Підручник військової топографії для УПА. 1948 рік. ФОТО

УПА і норми міжнародного гуманітарного права

13.10.2012 _ Дмитро Вєдєнєєв

Сучасні громадяни України здатні і повинні в інтересах майбутніх поколінь усунути політичні й морально-психологічні наслідки того конфлікту із суспільного життя. Щоб він не був перешкодою на шляху формування консолідованої української політичної нації.

Наближається дата 14 жовтня, яку в конструктивістському дусі "винайдення традиції" прийнято вважати датою утворення Української Повстанської Армії.

Ця ідея, як відомо, народилася наприкінці 1940-х років в середовищі української політичної еміграції та була імплементована у 1949 р. наказом Головного командира УПА Романа Шухевича.

Ідейно-політичний задум запровадження "червоного дня календаря" був обумовлений не тільки потребами виховної робот з учасниками підпілля в Західній Україні та членами закордонних формувань ОУН.

Опинившись під зрозумілим контролем західних демократій, закордонні політичні центри націоналістів воліли підкреслити країнам-переможцям, що український націоналістичний рух уключився в активну антинацистську боротьбу ще до корінного перелому у ході Другої світової.

До того ж у руках англосаксів опинилися архіви німецьких спецслужб, де вистачало документів про співробітництво командування УПА з німцями та їх союзниками у розвідувально-диверсійній сфері наприкінці 1943–навесні 1945 рр.

Насправді у жовтні 1942 р. мали місце лише вельми локальні бойові зіткнення повстанських відділів на Волині з гітлерівськими окупантами (зокрема, підрозділу Григорія Перегійняка-"Коробки").

Певний час назва "УПА" взагалі належала збройним формуванням Тараса Боровця-Бульби (частково знищеним загонами, підконтрольними ОУН (С.Бандери), частково "добровільно-примусово" влитим до "класичної" УПА).

Політично підконтрольна ОУН (Б) УПА реально почала формуватися як організована військова сила навесні–влітку 1943 р. Проте ми б зосередилися на проблемі, яка більш значуща і для розуміння історії УПА, і для порозуміння у сучасному українському суспільстві.

"Українське суспільство отруєне історією" - науковець

Вкрай неоднозначне ставлення в незалежній, але строкатій у соціокультурному та регіонально-цивілізаційному вимірах Україні, до проблеми оцінки діяльності українського самостійницького руху й зусилля держави щодо формування офіційної позиції щодо ОУН та УПА викликає необхідність аналізу повстанського руху у світлі норм міжнародного права, а також чинного законодавства України.

На жаль, на сьогодні переважають емоційні, упереджені підходи, а суто наукова оцінка підмінюється втягування проблеми минулого ОУН та УПА у вир кон‘юнктурних політичних баталій.

При цьому носії різних поглядів або обминають правовий аспект проблеми, або творять “міжнародно-правові міфи” на зразок вигадки про “засудження УПА Нюрнберзьким міжнародним трибуналом”, або тиражують стандартні радянські звинувачення повстанців у “політичному бандитизмі”.

Практично відсутні і спроби розглянути український повстанський рух 1939-1950-х рр. під кутом зору усталених норм міжнародного гуманітарного права (МГП).

Та й про яке застосування норм МГП принагідно до “лісової армії” можна було говорити, якщо радянська література ретельно уникала вживати по відношенню до них навіть термін “повстанці” або “партизани”, хоча ці дефініції здебільшого просто вказують на спосіб дій, тактику боротьби.

В Росії керівників підпілля досі називають "главарями бандформирований"

На нашу думку, в інтересах об‘єктивізації погляду на цю складну й болючу проблему нашого спільного минулого необхідно вдаватися до “лекала” правових норм.

Доцільно нарешті перевести її обговорення у раціональну площину, розглядати українське повстанство компаративно, як один із історичних прикладів внутрішнього збройного конфлікту, приклад гострого протиборства націонал-патріотичних сил проти силового нав‘язування певної моделі соціально-економічного та духовного розвитку.

Важко не погодитися, що доба Другої світової та післявоєнна історія людства рясніють десятками, як що не більше, подібних прикладів.

При найближчому розгляді збройних конфліктів внутрішнього характеру постає вкрай неприглядна картина їхнього перебігу: взаємне оскаженіння, кров, підступи, насильство по відношенню до мирного населення. Проведене нами дослідження, наведені документальні свідчення не залишають у цьому жодних сумнівів.

Навряд чи доводиться сумніватися, що у всіх випадках, коли народ стає об‘єктом насильства, то певна його частина вдається до радикальної реакції, застосування крайніх засобів, що не залишають місця для загальнолюдських норм моралі.

Це закономірність світової історії, і Україна тут не виключення – згадаємо криваві ексцеси доби Хмельниччини або Коліївщини...

“Дике шаленство, небачені бузувірства і жорстокість, – пише сучасний дослідник К.Лагунов, – ось що відзначало селянське повстання 1921 року... Комуністів не розстрілювали, а розпилювали навпіл пилами або обливали холодною водою і заморожували.

А ще розбивали дубцями черепи; живцем спалювали; розпорювали животи, пхаючи в порожнину збіжжя і м’якину; тягли за конями; проштрикували кілками, вилами, розпеченими піками; розбивали молотками статеві органи; топили в ополонках і колодязях.

Важко уявити і описати всі ті нелюдські муки і тортури, через які на шляху до смерті пройшли комуністи і всі ті, хто хоч якось виявив доброзичливе ставлення до Радянської влади (підкреслення наше - Д.В.) ...” [1 - дивись примітки про джерела наприкінці тексту ].

В даному випадку описані ексцеси під час антирадянського селянського повстання в Сибіру (Тобольське повстання, яке на півроку відрізало Західний Сибір від Центру; воно значно гірше відомо у порівнянні з менш масштабним повстанням на Тамбовщині того ж року під проводом отамана О.Антонова, хоча і того із жахом згадували очевидці).

Про подібні бузувірства тогочасних повстанців Україні писали інші автори [2].

Згадаємо слова учасника повстанського руху на Волині 1940-х рр. М. Подворняка: "Не було тоді в людей жодного милосердя, не було найменшої іскри сумління, бо з людей стали звірі. Здавалося, що диявол зо своєю темною силою вийшов з безодні й опанував людськими серцями..." [3].

"Чорний Ворон" Василя Шкляра. Звірства. УРИВКИ

Такі протистояння треба в будь-якому разі розглядати як трагедію для нації (народів), де обидві сторони не зупинялися перед антигуманними методами. І лише потім сторона, яка перемогла, пропагандистськими засобами й тотальним переписуванням (замовченням) історії створює вигідну для себе інтерпретацію подій, глорифікуючи себе й усіляко демонизуючи противника.

Ситуація у сучасній Україні (в морально-політичному й науковому вимірах) ускладнюється тим, що частина учасників дискусій навколо ОУН та УПА намагається законсервувати, відстояти міфи компартійної пропагандистської машини, а частина їхніх опонентів – створити міфи нові.

Методологія обох сторін практично ідентична, тільки із змістом навпаки.

При цьому обидві сторони ретельно обминають ті історичні реалії, які не вкладаються в їх концептуальне бачення подій. Подій, котрі здебільшого заслуговують на скорботу й каяття, а не перетворення їх на заручників боротьби за політичний вплив на населення або зовнішньополітичну орієнтацію.

Крім того, до площини “експертизи” українського радикально-самостійницького руху необхідно вводити і всі “без купюр” історичні обставини його розгортання. Неодмінно, зокрема, потрібно враховувати особливості політики радянської влади й методів дій її силових структур в Західній Україні як наріжної причини ескалації насильства.

* * *

Нас, насамперед, цікавить, наскільки побудова й діяльність мілітарних формувань українського радикально-самостійницького руху відповідала законним правам української нації, насамперед – на державницьке існування, а по друге – чи можливо віднести їх учасників до комбатантів згідно із уявленнями усталених норм МГП.

При цьому, для повноти аналізу, ми використаємо документальні дані стосовно протиборства ОУН та УПА з радянським режимом в 1943–середині 1950-х рр.

Документальні матеріали, свідчення сучасників, праці дослідників і розглянуті нами аспекти спеціальної діяльності ОУН та УПА свідчать, що це був цілком організований патріотичний мілітарний рух:

· він розгортався під політичним проводом державницьки орієнтованої ОУН;

· формування УПА та озброєного підпілля мали чітку організаційну структуру, визначений командний склад, нормативні документи, бойові та загальновійськові статути, написані за зразком аналогічних документів регулярних армій, систему військового планування, навчання, постачання тощо;

· повстанці неприховано виступали проти радянського режиму, прозоро декларували перед населенням готовність збройним шляхом блокувати заходи ворожої влади, при проведенні бойових переважно намагалися відрізнятися від цивільного населення;

· в УПА, а згодом (з 1948 р.) в Службі безпеки ОУН запроваджуються субординація, військові та спеціальні звання, розробляються й у мірі матеріально-технічних можливостей впроваджуються проекти форми одягу, знаків розрізнення, нагородна система [4];

· на вояків повстансько-підпільних формувань поширювалися норми дисциплінарного впливу, було запроваджено систему військового (в УПА) та організаційного (в ОУН) судочинства, розроблено своєрідні кодекси покарань, в тому числі – за злочини проти цивільного населення;

· повстанці спиралися на широку підтримку населення, частина якого також потрапляла під визначення комбатантів (опосередкованим підтвердженням цьому слугують масові репресії радянської та польської комуністичної влади проти власне населення територій, де оперувала УПА й підпілля ОУН).

Нормативні та директивні документи ОУН та УПА постійно підкреслювали важливість дотримання толерантного ставлення до населення, військовополонених, підтримання законності у діях повстанців.

Наведені дослідниками й авторами книги матеріали переконливо свідчать, що УПА розглядалася як зародок регулярних збройних сил УССД [Української Самостійної Соборної Держави - політичної мети українських націоналістів XX сторіччя - ІП ].

Підручник військової топографії для УПА. 1948 рік. ФОТО

На нашу думку, безперечним й вкрай важливим для правової оцінки самостійницького руху є те, що формування УПА та озброєне підпілля ОУН виступали з чітко окресленою політичною метою відновлення суверенітету й територіальної цілісності України (гасло боротьби за Українську самостійну соборну державу, яка згодом постала 24 серпня 1991 р.).

При цьому українська суверенна державність реально існувала у 1917-1920 рр., виступала суб‘єктом міжнародних відносин й була насильницьки ліквідована внаслідок зовнішнього збройного втручання. Варто згадати, що в Акті проголошення суверенітету України від 24 серпня 1991 р. саме тисячолітня традиція державотворення фігурувала як одна з провідних підстав нашого суверенного існування.

Отже, заперечення правомірності боротьби певних українських військово-політичних сил за самостійність, включаючи, зрозуміло, ОУН і УПА, є нонсенсом у політико-правовому відношенні. Інакше – ми держава без легітимного коріння й почуття самоповаги.

Породжене особливостями післявоєнних глобальних процесів у світі міжнародно-правове поняття нових форм легітимності. І воно цілком поширюється на озброєний рух під політичним проводом ОУН, невипадково офіційною назвою її бандерівської фракції була “ОУН (самостійників-державників)”.

Від самого виникнення ОУН в 1929 р. головним постулатом її програмних документів виступала ідея відродження незалежної української держави, а радикальні зміни програмних настанов ОУН(Б) у серпні 1943 р. засвідчили про її намір будувати суверенну, демократичну, соціально-орієнтовану державу із забезпеченням широких громадських прав без огляду на національність людини.

Створена з ініціативи бандерівців влітку 1944 р. Українська Головна визвольна рада (УГВР) розглядалася як надпартійний орган консолідації українства в інтересах незалежного державотворення.