Основний зміст Закону України

“Про свободу совісті і релігійні організації”

Першим законодавчим актом, який визначав нові підходи до взаємин держави та церкви й був спрямований на реальне забезпечення свободи совісті, став Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації”, прийнятий Верховною Радою України у квітні 1991 р. Він складається з 32 статей, згрупованих у шести розділах.

У першому розділі розміщені загальні положення. Визначаються завдання Закону, серед яких основні – гарантія права на свободу совісті; забезпечення соціальної справедливості, рівноправності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від їхнього ставлення до релігії; визначення обов’язків держави щодо релігійних організацій та релігійних організацій перед державою і суспільством; подолання негативних наслідків колишньої державної політики щодо релігії та церкви; гарантування сприятливих умов щодо розвитку суспільної моралі й гуманізму, громадянської злагоди та співробітництва людей незалежно від їхнього світогляду чи віросповідання (ст. 1).

За цим Законом, ніхто не може проголошувати обов’язковості будь-яких переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушення щодо визначення громадянином свого ставлення до релігії; до сповідування чи відмови від сповідування релігій; до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях; до навчання релігії.

Батьки чи особи, що їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до власних переконань. Ніхто не має права вимагати від священнослужителів порушення таємниці сповіді (ст. 3).

Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, установлення прямих або непрямих переваг громадян, залежно від їхнього ставлення до релігії, як і розпалювання пов’язаних з цим ворожнечі та ненависті, чи образа релігійних почуттів громадян, спричиняють відповідальність, установлену законом (ст. 4).

Держава захищає права та законні інтереси релігійних організацій, сприяє встановленню взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, що сповідують релігію чи не сповідують її. Держава підтримує толерантні взаємини між віруючими різних віросповідань та їхніми релігійними організаціями, бере до відома й поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству.

Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність будь-яких організацій, створених за ознаками ставлення до релігії. Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Установлення будь-яких переваг або обмежень для однієї з релігій, віросповідання чи релігійної організації проти інших не допускається.

Релігійні організації не виконують державних функцій, але мають право брати участь у громадському житті, а також виконувати громадянські обов’язки нарівні з іншими громадськими об’єднаннями та засобами масової інформації.

Релігійні організації не беруть участі в діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації чи фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів.

Священнослужителі мають право на участь у політичному житті як і всі громадяни.

Жодна релігійна організація не повинна втручатися в діяльність інших релігійних організацій, а також у будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до невіруючих або віруючих інших віросповідань (ст. 5).

Державну систему освіти в Україні відокремлено від церкви (релігійних організацій), вона має світський характер. Доступ до різних видів і рівнів освіти надається громадянам незалежно від їхнього ставлення до релігій.

Не допускається встановлення обмежень на проведення наукових досліджень, пропаганду їхніх результатів або включення їх до загальноосвітніх програм за ознакою відповідності чи невідповідності засадам будь-якої релігії або атеїзму.

Релігійні організації мають право створювати для релігійної освіти дітей і дорослих навчальні заклади та групи (ст. 6).

Другий розділ Закону визначає, які організації визнаються релігійними, встановлює порядок їх реєстрації.

Релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян у сповідуванні та поширенні віри і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно зі своїми статутами (положеннями).

Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління та центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади (ст. 7).

Статут (положення) релігійної організації, що, відповідно до цивільного законодавства, визначає її правоздатність, підлягає реєстрації в порядку, встановленому законом (ст. 12). Релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення) (ст. 13).

Для одержання релігійною громадою правоздатності юридичної особи громадяни в кількості не менше від 10 осіб, які утворили її, подають статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим – до Уряду Автономної Республіки Крим.

Релігійні центри, управління, монастирі, релігійні братства, місії та духовні навчальні заклади подають на реєстрацію статут до державного органу України у справах релігій (Державного комітету України у справах релігій). З 2005 р. цей Комітет ліквідовано.

Орган, який здійснює реєстрацію, в місячний термін розглядає заяву та статут релігійної організації, ухвалює відповідне рішення й не пізніше, ніж у 10-денний термін, письмово повідомляє про нього заявникові.

У реєстрації статуту релігійній організації може бути відмовлено, якщо її статут або фактична діяльність суперечать чинному законодавству (ст. 15).

Діяльність релігійної організації може бути припинено у зв’язку з її реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією.

У разі порушення релігійною організацією, що є юридичною особою, положень чинного законодавства, її діяльність може бути припинено в судовому порядку.

Третій розділ Закону визначає майновий стан релігійних організацій. Релігійні організації мають право використовувати для власних потреб будівлі та майно. Культові будівлі та майно, що становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони перебувають, у безоплатне користування чи у власність релігійних організацій. Культова будівля та майно можуть передаватися в почергове користування двом або більшій кількості релігійним громадам за їхньою взаємною згодою.

Користування землею релігійні організації здійснюють у порядку, встановленому Земельним кодексом України й іншими законодавчими актами України (ст. 17).

У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об’єкти виробничого, соціального та добродійного призначення, транспорт, кошти й інше майно, необхідне для забезпечення їхньої діяльності (ст. 11).

Релігійні організації мають право звертатися за добровільними фінансовими пожертвами й одержувати їх. Фінансові та майнові пожертви, як й інші доходи релігійних організацій, не оподатковуються. Релігійні організації не мають права проводити примусове обкладання віруючих повинностями (ст. 18).

Релігійні організації в порядку, визначеному чинним законодавством, мають право виконувати свої статутні завдання, засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські й інші підприємства, а також добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарні тощо) (ст. 20).

Четвертий розділ визначає права релігійних організацій, пов’язані зі свободою віросповідання. Вони мають право засновувати й утримувати місця для богослужінь або релігійних зібрань з вільним доступом для всіх охочих.

Командування військових частин надає можливість військовослужбовцям брати участь у богослужіннях і виконанні релігійних обрядів.

Богослужіння й релігійні обряди в лікарнях, госпіталях, притулках для старих та інвалідів, місцях попереднього ув’язнення й відбування покарання проводяться на прохання громадян, які перебувають у них, або з ініціативи релігійних організацій (ст. 21).

Релігійні організації та віруючі, одноосібно чи разом з іншими, мають право встановлювати та підтримувати міжнародні зв’язки і прямі особисті контакти, зокрема й право на виїзд за кордон для паломництва або для участі в релігійних зібраннях та інших релігійних заходах.

Священнослужителі, релігійні проповідники, наставники, інші представники зарубіжних релігійних організацій, які є іноземними громадянами й тимчасово перебувають в Україні, можуть проповідувати віровчення, виконувати релігійні обряди чи провадити іншу канонічну діяльність лише в тих релігійних організаціях, на запрошення яких вони прибули, та за офіційним погодженням з державним органом, який зареєстрував статут відповідної релігійної організації (ст. 24).

Розділ п’ятий регламентує трудову діяльність у релігійних організаціях. Вони мають право наймати на роботу громадян. Умови праці встановлюються за згодою між релігійною організацією та працівником і визначаються трудовим договором (ст. 25).

На громадян, які працюють у релігійних організаціях за трудовим договором, поширюється законодавство про працю, як і на працівників державних та громадських підприємств, установ і організацій (ст. 26).

Громадяни, що працюють у релігійних організаціях, і священнослужителі, церковнослужителі та особи, котрі працюють у релігійних організаціях на виборних посадах, підлягають соціальному забезпеченню й соціальному страхуванню так само, як і працівники державних і громадських підприємств, установ та організацій (ст. 28).

Розділ шостий закону говорить про державні органи та контроль за дотриманням законодавства про свободу совісті.

Державний контроль за дотриманням законодавства України про свободу совісті та релігійні організації здійснюють місцеві Ради народних депутатів та їхні виконавчі комітети (ст. 29).

Україна, заявивши про пріоритетність прав людини, зобов’язалася узгодити свої правові стандарти з вимогами міжнародних правових актів. Найважливіші з-поміж них: Загальна декларація прав людини (1948 р.); Конвенція про захист прав і основних свобод людини (1950 р.), Міжнародний пакт про громадянські й політичні права (1966 р.), Підсумковий акт наради з безпеки та співробітництва в Європі (1975 р.), Празька хартія для нової Європи (1990 р.), Декларація про права осіб, які належать до національних, етнічних, релігійних чи мовних меншин (1992 р.), Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігій чи переконань (1981 р.), Підсумковий документ Віденської зустрічі (1989 р.).

Свідченням реального забезпечення в Україні права на свободу совісті є кількість релігійних організацій, що нині вже досягли майже 25 тис. Церкви вийшли на якісно новий рівень функціонування. Приміром, діяльність релігійних громад координується понад 200 релігійними центрами й управліннями. Підготовка духовенства здійснюється в 100 духовних навчальних закладах. Церковну службу відправляють близько 20 тис. священнослужителів. Релігійні організації видають біля 120 газет і журналів.

Проте в цій сфері існують досить складні проблеми. Найнебезпечнішою з них є міжцерковні конфлікти, що найчастіше виникають на ґрунті претензій щодо володіння культовими спорудами. Потребують вирішення також питання викладання релігієзнавчих дисциплін у навчальних закладах, соціальної роботи церкви, взаємодії релігійних організацій і силових структур та ін. Усе це зумовлює необхідність запровадження змін до чинного законодавства на вимоги часу.

Українська держава підтримує екуменічний рух (рух за об’єднання релігійних організацій) як в Україні, так і у світі. До цього руху, що виник на початку XX ст. як рух християнських церков, уже приєднуються ісламські, буддистські організації та громади певних етнічних релігій.

// Прибутько П.С. Релігієзнавство: Посібник для підготовки до іспитів. – 2-ге вид.,

доповнене. - К.: Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2007. - 160 с.-(Бібліотечка студента).