Історіографія та методологія науково-історичних досліджень В. Липинського

Визначальний вплив на формування світогляду В. Липинського справили чотири теоретичні напрями тогочасної політичної і соціологічної науки: ранні теорії соціального конфлікту, зокрема концепції Гегеля, Маркса, Гумпловича, Ратценгофера і Оппенгеймера;західноєвропейський раціоналізм кінця XIX ст., зокрема, теорії М. Вебера про значення ірраціональних впливів у людському існуванні та концепції Ж- Сореля, особливо його критика доктрин демократії і лібералізму; політологічні теорії еліти Москі, Міхельса і теорія циркуляції еліт Парето; ідеї польської консервативної історичної школи. Липинський у своїй концепції державного будівництва в Україні обґрунтував п'ять її основних підвалин: аристократія класократія; патріотизм; територіальний український консерватизм;релігійна етика.Майбутнє Українська держава, за Липинським, це —незалежна монархія з обов'язковою передачею успадкованої гетьманської влади., основним фактором українського державного будівництва Липинський вважав встановлення правової монархії у традиційній формі гетьманату. Вона, на думку вченого, докорінно відрізнялася від московської монархії, яка ще з часів Івана Грозного опиралася на необмежену владу царя і терор, а також від польської монархії, де король завжди був маріонеткою шляхти.У «Листах до братів-хліборобів» Липинський визначав три основні методи організації державного будівництва на Україні для розв'язання його проблем, що існують у новітню добу: 1) демократія з республікою; 2) охлократія з диктатурою; 3) класократія з правовою («законом обмеженою і законом обмежуючою») монархією. Вчений вважав, що лише третя із зазначених вище форм організації суспільного життя є придатною для України, вказуючи на негативні сторони двох перших класократія, тобто, за Липинським, такий суспільно-політичний лад, де активна меншість — аристократія — приходить до керівництва шляхом вибору кращих представників різних станів і класів, з яких складається суспільство. Він виділяв такі класи: хліборобський (поміщики, селяни, сільські робітники); промисловий (власники фабрик, інженери, робітники); фінансовий і купецький (всі ті, хто живе не за рахунок виробництва певних видів продукції, а за рахунок обміну продуктами); комунікаційний (залізничники, шофери, поштарі, телеграфісти тощо); інтелігенція, яка має здійснювати ідеологічні функції (духовенство, вчителі, письменники, журналісти, адвокати, лікарі та ін.). Стани: організатори і організовані; перші — активна меншість, другі — пасивна більшість. У хліборобів — це поміщики і селяни, у промисловців — власники і робітники. Функції активної меншості — виборної аристократії — обмежуються монархом. Влада монарха, у свою чергу, обмежується законами, які приймають представники різних класів у законодавчих установах. Аристократія, за Липинським,— це чинник динамічний, який самовідтворюється і виправдовує своє право на існування, постійно залучаючи до правлячої еліти нових представників різних класів і груп.Вузловими пунктами своєї політичної програми вчений називав поняття територіального патріотизму української нації і українського консерватизму, які, на його думку, здатні подолати внутрішні органічні слабкості українства З державного чинника виводив Липинський і поняття патріотизму, визначаючи його як «свідомість своєї території, любов до своєї землі, до всіх без винятку її мешканців» ¹⁷. Він засуджував націоналізм, в основу якого покладено свідомість громади, а не території, почуття спільності людей однієї віри і одного стану, хоча й з різних територій, і ненависті до людей чужої віри і чужого стану на будь-яких територіях ¹⁸. Липинський зауважував, що відсутність територіального патріотизму навіть серед чужонаціональних елементів,.що населяють Україну, завжди відігравала деструктивну роль в утворенні української державності.Липинський неодноразово наголошував, що основною умовою для створення української державності він вважає єдність — релігійну, регіональну, політичну, національну, організаційну.. Водночас вчений вважав за необхідне відродження українського консерватизму, відсутність якого завжди спричиняла невдачу всіх державних творень і визвольних прагнень. Консерватизм, за Липинським,— це утвердження всередині українського громадянства організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних у майбутньому стати носіями української державної влади, приборкувати і спрямовувати в потрібне русло різних бунтарів. Особливу увагу приділяв учений ролі релігії і церкви, вважаючи їх найвищим критерієм оцінки історичного процесу, навіть вищим за державу.

67. Проблеми історії українського державного будівництва в 17 столітті у праці В. Липинського Україна на переломі 1657-1659 рр. У праці "Україна на переломі" історик, завдяки використанню аналітично-концепційного методу дослідження, розглянув три центральні проблеми історії України XVII ст.: а) розбудову української козацької держави; б) роль аристократії і гетьмана Богдана Хмельницького в історії України; в) причини занепаду держави. Дослідник висунув власну концепцію Гетьманату, яка ґрунтувалася на династично-дідичних основах зі становою традицією. В. Липинський вважав, що в середині XVII ст. найвдалішою формою державного правління в Україні була лише гетьманська монархія, тому що тільки вона легітимізувала державну владу. Гетьманське управління стало регулюючим фактором, представляючи інтереси не тільки козацтва, а й інших груп тогочасного українського суспільства.Саме в названій роботі В. Липинський вперше вживає структурний метод для змалювання деяких верств Війська Запорізького. Згодом це переросло в теорію структурованого суспільства, рушійною силою якої учений вважав еліту.У передмові до праці "Україна на переломі, 1657-1659: Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім столітті" історик зазначив: “Роблю се... думаючи, що може тепер, після відродження Української держави, наше громадянство почне цікавитись зв'язаними з практикою державного будівництва питаннями й може захоче воно пізнати той досвід, котрий в тяжкій боротьбі й трагічних помилках здобули та оставили нам наші предки”. Розглянувши відносини між верховною гетьманською владою і різними суспільними групами (Військо Запорозьке, духівництво, міщанство, селянство), В. Липинський приходить до висновку про народження нової української аристократії або еліти, покликаної відігравати визначальну роль у державотворенні. В. Липинський у числі перших українських політичних діячів, хто визнав і підтримав прихід у 1918 р. до влади гетьмана П. Скоропадського. Він упродовж багатьох років працював разом з ним на поприщі українського державотворення і в еміграції. Водночас історик не припиняв наукової роботи, закріпивши за собою статус теоретика державницького напряму української історіографії. Вчений старався продемонструвати молодому поколінню, які повчальні висновки дає досвід минулого, як можна спрямувати його в інтересах побудови української держави.В. Липинський позитивно оцінював діяльність Б. Хмельницького як творця Української козацької держави, як видатного державного діяча, як грандіозну особистість. Він відзначав велич і геніальність Б.Хмельницького. "І не з вини нашого Великого Гетьмана повстане згодом наша пізніша трагедія національна. Не він винен, що його нерозумні нащадки велику політичну ідею європеїзації козаччини, а з нею і цілої України - ідею, яку він, Богдан Хмельницький, сотворив і в життя перевів, передадуть потім з легіонами Феофанів Прокоповичів у руки московські. Не він винен, що пізніші "руїнники" українські його велику ідею на європеїзацію і на будівництво Петровської російської держави віддадуть". Цікавими були погляди В. Липинського на Переяславську раду і Березневі статті 1654 р. Він рішуче відхиляв намагання деяких істориків і політиків розглядати Переяслав як добровільне “возз’єднання” Русі, акцентуючи абсурдність думки, ніби Б. Хмельницький підняв заколот проти Польщі в ім’я возз’єднання України з Москвою. Виняткову увагу В. Липинський присвятив походженню найближчого оточення Богдана Хмельницького. Результатом цих студій стало положення про те, що виразником державницьких устремлінь гетьмана виступала козацька старшина, українська шляхта, яка в роки війни прийняла на себе основний тягар створення Української держави.