Історіографія як наукова дисципліна

Серед дослідників минулого науки існує думка, що історіографія як дисципліна починає кристалізува­тися в Росії з другої половини XIX ст.³ Про це свідчить практи­ка викладання курсів російської історіографії у багатьох університетах Росії (Петербурзькому - К. Бестужев-Рюмін, Мос­ковському - В. Ключевський, Варшавському - Д. Цвєтаєв, Хар­ківському - Д. Багалій, Київському - В. Іконніков), поява спец­іальних досліджень і монографій з історіографії, а також перші спроби розробки її історії та теорії¹. Словом, на зламі XIX-XX ст. історіографія представляє досить потужний культурний пласт, що визначає специфіку російської наукової думки в ціло­му та історичної науки зокрема. Справа в тому, що процес дисциплінарного становлення історіографії хронологічно співпав з методологічною кризою історичної науки. Період кри­зи в науці пов’язаний із загостренням рефлексивних процесів, зміною стилів мислення, пошуком нових засобів історичного дослідження.

Жовтнева революція та інспіровані нею подальші зміни в організації історичної науки у нашій країні призвели до руй­нації культурної і наукової вітчизняної традиції. Історики-марксисти першої генерації сприймали історіографію як засіб ви­криття і критики застарілих ідей та концепцій дворянсько-бур­жуазних істориків². Позбуваючись революційного романтизму в середині 1930-х років радянська історична наука вимушена була звернутися до багажу дореволюційної історіографії. Утво­рення марксистської концепції історії СРСР насправді означа­ло спробу поєднати державницьку схему російської історії з кла­совим підходом³. З огляду на це, варто було переосмислити на­дбання дореволюційної історичної науки, що і було блискуче зроблено М. Рубінштейном, який упорядкував перший марк­систський курс російської історіографії⁴.

Використовуючи праці П. Мілюкова, В. Іконнікова, К. Бестужева-Рюміна, М. Кояловича, М. Рубінштейн зробив спробу з’ясувати російський історіографічний процес з точки зору боротьби ідейних напрямів у науці на шляху до мате­ріалістичного розуміння історії. Певний інтерес становить сам «феномен Рубінштейна», який демонструє безумовну приваб­ливість історіографії для критично мислячих радянських істо­риків. Саме через історіографію відбувався процес прилучен­ня їх до російської дореволюційної та світової історичної дум­ки, що врешті-решт сприятиме підвищенню авторитету ра­дянської історичної науки.

В1960 - 1970-хроках відбувається ніби «друге народження» історіографії - наукової дисципліни. На початку 60-х років у період першого «інтелектуального ренесансу» (А. Гуревич) у ра­дянській історичній науці пройшли жваві дискусії щодо «пері­одизації історії радянської історичної науки», «предмета та змісту університетського курсу історіографії історії СРСР»¹. Йшов інтенсивний процес формування методологічного апара­ту історіографії. У цей період з’являються роботи з історії істо­ріографії В. Іллерицького, В. Шевцова, Р. Киреєвої². До речі, перші спеціальні розвідки з історії російської, а також украї­нської історіографії зустрічаються у 2 і 3 томах академічних «Нарисів історії історичної науки в СРСР», авторами яких були В. Іллерицький, В. Дядиченко та Л. Коваленко.

На цей період припадає і організаційне оформлення дисцип­ліни історіографії. Ще у 1946 р. при Відділенні історії АН СРСР створено Комісію з історії історичної науки, метою якої була роз­робка концепції вітчизняної історіографії та підготовка до друку багатотомних нарисів з історії історичної науки в СРСР. Згодом виникає єдиний координаційний центр історіографічних дослі­джень - Наукова рада з історії історичної науки при Відділенні історії при АН СРСР на чолі з академіком М. Нечкіною, пізніше академіком І. Ковальченком. 3 1965 р. за ініціативою М. Нечкі-ної започатковано видання історіографічного щорічника «Істо­рія та історики». Регулярно проводяться «Історіографічні сере­ди», численні конференції різних рангів з історії історичної на­уки. Про дисциплінарний статус історіографії свідчить зростаю­чий потік дисертацій за даною спеціальністю. Наприклад, про­тягом 1974-1978 рр. були захищені 131 кандидатська та 3 док­торські дисертації з історіографії¹.

З кінця 1960 - початку 70-х років історіографія стає норма­тивною навчальною дисципліною, що викладалася за типовою програмою Мінвузу СРСР. У багатьох університетах були ство­рені кафедри історіографії та джерелознавства, зокрема у Дніпропетровському університеті така кафедра заснована у 1972 році.

У свідомості радянських істориків цієї доби кристалізується розуміння структури історіографії: провідне місце посідали те­орія та методологія історії історичної науки, як складові сприй­малися проблемна історіографія та критика «буржуазних фаль­сифікацій» історії.

Впадає в око, що радянські історики оцінювали ситуацію з історіографією як процес піднесення радянської історичної на­уки, виявлення її найвищих досягнень. Лише постфактум цю ситуацію можна визначити як вияв внутрішньої кризи історич­ного пізнання того періоду. У структурах радянської історич­ної науки історіографія, подібно до кризової ситуації на зламі ХІХ-ХХ ст., набуває високого статусу і стає престижною сфе­рою. Чим взагалі пояснюється особлива роль та місце історіо­графії у системі вітчизняної історичної науки?

Соціально-психологічні причини цього феномена пов’язані з особливостями національної свідомості. Проміжне, маргіналь­не становище Росії між Сходом і Заходом ускладнювало процес власної ідентифікації у порівнянні з народами Західної Євро­пи. Шукання свого особливого місця у світі привело до формування рефлексивної складової як ментальної риси російського національного характеру. Загострене почуття рефлексії російсь­ких мислителів спричинилося до виникнення таких рефлексивних структур історичної свідомості, як російська релігійна філософія, історіософія, історіографія.

«Відродження» історіографії у межах радянської історичної науки та її безсумнівні здобутки пояснюються низкою ідейно-політичних причин. Обґрунтування марксистської тези про роз­виток історичної думки у напрямку до матеріалістичного розу­міння історії актуалізувало значення історії історичної науки як певної галузі дослідження. Отже, в межах радянської істо­ричної науки історіографія виконувала важливу ідеологічну функцію затвердження пріоритету матеріалістичного принци­пу в історії.

Привертають увагу і соціокультурні передумови виникнення феномена історіографії. Для гуманітаристики властивий «ефект інтелектуального конформізму», що на практиці означає перехід критично мислячих науковців у сферу «чистої» теорії ¹. Наслідком цього ефекту став розквіт зовні деідеологізованих галузей гума­нітарного знання культурології, семіотики, психолінгвістики, історії естетики. Знаковими постатями цього інтелектуального руху стали М.Бахтін, О. Лосєв.Ю. Лотман. На ґрунті історич­ної науки «ефект інтелектуального конформізму» пов’язаний з оформленням спеціальної дисципліни - історіографії. Історич­на наука цієї доби відчувала гостру неминучість поновлення наукового апарату, мови науки. Це був єдиний засіб подолання інтелектуальної ізольованості від світової історичної науки, поз­бавлення наукового провінціалізму. Процес оновлення мови ра­дянської історичної науки відбувався через такі порівняно нейт­ральні галузі, як наукознавство, соціологія та історія науки, че­рез засвоєння ідей відомих філософів та істориків науки. Пер­шим до наукознавства та загальної історії науки звернувся А. Сахаров.

Інший шлях оволодіння понятійним апаратом сучасної істо­ричної науки був пов’язаний з критикою та популяризацією здобутків західної історіографії, наприклад, ідей школи «Ан­налів» у роботах А. Гуревича та Ю. Афанасьєва².

Наслідком засвоєння мови сучасної науки став остаточний «розподіл» на дві історіографії: проблемну та теоретичну. Представники останньої «несподівано» стали використовувати „чужу” мову, незрозумілу для істориків-традиціоналістів. Відте­пер соціальний статус історіографії у структурах радянської історичної науки залишався незмінно високим. Історіографічні студії вважались престижними серед істориків. У1960 -1970-х роках виникає певна «історіографічна еліта», яка володіла мо­нопольним правом розробки теоретико-методологічних проблем історіографії та її історії¹.

Методологічна функція історіографії пов’язана з розбудовою нового знання, утворенням нормативів діяльності істори­ка, визначенням механізмів і тенденцій процесу розвитку істо­ричного пізнання.

Історіографія зберігає і свою первісну допоміжну функцію щодо вивчення конкретних історичних проблем, передбачає дос­лідження цієї проблеми у контексті відповідного їй стану істо­ричної науки.

Історіографія виконує й важливу світоглядну функцію. Ус­відомлення минулого науки має вплив на стиль мислення істо­рика, критичне ставлення до історіографічної спадщини. Істо­рія науки дозволяє творчо мислячому історику вільно орієнту­ватися в нинішній історіографічній ситуації, зміст якої стано­вить криза історичного пізнання. Криза ця має два рівні: пер­ший ототожнюється з кризою марксистської парадигми історич­ного знання, другий - із загальною тенденцією розвитку сучас­ного історичного пізнання, що означає переорієнтацію істориків з проблем історичного буття до проблеми історичної гносеології, пошуків нових методів історичного дослідження.

За сучасних умов соціально-психологічної та ідейної деста­білізації наукового соціуму історіографія відіграє роль інтег­раційного чинника, підтримуючи відповідний рівень знання, зберігаючи та доповнюючи методологічний апарат сучасної істо­ричної науки. У межах пострадянського наукового простору істо­ріографія є засобом утримання позитивного досвіду, збагачен­ня його новітніми досягненнями.

' Визгин В.П. Наука й культура: размшшления о проблеме их взаимосвязи// Наука й ее место в культуре: Сб.науч.тр. - Новосибирск, 1990. - С. 72-74. ² Гуревич А.Я. О кризисе современной исторической науки// Вопросьі исто-рии. - 1991.- № 2-3; Його ж. Исторический синтез й школа «Анналов». - М., 1993;Афанасьев Ю.Н. Историзм против жлектики. - М., 1980; Його ж. Вче-ра й сегодня «новой исторической науки»// Вопросьі истории. -1984. - № 8.

¹ Нечкина М.В. История истории (некоторьіе методологические вопросьі ис­тории исторической науки)// История й историки: Историография исто­рии СССР. - М., 1965; Черепний Л.В. Русская историография до XIX в. - М., 1957; Сахаров А.М. Методология истории й историография: (Статьи й вьі-ступления). - М., 1981; Пештич С.Л. Русская историография XVIII века. -Л., 1961-1971.- Ч. 1-3; Историография истории СССР с древнейших времен <)о Великой Октябрьской социалистической революции / Под ред. В.Е.Илле-рицкого й ИА.Кудрявцева. - М., 1971; ШапироА.Л. Историография исто­рии СССР с древнейших времен по XVIII век. - Л., 1982; Його ж. Историогра-</>ия истории СССР с древнейших времен до 1917 г. - Л., 1994; Цамутали А.Н. Борьба течений в русской историографии во второй половине XIX в. -.'І., 1997; Його ж. Борьба направлений в период империализма: Историогра-І/>ические очерки. - Л., 1985. 28

Історіографії належить і важлива дидактична функція. У Росії та Україні історично склалося так, що освіта часто пере­дувала науковим дослідженням. Більша частина знань засво­ювалася у готовому вигляді у процесі навчання, що зумовлю­вало необхідність їх інтерпретації. Звідси інтегруюча роль істо­ріографічного циклу дисциплін, який разом із джерелознавчим блоком завершує фахову підготовку студента-історика.