою мовою | Школи з двома викладовими мовами | Школи з трьома викладовимн мовами | ||||||
| укр. | рос. | жид. | інші | укр.рос. | рос.укр. | інші | ||
| Технікуми | ||||||||
| Інститути | — | — | — |
Слід також мати на увазі, що деякі високі школи Сов. України з недавнього часу набули всесоюзного значення, внаслідок чого Москва висуває претензію щодо запровадження викладової мови в таких школах. Ось недавній факт, про який розповідав В. Мускін на Першій всеукраїнській нараді у справі високих шкіл: «Чиновник Наркомторгу СРСР надіслав до Одеського інституту таку телеграму: „Через те, що ваш ВИШ (висока школа) є ВИШ всесоюзного значення, припинити українізацію“».
Залишається додати, що, згідно з постановою ЦК ВКП(б) лід 25.VIII.1932 р., на всьому просторі СРСР запроваджено єдину освітню систему, себто на Сов. Україні поширюється та освітня система, яку завела в себе Сов. Росія. Тож до категорії високих шкіл належать тепер лише інститути (технікуми віднесено тепер до категорії середніх шкіл) та університети *(* Університети та загальноосвітні середні школи більшовицька влада зліквідувала на Сов. Україні ще в 1920 р.), відкриття яких на Сов. Україні розпочате з 1 жовтня 1933 р. (відкрито чотири університети, а саме в Києві, Харкові, Одесі та Дніпропетровську).
Кінчаючи на цьому стислі інформації про шкільну справу на Сов. Україні, вважаю потрібним додати, що, по-перше, всі школи на Сов. Україні є державні, бо поза державою ніхто не має права засновувати школи, і цим усувається приватна ініціатива в шуканні інших шляхів в освітній справі, ніж ті, які визначено більшовицькою владою; по-друге, високі школи на Сов. Україні є виключно учбовими установами, себто не ставлять своїм завданням, крім навчання студентів, займатися науково-дослідною працею.
Наукова праця на Сов. Україні провадиться спеціальними науково-дослідними установами, до яких належить Всеукраїнська Академія наук (Академію засновано, як уже згадано, ще перед приходом більшовиків на Україну, а саме 27.ХІ.1918 р.), науково-дослідні інститути та філії, науково-дослідні станції, науково-дослідні кафедри та інші науково-дослідні установи (кабінети, лабораторії, музеї, обсерваторії тощо).
Для характеристики умов, в яких провадиться наукова праця на Сов. Україні, досить указати, що з часу підсилення Всеукраїнської Академії наук у Києві громадсько-політичними діячами (з 1929 р.), — зрозуміло, правовірними комуністами, — чисто наукова праця Академії все більше відходить убік, поступаючись своїм місцем політичній, науково-популярній (виготовлення науково-популярних брошур) та консультаційно-технічній праці (опрацьовування замовлень з боку різних підприємств на аналізи, плани, риси і т. п.). Про відсутність академічної свободи наукових робітників може свідчити вже те, що єдиний метод, яким дозволено користуватися на Сов. Україні, є метод марксизму-ленінізму, бо все те, що не відповідає вимогам цього методу, кваліфікується як шкідливе збочення зі шляху ідеологічного фронту робітничого класу, що стоїть під проводом комуністичної партії.
Яскравим прикладом того, як розправляється окупаційна влада на Україні з найвизначнішими вченими й педагогами, що обстоюють інтереси української національної культури, може служити судовий процес, який відбувся в 1930 р. в Харкові проти 45 осіб, — в тім числі визначного українського ученого і віце-президента Всеукраїнської Академії наук Сергія Єфремова; всіх їх обвинувачено в приналежності до контрреволюційної організації, «що мала завдання повалити більшовицьку владу та відірвати Україну від СРСР». Засудження до в’язниці, вигнання за межі України, позбавлення громадянських прав, — такі кари припали обвинуваченим по цьому процесу. А скільки українських учених підлягає карі в адміністративному порядку, — це не піддається обрахунку. Відомо, що й найвизначніший український історик, член Всеукраїнської Академії наук проф. Михайло Грушевський підпав в адміністративному порядку вигнанню поза межі Сов. України.
В галузі позашкільної освіти більшовицька влада насамперед зліквідувала «Просвіти», — як організації, створені, мовляв, націоналістичними колами та зв’язані з контрреволюцією, а натомість утворила селянські будинки (скорочено «сельбуди»), покладаючи на них, як і на інші установи позашкільної освіти, завдання політичної освіти в дусі комунізму. Через те й сам термін «позашкільна освіта» замінено на «політосвіту». Основній політосвітній ідеї підпорядковано на Сов. Україні всю працю в галузі книжкової продукції, бібліотечної справи, театру, мистецтва, кіно. Навіть пращо в справі ліквідації неписьменності сполучено на Сов. Україні «з основними політичними питаннями», а якраз боротьбу з неписьменністю та малописьменністю більшовицька влада поставила своїм головним завданням, урочисто проголошуючи, що вона ліквідує неписьменність на Україні до 10-ї річниці Жовтневої революції, себто до 1927 р. Але, як і можна було сподіватися, більшовицька влада не виконала своєї обіцянки, а тому потім віднесла термін завершення ліквідації неписьменності до 15-ї річниці Жовтневої революції. Й ось з нагоди цього ювілею більшовицька влада урочисто проголосила, що в 1932 р. остаточно завершено ліквідацію неписьменності, — за одними даними, осіб віком від 8 до 35 років, за другими — віком від 8 до 50 років. На жаль, ці твердження не відповідають дійсності. Так, у статті А. Прянишникової «Чергові завдання Народного Комісаріату Освіти» («Комуністична освіта». 1933. Ч. 6) читаємо, що твердження про цілковиту ліквідацію неписьменності на Сов. Україні було лише декларативною заявою, а в дійсності на цьому фронті є прорив: «Маємо 1200 тисяч неписьменних, що залишилось на другу п’ятирічку. на Україні».
Наведу тут дані про установи політичної освіти за декілька років:
| Просвіт | Хат-читалень | Сельбудів | Клубів | Бібліотек | |
| 1921 р. | |||||
| 1925 р. | — | ||||
| 1926 р. | — | ||||
| 1927 р. | — | ||||
| 1928/9 рр. | — | ||||
| 1932/33 рр. | — |
Як бачимо з цієї таблиці, кількість селянських будинків значно зросла після 1921 р. Зріст цей пояснюється тим, що після закриття «Просвіт» (1922 р.) кількість їх після 1920 р. зменшується, бо частина їх також перетворюється в селянські будинки, тоді як кількість бібліотек протягом п’яти останніх років збільшилася майже вдвічі
Щодо українізації установ політичної освіти, то формальна українізація охопила в значній більшості бібліотеки, селянські будинки та хати-читальні, але, по суті, справа з українізацією цих установ стоїть не зовсім задовільно. Так, наприклад, розподіл книжок по бібліотеках за 1929/30 рр. був такий: українських книжок — 43,7 %, російських — 50,2 %. Особливо зле стоїть справа із забезпеченням українськими книжками дитячих бібліотек у школах національних меншостей. Так, із 65 шкіл, про які зібрано відомості, у 30 школах, тобто 46 %, українських книжок зовсім нема. Українські газети та журнали передплачували лише 29 шкіл, тобто 44 %. Українізація клубів також стоїть зле, що пояснюється тим, що, як зауважує М. Скрипник, «партійний, комсомольський і професійний актив не досить діяльно ставиться до питання українізації. Серед деяких груп ще йде тихий саботаж партійних постанов у галузі національної освіти й справи будування української культури».
Про стан позашкільної освіти на Сов. Україні знаходимо таку загальну оцінку в недавній статті «Комуністичної освіти» за 1933 р. (№ 3, с. 65): «Освіта дорослих на час перевірки цієї справи бригадами ХТЗ (Харківського тракторного заводу) в переважаючій більшості перебувала в дуже кепському стані». Це констатування факту є найкращим доказом того положення, що не можна всю позашкільну освітню працю зводити до одної політичної освіти, тим більше на Україні, де український народ зрісся зі своїми «Просвітами» та не приймає світогляду більшовицької влади як виразника пануючого російського більшовизму. Проголошуючи в декреті від 1.VII.1923 р. новий курс у напрямі розвитку української культури, більшовицька влада мала намір наповнити українську культуру інтернаціональним змістом, але український народ розійшовся тут у товмаченні української культури з російськими більшовиками, розуміючи українську культуру не лише за її формою, а й за змістом. Певна річ, більшовицька влада вбачає в цьому напрямі української культури велику небезпеку для себе й тому так жорстоко розправляється з українським національним рухом, який через те має знову пірнути в глибину народних мас, щоб вибухнути у свій час з нечуваною силою, як це вже було в 1917 р.
