Понятійний апарат історіографії

Ступінь розвитку певної галузі знання підбиває рівень її теоретичної та дисциплінарне-організаційної зрілості. Багатство, гнучкість, розмаїття категоріального апарату даної науки характеризує її місце та роль у сучасному тезаурусі наук. Деякі з наук за своїм змістом виконують функції методоло­гічного обґрунтування суміжних наукових дисциплін. Саме таку роль у нинішній системі історичної науки відіграє історіографія.. І огляду на такий стан понятійний апарат історіографії, як у фо­кусі, концентрує та відбиває сучасний рівень історичної науки.

Представникам національних загонів колишньої радянсь­кої історичної науки варто не відкидати, а, навпаки, піднімати па новий щабель рівень наукового апарату історіографії. За­раз в Україні відбувається переосмислення попереднього досліду та інтерпретація його на ґрунті національної історичної науки. Перш за все слід відкинути ідеологічні штампи та упередження, класові стереотипи мислення. Йдеться про такі ідеологеми, як «ідейна криза буржуазної історичної науки», «українська буржуазно-націоналістична історіографія», принцип партійності в історіографії, звинувачення в «українському буржуазному націоналізмі», «буржуазні фальсифікації» історії тощо.

' Магочий П. Українське національне відродження. Нова аналітична струк-т чра// Укр. істор. жури. - 1991.- М 3.- С. 102-106.

Поновлення понятійного апарату української історіографії стає можливим за рахунок багатого семантичного багажу та­ких суміжних галузей гуманітарного знання, як філософія, культурологія, історія літератури, історія науки та історична бібліографія.

Формуванню модерного наукового апарату української істо­ріографії сприятиме також продуктивна співпраця, творчий діалог між вітчизняними та західними дослідниками історії України. Критерієм добору термінів має бути їх оригінальність, теоретична значущість, багатофункціональність у процесі ви­користання.

Окрім того, важливим джерелом удосконалення категорій­ного апарату української історіографії залишається багата історико-історіографічна спадщина, яка зараз повертається до широкого вжитку та модернізується. Йдеться про спеціальні розвідки з української історіографії М. та Ол. Грушевських, М. Василенка, Д. Дорошенка та ін.

При аналізі сучасного наукового апарату української істо­ріографії доцільно поділити всі існуючі категорії на три групи: 1) традиційні, 2) новітні, 3) специфічні щодо української істо­ричної науки.

До першої групи входять такі відомі поняття, як «історіо­графічний процес», «історіографічна ситуація», «історіографіч­не джерело», «історіографічний факт», напрям, течія, наукова школа в історіографії.

Історіографічний процес. Якщо виходити з того, що істо­рія – об’єктивний процес, то такий само характер має і процес її вивчення¹. Історіографічний процес - це об’єктивний, цілісний процес генези та розвитку історичного пізнання, накопичення та удосконалення історичних знань. На перебіг історіографіч­ного процесу мають вплив зовнішні, соціокультурні, та внутрішні чинники. Історіографічний процес обіймає не тільки історію ідей, концепцій, методів, а також історію наукових інсти­туцій, організаційних структур. Історіографічний процес сприй­мається в узагальнюючому або конкретному просторово-часо­вому вимірі: «світовий історіографічний процес», «античний історіографічний процес», «французький історіографічний про­цес XIX ст.», «історіографічний процес в Україні». Звичайно, локальний історіографічний процес має свої особливості, що відрізняє його від інших. Отже, український історіографічний

'Див.: Попова Т.Н. О понятий «историографический процесе» / / Історія і теорія історичної науки та освіти. Харківський історіографічний збірник. - Вип. 1. - Харків, 1995. - С. 45-60.

процес розгортався у кореляції із формуванням національної свідомості та політичної ідеології українців, на тлі здобутків східнослов’янської та європейської історичної науки, філософії, під впливом російської та польської історіографії.

Історіографічна ситуація характеризує дискретність, уривчастість історіографічного процесу¹. Це певний фрагмент Історіографічного процесу в його конкретному просторово-часовому вияві. Історіографічна ситуація відбиває властиві дано­му історичному моменту прикмети історичного пізнання. Якщо категорія «історіографічний процес» характеризує історичне пізнання з точки зору динаміки та цілісності, то «історіографіч­на ситуація» - з точки зору статики (у певний проміжок часу). Категорія «історіографічна ситуація» містить проблемний та хронологічно-часовий відтінки, наприклад, «історіографічна ситуація довкола робіт М. Костомарова», «історіографічна си­туація за часів М. Костомарова».

Історіографічне джерело - різновид історичних джерел². Під історіографічним джерелом слід розуміти специфічну гру­пу джерел, які містять інформацію про історіографічний процес і водночас постають доробком цього процесу. Той самий текст нарративного чи документального характеру може бути істо­ричним або історіографічним джерелом. Йдеться про синтетичні історичні дослідження, статті, монографії, рецензії, кри­тичні огляди, доповіді, чернетки, нотатки, плани робіт, мемуа­ри, щоденники, автобіографії, приватне та ділове листування, офіційні, діловодчі документи тощо. Історіографічним джерелом ці матеріали стають у процесі історіографічного досліджен­ня, у ході вивчення загального чи локального історіографічно­го процесу, певного напряму, школи в системі історичної на­уки, творчої діяльності конкретного історика. Джерельна база Історіографічного дослідження має три рівні: 1) конкретний пакет історика, 2) «великий текст», тобто сукупність робіт істо­рика, його творчий доробок, 3) «історико-культурний контекст» - сукупність матеріалів, що характеризують епоху та умови наукової діяльності історика.

Історіографічний факт. При визначенні цього поняття доречним буде аналогія з історичним фактом. Історики-позитивісти визначають історичний факт як «рештки старовини», об’єктивну данність, фрагмент історичної дійсності, який зна­ходить відображення у відповідних джерелах.

На думку Р. Дж. Коллінгвуда, історичний факт - це резуль­тат пізнавальної діяльності історика. «Концепція історії, що має справу з фактами й нічим іншим, окрім фактів, може видатися досить безневинною, але ж що таке факт? Згідно із позитивістсь­кою теорією пізнання, факт є чимось, безпосередньо даним у сприйнятті. Коли говориться, що наука складається із визначен­ня на початку фактів, а потім – із відкривання законів, то тут факти є фактами, що їх безпосередньо спостерігає вчений... В історії ж слово «факт» має вельми відмінне значення. Той факт, що в II сторіччі рекрутів до легіонів почали набирати повністю поза межами Італії, не дається в безпосередньому сприйнятті. До нього добираються через висновки, з допомогою процесу інтер­претації даних згідно із складною системою правил і припу­щень»¹. З огляду на це, історіографічний факт слід розуміти як доробок пізнавальної діяльності історика науки. Той факт, що наприкінці XIX - на початку XX ст. українська історична наука остаточно відмежовується від російської та польської історичної науки і набуває статусу національної з незалежними наукови­ми інституціями та розвинутим ідейно-концептуальним апара­том, - це підсумок ґрунтовних досліджень не одного покоління дослідників історії української історичної науки.

Історіографічна концепція становить кінцеву мету історико-наукового дослідження. Історіографічна концепція - це низ­ка історіографічних фактів, об’єднаних на певних ідейно-теоре­тичних засадах. Радянські історики створили класову концеп­цію розвитку української історичної науки, зміст якої полягав у боротьбі трьох провідних течій в науці: дворянської, буржуазно-націоналістичної та революційно-демократичної. Д. Дорошен­ко додержувався державницької концепції української історіо­графії, яка полягає у впровадженні в історичну свідомість та на­уку ідей національної окремішності та державності.

Течія в історичній науці – об’єднання науковців на підставі спільних суспільно-політичних поглядів і програм (буржуазна, демократична, консервативна, націоналістична).

Напрям в системі історичної науки означає об’єднання вче­них на засадах спільності методологічних принципів та наста­нов (романтичний, позитивістський, філософська історія, дер­жавницький напрям)¹.

Школа в структурі історичної науки - багатовимірний фе­номен. Школа як фрагмент історичної дійсності являє собою різновид колективної наукової діяльності (поряд з такими фор­мами колективної співпраці, як науково-дослідна лабораторія, кафедра, науково-дослідницький інститут, неформальний ко­ледж тощо). Основною рисою цієї форми колективної діяльності є зв’язка: вчитель - учні. Разом з тим школа - це ідеальна кон­струкція, засіб вивчення процесу наукового пізнання, форм ко­лективної творчості, який (засіб) у кожного автора набуває сво­го змісту². Наукова школа в історіографії - це колектив дослід­ників, об’єднаних спільною проблематикою, єдиними методо­логічними принципами, концепціями, які гуртуються навколо певної організаційної структури (кафедри, наукового товари­ства, історичного часопису тощо). Наукові школи в українській історіографії виникають у другій половині XIX ст., коли у зв’язку з процесами соціалізації та інституалізації науки, актуалі­зується практика врегулювання колективної наукової діяль­ності, своєрідний «розподіл ролей» в процесі історичного пізнан­ня. Йдеться про київську школу документалістів на чолі з В.Антоновичем, львівську та київську школи М. Грушевського, харківську школу Д. Багалія тощо.

Другу групу категорій історіографії містять поняття, й позичені із суміжних галузей знання: філософії, культурології, наукознавства, історії літератури та науки.

Типи історико-наукових досліджень. У сучасному нау­кознавстві розрізняють два типи історико-наукових дослід­жень: соціальна історія науки або соціологія науки (історична соціологія науки) та інтелектуальна історія науки. Соціальна історія науки за предмет дослідження має зовнішню історію науки, її організаційні установи, наукові товариства, підготов­ку кадрів, у широкому розумінні - механізм взаємодії науки та суспільства, науки і влади, науки і культури.

Інтелектуальна історія науки - це історія ідей, теорій, кон­цепцій. Інтелектуальна історія науки орієнтована на розумін­ня внутрішніх, когнітивних чинників розвитку наукового пізнання. Кожний з цих типів історіографічного дослідження є самодостатнім та самоцінним. Не виключається і поєднання цих двох типів історіографічних досліджень у синтетичних працях з історії науки.

Образ науки. Дана категорія охоплює уявлення конкрет­ного соціуму про предмет, методи, функції науки, її місце у суспільстві, соціальний статус. У достатньо диференційовано­му культурному середовищі існують різноманітні образи науки, які перебувають між собою у відносинах діалогу, критики чи конфронтації.

У російській культурній традиції кінця XIX - початку XX ст. розрізняють декілька образів науки: академічний, поширений в професійних колах; образ, що склався у свідомості соціалістичне орієнтованої інтелігенції, яка сприймала науку як знаряд­дя перебудови суспільства; врешті, образ храмово-візантійсь­кої науки, метою якої було так зване «сільське знання» - на­слідок злиття професійних та народних знань. У пожовтневий період існували такі образи науки, як люмпенський із типовим для люмпенізованої свідомості негативним ставленням до на­уки та вчених, як «стану нероб», яких потрібно знищити; образ революційної марксистської науки, в якій бачили засіб будів­ництва нового безкласового суспільства; а також образ «народ­ної», сталінської науки, типовими рисами якої були антиінтелектуалізм та контркультурний рух, символами якого стали «хати-лабораторії» та «селянські вчені»¹. Цікаві спостережен­ня щодо зв’язку образів науки з характером архітектурних спо­руд науково-освітнього профілю. Античний образ науки зна­йшов яскраве відображення в архітектурі славнозвісного александрійського музейону, середньовічні уявлення про вченість та вчену працю враховувалися при будівництві архітектурних комплексів монастирів та університетів. Уся архітектура університетських будівель обернута до простору внутрішніх дво­риків, так званого «академічного простору», що відповідало уявленням про замкненість, ізольованість університетської кор­порації («республіки вчених») від решти людності, а універси­тету - від міста, враженням про добірність праці вчених, які творять у «затишній оселі» свої «чудеса-відкриття»¹.

У структурах наукової свідомості нашої епохи існують два образи науки: традиційний дисциплінарний, який передбачає погляд на науку як сукупність наукових дисциплін зі своїм спе­цифічним полем дослідження, та образ, який щойно витво­рюється - проблемний, згідно з яким у центрі пізнавального процесу знаходиться наукова проблема, яка має бути розв’язана різними методами, не обмеженими «прокрустовим ложем» конкретної наукової дисципліни.

Ідеал науковості - категорія, запозичена з культурологічно­го арсеналу. Під ідеалом науковості розуміють зразок, еталон оцінки, прийнятий в науковому середовищі даної доби. Перетво­рившись згодом на норми освіти та культурні цінності, ідеали науковості справляють зворотний вплив на процес наукового пізнання². У XVIII ст., добу аматорства та енциклопедизму, коли Історія ще не відокремилась від словесності, ідеалом науковості в історіописанні була белетризована розповідь про минуле, що спи­ралася на неперевірені критикою джерела, фантазію та літера­турний хист автора. Перевага була віддана методу «ножиць та клею», тобто компілятивному. В XIX ст., виходячи з праць М. Карамзіна, а на українському ґрунті Д. Бантиш-Каменського, ідеалом науковості в історіографії стає систематизований виклад історичних подій на підставі архівних матеріалів. Далі, якщо В. Антонович був носієм позитивістського ідеалу науковості – збирання, обробки, публікації широкого комплексу джерел з української історії, то вже М. Грушевський спричинився до витвору нового на ґрунті української історіографії ідеалу науковості - узагальнюючого історико-соціологічного дослідження на підставі великого мисиву «очищених» історичною критикою джерел.

Сьогодні на зміну логічно вивіреному за аналогією з математичним та дисциплінарне орієнтованому дослідженню приходить історичний дискурс, суттєвим для якого є не стільки докладно вивірений результат, скільки дії, спрямовані на здобуття цього результату.

'І І/ ІІ'Іиова Г.И. Образьі науки й архитектура научньїх комплексові'/ Воп-

философии. - 1992. - № 4.-С. 24-25.

¹ и/>ц<>вА.П.Историяестествознания, идеальї научности й ценности куль-• І / / Наука й культура. - М., 1984. -С. 176-177.

Стиль історичного мислення. Поняття стилю виникло в античній риториці і тривалий час розроблялось у сфері мис­тецтвознавства. Лише у XIX ст. воно увійшло до понятійного апарату культурології. У 1960 - 1970-х роках поняття стилю стало впроваджуватись у таких галузях, як наукознавство, істо­рія науки, історіографія¹. Стиль історичного мислення - це тривала сукупність соціально-психологічних настанов, теоретико-методологічних принципів та аксиологічних орієнтирів. Стиль мислення має різні прояви. Йдеться про стиль мислен­ня певної епохи взагалі (стиль мислення античності, доби Ре­несансу), стиль мислення, репрезентований науковим напря­мом, науковою школою (романтичний стиль мислення, стиль мислення школи В.Антоновича), врешті, про особистий стиль мислення кожного конкретного історика. Зміна стилів мислен­ня зумовлює розвиток історіографічного процесу: міфологічний, провіденціалістський тощо.

Тип історика - це певна розумова конструкція, яка харак­теризує зміст, спрямованість, мотиви творчої діяльності істори­ка. Зміст цієї конструкції містить наукові пріоритети історика, ставлення до джерел, до різновидів історичної праці: збиран­ню, опису джерел, історичному аналізу чи синтезу, художнім викладам в історії, емоційно-психологічному висвітленню ми­нулого. Складовими поняття «тип історика» стали аналіз внут­рішнього світу дослідника, особистої вдачі, характеристика культурного оточення, коло знайомств, взаємини вченого з ро­диною, друзями, колегами. Має значення відношення істориків до музики, образотворчого мистецтва, літератури, а також зво­ротний вплив творчого оточення на дослідницьку діяльність вченого. Важливе усвідомлення психології та естетики творчості історика.

Академік М. Богословський вирізняє три типи істориків. Перший - це історик-мислитель, який по-філософськи осмис­лює історичні події та факти, з’ясовує їхні причини, зв’язок і значення в історії. Другий тип - історик-художник, митець з розвинутою історичною фантазією та інтуїцією, який художньо відображає колишнє в яскравих та живих образах історичних подій і постатей. Третій тип - історик-дослідник, який немов рудознавець, вишукує руду фактів, історичних документів, ма­теріалів, тобто має хист до пошуку та опису історичних джерел. На думку дослідника, всі три типи істориків, звичайно, рідко зустрічаються у чистому вигляді, найчастіше вони змішані у найрізноманітніших комбінаціях¹. Українська історіографія XVIII - початку XX ст. репрезентує яскраве розмаїття типів істориків: історик-збирач, антикварій, історик-аматор, історик-фольклорист, історик-художник, історик-бібліограф, історик-археограф, джерелознавець, історик-систематик, теоретик тощо.

До третьої групи історіографічних категорій входять поняття, що характеризують специфіку історіографічного процесу на українському ґрунті. Вивчення українського історіо­графічного процесу неможливе без таких понять, як «українське національне відродження», «українське бароко», «Український П’ємонт». До цього ж ряду належать поняття, забуті чи навмисно відкинуті з ідеологічних упереджень, як-от: «етно­графізм», «антикварна робота», «антикварні зацікавлення», «історичне письменство», «національно-історична думка».

У цілому, аналіз понятійного апарату сучасної історіографії має за мету не сталі дефініції, а творчу інтерпрета­цію історико-наукових категорій на матеріалах історії української історичної науки, що розраховано на самостійно мислячого студента, уважного співрозмовника