Початкова стадія (кінець 1890-х -1914)

Процес виникнення на ґрунті українсь­кої історичної науки перших розвідок історіографічного характеру припадає на останнє десятиліття XIX ст. - початок пер­шої світової війни. Саме в цей час історич­на наука остаточно кристалізується з синкрезу українознавства. Останнє наочно ілюструє створення самостійних історич­них інституцій (університетські кафедри, наукові товариства, архівні комісії, істо­ричні часописи). У працях М. Грушевського, його учнів і послідовників опрацьо­вується самобутня концепція української історії на противагу офіційній доктрині російської історіографії.

Випадковий, на перший погляд, збіг подій набуває майже символічного зна­чення. 1894 рік, відомий в анналах украї­нської історіографії як рік заснування у Львові кафедри Східної Європи, очолити яку було запрошено молодого київського професора М. Грушевського. У цьому ж році з’явилися перші друковані праці з історії малоросійської історіографії, що належали українським авторам М. Василенкові та О. Лазаревському.

Втім, предмет історіографічних студій був зовсім не з’ясова­ний. Минуле української історіографії сприймалось як складова «малоруської етнографії» (О. Пипін) або «південноруської літератури» (І. Франко), або «громадської думки» (М. Василенко), або як «сукупність біографій дослідників малоруської ста­ровини» (О. Лазаревський).

Історію О. Пипін начебто розчиняє в етнографії. «Етно­графічні вивчення», «етнографічний інтерес» він сприймає як науковий і суспільно-громадський рух. «Новий малоруський рух» - це явище рівнозначне зі слов’янським відродженням¹. Пипін визначає етнографію у широкому розумінні як соціаль­ну науку. Соціальна думка про народ, про національний ха­рактер освіти та літератури виникає ще у XVIII ст., а в XIX ст. перетворюється на «цілий напрям». Загалом, етнографію він визначає як науку про народ, народність та національний ха­рактер. Причини появи цієї науки дослідник пояснює впливом „наполеонівських воєн”, романтичної школи «політичного лібе­ралізму», «слов’янським відродженням», а також «впливом німецької історико-філологічної науки».

Специфіку української етнографії Пипін вбачає, з одного боку, у тісному її зв’язку з народницьким рухом, з іншого, в „ідеалізації малоруської старовини”. Більше того, він накреслює етапи вивчення «малоруської народності»: первісний інтерес до народного виникає з простої звички до старовини, з любові до народної пісні; пізніше цей інтерес дістав літературну обробку в освічених колах українського суспільства під впливом псевдокласичної ідилії та теорії Руссо; захоплення народністю пройшло і стадію сентименталістської та романтичної шкіл; згодом стадію «офіційної народності». Нарешті етнографічний рух був пов’язаний з такими новими напрямами, як слов’янофільство та західництво, співпадаючи то з одним, то з іншим. Саме «московське слов’янофільство», на думку Пипіна, мало неабиякий вплив на формування «малоруського історич­ного патріотизму», відомого під назвою «українофільство». Автор історії української етнографії застосовує персоналогічний принцип історико-етнографічних викладів. Досить розлогі

/ / І.Іпип А.Н. История русской зтнографии. Т.З. Зтпнография малорусская... 1891. -С. 4. 46

нариси присвячені в першу чергу етнографам, фольклористам (М. Цертелев, 3. Доленга-Ходаковський, М. Максимович, І. Срезневський, О. Бодянський, П. Лукашевич, П.Чубинський, М. Драгоманов, В.Науменко, В. Горленко), літераторам, філо­логам (А. Метлинський, С. Павловський, О. Потебня, П. Жи-тецький, Є. Огоновський, І. Рудченко, М. Новаліс), історикам (М. Костомаров, П. Куліш, М. Маркевич, В. Антонович, М. Іванишев, І. Новицький, Д. Яворницький, А. Скальковський, Ф. Лебединцев, О. Лазаревський).

До предмета української етнографії Пипін вводить «галиць­ко-руську етнографію» 30-х років XIX ст., пов’язану з іменами Я. Головацького, М. Шашкевича, І. Вагилевича, а також дані про галицько-руське відродження, літературно-історичні сто­сунки Галицької Русі, життєпис А. Добрянського.

Більше того, історію української етнографії Пипін розгля­дає крізь призму російського та польського літературно-гро­мадського рухів. Йдеться про «українську школу» в польській літературі, діяльність так званих «польських слов’янофілів», Т. Падури. Наводить свідчення про вплив польської еміграції на стан думок та громадський рух в Україні, зокрема польсько­го українофіла на еміграції Я. Яворського та в Галичині П. Свидницького (Павло Свій), хлопоманство 60-х років XIX ст., а та­кож польські праці з «південноруської етнографії» О. Кольберга, Краківської Академії. Відносини з російським літературно-науковим рухом Пипін висвітлює на прикладі спору «южан й северян» довкола питань мови, літератури та історії, аналізує ставлення до української мови Ю. Венеліна, М. Греча, М. Мак­симовича, І. Срезневського, М. Надеждіна, П. Лавровського, М. Погодіна, О. Потебні, П. Житецького.

Певний інтерес становить джерельна база історико-етнографічних розвідок Пипіна. Він широко використовує спогади, що­денники, некрологи, рецензії, розповіді сучасних дослідників, власні спостереження, а також матеріали, надані в його розпо­рядження В. Горленком та О. Русовим¹.

Цінність праці Пипіна полягає в тому, що це одна з ранніх і досить вдалих спроб систематизувати погляди тих дослідників, які обрали предметом своїх дослідів та творчої фантазії украї­нську народність в її широкому побутовому та історичному ро­зумінні.

Історіографічне есе Миколи Василенка привертає увагу вжи­ванням терміна «історія малоруської історіографії». Цікаво, що минуле української історіографії він розглядає у тісному зв’яз­ку з громадсько-політичним життям та суспільною думкою Ук­раїни. Ось чому початий малоруської історіографії Василенко виводить від Григорія Полетики, оборонця та речника шля­хетських прагнень, захисника української автономії, автора історичних памфлетів. Г. Полетика, вважає дослідник, «прямо или косвенно содействовал пробуждению в малорусской интел-лигенции того стремления к самосознанию, которое выразилось в изучении прошлого й настоящего малорусского народа» ¹.

Василенко одним з перших звертається до розгляду причин суспільно-політичного характеру, що призвели до зростання історичних зацікавлень в українському суспільстві. Інтерес до минулого України в суспільстві та урядових колах пробуджуєть­ся під час діяльності Катерининської комісії про Уложення. Справа в тому, що за часів гетьманства Розумовського, як вва­жає Василенко, не знали, хто такі полковники, яка їхня влада. Оборона решток автономного устрою України вела до пожвав­лення занять з української історії. Шляхетські автономістичні прагнення знайшли відображення в працях депутата від лу­бенського шляхетства Г. Полетики, як-от: «Историческое известие, на каком оснований Малая Россия была под республикою Польскою й на каких договорах поддалась Российским госуда­рям, й патриотическое рассуждение, каким образом можно бы оную учредить, чтобы она полезна могла быть российскому государству без нарушения прав й вольностей»; «Записка, как Малая Россия во время владения польского разделена была й об образе ее управлення» та ін. Активна діяльність Г. Полети­ки на ґрунті української історії мала великий вплив на наступ­них збирачів місцевої старовини, А. Чепу, Я. Маркевича. Справу батька продовжував і його син - Василь Полетика.

Намагання української старшини здобути рівні права та привілеї з російським дворянством також, на думку Василен­ка, сприяли зростанню інтересу до минулого України.

Зміни в адміністративному устрої України - «Малоросії» зму­сили владні кола привернути увагу до цієї країни, такої не схо­жої на «Великоросію» ані в сучасному, ані в минулому. Саме цими обставинами пояснює Василенко появу численних праць, присвячених Україні. До того ж її доля цікавила не лише ук­раїнців. Останнє засвідчила ціла низка робіт академіка І. Міллера. Інші праці П. Симоновського, О. Рігельмана, А. Чепи, чоча і не витримували критики з наукової точки зору, були «показником розумових інтересів певної доби та певної групи людей». Досить високо оцінював Василенко працю Я.М. Марковича «Записки о Малороссии, ее жителях й произведениях» (1798).

Численні подорожі та експедиції теренами України часто супроводжувались зробленими на льоту записками, побіжни­ми враженнями, поверховими підсумками, все це, на думку Василенка, спричинилося до виникнення хибних свідчень, анекдотів про життя українців. Не кращим було знайомство з Україною і місцевої адміністрації. Певних труднощів зазнав також і останній гетьман козацької України, про що свідчить поверхове враження про цю країну в «Записках» його секрета­ря Г. Теплова. Виняток становить укладена Ф. Туманським у 1779 р. програма вивчення статистики, етнографії та історії України, на підставі якої з’явилися топографічні описи О. Ша-фонського та Д. Пащенка.

М. Василенку належить і перша спроба періодизації украї­нської історіографії. XVIII ст. - це початкова доба наукової роз­робки української історії. На початку XIX ст. відчувалась не­обхідність у повній систематичній історії України, перші спро­би якої належали Д. Бантиш-Каменському та О. Мартосу. З 30-х років XIX ст. починається новий період в українській істо­ріографії під впливом німецької філософії та історії, у зв’язку з реорганізацією системи освіти (наукові подорожі професорів за кордон), заснуванням археографічної експедиції. Цей інтелек­туальний та організаційний рух на ґрунті української історії відбився у діяльності М. Максимовича, який стає неодмінним учасником багатьох наукових проектів і починань у Києві, О. Бодянського у Москві, а також у праці з історії України М. Маркевича, що з’явилась на зміну численним статтям, роз­порошеним та загубленим в офіційних часописах.

Окрім того, М. Василенко згадує праці російських авторів з української історії С. Соловйова, митрополита Філарета, Г. Карпова, які мали «епізодичний» характер і не справили «велико­го впливу на розробку історії Малоросії». Виняток становить «История России» Соловйова, яка, починаючи з 10-го тому, і зав­дяки багатому матеріалу з російських архівів, залишила свій слід на дільниці української історії.

З 50-х років XIX ст. у вивченні історії України, на думку Ва­силенка, виникають два напрями: «зовнішня історія» (М. Кос­томаров) та «внутрішня історія», історія буденності (О. Лаза­ревський). Митець за натурою Костомаров віддавав перевагу ефектним моментам у житті народів, нехтуючи сірим буденним існуванням, не вартим натхнення художника. Праці Костомарова, за визначенням Василенка, присвячені здебільшого «зовнішній історії», тобто історії воєн, боротьбі партій, драматич­ним і трагічним епізодам, якими багата історія України (геть­манство Виговського, Ю. Хмельницького, Руїна, Мазепа і мазепівці, Полуботок та ін.). Довільні узагальнення щодо внутріш­нього життя українського народу дослідник пояснював специ­фікою джерел, якими Костомаров оперував, - це офіційні доку­менти з центральних архівів, формальні та неточні, які не мог­ли розкрити дійсне народне життя з усіма його перипетіями.

Не володіючи даром художнього викладу, фантазією митця, О. Лазаревський був мало зацікавлений драматичними подія­ми рідної історії. Сіреньке, буденне життя українського народу, яке врешті-решт зникало за гучними, ефектними картинами його боротьби, стало предметом досліду історика. Саме в цьому буденному, непомітному житті Лазаревський вбачав зміст української історії. Його досконале знайомство з місцевими архі­вами - архівом Генеральної канцелярії, архівом Чернігівської казенної палати, Полтавським архівом, а також приватними архівами установило за дослідником славу «єдиного у своєму роді знавця малоруських архівів та внутрішньої історії Малоросії».

Започатковані Костомаровим та Лазаревським напрями української історіографії мали своїх прихильників і послідов­ників, які, на думку Василенка, не виявили такої ґрунтовної підготовки та широкої обізнаності з матеріалами, якими відрізнялися їх засновники. Ось чому наступні праці з україн­ської історії у більшості випадків були позбавлені «оригіналь­ної думки». Винятком стала праця В.А. Мякотіна «Прикрепление крестьянства Левобережной Малороссии в XVIII столетии», яка, за словами Василенка, мала розпочати нову епоху у ви­вченні української історії, як у 60-х роках відкрили таку саму епоху твори О. Лазаревського².

Одночасно з Василенком на сторінках «Киевской старины» О. Лазаревським була започаткована низка біографічних на­рисів про збирачів української старовини. На відміну від Васи­ленка, який продемонстрував широкий, «соціологічний», підхід до української історіографії, Лазаревський додержувався персоналогічного принципу.

Першим за часом дослідником української старовини він вважав Самійла Величка. Його продовжувачі з’являються лише у другій половині XVIII ст., коли в українському суспільстві виникає потреба у виникненні такого твору, який би давав мож­ливість порівняти колишній устрій Малоросії (з рисами авто­номії) із нинішнім, означеним рішучим переходом до «за­гальногромадянських форм» державного життя. Автором саме такої праці був «найосвіченіший син Малої Росії» Г. Полетика, яко­му, до речі, Лазаревський приписує авторство легендарної «Історії Русів». Своєю бурхливою діяльністю Г.Полетика зао­хотив інших освічених людей до пошуків та вивчення рідної старовини. Серед збирачів старовини, констатував Лазаревсь­кий, були люди з достатньою книжною освітою і ті, хто не мали такої освіти, але старанно збирали сирі матеріали. До кола цих дослідників XVIII - першої половини XIX ст. він відно­сить Г. Полетику, А. Чепу, Ф. Туманського, Я. Маркевича, М. Антоновського, В. Полетику, В. Ломиковського, Д. Бан-тиш-Каменського, М. Берлинського, О. Мартоса, О. Марке­вича, М. Маркевича¹. У своїх розлогих, насичених різномані­тними фактами та цінними довідками нарисах Лазаревський створив і досі неперевершені історіографічні образи братів Якова і Олександра Маркевичів, а також Олекси Мартоса, «Історія Малоросії» якого зазнала сумної історіографічної долі й так і не знайшла свого читача.

У загальному контексті української літератури стан історич­них дослідів розглянуто в статті «Южнорусская литература» в Енциклопедичному словнику Брокгауза та Ефрона. Стаття опуб­лікована без підпису і, як вважають спеціалісти, належить /. Фран­ку². Словникова форма та енциклопедична стислість зумовили фрагментарний характер оцінок автора. По-перше, І. Франко додержується регіонального принципу систематизації матеріалів: література в Лівобережній, Правобережній Україні, Угорській Русі (Закарпатті), Галичині, Буковині. По-друге, стан «південноруської» літератури він розглядає на тлі культурно-громадських рухів у різних українських землях, спільною для яких була ідея боротьби за рідну мову проти російського, польського, австрійського чи румунського елементів. Йдеться про «українську школу» в польській словесності, рух бал агулів та хлопоманів у Правобережній Україні, ідейно-політичні зма­гання русинів з москвофілами на Галичині. По-третє, І. Фран­ко виділяє єдині для української літератури періоди її занепаду, придушення та репресій з боку офіційної російської або австрійської влади. Йому належить ідея про «три антракти» в ук­раїнському літературно-громадському русі: перший - в кінці 1840-х років після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства, другий - після 1863 р., у зв’язку з придушенням польського повстання та валуєвським указом, до 1870 р, третій - з 1876 р. -найтриваліший антракт, який затягнувся майже на 20 років¹.

Розвиток історичної літератури в огляді І. Франка просте­жується досить побіжно, з боку форм історичної творчості, їх еволюції та провідних постатей. Він згадує, що в першій половині XVII ст. виникає такий новий літературний жанр, як «козацька епіка» - думи, що складалися в козацьких таборах. Ук­раїнська культура XVII - XVIII ст., вважає автор, багато дала російській культурі, бо ж російське духовенство цієї доби пере­важно було з «вихованців київської школи» - Єпіфаній Славинецький, Стефан Полоцький, Стефан Яворський, Дмитро Рос­товський, Феофан Прокопович.

Разом з тим українська історіографія XVII ст., на думку І. Франка, стоїть зовсім незалежно від «Київської школи» і вра­жає «убозтвом» історичних пам’яток. Лише на зламі XVII - ХVIII ст. в Лівобережній Україні виникають значні історичні твори, по­чинаючи від компіляцій Боболинського до праць С. Величка, Самовидця, Г. Граб’янки.

Особливе місце в українській літературі XVIII ст. посідає Г.Сковорода - містик і мораліст, людина з європейською осві­тою, аскет і водночас життєрадісний оптиміст. Його проповідь життєрадісної гуманності, наголошує І. Франко, мала значний вплив на творчість засновників нової української літератури -I. Котляревського та Г. Квітку.

Важливою складовою української літератури Франко вважав народну словесність, масову пісенну творчість. Після жахливих перетрусів XVII ст. український народ починає жити спокійним, але нелегким життям. Вартість життя у цей час підвищується, особистість прагне самовідбиття. Героїчна козацька доба минає, розчиняється у вирі традицій. За цих умов на зміну національ­ному епосу - думі - приходить народна лірика, яка у жіночих піснях, за словами І. Франка, досягла найвищого ступеня краси та щирості. Виникнення чумацьких, рекрутських, бурлацьких пісень він розглядав як відображення класової свідомості.

Українську історичну літературу XIX ст. І. Франко характе­ризував через окремі постаті та історіографічні події, такі як П. Куліш, М. Костомаров, Д. Зубрицький, київський гурток, що

' Франка Й. Южнорусская литература// днциклопедический словарь / ФА. Брокгауз, Й А. дфрон. - СПб., 1904. П/т. 81.-С. 309, 314, 319. 52 "

гуртувався довкола Південно-Західного відділу Російського Гео­графічного товариства (В. Антонович, К. Михальчук, П. Житецький, В. Науменко, П. Чубинський, М. Драгоманов), «Киев-ская старина», яка поєднувала «кращі сили Південної Русі», по­жвавлення з 1890-х років літературного та наукового життя в Галичині, перетворення НТШ на наукове товариство євро­пейського типу, діяльність М. Грушевського.

Таким чином, наприкінці XIX - на початку XX ст. україн­ська історична думка, праця історика сприймалась у свідо­мості науковців, літераторів, етнографів як складова певного науково-культурного синтезу - етнографії, літератури, суспільної думки або наукової доксографії (біографічного жан­ру в історії науки), що в остаточному підсумку відповідало загальному стану історичної науки тієї доби..

.