Зародження та розвиток українського літературознавства (хі-хvіі СТ. )

Загальмованість теоретико-літературної думки в наступні століття була викликана тими обставинами історичного характеру, що склалися після загибелі Київської Русі. Окре­мі праці, які інколи проникали в XIII—XV століттях в Україну, були написані латиною, що вважалася офіційною мовою науки середньовічної Європи.

З розвитком вітчизняної літератури письменники дедалі частіше стали звертатися до аналізу змісту, форми, мети написання і спрямованості творів інших літераторів. Особ­ливо ця тенденція проявилася в українській полемічній літературі XV—XVIII століть, яскравим її представником став Іван Вишенський (між 1538 і 1550 — 20-ті роки XVII ст.). Полемізуючи з книгою Петра Скарги «Про єдність церкви Божої», Іван Вишенський висловлює своє естетичне кредо: «Не смотри на то только, яко сладко пишут й сладкие речи ставят, да смотри: если правда в них сЬдит и над ними зверхность им-Ьет». Дещо нижче він пояснює свою позицію: «То их есть й ремесло поганное: науки басно­словием, орациями, похвалами и похлебства смачными слабоумных, и ненаказанных прельщати».

Критикуючи підходи Петра Скарги, Іван Вишенський вбачав його тенденційність в оцінці книг, слов'янськими мовами написаних: «В язику словянском лжа й прелесть его никакоже м-Ьста им-Ьти не может, ибо ани... хитро-речием лицемерного фарисейства упремудряет, только истинною правдою Божию основан, збудован и огорожен єсть и ничто же другое ухищрение в себе не им'кет, только простоту и спасенне рачителю словянского языка еднает».

Критичний пафос Івана Вишенського продовжили Ме-летій Смотрицький, Захарія Копистенський, Петро Могила. Першим українським літературним критиком можна вважати послідовника й друга Івана Вишенського Ιοβα Княгиницького (роки народження і смерті невідомі), який детально проаналізував рукопис «Зерцала богословія» Ки­рила Ставровецького. Побачивши в тексті рукопису численні помилки, він радив перш ніж друкувати книгу, спробу­вати їх виправити.

Після винайдення книгодрукування й поширення його в Україні літературознавчого характеру набули передмови або післямови до книг, в яких ішлося про призначення книги, подавалися короткі відомості про її автора, давалися поради щодо читання. У цьому зв'язку можна згадати передмови К. Острозького до Біблії, І. Федорова до Нового Заповіту, його ж післямову до «Апостола».

Першою бібліографічною працею було «Оглавление книг, кто их сложил» Єпіфанія Славинецъкого (1665— 1666 pp.), в якому подано короткі анотації на майже півсотні україн­ських, російських і білоруських книг.

В. Брюховецький вважає виступ письменників-поле-містів «першою теоретико-літературною дискусією в Україні».

Першим узагальненим досвідом українського віршу­вання став розділ «Граматики» Лаврентія Зизанія Тус-тановського (бл. 1560 р. — після 1634 р.), в якому дослідник розглядає поняття про «ногу» (стопу), аналізує п'ять різно­видів стоп — дактиль, спондей, трохей (хорей), пірихій, ямб. Зизанію належить також визначення трьох головних віршових метрів — героїчного, елегійного та ямбічного, що було спробою застосувати класичні розміри для рідної мови.

Досі вважалося, що давні українські по­етики XVII—XVIII століть, які дійшли до нас у числен­них рукописах (їх налічується близько тридцяти), були специфічними курсами літературознавства, що вивчалися в навчальних закладах тієї доби, зокрема в Києво-Мо-гилянській колегії (пізніше — академії), братських школах, колегіумах. Написані вони латинською мовою й викла­дали основні поняття поетики та риторики. Однак, як свід­чить канадська дослідниця Наталія Пилипюк, «насправді це було не так. У гуманістичних школах, до яких слід за­рахувати й Києво-Могилянську колегію, ці курси мали тільки допоміжну функцію. Вони служили важливішим педагогічним цілям, а саме: вивченню класичних мов (зде­більшого латинської) і плеканню характеру учня та його розумових здібностей... У підручниках поетики літературна теорія підпорядковувалася процесові освоєння латинської мови».

Теоретичні відомості, вміщені в українських поетиках

Τ — початку XVIII століття, справляли великий вплив на європейське ренесансне літературознавство. Автори поетик обов'язково спиралися на досвід античних філософів. Вони вільно зверталися до аналогічних творів Марко Джироламо Віди, Юлія Цезаря Скалігера, Якоба Понтано, опублі­кованих у Західній Європі XVI століття. Ці праці відомий український літературознавець Леонід Білецький відносив до неокласичної, або формально-поетичної школи вітчизня­ного літературознавства. «Неокласичною можна її назвати через те, що її принципи інтерпретації поетичних творів розвивалися під великим впливом античної чи класичної поезії, а то й теорії античних чи класичних авторів».

Навчальна програма Києво-Могилянської колегії струк­турно нагадувала класичну схему європейських універ­ситетів доби Середньовіччя. Вивчалося всього сім науко­вих дисциплін — trivium (граматика, поетика, риторика) та quadrium (арифметика, геометрія, філософія, музика). Поетику й риторику вивчали на п'ятому році навчання. Поетика ділилася на дві частини: загальну й часткову. В загальній розглядалися проблеми змісту й форми поезії. У розділі про форму, крім правил будови близько тридцяти різновидів вірша, інколи подавалися й списки однозвучних слів, щоб полегшити учням процес добору відповідної рими. У розділі про зміст часто подавалися відомості з греко-римської міфології. У частковій половині поетики вивча­лися роди віршових творів, аналізувався їхній зміст.

Найдавнішою вітчизняною поетикою була праця 1637 року, що мала назву «Liber artis poeticae as anno Domini, 1637». Однак вона не збереглася і, як свідчить Л. Білець­кий, відома нам лише з праці М. Булгакова «История Киевской Академии» (СПб., 1843). Збереглася більш пізня поетика — 1685 року. В ній ідеться про такі літературні жанри, як трагедія, буколіка, сатира, комедія, діалог, пародія. 1686/87 навчальним роком датується курс поетики з чотирьох розділів. У першому з них ідеться про походження поезії та її роди. Другий розкриває специфіку епічної поезії. Третій присвячено трагічній та комічній поезії, а четвертий — незавершеним видам поезії, до яких автор відносить елегію, епіграму тощо.

Збереглися також рукописні поетики 1689—1690, 1692, 1696 років. «Для всіх вищенаведених українських поетик найхарактернішою рисою є сильне поплутання піїтики з риторикою».

Проблеми віршування були порушені в «Граматиці» («Грамматики славенскія правилное синтагма»), надруко­ваній у 1619 році. її автор Мелетій Смотрицький (бл. 1578— 1633 pp.) назвав відповідний розділ цієї праці «Просодія віршова». Підручник М. Смотрицького був популярним в освічених колах XVII—XVIII століть. «Просодія, — зазначав автор, — вчить метром чи мірою кількості вірші складати».

І її необхідно знати, оскільки вірші — це не прості звичайні слова, а художні, «винайдені». Практично з праці М. Смо­трицького у вітчизняній теоретико-літературній думці з'яв­ляються поняття художності, поетичної образності. Він уперше повів мову про тропи та фігури поетичного синтак­сису. Однак найбільша його заслуга полягає в тому, що М. Смотрицький створив цілісне вчення про художню специфіку поетичного слова.

До двоскладових розмірів автор «Граматики» відносив спондей, пірихій, трохей і ямб, до трискладових — дактиль, анапест, амфібрахій, амфімакр, бакхій, палібакхій, трібрахій, трімакр.

У праці М. Смотрицького, а також А. Римші вперше з'являються бароккові елементи. Професори Києво-Моги­лянської академії розвинули й утвердили їх. Про барокко як естетичну систему кінця XVI—XVIII століть в українській літературі вперше заговорив Дмитро Чижевський («Україн­ський літературний барок». Прага, 1942—1944). Пізніше він деталізував цю проблему в «Історії української літе­ратури» (Тернопіль, 1994). І хоча дане питання неодноразово порушувалося в працях І. Іваньо, А. Макарова, В. Мацапури, в колективному науковому збірнику «Українське літературне бароко» (Київ, 1987), йшлося передусім про архітектуру, живопис, іконопис, церковні споруди, а також поезію (Л. Баранович, І. Величковський, Г. Сковорода), ораторську прозу (І. Галятовський, А. Радивиловський), козацькі літо­писи (С. Величко, Г. Грабянка), і зовсім мало — про власне літературознавчі праці.

Значним кроком уперед у розвитку теоретико-естетичної думки стали латиномовні книги Феофана Прокоповича (1681— 1736 pp.) «De arte poetica» («Мистецтво поетики», 1705 p.) і «De arte rhetorica» («Мистецтво риторики», 1706—1707 pp.).

На думку Г. Грабовича, згадані праці Ф. Прокоповича кладуть «початок класицистичній поетиці. Дивовижно, що ця праця (вперше виголошена як цикл лекцій 1705 року), призначена для української молоді, котра навчалася в Києво-Могилянській академії.., так мало позначилася на україн­ських літературних течіях і окремих творах. Тоді як російська література засвоювала й розвивала новий класицизм, україн­ське письменство залишалося на позиціях бароко».

Орієнтуючись на античні традиції та літературні канони західноєвропейського літературознавства доби Ренесансу, Ф. Прокопович давав поради письменникам сміливо від­ходити від традицій і авторитетів, більше покладатися на здоровий глузд і природність життєвих явищ. «Поетика» складалася з трьох частин. У першій — «Вступ до поетики» — йшлося про походження поезії, її природу та при­значення. Друга частина — «Епічна і драматична поезія» — це аналіз творів епічної та драматичної поезії. У третій — аналізувалися твори буколічної, сатиричної, елегійної, лі­ричної та епіграматичної поезії. Вона так і називалася «Буко­лічна, сатирична, елегійна, лірична та епіграматична поезія».

Розвиток філософської думки в Україні на ґрунті взаємодії із культурою Західної Європи, започаткований у XVI ст., одержує своє завершення становленням в українському духовному житті професійної філософії як самостійної складової культури українського народу. Цей процес пов'язаний із діяльністю першого вищого учбового закладу на землях східних і більшості південних слов'ян — Києво-Могилянською академією. Діяльність цього видатного наукового і навчального заходу припадає на козацьку добу в історії нашого народу.
Виникнувши наприкінці XV ст. як мілітарна організація, що ставила за мету захист населення на порубіжних землях від нападу кримських татар та їх сюзерену — оттоманської Туреччини, з часом козацтво прибирає на себе більш широку функцію — оборонців від національно-релігійного та суспільно-економічного гноблення українського народу тривалий, понад півторастолітній процес кристалізації козацтва привів до перетворення його у XVII ст. на провідний стан українського суспільства, що виконував роль проводу, втраченого внаслідок полонізації української знаті. Політична кристалізація козацтва була нерозривно пов'язаною з культурними процесами, що відбувались в тогочасній Україні. Не випадково трансформація козацтва з суто військової формації у політичний чинник з державницькими цілями відбувається за часів гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного (1614 — 1622 рр.) — вихованця Острозького освітнього центру. Показово, що здійснене ним перенесення осередку козацтва до традиційної української столиці Києва було пов'язано зі вступом 1620 р. його «з усім військом запорозьким» до Київського братства, майбутнього освітнього осередку Київської колегії, а згодом Академії. Високо освіченою людиною був Богдан Хмельницький, що закладав своєю діяльністю підвалини української державності. Значним внеском у розвиток української культури позначалось 21-річне гетьманування Івана Мазепи. Показником рівня політичної думки, якого досягли українські діячі з кола І.Мазепи, є «Конституція» самостійної Української держави, складена Пилипом Орликом — першим гетьманом, що очолив українську еміграцію після поразки і втечі з України І. Мазепи. Пройнята ідеями лібералізму та демократії, витримана в дусі ідеалів речників західноєвропейського просвітництва конституція ця є однією зі значних пам'яток політичної думки тогочасної Європи. Створені П.Орликом «Вивід прав України» та «Конституція» ґрунтуються на природно-правовій теорії. З погляду П.Орлика Україна є повноправним суб'єктом як природного права, так і воле встановленого, або людського права, а в широкому розумінні — права народів. На цій підставі обґрунтовувалось право України на вільне, незалежне, державне існування.
Ідея залежності суспільного прогресу від поширення освіти, що надихала козацьких проводирів до особливого піклування про розвиток української культури, ідея цінності людини, прагнення до піднесення її самосвідомості та утвердження гідності особи, концепція освіченого абсолютизму тощо яскраво засвідчують наявність у культурі козацької доби ідей, співзвучних ідеології раннього просвітництва, що ширилась того часу у країнах Західної Європи. Як антифеодальна ідеологія, що зверталась до широкого використання людського розуму для реалізації соціального прогресу, стверджувала необхідність подолання всіх форм несвободи шляхом морального вдосконалення роду людського, раннє просвітництво зароджується як синтез двох попередніх суспільно-політичних рухів — гуманізму і реформації.