Правовий статус колонів

У класичну добу під іменем «колон» мали на увазі орендаторів землі. Римські громадяни були вимушені здавати свою землю в оренду з огляду на те, що після припинення завойовницьких війн кількість рабів почала різко змен­шуватися, оскільки смертність серед них була дуже високою, а приплив рабів припинився. Крім того, власникам було навіть вигідно здавати землю колонам, бо вони обробляли землю якісніше за рабів і були зацікавлені у якомога вищих врожаях, частку від яких вони отримували. Колони були зобо­в’язані обробляти не тільки орендовану земельну ділянку, а й іншу землю хазяїна.

Ці орендатори, в силу бідності, були вимушені брати в позику гроші у своїх хазяїв, дуже часто не могли їх повернути, а отже, потрапляли у фінансову залежність від них.

Юридичне оформлення інституту колонату завершилося в IV ст., коли колони офіційно були прикріплені до землі і не могли її самовільно покинути. Крім того, землевласник також не міг вигнати з неї колонів — він мав право тільки переміщувати їх у межах своїх наділів. У разі продажу земельної ділянки, разом з нею до нового хазяїна переходили і колони.

Поступово (друга половина V ст.) становище колонів стає майже рабським, причому це офіційно визнає держава, яка називає їх «рабами землі» (servi terrae).

Правове положення колона було спадковим. Якщо колоном був тільки один з батьків, дитина отримувала статус матері. Особу, що пробула колоном 30 років, прикріплювали до землі за давністю. Звільнення від колонату дозволялося, якщо колон жив як вільний 30 років або якщо він отримував сан єпископа чи ставав монахом з дозволу хазяїна землі.