Поняття, особливості та основні ознаки права земельної власності

Поняття власності — це економічна категорія, з допомо­гою якої характеризуються відносини між людьми та їх ко­лективами у процесі виробничої діяльності з приводу привласнення матеріальних благ, тобто власність — це суспільне відношення. Однак центральним моментом цього поняття є те, що відносини між окремими індивідами та їх групами складаються з приводу привласнення матеріальних благ.

Саме привласнення матеріальних благ або визнання їх «свої­ми» (на відміну від «чужих») є матеріальною стороною відно­син власності. Разом з тим, як і будь-яке інше суспільне відно­шення, власність має і соціальну сторону — вона визначає характер взаємодій між людьми у процесі привласнення за­собів та продуктів виробництва.

Отже, економічне відношення власності — це суспільне відношення щодо привласнення матеріальних благ шляхом усунення від них усіх оточуючих осіб (крім власника — інди­віда чи колективу).

Власність — це конкретні, історично зумовлені суспільні відносини окремих індивідів та їх колективів з приводу при­власнення засобів і продуктів праці шляхом усунення від них усіх інших осіб.

Економічні відносини власності у будь-якому суспільстві закріплюються з допомогою норм права і набувають характе­ру правовідносин. Економічний зміст власності проявляєть­ся через категорію права власності, що дає власнику свобо­ду господарської експлуатації належних йому об'єктів, май­на та інших матеріальних благ.

Право земельної власності означає панування власника над земельною ділянкою в визначених законодавством межах. Вони визначаються сукупністю наданих йому повноважень, які називаються «правом власності». Як економічна категорія власність на землю виникає з появою держави і права. З ви­никненням держави і права виникає право власності на зем­лю в якості юридичної категорії, яка виступає в формі норм права, які закріплюють економічні відносини по володінню, користуванню і розпорядженню землею.

Право власності на землю має основні ознаки загального вчення про власність. Тому його можна розглядати в об'єктив­ному і суб'єктивному значенні. В об'єктивному значенні пра­во власності на землю являє собою сукупність правових норм, які регулюють відносини власності. В суб'єктивному розумінні право власності на землю — це сукупність повноважень влас­ника по володінню, користуванню і розпорядженню землею. Суб'єктивне право власності незалежно від форми власності захищається законом. Держава забезпечує захист всіх суб'єктів права власності і господарювання

Відносини власності на землю в Україні регулюються Кон­ституцією України, Земельним кодексом України та іншими зако­нодавчими актами. Повноваження власника по володінню, користуванню і розпорядженню земельною ділянкою і є змістом права влас­ності на землю, яке реалізується громадянами, юридичними особами і державою у відповідності з законом.

Володіння землею — означає наявність фактичного пану­вання конкретним власником над земельною ділянкою, мож­ливість здійснення будь-яких дій з нею, а також утримання землі у сфері господарювання цих осіб.

Користування — являє собою гарантовану правовими нор­мами можливість вилучення з землі корисних властивостей та можливість її господарської експлуатації та отримання прибутків від неї.

Розпорядження — визначення власником юридичної або фактичної долі землі.

Володіння, користування і розпорядження землею може здійснюватися власниками вільно, якщо це не наносить збитків навколишньому природному середовищу і не пору­шує прав і законних інтересів інших осіб. Обмеження права власності на землю викликане обмеженістю земельних ре­сурсів в природі та їх незамінністю в процесі господарської діяльності.

Обмеження права власності на землю підрозділяють на постійні та тимчасові. Постійні обмеження прав власника — це закріплені в законодавстві: обов'язки виконувати вимоги раціонального використання і охорони земель; не порушу­вати своїми діями права і законні інтереси інших власників, користувачів землі; виконувати особливі умови використан­ня особливо охоронюваних територій, охоронних зон. До тимчасових обмежень відносяться обмеження на здійснення купівлі-продажу земельної ділянки сільськогосподарського призначення; ведення будівництва з відхиленнями від існу­ючих норм і правил та без проекту забудівлі.

73. Об'єкти та суб'єкти права власності на землю:

Земля (земельні ділянки) - це майно особливого роду (sui generis). Оцінка такого майна являє собою капіталізовану ренту. У загальному вигляді – це ринкова ціна землі, що являє собою вартість майбутніх доходів (з орендарів тощо), що можуть поступити у вигляді ренти - доходу, що може отримати власник без самостійної підприємницької активності.

Теорія земельного права ґрунтується на тому постулаті, що земля не є товаром, оскільки має природне походження і не створювалась в результаті людської діяльності. Багато інших об'єктів природного походження (природних ресурсів) також не виробляла людина. Вона лише індивідуалізувала та привласнила їх. Але специфіка земель, як природного об’єкта, полягає в неможливості штучного виокремлення (привласнення) його із навколишнього природного середовища. Так само фізично не можна привласнити (індивідуалізувати) річку, море або атмосферне повітря. Крім того, як вже 21 Словосполучення «форма власності» зустрічається у ст.ст. 49, 86, 116 Конституції. З економічної точки зору, власність може бути індивідуальною, груповою (колективною), суспільною (загальнонародною). 22 На сьогоднішній день у Конституцією та ЗК така форма не закріплена, проте вона існувала згідно з законодавством, що діяло раніше. 21 зазначалося вище, набуття земельної ділянки у приватну власність не припиняє власності на неї Українського народу. Таким чином, штучно створені (насипані, збудовані) території (певні споруди, утворені працею людини) за своїм правовим режимом не є земельними ділянками. Вони є об’єктами, які мають статус поліпшень земельної ділянки. Наприклад, відповідно до положень п. «ґ» ст. 58 ЗК до земель водного фонду належать землі, зайняті штучно створеними земельними ділянками в межах акваторій морських портів

Таким чином, земельна ділянка це майно (річ), щодо якого можна встановити та здійснювати володіння та право власності. Земельна ділянка є предметом матеріального світу, отже має ознаки речі (ст. 179 ЦК) і належить до основних різновидів нерухомих речей23, що прямо випливає з положень законодавства.

Земельний фонд - це всі землі, розташовані в межах території України. Його склад визначений у ст. 19 ЗК. Правовий режим окремих елементів земельного фонду - категорій земель деталізовано у відповідних розділах особливої частини ЗК. До земель певної категорії можуть належати як окремі земельні ділянки, так і т.з. «масиви» земель публічної власності24. Категорія земель - це результат групування земель за будь-якими стійкими ознаками, які в сукупності визначають їх правовий режим. землі поділені на категорії за їх основним цільовим призначенням.

Крім основного цільового призначення (категорії земель), існує цільове призначення (окремих земельних ділянок).

Земельна правосуб'єктність - це здатність бути учасником суспіль­них відносин, які пов'язані з використанням землі. Суб'єктами права власності на землю є особи, які можуть бути учасниками цивільних і зе­мельних правовідносин, оскільки земельним правовідносинам властивий комплексний зміст (земля є об'єктом відчуження, надбання, об'єктом то­варного обігу та ринкових відносин).

Відповідно до положень Конституції України суб'єктом права влас­ності на землю є український народ, що здійснює це право через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Поняття суб'єкта власності як учасника відповідних відносин тісно пов'язане з поняттями правоздатності і дієздатності

Суб'єктами права державної власності на землю як об'єкта господа­рювання виступають держава в цілому (державна власність), територі­альні громади сіл, селищ, міст, районів у містах (комунальна власність).

До їхньої комунальної спільної власності належить і земля, що перебуває в управлінні районних і обласних рад.

Отже, суб'єктами права власності на землі господарського призна­чення є: громадяни України; юридичні особи, у тому числі створені як об'єднання громадян України; держава в особі органів державної влади; територіальні громади сіл, селищ, міст і районів у містах в особі органів місцевого самоврядування.

Суб'єктами управління землями, що належать до спільної власності територіальних громад населених пунктів, є районні та обласні ради.

Громадяни України можуть бути суб'єктами права власності на землю за наявності у них цивільної правоздатності. Правоздатність виникає з моменту народження громадянина і втрачається зі смертю. Земельна пра­воздатність означає здатність мати права і брати на себе обов'язки щодо землі. Дієздатність громадянина в повному обсязі виникає з настанням повноліття, тобто після досягнення ним вісімнадцятирічного віку. Непо­внолітні віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років можуть укладати угоди, в тому числі про землю, за згодою своїх батьків (усиновителів) або піклувальників. При успадкуванні земельних ділянок неповнолітніми згідно зі ст. 8 ЗК України допускається надання цих ділянок в оренду для сільськогосподарського використання під контролем місцевих рад на строк до досягнення спадкоємцем повноліття. Отже, земельна дієздат­ність — це здатність своїми діями набувати суб'єктивних прав і виконува­ти юридичні обов'язки щодо конкретної земельної ділянки.

Спеціальним суб'єктом права власності та земельних відносин є юри­дичні особи, якими відповідно до ст. 80 Цивільного кодексу України є ор­ганізації, що створені та зареєстровані у встановленому законом поряд­ку. Юридичні особи наділені цивільною правоздатністю і дієздатністю та можуть бути позивачами та відповідачами у суді.

Юридичні особи та громадяни визнаються суб'єктами права приват­ної власності на землю. В свою чергу, юридичні особи визнаються такими у випадку, якщо вони засновані громадянами та недержавними юридич­ними особами, діяльність яких регулюється нормами приватного права.

Від імені держави правомочності суб'єкта права державної власнос­ті на землі господарського та іншого призначення здійснюють органи державної влади: Верховна Рада України — на землі загальнодержавної власності України і Верховна Рада Автономної Республіки Крим — на землі в межах території республіки, за винятком земель загальнодержав­ної власності.

До повноважень Верховної Ради України як органу державної влади належить: прийняття законів, у тому числі щодо регулювання земельних відносин і затвердження загальнодержавних програм економічного роз­ витку та охорони довкілля, в яких передбачаються заходи щодо викорис­тання та охорони державних земель.

Згідно зі ст. 92 Конституції України засади використання природних ресурсів, правовий режим власності, а, отже, і державної власності на землю, визначаються виключно законами України.

Окремими повноваженнями щодо розпоряджання і управління дер­жавною власністю, у тому числі землею, наділено органи державної ви­конавчої влади. Так, за ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів України забезпечує проведення політики у сферах охорони природи, об'єктом якої є і земля; розробляє і виконує загальнодержавні програми економічного розвитку; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм влас­ності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону.

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві і Севастополі згідно зі ст. 118 Конституції України здійснюють місцеві державні адмі­ністрації, які підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

У частині повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами, місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтр­ольні цим радам, зокрема з питань розпоряджання землею комунальної власності.

Земельне законодавство також встановлює вимоги щодо суб'єктів права власності на землю. Однією з таких вимог є купівля земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення сільського господарства лише громадянами України, які мають сільськогосподар­ську освіту або досвід роботи в сільському господарстві, та юридичними особами України, установчими документами яких передбачено ведення сільського господарства. Крім того, у земельному законодавстві є вказів­ки щодо правового статусу інших суб'єктів земельних відносин, якими є іноземні фізичні і юридичні особи, іноземні держави, організації.