Більше відкритий для нових іде

Промова папи Павла VI (1963-1978), виголошена 22 травня 1966 року з нагоди 75–річчя появи енцикліки “Rerum novarum” [25], порушує проблеми ідеології. Під поняттям „ідеології” папа розуміє не тільки однобічні, вузькі свідомі або підсвідомі уявлення і фантазії, але також всі „серйозні” наукові системи, включно з католицькою соціальною системою [48].

Важливе місце в промові Павла VI відведено аналізу поняття соціальної справедливості. При цьому він відрізняє статичну від динамічної справедливості. Статична полягає в пошануванні існуючого (позитивного) права, а динамічна намагається організувати людське співжиття за вимогами природного права, яке є рівнозначне із „загальним добром”. На практиці це означає випередити всі зміни і потреби, не обстоювати застарілі закони, якщо нові обставини вимагають нового порядку.

У промові висловлено також позитивну оцінку підтриманих Церквою кооперативних і двосторонніх форм співпраці між працедавцями і робітниками, визнано принципи профспілкових об’єднань [24, с.68].

Висловлюючись про комунізм і марксизм, Павло VI однозначно відкидає будь-яку класову боротьбу. Потрібно творити такий суспільний порядок, який інтегрує всіх людей.

Енцикліка папи Павла VI “ Populorum progressio” (“Розвиток народів”, 1967р.) [24] актуалізує питання допомоги слаборозвиненим країнам світу. При цьому понтифік наполягає не тільки на економічній допомозі цим країнам, його турбує всебічний розвиток людини. Кожний член будь-якої людської спільноти має право на різнобічний розвиток своєї особи. Від слаборозвинутих країн папа вимагає зусилля у ділянці самодопомоги й кооперації, замість пасивного очікування чужої допомоги, вони зобов’язані “нести найбільший тягар”, поводитися розумно з допомогою, яку їм дають. Павло VI, шануючи почуття власної гідності і здобуття незалежності країн третього світу, з великою делікатністю вчить ці народи, як співпрацювати з багатими країнами, щоб скористатися їх допомогою і не опинитися в новій залежності. До розвинених і багатих країн він звертається більш безпосередньо, натякаючи на стан напруженості між Сходом і Заходом та на великі кошти, витрачені на озброєння військових блоків.

Енцикліка „Populorum progressio” (у першій частині) порушує проблему всебічного розвитку людини і ролі Церкви в цьому процесі. У другій частині автор зупиняється на практичному солідарному розвитку людства, допомозі та економічних стосунках з бідними країнами, на любові, як основі розвитку, в мирі та справедливості.

В енцикліці можна виокремити три основні думки папи Павла VI:

1. „Земля для всіх, не тільки для багатих”.

2. „Прибуток – рушій економічного процесу”. Папа суворо засуджує шкідливі залишки ліберального капіталу в деяких країнах, що розвиваються. Економіка і розвиток мають слугувати людині.

3. „Спокуса усунути несправедливість силою”. Можливе тлумачення, згідно з яким за певних умов Церква виправдовує насильство („довготривала деспотична влада, яка зневажає основні права людини й нищить основи загального добра країни”), проте кожна революція породжує тільки нову несправедливість [35, с.280].

З нагоди свого 50-річного ювілею Міжнародна Організація Праці запросила 10 червня 1969 року до Женеви папу Павла VI. Святий отець виголосив перед членами пленарного засідання змістовну “Промову перед Міжнародною Організацією Праці”. Її провідною думкою є аналіз діяльності Міжнародної Організації Праці щодо поліпшення матеріального становища робітників. Робітники, на думку папи, мають право брати участь у схваленні рішень стосовно вагомих економічних і соціальних питань.

14 травня 1971 року папа Римський Павло VI оприлюднив листа “ Octogesima adviens” (“З вісімдесятиріччям”) до кардинала Моріса Руа, президента Папської Ради Мирян та Папської Комісії, з нагоди 80-ї річниці появи „Rerum novarum”.

У першій частині листа папа актуалізує цілу низку різноманітних нових проблем у світі: урбанізація, безробіття, соціальні напруження, расизм, еміграція, приріст населення тощо. Автор усвідомлює, що неможливо говорити про всі проблеми і тим більше запропонувати готові методи їх подолання. Він заохочує читачів своєчасно стежити за проблемами і шукати відповідні рішення.

У другій частині листа папа аналізує елементи її заголовка: “Вимоги та ідеології”. Вимогами часу є визнання прав людини, право кожного нести відповідальність. Павло VI підтримує такі вимоги і обстоює демократичний устрій не тільки в політиці, а й у всіх сферах людського життя.

Марксизм засуджується не тільки як доктрина, але також як система, побудована на негативній ідеології. У соціалізмі і лібералізмі папа бачить багато позитивного. Але папа вимагає, щоб християнин “сумлінно перевірив” існуючі форми соціалізму щодо помилок, які суперечать християнській вірі [14, с.73].

Третю частину енцикліки присвячено деяким актуальним проблемам, як, наприклад, багатонаціональним підприємствам, сучасним системам підвищення продуктивності праці [24].

По смерті Павла VI його працю щодо втілення в життя рішень ІІ Ватиканського собору продовжив папа Іван-Павло ІІ (1978-2005). Енцикліка „Laborem exercens” (“З праці своєї”, 1981) [3; 36] написана ним з нагоди 90–річчя появи „Rerum novarum” і присвячена темі людської праці. Кожна праця має своє джерело в людській особі й тому є невід’ємною частиною людської гідності.

Енцикліка складається з п’яти частин. У вступі папа зазначає, що питання людської праці, її оцінка як особистої і соціальної цінності, навіть по 90 роках після появи „Rerum novarum”, залишається ключем до соціального питання. Тому Церква присвячує цій темі так багато уваги з метою побудови справедливості у світі.

У першій частині енцикліки, “Праця і людина”, аналізується, на підставі біблійного вчення книги Буття, праця в її об’єктивному (техніка) і суб’єктивному значенні (людина як суб’єкт праці). Різні загрози матеріального та економічного характеру принижують людину до “функції знаряддя”, замість наділити її “гідністю суб’єкта” [3, с.117-133].

У другій частині понтифік розглядає проблеми конфлікту між працею і капіталом на кінець ХХ століття, пріоритету праці як обов’язку (накладеного на людину, Бут. 3: 17-18; Вих. 20: 11), на питанні основної проблеми праці й власності (Прип. 10:16; 11:18; 13: 11) [6].

В третій частині йдеться про законні права людини, яка працює. У широкому контексті загальнолюдських прав актуалізовані питання надання праці, заробітної плати й соціальної допомоги, впливу профспілок, праці в сільськогосподарській ділянці та еміграційне питання [3, с.152-172].

У заключній частині окреслено елемент так званої духовності праці як особливого завдання Церкви, оскільки кожна людина – частина справи Творця. Як ідеальний приклад для людини праці папа Іван-Павло ІІ пропонує всім людям особу Ісуса Христа. У світлі його смерті і воскресіння треба бачити та розуміти людську працю [3, с.180; 34, с.225].

У перших словах енцикліки папа визначає мету різних видів праці людини: праця, призначена на здобуття хліба насущного, на розвиток науки й техніки, на постійне моральне та культурне вдосконалення спільноти, у якій людина живе й працює. Праця – це кожна діяльність людини, незважаючи на характер заняття або на обставини, за яких людині доводиться працювати. Таке визначення включає також, до прикладу, домашню працю жінок-матерів.

Внесок папи Івана-Павла ІІ полягає в поточненні основного поняття „праця”. У кожній системі першість належить праці. Папа наполягає на усуненні суперечності між працею та капіталом, на відміну від Маркса, який наголошував на тому, що в капіталістичній економіці існує абсолютна суперечність між „капіталом” і „працею”.

У всіх частинах енцикліки Іван-Павло ІІ підкреслює свою основну думку: особиста гідність кожної людини та її праці. Кінцева мета всього – це всебічна і досконала справедливість. При чому особисте право людини, яка працює, випливає з цілісності невід’ємних людських прав.

Наступна енцикліка Івана-Павла ІІ “Sollicitudo rei socialis” (“Турбота про соціальну справу” [3]вийшла 1987 року.

Енцикліка має сім розділів. У першому розділі Іван-Павло ІІ наголошує на потребі проводити далі науку Церкви про розвиток народів, яку розпочав Павло VI посланням „Populorum progressio”.

Другий розділ присвячено власне оцінці енцикліки Павла VІ папи-попередника, її богословського вчення про розвиток і солідарність як відповідь на соціальні питання.

У третій частині папа аналізує конкретні зміни в нинішньому світі, неоднакові умови економічного розвитку та різні проблеми слаборозвинених країн. Серед причин автор називає несправедливі механізми, актуальну тоді конфронтацію між військовими блоками Сходу і Заходу та приріст населення у світі.

У четвертому розділі папа пропонує орієнтири правильного розуміння поступу (богословські основи, соціально–моральні та етичні наслідки).

П’ятий та шостий розділи енцикліки пропонують соціальне вчення Церкви, яке закликає до солідарності. Саме солідарність є моральною передумовою розвитку та успішних реформ „структур гріха”.

Сьомий розділ закликає всіх до співпраці в розвитку світу як форми вдосконалення і“ випередження завершення створення Всесвіту”. Всю справу розвитку світу і людства папа віддає в опіку Пречистій Діві Марії [3].

Метою цієї енцикліки є пригадати науку „Populorum progressio”, пристосовуючи її до змінених за останні 20 років обставин. Для Івана-Павла ІІ розвиток – це не тільки економічний, але й соціальний, політичний і культурний виклик людству.

Розкриваючи поняття „progressio vera” (“прогресивну істину”) і “progressio plena”(“прогресивну досконалість”), папа Іван-Павло ІІ описує правдивий, справжній, правильний і повний розвиток кожної людини та всього людства.

Іван-Павло ІІ є реалістом у своєму аналізі світу. Певне розчарування помітне в третьому розділі послання, в якому папа змальовує образ нинішнього світу:

1. Перша негативна констатація стосується зростаючого протиставлення „Північ – Південь”, тобто багатих і бідних країн світу. Розбіжності в їхньому економічному розвитку спричиняє „розлам” єдиного світу. Йдеться про так званий перший (високорозвинені країни), другий (наприклад, Східна Європа), третій (бідні і слаборозвинені країни Африки, Азії тощо) або четвертий світ (бідні і непривілейовані верстви населення у багатих країнах). Такий поділ є для папи ознакою морального зубожіння і десолідаризації людства.

2. Понтифік аналізує різні форми прояву постійно зростаючого зубожіння слаборозвинених країн. Іван-Павло ІІ підкреслює право на всебічний розвиток людини, на „підприємницьку ініціативу”, на створення економічних спільнот або профспілок.

3. Іван-Павло ІІ з’ясовує наскільки “сучасне лихо недорозвинутості” пов’язане з розвитком економічної системи світу. Економіка ефективна тільки тоді, коли вона виконує свої завдання: набувати, продукувати і розподіляти продукти – товари. Ці завдання вона повинна реалізовувати за наявності точно визначених економічних законів, які перебувають у гармонії із найпершою метою – бути на службі людини. Автономія економіки відносна, бо її обмежують інші життєві та культурні потреби людини.

4. Папа розглядає політичні умови, які спричиняють регресію розвитку. На першому місці – це тривалий конфлікт між Сходом і Заходом 1987 р., поділ світу на два ворожі військові блоки (НАТО і Варшавський договір).

5. Іван-Павло ІІ підкреслює, що напруження між Сходом і Заходом зумовлене не так відмінним „рівнем розвитку”, як суперницьким протиставленням розуміння самого поняття “розвитку”. Одна сторона обстоює ідею централізованої, колективної, командної і планової економіки, друга ідею вільної та необмеженої конкуренції.

6. Водночас східно-західний „конфлікт переконань” породжує для автора енцикліки стан непримиримого взаємного недовір’я.

7. Понтифік закінчує огляд “стану світу” аналізом проблеми приросту населення у світі. Папа стверджує, що для розвитку може бути шкідливим як зменшення числа новонароджених, так і швидкий приріст, який гальмує соціальні та економічні процеси розвитку.

Іван-Павло ІІ закінчує аналітичну частину енцикліки коротким нарисом „знаків надії”, виокремлює чотири елементи, характерні для зміни колективної свідомості, що виникла, які дають надію на більш гуманний розвиток світу:

a) постійно “зростаюча чутливість” щодо прав людини;

б) “ зростаюча свідомість” щодо єдності людства;

в) “ зростаюче активне піклування про мир”;

г) “ зростаюче почуття” потреби збереження всього створеного [3].

З огляду на два десятиліття застою і регресу розвитку світу, Іван-Павло ІІ запитує на останніх сторінках енцикліки „Sollicitudo rei socialis”, звідки надія на краще майбутнє. Він сам пропонує дві відповіді: по-перше, це віра, що людина як образ її Творця, незважаючи на її гріхи, у глибині душі залишається доброю, і по-друге, це “знання про Божу обіцянку, яка є запорукою того, що теперішня історія “не полонена сама в собі”, але є відкритою для Царства Божого” [24].

Своє бачення минулого, сучасного й майбутнього Європи папа Іван-Павло II узагальнено виклав в енцикліці Slavorum apostolic (1985), присвяченій тисячоліттю введення християнства серед східних слов'ян [86].

Енцикліка Івана-Павла ІІ “ Centesimus annus” (“Сотий рік”, 1991) [3]складається зі вступу та шістьох розділів. Вступ нагадує про сторіччя ювілею „Rerum novarum”, про вагу соціальної доктрини й потребу її “перечитування” у світі найновіших подій.

У першому розділі Іван-Павло ІІ критично „перечитує” вчення „Rerum novarum” (права робітників, гідність праці, право на приватну власність, робітничі спілки справедлива платня тощо).

У другому розділі він зупиняється на “новому” перечтуванню за наших часів таких понять як “соціалізм, класова боротьба, націоналізація, справедливість, мілітаризм, зловживання свободою, розвиток світу”(після 1945 року) [3, с.205-218].

Третій розділ присвячено подіям і наслідкам революційного 1989 року, коли мінялася карта Європи. Особливу увагу папа приділяє причинам кризи, вкладові Церкви в мирні зміни, завданню допомоги Східній Європі й Третьому світові та справжньому розвиткові й свободі сумління.

Тема четвертого розділу - приватна власність та загальне призначення дібр. Автор енцикліки зупиняється майже на всіх темах широкого спектру основних економічних проблем (приватна власність, праця, ринкова економіка, екологія і т.д.).

П’ятий розділ присвячено державі й культурі. У центрі уваги цієї частини –передусім демократія, правова держава, права людини, а також ставлення держави й Церкви до економіки, культури й миру [22, с.160].

У шостому розділі окреслюються роль і завдання Церкви щодо людини (людина й віра, соціальна доктрина як частина богослов’я, соціальні складники Євангелії, справедливість і співпраця, Церква й захист прав людини, орієнтація на майбутнє).

Новизна енцикліки полягає в тому, що вона яскравіше від усіх попередніх послань заглиблюється в реальну ситуацію сучасного світу, особливо в проблему нового економічного порядку (особливо у країнах Східної Європи).

Суть вчення енцикліки розкрито у IV й V розділах, де мовиться про приватну власність й універсальне призначення благ та про значення держави для розвитку культури. Автор звертає увагу на те, що наприкінці ХХ ст. вирішальним чинником успіху є організація виробничих процесів, економічна ініціатива, новаторство в технології й підприємництві. Вже не земля, ані капітал, але сама людина як фактор виробництва є головним важелем економічних процесів.

Папа Іван-Павло ІІ недвозначно схвалює „капіталізм”, якщо під таким поняттям розуміти „таку економічну систему, яка визнає головну і позитивну роль підприємництва, ринку, приватної власності і відповідальності за засоби виробництва”. Але якщо під „капіталізмом” розуміється система, при якій свобода в економічній сфері не включена у надійний юридичний контекст, який ставив би її на службу цілісній людській свободі … з етичним і релігійним корінням – в такому випадку відповідь буде негативною” [25].

Головну причину невдачі соціалізму папа бачить у зневазі прав робітників, у помилках самої системи, та особливо в духовному вакуумі, який був зумовлений соціалістичним атеїзмом. Соціалізм „розглядає окрему людину як простий елемент, молекулу соціального організму. Благо індивіда повністю підпорядковується дії соціально–економічного механізму. Таким чином „зникає концепція особистості як незалежного суб’єкта моральних розв’язків” й це перешкоджає створенню автентичної людської спільноти” [3, с.269].

Уся енцикліка пронизана закликами, щоб „сильніші нації створювали слабшим можливості для входження в міжнародне життя, а останні повинні вміти використовувати такі можливості” [25].

Папа нагадує, що людина є більше ніж тільки виробник і споживач продукції. Треба людей виховати “до відповідальної поведінки споживачів” [55, с.63].

На закінчення папа ставить таку вимогу: екологія природи немислима без „людської екології”, тобто без збереження моральних вимог довкілля і „соціальної екології” праці.

Загальне враження від енцикліки таке: вона є доказом величезного поступу в діалозі Церкви із сучасним світом. У жодному іншому документі не було помітно такої “симпатії” до принципу конкуренції та орієнтації на ринкову економіку. Утім, дещо бракує систематичної цілісності та методологічного способу аналізу [47].

Наступними енцикліками Івана-Павла ІІ були енцикліки “Evangelium vitae” (“Євангеліє життя”, 1995), яку влучно називають “антропологічною”, бо вона розглядає всі проблеми людини ХХ століття, та “Fides et Ratio” (“Віра і розум”, 1998), яку теж називають “філософською”, оскільки вона відповідає на основне питання філософії.

Соціальна доктрина Церкви була підсумована солідною працею в “ Компендіумі соціальної науки Церкви” 2004 року, яка великою мірою систематизує і узагальнює соборний досвід Католицької Церкви, а також враховує енцикліки та виступи папи Івана-Павла II [6].

Папа Бенедикт ХVІ (2005) за час понтифікату видав енцикліку “Deus Caritas est” ("Бог є любов"), підписавши її до видання 25 грудня 2005 року. Вона була оприлюднена рівно через місяць і була своєрідним богословським роздумом про суть божественної любові як основи церковної місії милосердя і людинолюбства.

Друга енцикліка понтифіка - “Spe Salvi” ("Врятовані надією") - була опублікована 30 листопада 2007 року і розкриває християнське розуміння надії у сьогоднішньому світі. Енцикліка, присвячена роздумам щодо канонічного тексту “Послання апостола Павла до римлян” (на розділ 8, вірш 24) написана папою Римським Бенедиктом ХVІ. Назва нового документа – трактування, у якому висловлене християнське розуміння надії в співвідношенні з сучасною філософією, і є переказом “Листа апостола Павла до римлян”, в якому є такі рядки: " Бо ми спасенні в надії. Надія ж, коли бачить, не є надія; бо якщо хто бачить, то чого йому й сподіватись?" (Рим. 8; 24) [3; 74].

Третя енцикліка Бенедикта ХVІ – окружне послання всім католикам – за католицькою традицією названа за першими словами її латинського тексту - “Caritas in Veritate” ("Милосердя в істині", 7. 07. 2009). У своєму новому посланні понтифік звернувся до соціальної тематики, порушеної в 1967 році у знаменитій енцикліці його попередника папи Павла VI “Populorum Progressio” (“Про прогрес народів”).

Раніше папа Римський відклав публікацію енцикліки через глобальну економічну кризу, що почалася влітку 2008 року. Якщо енцикліка “не розглядає економічні реалії, вона не може заслуговувати на довіру”, - підкреслив глава Католицької Церкви [78].

У своїй третій книзі Бенедикт XVI “покладає провину за глобальну фінансову кризу на жадібність та егоїзм”. Він нагадує людям, насамперед світовим лідерам і банкірам, про їхні моральні зобов’язання та підкреслює особисту відповідальність кожного в подоланні кризи.

Ще на початку 2011 року, виступаючи в Римі перед групою священиків, понтифік відзначив, що не шукає простих відповідей на складні питання, які стосуються світової економічної кризи, однак наголошує, що коренем цієї проблеми є людська жадібність та егоїзм.

“Глобальна фінансова система вимагає реформування”, – заявляє Бенедикт XVI у "Милосерді в істині", але і самі люди повинні усвідомити, що чимось доведеться пожертвувати, щоби допомогти бідним і досягнути більш справедливого розділення світових ресурсів.

Також Понтифік закликає до створення “світової політичної влади” заради “оздоровлення економік, зачеплених кризою”, і “запобігання погіршенню і посиленню нерівноваги”. “Світова політична влада”, - на думку глави Ватикану, має взяти на себе вирішення питань роззброєння, продовольчої безпеки та імміграційної політики. Такий орган повинен “визнаватися всіма і служити ефективною владою заради забезпечення безпеки, пошани і прав кожного”, - наголошує Інтернет-видання [76].

Американський дослідник, викладач політичних наук в Пенсільванському університеті (США) Томас Рурк видав працю “Соціальна та політична думка папи Бенедикта XVI” (“The Social and Political Thought of Benedict XVI”), в якій підкреслює послідовність соціального та політичного вчення теперішнього папи, вказуючи на повну однозгідність його останньої енцикліки «Caritas in Veritate» з попередніми працями [85].

У вищенаведених працях відображено основне бачення Католицькою Церквою та її діячами соціальних проблем у світі, що склалися в ХХ - на початку ХХІ століття.

Слід наголосити, що питання соціальної доктрини порушуються і Православними Церквами як за кордоном [65;68], так і в Україні [75] у відповідних офіційних документах та на помісних соборах (див. окремий курс “Історія Східних і Православних Церков”).