2015-08-21
1153Етимологія слова самосвідомість вказує на те, що виражає спрямованість свідомості на саму себе. Погляд самосвідомості звернений до внутрішнього світу людини, що зовсім не означає ігнорування світу зовнішнього. По-перше, усвідомлення власних індивідуально-особистих якостей передбачає порівняння себе з іншими людьми, співвіднесення своїх думок, почуття, переживань, вчинків з нормами, цінностями і ідеалами, що існують у суспільстві. По-друге, звертаючись до глибин власного внутрішнього світу, людина не залишається зануреною у них, а повертається знов до світу зовнішнього, але вже збагаченою уявленням про власне Я і використовує це уявлення як своєрідну духовну призму, крізь яку і сприймаються усі впливи навколишньої дійсності, а сама сприймається більш свідомо, осмислено, особисто.
Самосвідомість один з найважливіших структурних рівнів свідомості, для якого є властивим відокремлення і відображення суб'єктом самого себе як носія певної активної позиції відносно до себе і світу. Інакше, самосвідомість — своєрідний центр свідомості, у якому концентруються і інтегруються уявлення людини про власне Я і формується ставлення до нього та навколишнього світу. Самосвідомість людини — це усвідомлення власного тіла, своїх думок, почуттів, свого соціального положення, ставлення до природи, суспільства, інших людей, самого себе. Самосвідомість — дуже складне утворення. Виділяють такі основні її рівні: самопочуття, усвідомлення власної соціокультурної належності і усвідомлення власного Я.
Самопочуття — це усвідомлення власного тіла, його включеності і разом з цим відокремленості з навколишнього світу людей і речей. Це важливий рівень самосвідомості, починає формуватися ще у ранньому дитинстві і, розвиваючись протягом життя людини, стає необхідним засобом орієнтації у світі і управління життям свого тіла. Часто його сприймають як елементарний і малозначущий. Але це не так. Якщо замислитись, чи добре знаємо власне тіло і вміємо ним керувати, то з'ясується, що не дуже. Труднощі в усвідомленні власного тіла зв'язані з тим, що його вигляд постійно змінюється в процесі життя, і людині психологічно складно звикати до змін, відмовлятися від уже стійких, стабільних уявлень про власну зовнішність. Деякі частини тіла сховані від неї анатомічно, і вона не сприймає їх безпосередньо. Усвідомленню деяких часток тіла перешкоджають морально-психологічні заборони, які мають культурно-історичне походження. Якщо в античності існував культ людського тіла і його краси, то християнська мораль вважає тіло нижчим, гріховним рівнем людської природи. Хоча людина безперервно одержує від органів власного тіла різноманітні відчуття, її з раннього дитинства привчають не звертати на них увагу, не говорити про них. У XIX ст. в медицині укоренився погляд, що людина усвідомлює і відчуває якийсь орган свого тіла, тільки якщо хворий.
У сучасній культурі поступово долаються ці негативні стереотипи. Відомий афоризм «У здоровому тілі — здоровий дух» починає набувати форму заклику дбати про власне тіло, тілесний стан не тоді, коли з'явилися перші ознаки хвороби чи виникли якісь тілесні диспропорції, а постійно. Фізична культура починає розумітися не як вміння швидко бігати і далеко стрибати, а як здатність, вміння, потреба дбати про своє тіло, тілесний вигляд. Здоровий спосіб життя поступово утверджується як важлива загальнолюдська цінність. Тілесна сфера має велике значення не тільки як основа фізичного здоров'я і фізичної краси. На думку численних психологів, багатство самовідчуття і ступінь усвідомлення власного тіла позитивно зв'язані з багатством емоційних переживань особистості і наявністю у неї художніх інтересів. Естетичне задоволення практично завжди має в собі щось тілесне. Отже, самопочуття — перший рівень самосвідомості — має дуже важливе значення для нормальної життєдіяльності людини. Його недостатня розвинутість може народжувати різні комплекси неповноцінності чи призводити до різних чуттєвих надуживань, тобто сприяти виникненню фізичних, психічних, соціально-психологічних, духовних недугів.
Незважаючи на всю значущість, тіло і зовнішність, за нормальних умов, не займають центрального місця у самосвідомості людини і не вичерпують її. Ще один важливий компонент, рівень самосвідомості, — усвідомлення власної соціокультурної належності. Людина може визначити власне Я тільки у порівнянні з якимось іншим, через Ти, Він, Ми, Вони. Навіть усвідомлення свого тіла складається у людини поступово, у порівнянні з іншими. Дитина спочатку починає упізнавати інших людей і тільки десь з двох років саму себе. Поступово в неї складаються уявлення про свою належність до певної родини, нації, соціальної верстви чи спільності. Індивідуальній самосвідомості передує родова або спільності. Родова самосвідомість виникла історично раніше, ніж індивідуальна. Первісна людина усвідомила свою належність до роду чи племені раніше і це мало для неї більше значення, аніж її індивідуальні відмінності від одноплемінників. У відповідь на запитання: Хто я? люди, як правило, починають з визначення своєї належності до певних соціальних спільностей (вказують стать, вік, рід заняття тощо), і лише потім починають називати якісь індивідуальні властивості, здібності. Схильність описувати себе в соціальних поняттях підсилюється у процесі визрівання особи. Усвідомлення своєї соціокультурної, групової належності — важлива умова формування такого невід'ємного компонента самосвідомості, як самооцінка. Вже на першому рівні самосвідомості після розпізнання, узнавання своєї зовнішності відбувається її оцінювання. Але щоб зріст, вага, будова тіла певністю вплинули на самосвідомість особи, мають бути співвіднесені з певними стандартами, стереотипами, що прийняті у певній соціальній спільності, у культурі і оцінюють одні якості як позитивні, а інші як негативні. Адже людина оцінює свої якості не сама собою, а з урахуванням норм, визначених культурою, суспільством, соціальною спільністю, родиною.
Усвідомлення соціокультурної належності (сімейної, національної, родової) — найважливіша умова формування і розвитку особистості, тому що забезпечує засвоєння норм, традицій, цінностей, ідеалів як таких, що мають глибокі життєві коріння, наповнені реальним змістом, значенням. Ідеал для дитини персоніфікований, зв'язаний з образом якоїсь конкретної людини (як правило, близьких, батька чи матері). «Дитина, — зазначав Іван Сєченов, — зливаючи
себе з улюбленим образом, починає любити всі його властивості, а потім, як кажуть, любить тільки останні». З віком персоніфікація ускладнюється. Розширюється коло вибору ідеалів: батьків та інших безпосередньо знайомих доросли доповнюють і навіть відсувають на другий план кінематографічні і літературні герої, суспільно-політичні діячі та інші суспільні персонажі. Усвідомлення власної соціокультурної належності сприяє і формуванню почуття захищеності, укоріненості, впевненості у собі і майбутньому, почуття життєвої перспективи, відчуття того, що як частка цілого, робиш якусь загальну справу. Формування і функціонування самосвідомості не вільно від суперечностей, напру жених, часто тяжких роздумів і сумнівів. Кожне із Ми по-різному впливає на поведінку особистості. Проблема вибору між Ми, що можуть і конфліктувати поміж собою, породжує проблему особистого самовизначення, приводить до формування ще одного рівня самосвідомості — усвідомлення свого Я. Образ Я найбільш суб'єктивний і інтимний елемент самосвідомості. Саме образ Я дозволяє особистості діяти вільно і відповідально. Образ Я — складне психологічне явище. Це не стільки знання людини про себе, скільки певне ставлення до себе, соціальна настанова, в якій уявлення про себе, свої якості і потенції органічно зв'язано з емоціями, викристалізовується у мотиви поведінки, мету діяльності, уявлення про зміст, сенс життя.
По-перше, ступінь складності і диференційованості образу Я. Маленька дитина ще не вміє відрізняти мотиви поведінки від вчинків, суттєвої якості від несуттєвих, тому її образ Я здається простим, нерозчленованим, аморфним. Зі зростанням, образ Я диференціюється, виникає складна ієрархія самооцінок. Внаслідок багатомірності діяльності, бачимо, конструюємо себе під різними кутами зору. Розрізняють реальне Я (яким бачу себе зараз), динамічне Я (яким бажаю стати), фантастичне Я (яким би бажав стати у мріях), ідеальне Я (яким я повинен бути, виходячи з власних принципів, ідеалів), потенційне Я (яким можу стати, включаючи як позитивні, так і негативні можливості), ідеалізоване Я (яким мені приємно себе бачити), нарешті ряд удаваних Я, тобто образів, масок, які людина використовує для того, щоб приховати якісь негативні риси реальної особи.
По-друге, ступінь значущості образа Я, місце, яке посідає серед інших настанов. Одна людина багато міркує про себе, аналізує власні вчинки, прагне спрямовано вплинути на себе, у іншого саморефлексія не розвинута, діє, керуючись переважно безпосередніми прагненнями чи логікою ситуації. Різними бувають і об'єкти саморефлексії: один більше уваги приділяє зовнішності, інший — розумовим здібностям, третій — моральним якостям тощо.
По-третє, ступінь внутрішньої послідовності, цілісності образа Я. Оскільки людина бачить себе під різними кутами зору, її самосвідомість є завжди суперечливою. Ідеальне Я ніколи не співпадає з реальним, суперечність між ними — рушійна сила самовиховання. Але суперечності між образами можуть бути і деструктивними, якщо викликають внутрішню напруженість, коливання, сумніви. Ступінь стійкості образу в часі. В одних людей самооцінка має певну сталість, у інших — зазнає значних коливань. Зміна образу в часі — природна особливість процесу саморозвитку особистості. Але надлишкова змінність образу може вказувати на його незрілість, на невпевненість особи у власних силах. Рівно як і надлишкова сталість образу може свідчити про самозадоволення, догматизм, зупинку у розвитку. Ступінь самоповаги: як людина ставиться до себе — чи приймає себе незважаючи на власні недоліки, чи «заперечує» себе незважаючи на чесність.
Отже, самосвідомість формується і розвивається поступово від усвідомлення власного тіла і зовнішності, соціокультурної належності — до формування цілісного уявлення про своє Я в різних його вимірах. Але самосвідомість не зводиться до суми образів у різних проекціях. Людина, коли ставить запитання: яка я?, має на увазі не просто от своїх індивідуальних властивостей чи суспільного становища, а також запитує: якою я можу і повинна стати, які у мене можливості і перспективи, що зроблю чи можу ще зробити у житті? Самосвідомість включає не тільки такий найважливіший компонент, як самопізнання, але й ряд інших — самооцінку, самовизначення, самоконтроль.
Самооцінка — взаємодія образу з певним еталоном, внаслідок чого виникає почуття задоволення чи незадоволення собою. Самооцінка може здійснюватися двома основними засобами. Перший полягає у тому, щоб порівняти рівень своїх притягань з досягнутим результатом діяльності, вчинку. Другий засіб — співставлений уяви інших про себе.
Самопізнання і самооцінка, що ґрунтуються на порівнянні себе з оточуючими людьми і певним особисто значущим еталоном, виступають елементом самовизначення. Отже, формування і розвиток самосвідомості — необхідна умова усвідомлення життя не як ряду випадкових, розірваних подій, а як цілісного процесу, що має певну спрямованість, спадкоємність і зміст, що є найважливішою орієнтованою потребою особистості.
Незважаючи на всю життєву значущість, самосвідомість ще не вичерпує всього змісту свідомості людини. При характеристиці суті свідомості і самосвідомості, підкреслювалася їх рефлексивність і саморефлексивність, тобто усвідомленість процесів, які в них відбуваються. Але не всі процеси свідомості і навіть самосвідомості усвідомлюються людиною. Численні дії людини забезпечуються автоматично, неусвідомленим функціонуванням свідомості і самосвідомості. У зрілому віці людина переважно не усвідомлює, не обмірковує звичні дії, і тільки при освоєнні нових навичок діяльності і життєдіяльності бере їх під контроль свідомості. Самосвідомість людини також може функціонувати автоматично. У критичній ситуації, коли у людини немає часу на обміркування своїх дій, вона приймає певне рішення іноді несвідомо, але ґрунтуючись на вже вироблених уявленнях про власне Я, про те, що для неї допустимо чи не допустимо за будь яких обставин. Саме у таких випадках знаходить прояв справжнє Я, яке може і не співпадати з тим образом, який є усвідомленим. Отже, у свідомості виявляється ще один рівень, для якого властива неусвідомленість процесів, що в ньому відбуваються. Для позначення такого рівня свідомості використовують поняття підсвідомість і безсвідоме. Іноді їх використовують як синоніми. Різноякісність, різнорідність можна виявити і звернувшись до історії становлення концепції безсвідомого.
Вперше концепція безсвідомого сформульована Готфрідом Лейбніцем, який пояснював як нижчу форму душевної діяльності людини, що лежить за межами свідомих уявлень, які підносяться, як острівки над океаном темних сприйнять (перцепцій). Іммануїл Кант пов'язував безсвідоме з проблемою інтуїції, з питанням про чуттєве пізнання. Своєрідний культ безсвідомого, як глибинного джерела творчості, властивий для представників романтизму. На початку XIX ст. розпочалося власне психологічне дослідження безсвідомого. Динамічну характеристику безсвідомого запровадив Йоганн Фрідріх Герберт. За концепцією, несумісні ідеї можуть вступати між собою у конфлікт, до того більш слабкі витискуються із свідомості, але продовжують на неї впливати і не втрачають динамічних властивостей. Дослідження у галузі психопатології дозволили зафіксувати психічну діяльність, що не усвідомлюється людиною. Ця лінія одержала розвиток концепції безсвідомого Зігмунда Фрейда, який почав з установлення прямих зв'язків між невротичними симптомами і безсвідомими переживаннями травматичності. Фрейдівську концепцію радикально переосмислив Карл Юнг і ввів поняття колективного безсвідомого, прагнув довести, що безсвідоме охоплює не тільки суб'єктивне і індивідуальне, яке витіснене за межі свідомості, але й, насамперед, і колективний, безособовий психічний зміст, який укорінений у стародавності і втілений в інваріантних для усіх епох і народів образах-символах, які позначив поняттям «архетип». Архетипи, на думку Карла Юнга, принципово протистоять свідомості, їх не можна дискурсивно і адекватно висловити.
Концепція безсвідомого розвивається численними напрямками сучасної філософії і психології, відбивається у практиці різних сучасних художніх течій. Звернення до історії становлення і розвитку концепції безсвідомого дозволяє відокремити два змістовних аспекти. По-перше, безсвідоме у широкому розумінні це сукупність психічних процесів, операцій, станів, що не репрезентовані у свідомості суб'єкта. По-друге, у вузькому розумінні безсвідоме пояснюється як особлива сфера психічного або система процесів, що якісно відмінні від явищ свідомості і безпосередньо неприступні. Для розрізнення, фіксування різних змістовних аспектів неусвідомленої сфери психічного життя людини можна використати два поняття: підсвідомість і безсвідоме.
Підсвідомість — це активні психічні процеси, що не виступають центром розумової діяльності свідомості, але впливають на свідомі процеси. Між свідомістю і підсвідомістю немає неподоланої межі. Зміст підсвідомості може переходити у свідомість і самосвідомість та навпаки. Сфера підсвідомості охоплює: по-перше, неусвідомлений психічний контроль за діяльністю тіла, деякі бажання, потяги, спонукання; по-друге, знання, почуття, переживання, які були витіснені із свідомості з метою самозбереження (від надлишкової інформації, болісних, неприємних переживань тощо), а також сни, патологічні душевні стани; по-третє, неусвідомлені процеси мислення, які пов'язані з визріванням творчого задуму, а також визріванням вищих прагнень людського духу і душі (творчості, віри, любові, дружби та ін.).
Безсвідоме — ірраціональні елементи психічної реальності, те, що залишається у глибинах психіки і знаходить прояв у свідомості не безпосередньо, а через підсвідомість. Зміст безсвідомого ще до кінця не з'ясований. По суті, численні елементи підсвідомості мають своєрідний безсвідомий «залишок». Якщо початковий та завершальний етапи творчого, інтуїтивного процесу у кінцевому випадку усвідомлюються людиною, то сам механізм їх залишається на даному рівні розвитку людини неусвідомленим, безсвідомим. Своєрідний ірраціональний «залишок» завжди зберігається і в таких почуттях: віра, надія, любов, що не піддаються свідомому регулюванню. У глибинах безсвідомого схований механізм дії численних парапсихологічних явищ (яснобачення, телепатія тощо). Заслуговує на увагу і концепція колективного безсвідомого Карла Юнга, хоча зміст явища навіть самим дослідником розумівся по-різному. Людина ще багато чого не знає про зміст, можливості, механізми функціонування свідомості, самосвідомості, і особливо безсвідомого, про що свідчить практика психоаналізу і медитації.
Отже, свідомість існує як народжений діяльністю мозку суспільно розвинутої людини невідчуваний і незворотний потік спонукань, вражень, почуття, думок, а також більш стійких ідей, переконань, цінностей, стереотипів та ін. Існування свідомості — потік, який не можна зупинити, повністю охопити, усвідомити, відтворити в усій повноті. Свідомість не хаотична, має певну упорядкованість, взаємозв'язок, єдність, стійкість, загальність структур. Свідомість формується і розвивається тільки у процесі соціалізації і самоактуалізації особистості, входження її у світ культури за допомогою діяльності і спілкування, рефлексії і саморефлексії, самооцінки і самовизначення. Свідомість не тільки відображає світ, але й створює його, тобто створює, перетворює, удосконалює свій власний світ і життєвий світ людини: світ її ідей, понять, наукових знань; світ людських цінностей, емоцій, сенсу; світ образів, уявлень, уяви, культурних символів і знаків; світ предметно-практичної і духовно-практичної діяльності
Як уже говорилось, суспільна свідомість багатоманітна. У її структурі виділяють такі форми як: політична, правова, моральна, естетична, релігійна, філософська і наукова які склалися історично - на основі багатоманітності людської діяльності й суспільних відносин.
Критерії розрізнення форм суспільної свідомості такі:
- предмет відображення. Загальним об'єктом відображення для суспільної свідомості є суспільне буття (а ширше - вся дійсність, в якій живе людина), це буття багатогранне, і предметами відображення для різних форм суспільної свідомості є, відповідно, його грані. Крім того, кожна форма суспільної свідомості пов'язана не тільки з певним видом суспільних відносин і діяльності, з відповідними соціальними інститутами;
- спосіб відображення. Скажімо, філософська, політична й правова свідомості, відображають буття в понятійній (концептуальній) формі; естетична свідомість - в чуттєво-образній; для релігії характерне уявне роздвоєння світу на природний і надприродний; для моралі (як і для права) - нормативність, формулювання й обґрунтування норм, правил людської поведінки;
- функції. Політична свідомість спрямовує людську діяльність у сфері управління, владних відносин, виражає ставлення до державної влади і таке ін. Право і мораль - форми нормативного регулювання людської поведінки, що забезпечують упорядкований характер співжиття в суспільстві. Мистецтво - форма художньо-образного освоєння світу і своєї власної (людської) сутності. В ньому яскраво виражене творче начало. Релігія - спосіб ілюзорної компенсації того, чого людині не вистачає у житті, вираження потреби в розумному й справедливому світопорядку. Філософія виконує світоглядну, гносеологічну (пізнавальну), методологічну та ін. функції;
- співвідношення інтелектуального й емоційного елементів. Інтелектуальний є головним і визначальним у політичній, правовій, філософській свідомості, у моральній, естетичній, релігійній переважаюча роль належить емоційному елементу.
Історія виникнення й розвитку різних форм суспільної свідомості неоднакова. Моральна, естетична й релігійна є найдавнішими, вони зародилися ще при первіснообщинному ладі. Тоді суспільна свідомість ще не була розчленованою, тобто мала синкретичний характер. Окремі її форми не відділялися чітко одна від одної, так само як перепліталися елементи істинних знань з міфологічними уявленнями. Лише з утворенням цивілізованого суспільства, формуванням соціально-класової культури, державного ладу, зародженням і розвитком наукового пізнання виникають політична, правова та філософська форми свідомості.
Зупиняємося детальніше. Найважливішою серед них є політична, яка відображає політичні відносини, політичну діяльність, що здійснюється в суспільстві. Вона є сукупністю поглядів, ідей, вчень, певних політичних установок, методів, з допомогою яких формуються і втілюються у життя політичні інтереси суб'єктів, що беруть участь у політичних процесах. Політична свідомість, як і більшість з форм, включає в себе ідеологічний та психологічний аспекти. Перший пов'язаний з політичною ідеологією, як системою певних поглядів, ідей, що відображають корінні інтереси певних груп, верств, класів тощо. Другий - з політичною психологію, що ґрунтується на несистематизованих поглядах, настроях певної частини суб'єктів політичних відносин.
Політична свідомість відображає свідомо регульовані політичні процеси й тому органічно пов'язана з політикою. В свою чергу, остання пов'язана і з корінними економічними інтересами соціальних суб'єктів, й тому є надзвичайно складною й важливою сферою суспільних відносин.
Політична свідомість і політична ідеологія справляють досить вагомий вплив на розвиток суспільства, що й, у свою чергу, передбачає систематичні зміни у них самих.
Нині, в умовах кардинальних змін, які відбуваються в Україні та світі в цілому, формується нове політичне мислення, яке змушує шукати нові форми існування різних політичних систем, по-новому ставить питання про єдність народів, незалежно від будь-яких відмінностей між ними. Це вимагає глибокого розуміння своєрідності сучасного світу, як багатогранного й суперечливого явища, усвідомлення кожним активно захищати наше майбутнє.
Політична свідомість має суперечливий характер. Це обумовлюється тим, що реалізація завдань щодо активізації діяльності учасників суспільного процесу, та вдосконалення політичних відносин постійно наштовхується на невисокий рівень політичної культури людей, їх політичної незрілості, яка обумовлена впливом різних обставин. Для поліпшення цієї ситуації необхідно прийняти ряд науково обґрунтованих політичних рішень, сприяти максимальному включенню громадян у формування в них високої політичної культури.
З політичною свідомістю органічно пов'язана правова, яка є сукупністю знань, поглядів на юридичні права та норми, які виражені в законах і відображають державну волю, встановлюють права й обов'язки учасників правовідносин, змінюються разом з суспільством та його атрибутами. Правова свідомість завжди пов'язана з правовими нормами й законами у відповідності з існуючими уявленнями про законність, порядок, справедливість. Як юридичне оформлення соціально-економічних відносин, право насамперед виражає їхнє відношення до засобів виробництва та інтелектуальної власності. У взаємодії з політикою воно справляє великий вплив на її реалізацію, будучи основою розвитку правосвідомості. Остання найкраще реалізує себе через соціально-економічну та політичну сфери, в яких вона формується з правовою культурою.
Знання особистістю своїх прав і обов'язків сприяє їй у виявленні своєї соціально-політичної та правової активності. В цьому контексті важливим є й підвищення ролі правових та інших інститутів, щодо дотримання законності, демократичних принципів правосуддя й подолання всіляких порушень.
Розвиток правосвідомості теж має суперечливий характер. Перш за все, між необхідністю розвитку у кожного високої правової свідомості, культивування шанобливого ставлення до законів, посиленні їхньої ролі в суспільстві, громадянської відповідальності та низькою правовою культурою.
З правовою свідомістю тісно пов'язана моральна свідомість, яка є відображенням моралі (системи її норм, правил поведінки людей тощо). На відміну від правових, моральні норми не закріплені в юридичних актах, а регулюються лише силою громадської думки.
Залежно від розвитку суспільства принципи й норми моралі постійно змінюються й розвиваються. Нині особлива увага акцентується на формуванні тих моральних цінностей, які найбільше впливають на культурну й моральну регуляцію суспільних відносин, на прогрес в цілому.
Багатогранність цінностей духовного життя розширює сферу застосування моральних принципів, сприяє формуванню високих моральних якостей людини. Тому необхідно, щоб моральні цінності служили критерієм оцінки та регулятором поведінки кожного, його зрілості Важливо й, щоб у всіх сферах життя роль моральних принципів та норм постійно зростала. А з цим - і роль моральної відповідальності особи, оскільки формування її духовності передбачає і виховання та самовиховання в неї непримиренності до будь-яких відхилень від норм моралі та від того, що гальмує духовний прогрес суспільства. Чим багатший моральний світ людини, тим вищою має бути її громадянська відповідальність. Це найкраще має проявитися в активній життєвій позиції кожного.
Нині при формуванні моральної свідомості важливим має стати пошук вирішення суперечностей, які породжуються тим, що міра моральної відповідальності у деякої частини людей не відповідає характеру змін, що відбуваються в світі та нашій країні. Існують суперечності й між передовою моральною свідомістю певної частини людей та її антиподами, між словом і ділом, ставленням до різновидів моралі, які гальмують процес становлення моральної культури та духовних цінностей суспільства.
Особливе місце в суспільстві належить естетичній свідомості. На відміну від інших форм суспільної свідомості, вона відображає буття в наочно-чуттєвій формі, художніх образах, що впливають на органи чуття й викликають емоційні відчуття. Вона існує й розвивається в органічному зв'язку з суспільством, відображаючи його сторони і зміни.
В її основі лежить художня культура з своїм художнім виробництвом, які включають в себе естетичну активність особистості, естетичне виховання, естетичні потреби, почуття, смаки, що реалізуються в художній діяльності. В основі останньої лежить культурно-творча діяльність (ставлення людини до світу), яка поширюється на всі сторони її життя.
Особлива роль належить мистецтву, яке виступає практично-духовним способом освоєння світу, художньо-образним відображенням дійсності, особливою формою творчої діяльності, пізнанням та оцінкою. Функціонування мистецтва тісно пов'язане з життям, зокрема духовним виробництвом. Духовно-моральний аспект, проблема загальнолюдського в естетичній свідомості постійно зміцнюється, на що вирішальний вплив здійснює духовна культура.
В системі духовної культури мистецтво являє собою єдність естетично-пізнавальної та естетично-творчої основи. Проте визначальною все ж є духовно-емоційна основа. Всі складові у мистецтві (наочно-чуттєва, предметна, духовна, ідейна та емоційна сторони) знаходяться в єдності. Воно впливає на людей, коли є сприйнятим і відчутим ними. Це обумовлене й рівнем духовності особистості, її здатністю відчувати твори мистецтва. Суспільний зміст творів мистецтва залежить від змісту їхніх ідей, духовної спрямованості, форм організації, викладу та ін.
Успішний розвиток естетичної свідомості вимагає поєднання національного і загальнолюдського в мистецтві, всебічного відродження й вільного розвитку національного, матеріальної та духовної культури будь-якого народу. Збагачення світової скарбниці мистецтва має здійснюватися за рахунок прогресивного в досягненнях національних культур. З іншого боку, воно має позитивно впливати на національні культури й мистецтво зокрема, надавати особливого емоційного забарвлення, образності загальнолюдським та національним цінностям.
Суттєву роль у духовному житті суспільства займає релігія та релігійна свідомість. В ході людської історії вони набули різних форм і відтінків (від примітивних культів до національних і світових релігій сучасності).
Релігійна форма суспільної свідомості включає в себе релігійну ідеологію та релігійну психологію. Перша являє собою систему релігійних ідей та понять, які розробляються й розвиваються теологами. Релігійна психологія формується в процесі життя і включає в себе несистематизовані релігійні почуття, звичаї, що пов'язані з вірою в надприродні сили. Важливе місце в цьому займає релігійне поклоніння (культ), в процесі якого людина піддається духовно-емоційному та психологічному впливам.
Релігійна свідомість, ставлення до релігії з боку суб'єктів історичного процесу в ході розвитку постійно змінювалась. Це, перш за все, визначалось соціально-економічними, духовно-моральними й гуманістичними факторами та розвитком культури і можливостями пізнання.
Нині формується нове ставлення до релігії, переосмислюється її роль та місце в житті людей, особливо в процесі гуманізації їх відносин. На основі поєднання духовних сил суспільства, людей різних світоглядних орієнтацій можлива соціальна, міжнаціональна, духовна консолідація, здорове співробітництво народів та взаємозбагачення їхніх культур. Це дозволяє поглибити й розширити наше розуміння духовності й взаємозв'язку національного та загальнолюдського в історичному процесі. А також дає можливість чіткіше усвідомити наше місце в системі суспільних відносин, активніше включити віруючих у процес утвердження духовно-морального, гуманістичного прогресу суспільства, для чого необхідна демократизація процесу формування як релігійної, так і атеїстичної свідомості людей.
А ще крім філософської та наукової форм свідомості, про які йдеться в інших розділах підручника, в останні десятиріччя йшли дискусії про виділення в окремі економічної та екологічної, вважаючи, що останні в нашому столітті займуть досить вагомі місця.
Із сказаного слідує, що суспільна свідомість це складний соціально-духовний феномен, який відіграє велику роль у духовній життєдіяльності людства та сферах суспільних відносин. Від її зрілості та участі залежить зрілість суспільства, його динамізм і свобода.
5.4. Роль праці, мови і суспільного характеру життя у формуванні та розвитку свідомості
Вирішальними чинниками у виникненні людини, становленні та розвитку її свідомості є праця, членороздільна мова і спілкування.
Розробка трудової теорії формування людини належить Ф. Енгельсу, її основні положення викладені в його творі "Роль праці в процесі перетворення мавпи на людину".
Історія становлення людини та формування її свідомості нараховує сотні тисяч років. Вона розпочалася з виготовлення і використання первісною людиною найпростіших знарядь праці та постійно розвивалася в процесі ускладнення праці та спілкування людей. Людина взаємодіяла З предметами природи, пізнавала їх властивості, порівнювала, виокремлювала загальне, суттєве, необхідне. Це сприяло розвиткові мозку як органу свідомості. Він почав удосконалюватися слідом за розвитком руки як органу праці. Саме рука як "сприймальний" орган, що безпосередньо торкається речей, давала повчальні уроки не тільки мозку, а й іншим органам чуття, наприклад, зорові. Рука, що активно діяла, навчала голову думати, перш ніж стала знаряддям виконання волі голови, яка наперед планує практичні дії.
У процесі розвитку трудової діяльності, насамперед, удосконалення руки, збагачувались дотикові відчуття, формувався слух, здатний сприймати нюанси звуків людської мови. Логіка практичних дій фіксувалася в голові і перетворювалася на логіку мислення. Людина вчилася думати. І перш ніж розпочинати справу, вона вже могла уявити і її результат, і спосіб здійснення, і засоби досягнення цього результату.
Отже, ключ до розгадки походження свідомості полягає в праці. Спочатку була справа. Оббиваючи лезо своєї кам'яної сокири, людина водночас відточувала "лезо" своїх розумових здатностей.
Праця завжди була і залишається суспільною. Первісні люди мусили спільно добувати засоби існування, захищатися від ворогів, боротися зі стихійними силами природи. Ці обставини зумовили потребу в спілкуванні, її реалізація спричинила виникнення членороздільної мови.
Мова — друга сигнальна система людини, в якій звуки членороздільної мови із засобу вираження емоцій поступово перетворилися на засіб позначення речей, їх властивостей і відношень, і стали виконувати функцію навмисного повідомлення. Поряд з інформацією про зовнішній світ, яку людина отримує за допомогою першої сигнальної системи, разом із мовою вона набула ще одного каналу зв'язку зі світом, який дав можливість відображати останній в узагальненій формі мовних знаків. Людина набула здатності знати те, що безпосередньо сама могла не відчути. Мова внесла новий принцип у роботу центральної нервової системи і стала потужним засобом розвитку людської свідомості. У людини виник принципово новий тип психічного розвитку.
Мова, як і свідомість, є продуктом суспільно-трудової діяльності людей. Без мови неможлива ні постановка загальної мети, ні вибір засобів її досягнення, ні організація загальних трудових зусиль, ні налагодження спілкування людей, ні передання та засвоєння досвіду. Вона є основним матеріальним посієм духовної культури. М. Хайдеггер називав мову домівкою буття, а Х.Г. Гадамер — місцем зустрічі людини зі світом.
Мова є також основним засобом переробки знань, і тому незамінним і унікальним знаряддям формування та розвитку людської свідомості. Тільки після втілення думок у слова людина отримує реальну можливість виконувати з ними різного роду логічні операції. Такі способи розгортання мислення, як абстрагування та узагальнення, аналіз і синтез, індукція і дедукція неможливі без використання мови. Остання є безпосередньою матеріальною базою і своєрідним полем розгортання усіх розумових процесів, способом існування свідомості та спілкування людини.
Абстрактно-поняттєве мислення як певний психологічний процес набуло автономії лише в процесі зародження та використання системи мовних знаків. Мова стала головним детермінуючим фактором переходу від форм чуттєвого відображення до способів раціонального осягнення явищ реального світу.
Отже, мова виконує чотири основних функції: інформаційну, комунікаційну, акумуляційну і перетворювальну. Всі вони взаємопов'язані, взаємодіють і відіграють однаково важливу роль.
Мова — це система знаків. Знаком є будь-який матеріальний об'єкт, що у своєму бутті представляє інші предмети реального світу і у зв'язку з цим може бути використаний у процесі пізнання і спілкування для набуття, збереження, перетворення і передання інформації. Вивчає різного роду знакові системи семіотика.
Мова, що виникає в процесі історичного розвитку того чи іншого суспільства і є засобом спілкування людей, — природна. Вона удосконалюється і змінюється в процесі розвитку всього суспільного життя, а також на основі своїх внутрішніх законів. Разом з тим у різних конкретних сферах практичної та пізнавальної діяльності людей розробляються і впроваджуються спеціальні системи знакових позначень (мова математики і програмування, азбука Морзе і т. ін.) — штучні мови. Відповідно до практичних потреб, їх можна замінювати на більш зручні.
Мова і свідомість суттєво відрізняються. Якщо перша є системою матеріальних знаків, то друга — сукупністю ідеальних образів. Слова — матеріальна оболонка для фіксування уявлень і абстракцій, які утворюють ідеальний зміст, тобто значення слів. Відмінність між мовою і свідомістю — це відмінність між матеріальним та ідеальним. Г. Гегель писав: "Мова є нібито тілом мислення".
Разом з тим, як за своїм джерелом походження, так і в процесі свого функціонування мова і свідомість неподільні. Думка без словесного втілення неможлива. За допомогою мови образи свідомості актуалізуються і стають дійсністю як для інших людей, так і для самої людини. У свою чергу, слова, що втратили зв'язок з духовним процесом, перестають бути мовними знаками, тому що втрачають статус засобів мислення і спілкування людей. У розвитку практичного і духовного життя суспільства і окремої людини мова і свідомість органічно взаємопов'язані: збагачення свідомості зумовлює розвиток мови; поява нових слів закріплює і поширює предметний зміст свідомості. Рівень розвитку суспільної та індивідуальної свідомості прямо залежить від рівня розвитку мови, і навпаки.
Отже, поява і розвиток свідомості органічно пов'язані не тільки з доцільною трудовою діяльністю, а й з виникненням і удосконаленням мови. Саме мова була могутньою силою, яка сприяла виокремленню людини з тваринного царства, розвиткові її мислення, організації матеріального виробництва.
Свідомість — це функція мозку людини, який сформувався в людському оточенні, у певному колективі, людському суспільстві, і постійно зазнавав і зазнає їх суттєвого впливу. Але тільки спілкування з людьми, оволодіння мовою, залучення до людської практики і культури роблять людину людиною. Іншого шляху розвитку свідомості не існує.
Свідомість представлена двома рівнями: індивідуальним і суспільним. Окрема людина оволодіває як змістом суспільної свідомості, так і конкретними формами, в яких виявляє себе. Це означає, що індивід засвоює політичну, правову, моральну, релігійну та інші форми свідомості та їх зміст.
Суспільна свідомість існує незалежно від свідомості індивіда. Однак справедливо й інше: суспільна свідомість існує лише тому, що існує індивідуальна свідомість людей — окремих її носіїв. При цьому суспільна свідомість не є простою арифметичною сумою індивідуальних свідомостей. Недооцінка чи, навпаки, переоцінка відмінності суспільної та індивідуальної свідомості призводить до серйозних помилок у розумінні цієї проблеми.
Сучасна філософія, як і загальна психологія, виокремлюють у структурі індивідуальної свідомості чотири основних елементи: знання, самосвідомість, волю і переживання. Центральне місце займає знання. Воно є інформацією про реальну дійсність, яку людина отримує завдяки органам чуття і мисленню, і фіксує її в мові. Знання — це результат пізнання у формі чуттєвих та інтелектуальних образів, уявлень, суджень, логічних категорій. Воно має різний ступінь достовірності і поділяється на повсякденне та наукове. Знання може бути виражене не тільки природною та штучною мовами, а й мовою жестів (пантоміма), образів та комп'ютерних систем.
Знання, як і мова, є способом існування свідомості. Воно служить не тільки пристосуванню та орієнтації людини в зовнішньому світі, a ft перш за все активному перетворенню нею реальної дійсності та утвердженню свободи і прогресу суспільства. Знання — наймогутніша сила людини.
Оскільки предметом свідомості є не лише зовнішній світ, а й сам суб'єкт, носій свідомості, остільки суттєвим моментом свідомості є самосвідомість. Самосвідомість — це усвідомлення людиною своєї сутності, думок, почуттів, інтересів, потреб. Розвинутою формою самосвідомості є теоретична рефлексія (спрямованість мислення на себе, на свої витоки, передумови, форми), завдяки якій через систему понять розкривається соціальна природа суб'єкта. Є і особистісна рефлексія — вияв глибоких роздумів людини про смисл власного буття, його моральну насиченість. Самосвідомість сприяє розвиткові суб'єкта, його раціонально-моральному вдосконаленню.
Практична реалізація ідеї, задумки, мети передбачає наявність волі. Воля — найважливіший компонент свідомості: свідоме і цілеспрямоване регулювання людиною своєї поведінки і діяльності за умови подолання внутрішніх та зовнішніх перешкод. Оскільки в основі регулювання людської діяльності є необхідність досягнення відповідності між ідеальними за природою прагненнями людини і зовнішнім світом, остільки у волі реалізується спрямованість свідомості до забезпечення єдності суб'єкта і об'єкта. У цьому плані воля е своєрідною посередницькою ланкою, що існує в самій свідомості і є внутрішньою передумовою переходу зі світу ідей у світ речей.
Атрибутами вольової дії е спрямованість на досягнення поставленої мети і подолання зовнішніх та внутрішніх перешкод. При цьому воля регулює діяльність не тільки в плані її спонукання і активізації, а й у плані стримування її розгортання за умов необхідності вибору мети і наявності серйозних зовнішніх і внутрішніх перешкод.
Безпосередня реалізація волі як акту свідомості включає визначення мети, боротьбу мотивів при виборі напрямів діяльності, прийняття рішення та його виконання. Останнє є суттю вольової дії. Тільки той, хто вміє доводити свої рішення до реалізації, може вважатися вольовою людиною. Такій особистості притаманні цілеспрямованість, ініціативність, самостійність, незалежність, витримка, рішучість, наполегливість та здатність до самоконтролю.
Ще одним елементом свідомості, що перебуває в органічній єдності з розглянутими вище, є переживання. У них, на відміну від знання, відображаються не явища зовнішнього світу самі по собі, а різноманітне практичне і духовне ставлення людини до цих явищ у формі численних емоцій, афектів, почуттів, пристрастей, настроїв, стресів, фрустрації, які зовнішньо виявляються в мимовільних м'язових рухах, міміці, пантомімі, жестах, позах, виразних подихах, у зміні інтонації, виразі очей і рота тощо.
Відсутність переживань викликає "емоційний голод", у зв'язку з чим життя людей стає нестерпним. При цьому для забезпечення нормального емоційного стану потрібні як позитивні, так і негативні переживання.
Джерело емоцій і почуттів міститься в матеріальних та духовних потребах людей, в усвідомленні міри ймовірності їх задоволення. Так, позитивні почуття виникають у ситуаціях, коли ймовірність задоволення нагальних потреб уявляється суб'єкту цілком достатньою і безсумнівною. Негативні почуття з'являються за умов, коли можливість задоволення потреб мінімальна чи її немає.
Оскільки емоції і почуття зумовлюються потребами, вони одвічно мають суто особистісний характер, тому що в них виражається значущість предметів та явищ для окремо взятого індивіда в тій чи іншій конкретній ситуації його життя. У переживаннях людей усвідомлюється життєвий сенс предметів навколишнього природного і соціального середовища. За їх допомогою індивід оцінює речі і людей, з якими має справу.
Як могутні чинники мотивації і регуляції поведінки та діяльності людини емоції і почуття відіграють цю роль по-різному. Емоції (гнів, страх, жах, лють, тривога, радість) є тимчасовими і безпосередніми переживаннями, які мають рефлекторно-ситуативний характер. Почуттям притаманна більша стабільність, і в процесі становлення людської свідомості вони з'являються пізніше емоцій, тому що формуються в процесі засвоєння культури, мови та виховного впливу соціального середовища.
Справжні людські почуття історично і соціально зумовлені, і тому завжди змінюються разом з розвитком суспільства. Це добре виявляється перш за все у процесі виникнення і функціонування таких вищих почуттів, як моральні (почуття сорому, обов'язку, милосердя, гуманності, любові, дружби), інтелектуальні (здивування, допитливості, сумніву) і естетичні (почуття гумору, прекрасного, піднесеного, трагічного).
Переживания можуть як повністю усвідомлюватися особистістю, так і не усвідомлюватися. В останньому випадку людина нерідко стає рабом своїх пристрастей і настроїв. Як правило, переживання ототожнюють з душевним станом особистості. У науковій літературі поняття душі іноді використовується для позначення усієї психіки людини, до якої включаються не тільки знання, самосвідомість, воля, переживання, а й підсвідоме і несвідоме.
Несвідоме часто (наприклад, у фрейдизмі) принципово протиставляється свідомому, йому навіть відводиться вирішальна роль у житті людини. Ллє є й інше трактування, вихідне з пріоритету свідомого. Несвідоме можна розглядати як продукт свідомої діяльності. Те, що раніше було у змісті свідомості, переходить у несвідоме. У свою чергу, несвідоме, що існує в глибинах психіки людини, здатне знову перетворитися на форми свідомості. Без урахування такого їх впливу неможливо зрозуміти механізм функціонування як свідомості, так і несвідомого.
Ядром усіх елементів свідомості людини є її світогляд. Від рівня його розвитку значною мірою залежать якість і ефективність виконання людиною своїх обов'язків. Цим спричиняється необхідність постановки та реалізації проблеми формування наукового світогляду в громадян країни.
Отже, свідомість — це функція (або властивість) людського мозку, яка полягає в узагальненому, оцінному і цілеспрямованому відображенні та конструктивно-творчому перетворенні дійсності, у попередній уявній побудові дій та передбаченні їх результатів, у розумному регулюванні та самоконтролі поведінки людини. За природою свідомість є продуктом життєдіяльності людського суспільства, результатом його суспільно-історичного розвитку. Свідомість формується і розвивається через залучення людини до культури, її виховання і навчання, суспільно корисну діяльність. Головними умовами виникнення свідомості були праця, виробничий колектив, членороздільна мова.
Вчення про філософські проблеми свідомості є світоглядним і методологічним фундаментом діяльності сучасних фахівців будь-якого профілю.
Діалектика, як наука. Основні принципи, категорії і закони діалектики
Діалектика включає в себе вчення про загального зв'язку явищ та їх розвитку, про протиріччя буття і мислення, перехід кількісних змін у якісні, перервах поступовості, перегонах, запереченні заперечення і т.д.
Як філософська наука, діалектика має тривалу історію, йдучи корінням часів античності, але як би заново відкриваючи в ідеалістичній формі в працях представників німецької класичної філософії Канта і Гегеля.
Термін "діалектика" в школі Сократа-Платона означав уміння вести бесіду так, щоб розкрити суперечності в судженнях супротивника і знайти таким шляхом істину. Вже у такому підході містився зародок сучасного розуміння діалектики як вчення, що розглядає матеріальний світ і світ ідей в русі, протиріччях, розвитку. Отже, що ж таке діалектика?
Діалектика - це наука про розвиток і загального зв'язку, наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення. Діалектика включає в себе об'єктивну і суб'єктивну діалектику.
Об'єктивна діалектика - це діалектика реального світу, природи і суспільства, вона висловлює безперервний розвиток і зміна, виникнення і знищення явищ природи і суспільства.
Суб'єктивна діалектика - це відображення об'єктивної діалектики, діалектики буття в голові людини, в її свідомості. Іншими словами, об'єктивна діалектика панує в усій природі, а суб'єктивна діалектика, діалектичне мислення є тільки відображення панівного у всій природі руху шляхом протилежностей. Значить, залежність тут така: діалектика речей визначає діалектику ідей.
Діалектика як вчення про розвиток розглядає три кола проблем: особливості, що відрізняють розвиток від всяких інших типів змін, питання про джерело розвитку і його формах. Говорячи про історію діалектики, слід зазначити, що геніальні здогадки про загальну мінливості, русі і розвитку світу висловлювалися вже давньогрецькими філософами. До наших днів дійшло крилатий вислів Геракліта про те, що «не можна двічі увійти в одну й ту ж річку». Вже цього Геракліт підкреслив мінливість і плинність світу.
Однак у найбільш повній, систематизованій формі діалектика була розвинена у вченні німецького філософа Гегеля, який, теоретично підсумувавши історію діалектики, пішов набагато далі за своїх попередників. Він розробив на ідеалістичній основі систему діалектичного світобачення,діалектичний метод і діалектичну логіку, відкрив основні закони діалектики. Власне кажучи, діалектика Гегеля - це перша систематична критика того способу мислення, який зараз визначається як метафізичний. В основі діалектики Гегеля лежить ідеалістичне уявлення про те, що джерело будь-якого розвитку укладений в саморозвитку поняття, а значить, має духовну природу.
За Гегелем, "тільки в понятті істина має стихією свого існування" і тому діалектика понять визначає собою діалектику речей. Остання є лише відображена, відчужена форма справжньої діалектики, діалектики понять.
Перш за все відзначимо, що під філософськими принципами розуміється сукупність найбільш загальних вихідних посилок, основоположних ідей, що характеризують розуміння світу. Принцип загального зв'язку є основним у діалектичному погляді на світ. Про це говорить вся історія розвитку діалектики. Так, ідею загального зв'язку ми знаходимо вже в античній філософії, яка вважала, що весь світ є зміна, перехід, взаємозв'язок якогось одного матеріального початку (наприклад, води, вогню, повітря) з усім безліччю речей і явищ.
У Геракліта вихідним початком був вогонь, який виступає в ролі основи будь-якої зв'язку та роздільності речей. "Прийдешній вогонь все буде відокремлювати і зв'язувати", - говорив він.
У механічному матеріалізмі взаємозв'язок розумілася як меха-технічне з'єднання і роз'єднання будь-яких елементів. Так її розуміли Гольбах і Гельвецій.
В даний час ведуться роботи над зв'язком земних проявів життя з космічними джерелами енергії, вивчається вплив астрономічних факторів на різні цикли життєдіяльності людини, тварин і рослин. Наука серйозно замислюється над взаємним зв'язком самих різних явищ - життя найпростіших і сонячної активності, хімічного складу води і космічних коливань морського дна. Все в світі виявляється взаємопов'язаним. Тому такі важливі для життя людства проблеми, як збереження миру, охорона навколишнього середовища, розвиток науки і техніки, набувають особливого, не тільки теоретичний, а й практичний сенс, бо порушення чи ігнорування встановлених в природі взаємозалежностей багаті великими бідами. Здається, що для сучасної людини питання про взаємозв'язок явищ природи і суспільства більш актуальне, ніж у попередні історичні епохи. Значить, у своїй діяльності ми завжди повинні враховувати цей момент, проектуємо чи поворот річок, чи будуємо атомну станцію або досліджуємо космос. Одним словом, вирішуючи глобальні проблеми, необхідно мати на увазі цілісний, системний характер світу. Зв'язки виявляються у формі взаємодії і взаємозумовленості явищ. Це означає, що явища визначають один одного, зміни одного явища тягнуть за собою зміни іншого.
Наприклад, суспільне буття визначає суспільну свідомість, зміна матеріальних умов життя людей викликає в кінцевому рахунку зміни і в суспільній свідомості. Виділяються різноманітні види зв'язків.
Класифікація видів зв'язку будується або за формами руху матерії, або за формою і характером прояву:
· Прямі - опосередковані;
· Внутрішні - зовнішні;
· Функціональні;
· Генетичні.
З точки зору діалектики, речі не просто співіснують між собою, а впливають один на одного, причому в процесі взаємодії виявляються їх властивості. Тільки певна система взаємодії даної речі з іншими речами робить її тим, чим вона є. Зміна системи взаємодій змінює і саму річ.
Діалектика як наука про зв'язки включає в себе принцип детермінізму, тобто визнання об'єктивної закономірною взаємозв'язку і взаємозумовленості явищ світу. Ядром даного принципу є поняття причинності, тобто такого зв'язку, в якій одне явище (причина) за певних умов з необхідністю породжує інше (наслідок).
Існують різні способи і форми об'єктивної детермінації явищ: зв'язок випадкового і необхідного, можливого і дійсного, нескінченного і кінцевого, визначеного та невизначеного і т.д.
З точки зору діалектики, кожна річ являє собою цілісну систему зв'язків і відносин між елементами, що характеризується рядом властивостей:
1) системі як цілому притаманні нові властивості в порівнянні з властивостями складових її елементів;
2) визначити характеристики елемента можна тільки тоді, коли він розглядається як частина даної системи, так як він втрачає їх, якщо виходить за рамки цієї системи;
3) ця система зумовлена, у свою чергу, складовими її елементами;
4) між елементами системи існують відносини взаємозалежності та підпорядкування, при цьому система характеризується зв'язками різного роду: генетичними, функціональними і т.д.;
5) у системі виділяється визначає тип зв'язку, який утворює її структуру, яка забезпечує стійкість системи.
Отже, система - динамічне утворення, що характеризується єдністю протилежностей, сталістю і мінливістю. Поняття системи вводиться тому, що не можна складні, багаторівневі зв'язку предметів і процесів представити у вигляді простого лінійного причинно-наслідкового ряду.
Однак діалектика є не тільки наукою, але загальним методом пізнання і перетворення дійсності. Це означає, що вона озброює приватні науки методологічними принципами, що випливають з названих вище основних принципів діалектики. До них відносяться:
1) принцип об'єктивності, який вимагає, щоб у процесі діяльності люди не підміняли об'єктивну реальність своїми суб'єктивними вигадками, що невідповідають їй;
2) принцип загального зв'язку, що вимагає всебічного розгляду предметів, процесів і явищ з урахуванням всіх їх опосередкувань;
3) принцип розвитку, згідно з яким необхідно з'ясовувати причини виникнення, становлення всього сущого;
4) принцип конкретно-історичного підходу до аналізу речей, тобто обліку умови, часу і місця, в яких відбувається те чи інше явище;
5) принцип виділення основної ланки в ланцюгу подій, що вимагає виділення головних напрямів у процесі людської діяльності.
Ці принципи, так само, наприклад, як граматичні правила при правописі повинні стати основою діалектичного стилю мислення дослідника. Надалі необхідно на визначенні понять, категорій, законів діалектики для аналізу їхньої ролі в процесі пізнання.
Категорія - старогрецьке слово, що означає вказівку, висловлювання. Категорії діалектики - це основні поняття, в яких відображаються істотні сторони загального зв'язку і розвитку природи, суспільства, мислення.
Категорії діалектики - це щаблі, вузлові пункти пізнання світу, в яких відбиваються взаємозв'язок, взаємопереходів і суперечливість предметів і явищ природи, суспільства і мислення.
До них належать також поняття, такі як:
· Причина і наслідок;
· Сутність і явище:
· Необхідність і випадковість;
· І ряд інших.
Категорія "закон" розглядається в матеріалізмі і ідеалізмі з протилежних позицій.
Ідеалістичний напрям у філософії розуміє під законом форму розумової діяльності, засобі упорядкування відчуттів і емпіричних даних, як це властиве представникам суб'єктивного ідеалізму, або як уявне відтворення людиною розвитку абсолютної ідеї, що характерно для об'єктивного ідеалізму Гегеля.
Матеріалістичний напрямок у філософії виходить з того, що закони об'єктивні за своїм змістом. Так, наприклад, античні матеріалісти під законом розуміли об'єктивний порядок, внутрішньо властивий світу, природний шлях розвитку всіх речей. Сучасна матеріалістична діалектика продовжує цю лінію, вважаючи, що закони розвитку природи і суспільства носять об'єктивний характер, а значить, і закони науки, які більш-менш точно відображають їх, також об'єктивні за змістом і суб'єктивні за формою свого вираження.
Закон, за визначенням Гегеля, є відношення між сутностями. Таким чином, закон - це стійка, загальна, суттєва, необхідна, що повторюється зв'язок явищ природи і суспільства.
Закони розрізняються за ступенем спільності: загальні - це закони діалектики, загальні - закони, характерні для більшого кола явищ (закон збереження енергії), приватні закони - закони, що відображають зв'язки певного кола явищ, біологічні, хімічні, соціальні та ін
Закони розрізняють також за формою прояву в залежності від типу детермінації і за цією ознакою виділяють динамічні та статистичні закони.
Динамічні закони висловлюють більш просту, однозначну зв'язок. Це така форма зв'язку, при якій початковий стан системи однозначно визначає всі наступні. Знаючи перше, можна з більшою ступенем точності передбачити другі. Ці закони діють у кожному явищі, що представляє ту чи іншу форму руху матерії: закон тяжіння, інерції. Класична механіка вивчала динамічні закони руху тіл і планет Сонячної системи, розробила способи передбачення небесних явищ, (наприклад, затемнень Сонця). Ці закони абстрагуються від випадковості, необхідність діє тут у відносно чистому вигляді.
Статистичні закони - це закони середніх чисел, яким підкоряється маса випадків. Дія статистичних законів характерно для великих груп явищ, де велика роль випадковості.
Причинність тут виявляється інакше, ніж у динамічних законах. Початковий стан системи лише з деякою ймовірністю визначає наступні у формі середніх, випадкових тенденцій. Наприклад, закон Бойля-Маріотта, закон природного відбору Дарвіна, закони історії в своїй більшості носятьстатистичний характер.
Крім того, розрізняють закони розвитку і функціонування.
Закони розвитку характеризують переходи від одного стану до іншого, прев-рощення систем в один одного і т.д. Це закони діалектики, біологічні закони розвитку популяцій.
Закони функціонування відображають спосіб існування систем в певній якості, відтворюють тип структурних відносин у результаті впливу на систему умов її існування, інших систем, а також взаємовпливу власних елементів (закон попиту і пропозиції, ціноутворення).
Завершуючи аналіз поняття закон, підкреслимо, що закони науки, відображаючи закони природи, суспільства і мислення, є однією з форм теоретичного знання.
У діалектиці виділяють три основних закони:
· Єдність і боротьба протилежностей;
· Взаємний перехід кількісних змін і змін якісних;
· Заперечення заперечення.
Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін показує внутрішній механізм руху і розвитку речей, з чого починається їх зміна і в що виливається. Цей закон розкриває характер процесу розвитку, шляхи і форми переходу від старого до нового через категорії "якість", "кількість", "міра". Кожен предмет має свою специфіку, особливостями, відрізняється від інших предметів. Ці відмінності можуть бути або кількісними, або якісними. Що таке якість? Якість - це сукупність властивостей, ознак, які належать речам, явищам, висловлюють відносну стійкість предмета, його відмінність від інших предметів. Це те, що робить річ саме даною річчю. Якості об'єктивні, тобто існують незалежно від нашої свідомості, вони об'єктивно притаманні предметам і явищам.
Протилежна якості категорія кількість. Кількість - визначеність речі, байдужа до свого буття, зовнішня визначеність, як казав Гегель. Це означає, що кількісні характеристики, змінюючись до певних меж, не змінюють буття речі. Наприклад, вода залишається рідиною від 0 до 100 градусів за Цельсієм, зберігаючи свою якісну визначеність як води, на відміну від льоду або пара. Відмінності тут виступають у вигляді кількісних.
Якісна визначеність речі не існує без кількісної і навпаки. Ця єдність знайшло своє відображення в по прийнятті заходів, яке ввів Гегель. Міра - це єдність якості та кількості, той кількісний інтервал, усередині якого зберігається ця риса. Так, радій 226 при кімнатній температурі - сріблясто-білий метал, в якому безперервно відбуваються кількісні зміни: він безперервно випускає альфа-промені, ядра гелію, в результаті чого його атомна вага знижується. Коли ця вага досягає величини 222, відбувається порушення міри, якісна зміна, і радій перетворюється в газоподібний радон, фізичні і хімічні властивості якого інші, ніж у радію.
Закон єдності і боротьби протилежностей відіграє особливу роль у структурі діалектики, оскільки розкриває джерело розвитку і руху. Тому В. І.Ленін називав його суттю, ядром діалектики. Найважливіші категорії, якими ми оперуємо, розглядаючи цей закон: тотожність, відмінність, протилежності, суперечності.
Усіх предметів і явищ навколишнього світу властива відносна стійкість, визначеність, інакше вони просто не існували б. Цей момент сталості, стійкості, єдності, різноманіття і безперервності відображається в категорії тотожність.
Стійкість і мінливість, тобто тотожність і відмінність протистоять один одному в предметі як дві протилежні сторони, що входять у даний єдність. Кожен предмет - це єдність протилежностей. Так, живий організм включає в себе мінливість і спадковість, асиміляцію та дисиміляцію, електрику характеризують позитивно і негативно заряджені частинки. У всіх цих явищах одна протилежність не існує без іншої і в той же час заперечує іншу. При порушенні їхніх єдності предмет руйнується або перетворюється на нову річ. Протилежні сторони предметів утворюють протиріччя.
Протиріччя - це певний тип взаємодії протилежних сторін, властивостей, тенденцій у предметах і між ними. Протиріччя закладені в самій сутності речей, тому є формою прояву активності матерії.
З точки зору діалектики протиріччя носять загальний характер. Значить, предмет можна уявити у вигляді системи суперечностей, які діляться на внутрішні і зовнішні, суттєві і несуттєві, основні та неосновні.
У фізичній формі руху матерії дію закону виступає у вигляді суперечностей тяжіння і відштовхування, асоціації та дисоціації, впорядкованості та хаотичності, дії та протидії часток і т.д.
У хімічній формі руху при збереженні цих протилежностей на перший план виступають протиріччя стійкості і мінливості, асоціації та дисоціації атомів.
В біологічній формі руху - це протиріччя асиміляції і дисиміляції, спадковості і мінливості.
У соціальній сфері - суперечність виробництва і споживання. Розглянуті вище два закони органічно пов'язані з третім - законом заперечення заперечення.
Закон заперечення заперечення розкриває напрямок і спадкоємність у розвитку. Розуміння процесу розвитку передбачає і відповідь на питання: чи існує зв'язок між тим, що існувало раніше, і тим, що знову виникло? Що являє собою цей зв'язок? Чи є яка-небудь спрямованість у нескінченному числі змін світу? На ці питання і відповідає закон заперечення заперечення, висловлюючи суттєві, необхідні зв'язки і відносини між минулим і сьогоденням, сьогоденням і майбутнім, між етапами розвитку предмета.
Термін "заперечення" вживається не тільки у філософії, але і в інших науках, а також у повсякденному житті, означаючи заперечена-ня, а в більш загальному сенсі - знищення. Будь-яка річ, явище рано чи пізно піддаються знищенню, тобто заперечення, яке має загальний характер. Цей момент визнається всіма філософськими школами. Однак далі думки діалектиків і метафизиков розходяться. Діалектика вважає, що основним міс-жаніем заперечення є два взаємопов'язаних моменти:
1) знищення, відмирання старого, віджилого або не відповідає новим умовам;
2) в той же час збереження того цінного, позитивного, що було в предметі.
Обидва процеси йдуть одночасно, обумовлюючи зв'язок у розвитку, з одного боку, і самозаперечення речі - з іншого. Як приклад можна розглянути еволюцію форм відображення. Збереження старого у новому в "знятому", тобто перетвореному вигляді виражається через категорію "наступність" (наступність у розвитку наукових теорій, наприклад).
Заперечення є у всякому процесі перетворення старої якості до нового, навіть там, де цей закон не діє. Наприклад, перетворення води в пару і пара в воду. Тут два заперечення, але повернення в первісний стан не виводить явище на більш високий рівень розвитку, навіть якщо ми десятки разів проведемо ці цикли. Спіралі в цьому процесі немає. Те ж саме при перетворенні фотонів в пару електрон - позитрон і назад.
Отже, ланцюжок заперечень ще не означає дію закону. Сутність закону в переході до більш високої основі, повернення назад, повторення пройденого, але на новому щаблі, тобто як би по спіралі.
Таким чином, виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновок, що діалектика є не тільки вченням про загальну, універсальної зв'язку і розвитку, а й науковим методом пізнання, що дозволяє розкривати сутність явищ і процесів.
Названі вище закони є основними, оскільки виражають найбільш суттєві сторони розвитку: його джерело, взаємини між формами розвитку і його провідну спрямованість. Так само, як і кількість категорій, число основних законів діалектики не може бути обмежена. Розвивається світ, починають діяти нові закони, які розкриває наука, більш-менш точно їх відбиваючи.
