На початку 50 рр. батьки й адвокатські спілки в Сполучених Штатах Америки виграли кілька важливих судових процесів, спираючись на статті Конституції США. Після цього діти з проблемами у розвитку почали здобувати можливість навчатися у звичайних школах на законній основі. Багато із цих дітей пристосувалися і досягли в житті набагато більшого, ніж можна було уявити.
В середині 60 рр. у США розпочалася реалізація проекту під назвою "Головний старт". Це була широка освітня та медична програма для дошкільнят та їхніх батьків. 1972 р. до класів, що працювали за програмою "Головний старт", почали залучати дітей з особливими потребами. Це була перша масова спроба створення інклюзивних класів.
Соціально-педагогічний рух кінця 60-х — початку 70-х рр., що ратував за рівні освітні права всіх дітей з особливими проблемами, привело до прийняття в США закону (1975), названого пізніше "Актом про освіту осіб з особливими проблемами" (Individuals with disabilities education act). Цей закон і ряд подальших послужили юридичною базою мейнстрімінга в США. Аналогічні закони ухвалили парламенти багатьох європейських країн, Австралії і інших держав. Рух за мейнстрімінг був реакцією на політику асиміляції, расизму і геноциду "інших", яку в першій половині XX ст. проводили не лише тоталітарні режими, але і інші країни, включаючи США, і яка поширювалася на "дефективних" людей. Так, до другої світової війни законами 30 штатів США передбачалася примусова стерилізація аномальних (поряд з повіями, моральними дегенератами і ін.) (Cohen, 1998: Lane, 1993). Відображаючи нову реальність, гуманістичні зміни суспільного менталітету в другій половині XX століття, державні закони про рівні освітні права всіх людей (що є важливою складовою загальнолюдських прав) і відповідні декларації ООН і ЮНЕСКО сприяли перебудові національних систем навчання дітей з особливостями в розвитку. Прапором і гаслом перебудови став мейнстрімінг — надання всім "особливим" дітям права здобуття вільної державної освіти в умовах, що "мінімально обмежують такі можливості", "в загальному потоці" з дітьми, що нормально розвиваються, бажано в одних і тих же школах. Мейнстрімінг був зустрінутий громадськістю, особами з особливостями в розвитку, батьками "особливих" дітей як акт звільнення від освітньої сегрегації. Відзначимо, що співтовариство глухих і багато сурдопедагоги відразу не прийняли мейнстрімінг як панацею (Cohen, 1998). Проте включення дітей з недоліками слуху в масові школи в багатьох країнах стало фактом, що відбувся. Так, якщо 40 років тому в США в спеціальних школах-інтернатах вчилися більше 70% глухих і слабочуючих дітей, то в даний час там вчаться 20% дітей (причому більше половини з них ночує удома). Останні 80% займаються в масових школах, де само включення здійснюється в різних формах, від "повного" до "часткового" (Moores, 1998).
|
|
|
|
Тепер у Сполучених Штатах Америки діти з особливими потребами можуть отримувати інклюзивну освіту, яка, разом з відповідною медичною допомогою, дає їм змогу повністю розкрити свій потенціал. Малята з проблемами у розвитку можуть відвідувати дитячі садки і початкові школи, а також брати участь у громадських заходах. Старші діти можуть навчатися у професійних училищах, школах, коледжах. Завдяки такому підходові у старшому віці діти з особливими потребами мають змогу працювати, сплачувати податки і користуватися всіма правами, які надає людям суспільство.