Правове забезпечення господарської діяльності в державному секторі України

Правове закріплення економічної стратегії в Україні відповідно до Конституції України здійснюється шляхом визначення Верховною Радою України засад внутрішньої і зовнішньої політики та затвердження нею загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального розвитку.

Основними формами державного планування господарської діяльності є плани економічного і соціального розвитку та державний і місцеві бюджети.

Під суб’єктами господарювання державного сектору економіки відповідно до частини 2 ст. 22 ГК розуміють суб’єкти, засновані лише на державній власності, а також суб’єкти, засновані одночасно на державній та інших формах власності, якщо частка державної власності в них перевищує 50 % чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб’єктів.

Особливість регулювання діяльності суб’єктів державного сектору економіки полягає в тому, що на них поширюється не лише загальний вплив держави, який відчувають на собі усі суб’єкти господарювання, а й вплив держави, яка реалізовує право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю.

Принциповим моментом можна назвати те, що суб’єктами управління щодо суб’єктів господарювання у державному секторі економіки є Кабінет Міністрів України, міністерства, інші органи влади та організації. Їх повноваження у цьому аспекті згідно зі ст. 22 ГК визначаються законом.

Управління державним сектором, як підкреслює Е. Балацький, передбачає не тільки відносини власності, що виникають з приводу володіння, користування і розпоряджання майном державних унітарних підприємств, а й відносини щодо участі держави в керуванні акціонерним капіталом, які регулюються нормами зобов’язального права, а не права власності [4, 33-34].

Держава реалізовує право державної власності в державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб’єктів господарювання, що належать до даного сектору і здійснюють свою діяльність на підставі права повного господарського відання або права оперативного управління.

Суб’єктами управління щодо суб’єктів господарювання в державному секторі економіки є Кабінет Міністрів України, міністерства, інші органи влади та організації. Їхні повноваження в цьому аспекті відповідно до ст. 22 ГК визначаються законом.

Правовий статус окремого суб’єкта господарювання в державному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог законодавства. Хоч це не забороняє у випадках, передбачених законом, здійснювати відносини між собою на договірних засадах.

Органам управління, які здійснюють організаційно-господарські повноваження стосовно до суб’єктів господарювання державного сектору економіки, забороняється делегувати іншим суб’єктам повноваження щодо розпоряджання державною власністю і повноваження щодо управління діяльністю суб’єктів господарювання, за винятком делегування згаданих повноважень відповідно до закону органам місцевого самоврядування та інших випадків.

Як вже було відмічено, що дане питання регулюється Господарським Кодексом України статтею 22, а саме особливості управління господарською діяльністю у державному секторі економіки:

1. Держава здійснює управління державним сектором економіки відповідно до засад внутрішньої і зовнішньої політики.

2. Суб'єктами господарювання державного сектора економіки є суб'єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб'єкти, державна частка у статутному фонді яких перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.

3. Повноваження суб'єктів управління у державному секторі економіки — Кабінету Міністрів України, міністерств, інших органів влади та організацій щодо суб'єктів господарювання визначаються законом.

4. Законом можуть бути визначені види господарської діяльності, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям.

5. Держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб'єктів господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управлінні.

6. Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у державному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів. Відносини органів управління з названими суб'єктами господарювання у випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися на договірних засадах.

7. Держава застосовує до суб'єктів господарювання у державному секторі економіки усі засоби державного регулювання господарської діяльності, передбачені цим Кодексом, враховуючи особливості правового статусу даних суб'єктів.

8. Законом встановлюються особливості здійснення антимонопольно-конкурентної політики та розвитку змагальності у державному секторі економіки, які повинні враховуватися при формуванні відповідних державних програм.

9. Процедура визнання банкрутом застосовується щодо державних підприємств з урахуванням вимог, зазначених у главі 23 цього Кодексу.

10. Органам управління, які здійснюють організаційно-господарські повноваження стосовно суб'єктів господарювання державного сектора економіки, забороняється делегувати іншим суб'єктам повноваження щодо розпорядження державною власністю і повноваження щодо управління діяльністю суб'єктів господарювання, за винятком делегування названих повноважень відповідно до закону органам місцевого самоврядування та інших випадків, передбачених цим Кодексом [2, стаття 22].

Частина 10 статті 22 містить заборона делегування органами управління, які здійснюють організаційно-господарською повноваження стосовно суб'єктів господарювання державного сектору економіки, іншим суб'єктам повноважень щодо розпорядження державною власністю та повноважень управління діяльністю суб'єктів господарювання (за виключенням випадків, передбачених законами).

Оскільки мова йде про державний сектор економіки, держава здійснює не регулювання, а управління господарською діяльністю. 3. Важливу прерогативу Кабінету Міністрів в економічній сфері, відповідно до ст.116 Конституції України, становить забезпечення рівних умов розвитку усіх форм власності в країні та здійснення відповідно до закону управління об'єктами державної власності. Практична реалізація цих повноважень досягається шляхом наділення Кабінетом Міністрів підпорядкованих йому центральних органів виконавчої влади відповідною компетенцією з управління майном, закріпленим за суб'єктами господарювання, які належать до підвідомчої системи. Детально господарська компетенція центрального органу виконавчої влади повинна бути закріплена в спеціальному законі про нього.

Тепер розглянемо детально кожну з частин даної статі.

Частини 1 і 2 коментованої статті містять положення, що закріплюють право та обов'язок держави в особі уповноважених органів здійснювати управління господарською діяльністю в державному секторі економіки відповідно до засад внутрішньої і зовнішньої політики, та окреслюють коло суб'єктів господарювання у цьому секторі [11, ст. 73]. Необхідність існування державного сектору економіки зумовлена, по-перше, міркуваннями національної безпеки держави, наявністю об'єктів державної власності, які мають загальнодержавне значення для економіки держави в цілому, а по-друге, ще й тим, що певні види господарської діяльності можуть здійснюватись лише державними підприємствами.

Відповідно до ч. З коментованої статті повноваження суб'єктів управління у державному секторі економіки визначаються: Конституцією України (ст. 116), Законом України «Про Кабінет Міністрів України» від 21 грудня 2006 p., Указом Президента України «Про систему центральних органів виконавчої влади» від 15 грудня 1999 p., іншими нормативно-правовими актами. Згідно з Конституцією (ст. 113) КМУ є вищим органом у системі органів виконавчої влади, він забезпечує рівні умови розвитку суб'єктів господарювання всіх форм власності і здійснює управління в державному секторі економіки. Окрім того, Кабінет Міністрів забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України, спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади [1].

До системи центральних органів виконавчої влади також входять міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом. Міністерство підпорядковане КМУ, є центральним (головним) органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у відповідній галузі. Державний комітет (державна служба) — центральний орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у певній сфері діяльності (галузі), здійснює управління в ній. Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом — це орган, який відповідно до законодавства України має особливі завдання та повноваження щодо реалізації державної політики у певній галузі. Питання створення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності такого органу вирішуються у спеціальному порядку, встановленому законодавством.

Частиною 4 встановлено правило, відповідно до якого законом можуть бути визначені види господарської діяльності, яку дозволяється здійснювати виключно суб'єктам державного сектору економіки.

Відповідно до частин 5—7 коментованої статті управління державним майном здійснюють уповноважені державою державні органи, які вирішують питання створення державних підприємств, визначення цілей їх діяльності, реорганізації та ліквідації, здійснюють контроль за використанням та збереженням державного майна відповідно до законодавчих актів України. Майно, яке є державною власністю і закріплене за держаним підприємством, належить останньому на праві господарського володіння (ст. 136).

З метою забезпечення ефективності управління державним сектором економіки КМУ постановою від 14 квітня 2004 р. запровадив Єдиний реєстр об'єктів державної власності. Цим Реєстром встановлено систему збирання, обліку, накопичення, оброблення, захисту та надання інформації про нерухоме майно, у тому числі передане в оренду, лізинг, концесію або заставу державних підприємств, їх об'єднань, установ та організацій, а також про корпоративні права держави та державне майно, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації та корпоратизації.

До суб'єктів господарювання в державному секторі економіки застосовуються засоби державного регулювання господарської діяльності, передбачені ГК з урахуванням особливості їх правового статусу. Оскільки ці суб'єкти не є власниками закріпленого за ними державного майна, управління ним покладено на міністерства та інші підвідомчі КМУ органи державної виконавчої влади. Кабмін може делегувати повноваження з управління об'єктами державної власності іншим центральним та місцевим органам виконавчої влади, Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, об'єднанням підприємств, організаціям, які стають таким чином органами, уповноваженими управляти об'єктами державної власності.

Особливості здійснення державою антимонопольно-конкурентної політики в державному секторі економіки повинні встановлюватися законами (ст, 41 ГК). головна роль у здійсненні такої політики належить КМУ, оскільки він розробляє і здійснює контроль за відповідними державними програмами.

Частина 9 статті, що коментується, визначає, що процедура визнання банкрутом може бути застосована до державного підприємства як суб'єкта господарювання лише за умови врахування вимог глави 23 ГК [2, стаття 9 та 23]. Правовою основою визнання господарюючого суб'єкта (в тому числі державного підприємства) банкрутом є також Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14 травня 1992 р. в редакції від 30 червня 1999 р. Деякими іншими законодавчими актами стосовно окремих категорій суб'єктів підприємницької діяльності та державних підприємств передбачаються додаткові вимоги та гарантії. Наприклад, процедури банкрутства стосовно державних підприємств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 %, обмежені у частині продажу майна боржника Законом України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» від 29 листопада 2001 р [12].

Частина десята коментованої статті містить заборону делегування органами управління, що здійснюють організаційно-господарські повноваження стосовно суб'єктів господарювання державного сектору економіки, іншим суб'єктам повноважень щодо розпорядження державною власністю і повноважень щодо управління діяльністю суб'єктів господарювання, за винятком делегування названих повноважень відповідно до законодавчих актів.

Що стосується повноважень органів управління в частині розпорядження державною власністю, то основні умови передачі об'єктів права державної власності передбачені ГК (ст. 141), Законом України «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» від 3 березня 1998 р. Цей Закон регулює відносини, пов'язані з передачею об'єктів права державної власності в комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або в їх спільну власність, а також об'єктів права комунальної власності — в державну [2, стаття 141].

Передача об'єктів з державної в комунальну власність територіальних громад здійснюється за рішенням КМУ за наявності згоди відповідних рад, а в спільну власність територіальних громад зазначених населених пунктів — за наявності згоди районних і обласних рад. Якщо об'єкт права державної власності передається від одного підприємства іншому і обидва належать до сфери управління одного й того самого органу, уповноваженого управляти державним майном, або самоврядної організації, така передача здійснюється на підставі рішення цього органу або самоврядної організації. Порядок передачі об'єктів права дер­жавної власності, компетенцію органів управління державним майном та повноваження цих органів щодо розпорядження майном визначено в постанові КМУ «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» від 21 вересня 1998 р.