Естетичні погляди і теорії

Традиційно вважають, що основи теорії мистецтва закладені в Аристотелевій «Поетиці» та в «Поетичному мистецтві» Горація. Що ж до філософії прекрасного, то появу її пов'язують з Платоном, який вважав, що істин­не — це не окремі добрі вчинки, правильні судження або чудові люди чи художні твори, а саме добро, істина, краса. Ці два підходи до вивчення естетичної сфери розвивались паралельно і, взаємно збагачуючи один одного, все ж залишались і залишаються донині окремими самостійними науками.

Давно утвердилася думка: для того, щоб розумітися в мистецтві і виносити правильні судження щодо нього, необхідно передусім любити його, володіти певними професійними знаннями, проникливо осягнути значний обсяг окремих художніх творів різних історичних епох та різних видів мистецтва. Оскільки кожен твір мистецтва є витво­ром свого часу, належить своєму народові, певному сере­довищу і залежить від них, необхідно знати більш широ­кий контекст історичних обставин, в яких жив і творив митець.

Вже у межах такого історичного підходу можливі різні погляди, а отже, різні критичні судження щодо достоїнств художнього твору. Систематизована і сформульована сукупність точок зору створює в мистецтвознавстві, як і в інших емпіричних науках, загальні критерії і принципи, а в подальшому формальному узагальненні — теорії окре­мих мистецтв. Саме наявність цих узагальнених характеристик щодо окремих творів дає змогу систематизувати їх, віднести розглянуті твори до певного виду мистецтва. Вони також сприяють розвиткові художнього смаку.

Відповідно до рівня розвитку естетичних поглядів та естетичної теорії вони пройшли три послідовні фази розвитку: канонічну, нормативну та загальнотеоретичну.

На канонічному рівні теорія хоч і формувала загальні уявлення про мистецтво, проте критерії щодо художності формулювала в математичній системі пропорцій, або навіть у формі наочного зразка, як це було у стародавній Греції. Відомий грецький скульптор Поліклет створив статую «Канон». За повідомленням римського історика_ Плінія Старшого, «зробив Поліклет також списоносця, змужнілого юнака. її (статую) художники звуть «Каноном» і одержують від неї, наче з якогось закону, основи свого мистецтва і Поліклета вважають єдиною людиною, котра із твору мистецтва зробила його теорію» ⁵. Існує чимало історичних типів канонів, та хоч мистецтво ще з часів Відродження пориває з канонами, все ж вони зберігають в історії мистецтва та й у навчанні йому певні функції — функції художнього досвіду.

Естетична теорія, як нормативна, не передбачає обов'язкового наслідування зразків (цього вимагає канонічна), бо вона виробляє норми, що є загальними вимога­ми до мистецтва. Вони і забезпечують йому художність, тобто якість, що дає право відносити ці твори до мистецт­ва, а не до якоїсь іншої сфери діяльності. Зразком такої нормативної теорії є загальновідомий твір «Поетичне мистецтво» Ніколо Буало, теоретика французького кла­сицизму.

Що стосується загальнотеоретичного підходу, то його проблематика охоплює взагалі весь естетичний досвід та його сутність і вимагає вироблення відповідного теоретичного апарату.

Виникнення загальної естетичної теорії створює інші форми та інший рівень взаємодії із світом мистецтва й естетичної діяльності взагалі. По-перше, вона відкрила можливості принципово змінити процес професійної підготовки художника: перевести навчання зі сфери ремісничої підготовки (навчання дії з певним матеріалом) у сферу поєднання теоретичної і практичної підготовки. Це відра­зу створило умови для розвитку і прояву індивідуальних особливостей художників, а отже, стало поштовхом до розмаїтості індивідуальних стилів та художніх методів у мистецтві.

По-друге, в умовах розмаїтості, різностильовості мистецтва збільшується потреба в об'єктивних критеріях для оцінки художніх творів. У зв'язку з цим народжується художня критика, умовою існування якої є наявність сформульованих теорією загальнотеоретичних закономірностей щодо мистецтва, які дають змогу здійснювати оцінку художніх творів з позицій єдиних вимог.

Існує ще одна сфера естетичної культури, функціонування якої прямо і безпосередньо залежить від змісту і рівня розвитку естетичної теорії. Це система естетичного та художнього виховання.

Вже перше в історії людства вчення про гармонійну людину — давньогрецька калокагатія — безпосередньо пов'язане з античними уявленнями про красу. Відповідно до цього будувалися і теорії про ідеал людини, а також і певні вимоги перед суспільством, які мали задовольнити можливість реалізації такого ідеалу.

Отже, естетичні погляди і теорії, при всій складності та неоднозначності їх впливу на естетичну та художню практику, формують комплекс опосередкування між ними: художній метод і пов'язану з ним систему теоретичної художньої освіти, інститут художньої критики та систему естетичного виховання.