Підсумковий контроль

Підсумковий контроль— це залік,який одержують за результатами двох проміжних видів контролю. Залік ставиться «автоматом», якщо студент дістав не менше 20 балів. За браком залікової кількості балів студент може в обмежений термін виконати певні завдання (тести, контрольну роботу, реферат) і добрати необхідну кількість балів.

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ
ОСНОВНИХ ТЕМ КУРСУ

Тема 1. Предмет, структура і місце дисципліни
«Філософія глобальних проблем сучасності»
в системі філософського і наукового знання

План

1. Предмет і структура дисципліни.

2. Значення для науки і практики філософського осмислення глобальних проблем сучасності.

3. Основні вимоги до вивчення дисципліни.

1. Предмет і структура дисципліни

Складні проблеми, які постали перед людством протягом останніх десятиріч і можуть бути розв’язані лише в масштабах усієї планети, дістали назву глобальних. Ці проблеми охоплюють надзвичайно широке коло питань: екологічних, економічних, демографічних, політичних, моральних та ін. До них, як правило, відносять таке:

¾ необхідність забезпечення миру на планеті, роззброєння;

¾ проведення оптимальної демографічної політики;

¾ забезпечення швидкозростаючого населення якісними про­дуктами харчування;

¾ раціональне використання та відтворення природних ресурсів;

¾ ефективний вихід з енергетичної кризи;

¾ модернізація й універсалізація системи освіти;

¾ боротьба з епідемічними і генетичними захворюваннями, створення надійної системи охорони здоров’я;

¾ інформатизація суспільства;

¾ утілення «високих технологій»;

¾ екуменізація релігійного життя;

¾ демократизація суспільного життя і забезпечення прав людини;

¾ екологізація мислення і людської діяльності;

¾ гуманізація ринкових механізмів;

¾ культурна, економічна, політична інтеграція людства, ство­рення єдиної планетарної цивілізації;

¾ підвищення якості життя людей, безпеки їхнього існування тощо.

Можна без перебільшення стверджувати, що майбутнє людської цивілізації залежить від того, як вирішуватимуться ці проблеми: чи вдасться людям перемогти ядерну загрозу, забезпечити потреби швидкозростаючого населення планети в продуктах харчування, енергії, природних ресурсах, ліквідувати розрив між бідними і багатими країнами, врятувати навколишнє середовище, припинити міжнародний тероризм, СНІД тощо.

Саме всеосяжний, комплексний, взаємообумовлений характер глобальних проблем сучасності наближує їх до філософії і філософського світорозуміння.

Предмет філософії, як відомо, складається з якнайширшого погляду людини на світ. Філософія вивчає загальне в системі «Людина — Світ». Відносини в цій системі включають багато аспектів: світоглядний, антропологічний, онтологічний, гносеологічний, методологічний, праксеологічний, аксіологічний та ін. Відповідно до аспектів вивчення системи «Людина — Світ» можна структурувати філософське знання. Воно складається з онтології (учення про світ), філософської антропології (учення про людину), гносеології (теорії пізнання), філософської методології (учення про загальні принципи, підходи до розуміння буття), історії філософії (її саморефлексії, самопізнання), аксіології (учення про естетичні і моральні цінності), праксеології (учення про практичне засвоєння і перетворення світу), логіки (учення про форми і структуру правильного мислення), філософії історії (вчення про виникнення, розвиток і зміну людських цивілізацій), соціальної філософії (філософії історії) та інших структурних елементів або дисциплін. До філософського знання відносять також межові, фундаментальні, загальнонаукові проблеми кожної галузі наукового знання. У сучасній філософії такі проблеми називають «філософськими проблемами спеціальних наук», або філософією науки. Тобто якщо існують фундаментальні теоретичні знання в галузях економіки, фізики, біології, інформології, права і т. д., то мають існувати і відповідні галузі філософії фізики, політичної економії, біології, інформології, права тощо.

Глобальні проблеми сучасності сформувалися в спеціальну міждисциплінарну галузь знання — глобалістику, тому також існують і потребують вивчення певні філософські проблеми в її складі. Можна вивчати філософію глобалістики як філософію науки, а можна філософію глобальних проблем сучасності розглядати в межах традиційних елементів філософського знання: аксіо­логії, методології, філософської антропології, філософії історії, політології, соціології, релігієзнавства. Тому визначення предмета дисципліни «Філософія глобальних проблем сучасності» лежить у площині визначення предмета філософії і філософії глобалістики.

Перша тема спецкурсу якраз і пов’язана з визначенням предмета спецкурсу, його місця в системі філософського знання, практичного значення для ноосферогенезу, філософських, наукових, технічних, інформаційних передумов виникнення глобальних проблем сучасності.

Друга тема спецкурсу належить до філософської, логічної, методологічної аргументації предмета і структури глобалістики, аналізу практичного внеску цієї науки в спрямований процес глобального розвитку. Наприкінці ХХ ст. глобалістика здобула всі ознаки спеціальної науки: в ній є чітко визначений предмет (глобальні проблеми сучасності), специфічна термінологія (глобальне моделювання, політична глобалістика, глобальна екологія, екологічний імператив, коеволюція тощо), закони (самоорганізації систем, виживання, гомеостазу та ін.). Її існування конституційовано наявністю певних державних і недержавних інституцій, наукових досліджень і програм вивчення дисципліни у вищій школі.

У третій темі спецкурсу систематизується й аналізується методологічний інструментарій глобалістики. Як відомо, існують спроби застосування методологічного інструментарію філософії марксизму, позитивізму, герменевтики, неотомізму, екзистенціалізму і т. д. для аналізу глобальних проблем сучасності. Проте з-поміж філософських систем звертають на себе увагу такі, що безпосередньо пов’язані з глобалістикою. Ідеться насамперед про методології ноосферогенезу В. І. Вернадського, си­нергізму І. Пригожина, циклів М. Д. Кондратьєва, коеволюції М. М. Мойсеєва, геліотараксії О. Л. Чижевського. Їм передува-
ли деякі філософські системи кінця ХІХ — першої половини ХХ ст.

У межах четвертої теми разглядаються загальні принципи і методи глобального прогнозування: екстраполяції, моделювання, сценаріїв, експертних оцінок та ін. Ставиться проблема якості й верифікації прогнозів. Аналізуються прогнози-попередження Рим­ського клубу та інших організацій і установ.

Завершальна п’ята тема дає уявлення про цивілізаційні контури розв’язання глобальних проблем сучасності: історичні, моральні, естетичні, релігійні, соціокультурні, економічні, правові, наукові, техніко-технологічні, парадигмальні, політичні.

2. Значення для науки і практики філософського
осмислення глобальних проблем сучасності

У монографії «Глобалізація і безпека розвитку» авторського колективу на чолі з О. Г. Білорусом і Д. Г. Лук’яненком, котра вийшла друком у КНЕУ в 2001 р., визначено засадничі постулати сучасної глобалістики:

¾ світ і світове людство є єдиним глобальним організмом;

¾ глобалізація світу — це об’єктивне історичне явище
і процес, на який можна впливати і яким можна керувати об’єд­наними, солідарними зусіллями людства;

¾ глобалізація несе в собі нові небачені можливості для розвитку людства і нові небачені загрози його існуванню;

¾ людство мусить солідаризуватись і об’єднатись перед феноменом глобальних загроз і для розв’язання глобальних проблем;

¾ глобальну кризу людства можна перебороти;

¾ глобальну катастрофу людства ще можна відвернути;

¾ глобальні проблеми — це не лише невиконані завдання,
а й великі загрози всьому людству;

¾ глобальні інтереси треба ставити понад національні;

¾ глобальна інтеграція — це закономірність розвитку людства;

¾ сучасна людина як найвища соціальна цінність набула глобального характеру і стала в центрі процесів глобалізації;

¾ у майбутньому людство навчиться попереджувати виникнення глобальних проблем;

¾ у підвалини інтегрованих системних парадигм глобалістики може бути покладено концепцію ноосфери В.І. Вернадського.

На думку М. М. Мойсеєва, ідею ноосфери необхідно перетворити в теорію ноосферогенезу, яка допоможе людству попередити виникнення небезпечних глобальних проблем у майбутньому й обмежити негативні наслідки наявних, тобто зробити процес глобалізації керованим.

Глобалістика стимулює розвиток багатьох наук (екології, економіки, демографії, інформатики, математики, прогностики, соціології, політології, філософії) і сама акумулює досягнення названих наукових знань у своїй теорії і практиці постановки, аналізу і розв’зання глобальних проблем сучасності.

3. Основні вимоги до вивчення дисципліни

Для вивчення дисципліни надається один кредит (54 год), у тому числі: 10 год лекційних, 12 год семінарських, 32 год на самостійну роботу студентів (СРС). Курс становлять два модулі. Вивчення першого закінчується контрольною роботою на третьому семінарі; опанування другого модуля завершується науково-практичною конференцією на тему «Майбутнє України в дзеркалі глобалістики».

Структура самостійної роботи студентів передбачає виконання трьох домашніх тестів (на тест «Хто є хто?» відводиться 6 год, на тест «Основні проекти і моделі глобального розвитку» —
6 год, на тест «Визначення базових термінів» — 6 год). На підготовку реферату відведено 6 год, для чотирьох семінарів — 4 год, для контрольної роботи — 2 год, на конференцію — 2 год.

Залік ставиться за рейтингом: мінімальна кількість балів для заліку — 50 балів. Оцінювання здійснюється за такими критеріями: відвідування всіх занять — 5 балів, активність на заняттях — від 10 до 0 балів, контрольна робота — від 15 до 0 балів, три тести — від 15 до 0 балів, реферат — від 10 до 0 балів, участь у роботі конференції в ролі доповідача — 15 балів, співдоповідача — 10 ба­лів, ініціатора дискусії — 5 балів. Мінімальна оцінка — 20 балів.

Автори посібника сподіваються, що студенти після опанування запропонованої дисципліни мислитимуть глобальніше і, можливо, зосередяться в майбутній діяльності на дослідженні глобальних проблем економіки, політики, екології, демографіїї, щоб ліпше зрозуміти сучасні вимоги до обраної спеціальності.

Висновки

1. Філософія глобальних проблем сучасності — частина філософського знання, що межує з новою міждисциплінарною наукою — глобалістикою.

2. Ця галузь філософького знання належить до філософії науки, логіки і методології наукового пізнання.

3. У межах дисципліни вивчаються теми «Предмет дисципліни», «Сучасна глобалістика як міждисциплінарна наука», «Методологічні засади глобалістики», «Глобалістика і прогностика», «Цивілізаційні виміри ров’язання глобальних проблем сучасності».

4. Підсумкове заняття проводиться у вигляді наукової конференції на тему «Майбутнє України в контексті глобалістики».

Тема 2. Сучасна глобалістика
як міждисциплінарна наука

План

1. Критерії визначення глобалістики як науки.

2. Основна проблематика глобалістики і диференціація її предмета.

3. Теоретичні передумови вивчення глобальних проблем сучасності.

1. Критерії визначення глобалістики як науки

Для того щоб будь-яка галузь знання могла називатися наукою, необхідно, щоб вона відповідала певним вимогам:

¾ мала чітко визначений предмет (глобальні проблеми сучасності);

¾ закони, відкриті в її межах (закони гармонії, органічного розвитку, глобальної рівноваги, гомеостазу екосистеми);

¾ специфічні методи дослідження (експертних оцінок, глобального моделювання, екстраполяції тенденцій розвитку, історичної аналогіїї);

¾ сформовану теорію (ноосферогенезу, екологічної, економічної, політичної та інших глобалістик);

¾ сферу практичного застосування (екологія, політика, еко­номіка, наука, техніка, технологія, інформатика тощо);

¾ інституційованість у певних наукових, суспільних і дер­жавних колах, організаціях і установах (програми ООН, прогнози-попередження Римського клубу, навчальні програми тощо).

Як бачимо, головні параметри глобалістики як міждисциплінарної науки сформовані, а решта ще формується. Глобальні проблеми є комплексними, тобто взаємообумовленими і тісно пов’язаними одна з одною. Саме становлення їх і дальший розвиток можна вважати одним з підсумків взаємодії, на перший погляд, відмінних соціально-політичних, техніко-економічних, при­родних процесів.

З початку 70-х років глобалістика загалом сформувалась як міждисциплінарна наука. До її перших досягнень слід віднести систематизацію глобальних проблем. Це зроблено на емпіричній основі. Що стосується теорії глобалістики, то вона опрацьована ще дуже слабо. Але останніми роками з’явилося багато праць, завдяки яким підвищився теоретичний рівень глобалістики.
У 2000 р. в Міжнародному інституті глобалістики (м. Київ) упер­ше створено й опубліковано науковий глосарій і бібліографію глобалістики, планується їхнє перевидання, а також видання часопису «Глобалістика» на базі НАН України і названого інституту.

Характерною рисою глобальних проблем сучасності є також їхній динамізм. Це, по-перше, можливість збільшення кількості проблем, які відносять до глобальних (про це свідчить нещодавнє визнання міжнародного тероризму як глобальної загрози для людства); по-друге, імовірність підвищення чи зниження гостроти будь-якої з цих проблем (зменшення загрози світової термоядерної війни).

2. Основна проблематика глобалістики
і диференціація її предмета

Аналіз різних за змістом, характером і формами виявлення глобальних проблем дає можливість авторам згаданої вже монографії «Глобалізація і безпека розвитку» запропонувати таку їхню класифікацію:

1) універсальні проблеми політичного і соціально-еконо­мічного характеру (глобальна проблема сталого розвитку світу, глобальна проблема суспільної організованості й керованості світовим співтовариством та ін.);

2) глобальні проблеми переважно природно-економічного характеру (енергетична, продовольча, сировинна, ресурсна та ін.);

3) глобальні проблеми переважно соціального характеру (демографічна, міжнаціональних і міжконфесійних відносин, демократії, духовності, охорони здоров’я, корупції, безробіття, організованої злочинності та ін.);

4) глобальні проблеми екологічного характеру (забруднення навколишнього середовища, гомеостазного розвитку системи «людство — природа» тощо);

5) глобальні проблеми інформаційного характеру («інформаційного вибуху», створення единого інформаційного поля, інфор­матизації суспільства тощо);

6) глобальні проблеми технологічного характеру («високої» технологізації виробництва, освіти, управління тощо);

7) глобальні проблеми науково-інтелектуального характеру (інтеграції науки, кризи освіти тощо);

8) глобальні проблеми змішаного типу (війни і миру, міжнародного тероризму, культури, цивілізації).

Існування більш чи менш розвинутих окремих дисциплін у межах глобалістики дає змогу запропонувати подібну класифікацію, але на підставі диференціації її предмета: економічна, політична, екологічна, демографічна, соціальна, інформаційна, інтелектуальна та інші види глобалістики.

До розряду найбільш пріоритетних глобальних проблем сучасності автори праці «Глобалізація і безпека розвитку» відносять:

1) глобальну проблему сталого розвитку (вона має економічний, екологічний, соціокультурний, політичний та інші аспекти);

2) глобальну проблему управління, розв’язання якої має забезпечити синхронізований, справедливий розвиток усіх країн і народів (в енергетичній, продовольчій, ресурсній, інформаційній, екологічній та інших сферах);

3) глобальну проблему соціалізації розвитку (вона включає демографічні, етноконфесіональні, правові, цивілізаційні та інші аспекти).

3. Теоретичні передумови
вивчення глобальних проблем сучасності

Вивчення глобальних проблем має певну передісторію — ідеться про перші спроби їх постановки і розв’язання (Ш. Монтеск’є, К. Марксом, Т. Мальтусом, М. Вебером, С. А. Подолинським та ін.).

Французький філософ ХVІІІ ст. Ш.Л. де Монтеск’є вперше спро­бував пояснити виникнення і розвиток суспільства як природно обумовлений процес. Він наголошував, що людина є частиною природи і підкоряється її об’єктивним законам, тому досягнення щасливого, справедливого і розумного соціального устрою залежить від пізнання природи світу і природи людини та від ефек-
тивності просвітницької діяльності. Монтеск’є започаткував так званий принцип географічного детермінізму, згідно з яким кліматичні умови, природа впливають не тільки на характер народів,
а й на «дух законів» і форми правління і державного устрою. Подібні переконання поділяли англійський історик Г. Бокль, французький соціолог і економіст А. Тюрго.

Абсолютизація «географічного детермінізму» спричинюється до геополітичних висновків. Таке сталося з німецьким географом і етнографом Ф. Ратцелем. Він розглядав народи і раси як живі організми, які, щоб розмножуватись і жити, мусять вести боротьбу за «життєвий простір»

У ХVІІІ ст. відомий англійський економіст і пастор Т. Мальтус відкрив «вічний закон», за яким народонаселення завжди зростає в геометричній прогресії, а виробництво продуктів харчування — в арифметичній прогресії, унаслідок чого виникає «абсолютне перенаселення Землі». Цей процес фатально невідворотний. Будь-яка допомога страждаючому людству лише поглиблює катастрофічні наслідки перенаселення. Лише стихійні лиха, катастрофи, війни, епідемії, неврожаї є природними регуляторами зростання народонаселення. З погляду сучасних прихиль­ників
Т. Мальтуса, світ знає три головні історичні типи відтво­рення населення: архаїчний, традиційний і сучасний (раціональ­ний). Саме він склався в економічно розвинутих країнах, де кількість народжених дітей регулюється раціональною нормою, свободним вибором батьків.

Відомий етнограф і історик культури ХІХ ст. Е. Б. Тейлор запропонував трактувати моральні цінності так само, як і «явища природи», і наполягав на тому, що історія людства є частиною історії природи, а наші думки, бажання і дії співвідносяться із законами природи. Тому ними можна керувати так само, як управляють хімічними сполуками, ростом рослин і тварин. Принцип Е. Б. Тейлора може бути сформульований так: природа є «олюдненою природою», а людина є «природною людиною», і їхнє життя підкоряється інваріантним законам, різні прояви яких створюють змінний феноменальний світ.

Системний діалектико-матеріалістичний погляд на розвиток суспільства і природи був запропонований К. Марксом і Ф. Енгельсом. За їхнім твердженням, соціальна форма руху матеріального світу постає, по-перше, як найвищий ступінь розвитку природи, справжня частина історії природи, становлення природи через людину, по-друге, як корелят природи, діалектична його протилежність.

Маркс був творцем «гуманістичної концепції комунізму»,
у центрі якої стоїть людина як якісно вищий (суспільний) ступінь буття. І ця якісна вищість людини дає можливість їй усі «нижчі» різновиди рівнів буття (природу) перетворювати на своє «неорганічне тіло» (свідомість, мислення, діяльність). «Діалог», що відбувається між людиною і природою, взаємозбагачує їх, «гуманізує» природу і «натуралізує» людину. Цей процес, на думку К. Маркса, прямує до стану «гармонійної врівноваженості» між гуманізмом і «натуралізмом», тобто до «вищо-
го стану розвитку суспільства», до комунізму. У своїх дослідженнях К. Маркс спирався не тільки на матеріалістичну діалек­тику, а й на загальнонаукову методику системно-структурного аналізу.

З-поміж попередників глобалістики були й наші співвідчизники. Насамперед до них слід віднести С. А. Подолинського. Саме він уперше сформулював закон збереження, перетворення й нагромадження сонячної енергії на поверхні Землі завдяки людській праці. Йому також належать міркування про так звану досконалу термічну машину, в якій тепло переходить у роботу, а робота знов у тепло, про незмінність повної енергії системи тіл, про новий природничо-науковий доказ на користь соціально-еконо­мічної системи соціалізму. Це приклад глобалістського мислення, скоріше, утопічного, ніж наукового характеру.

Один із засновників марксизму Ф. Енгельс називав ідею
С. А. Подолинського про незмінність величини енергії системи тіл дуже цінним науковим відкриттям, але критично ставився до його намагань з’єднати природне з економічним.

На початку ХХ ст. склалося поняття тектології як науки, що стала провісницею кібернетики і загальної теорії систем. Автор «Тектології» О. О. Богданов поєднав організаційний досвід людства, перетворив філософію в «чисте вчення про взаємодію світових факторів». Головною метою нової організаційної науки є, на його думку, «організація зовнішніх сил природи, організація людських сил, організація досвіду». Тектологія вписалась у сучасну структуру науки поряд з кібернетикою, загальною теорією систем і синергетикою.

ХХ ст. ввійшло в історію цивілізації під знаком космізму. Саме тому книгу О. Л. Чижевського «Земна луна сонячних бурь» називають маніфестом космічної екології. Головна ідея цього маніфесту міститься в таких твердженнях: «Якщо б сонце подивилось на Землю як у дзеркало, то воно побачило б у ньому своє віддзеркалення, свої гримаси в мінливій міміці планети — довгоперіодичні, циклічні і короткострокові, спорадичні потьмарення і прояснення, сплески глобальних і локальних стихій; не обмежуватимемо наше дослідження Сонячною системою і визнаємо те, що у формуванні масових явищ у всіх їхніх вимірах не можуть не брати участі й інші сили Космосу; картина чудового світу складається з окремих часток, що пов’язані одна з одною найміцнішими узами спорідненості». Ці міркування — ще один вагомий внесок у теорію глобалістики.

Але справжня історія глобалістики починається з учення «люди планети Земля» В. І. Вернадського про ноосферу (сферу розуму). Він разом з Е. Леруа і П. Тейяр де Шарденом проголосив необхідність глибокого філософського аналізу діяльності людини, з’ясування ролі розуму на землі, надав поняттю «ноосфера» природничо-наукового, біогеохімічного змісту. Зміст цього поняття він тлумачив по-різному: у першому випадку під ноосферою вчений розумів «біосферу», у другому — сферу вияву наукової думки як планетарного явища, у третьому — геологічну діяльність людини.

За В. І. Вернадським, існують кілька етапів виникнення і розвитку ноосфери: перший з них — це передноосфера (він відповідає природному її народженню як геологічного явища), другий етап характеризує процес її становлення і розвитку, третій етап фіксує наступ «царства розуму людського, гомеостазного стану (стану енергетичної рівноваги) ноосфери як системи. За філософським світоглядом цей мислитель був позитивістом, обстоював принципи філософського плюралізму. Як глобаліст він захищав свободу наукових досліджень, вільний обмін науковою інформацією, співпрацю вчених усіх країн. Його «Листи про вищу освіту в Росії» і в ХХІ ст. зберегли свою актуальність, незважаючи на те що написані вони на початку ХХ ст. Розвиток вищої освіти, як пише філософ, обумовлений трьома загальними для всього людства обставинами: по-перше, зростанням знання і досконалою організацією науки і наукової діяльності; по-друге, демократизацією суспільного й державного життя; по-третє, поширенням єдиної культури на всій земній кулі. Ці фактори впливають на вищу освіту в усіх країнах, тому вона в будь-якій країні, якщо є позбавленою названих умов розвитку, буде приречена на відставання і занепад.

Як це завжди відбувається в мистецтві, ідеї передодня епохи глобалізації багатьох аспектів буття в майбутньому знайшли віддзеркалення у світовій художній літературі. Теоретичні дискусії стосовно до градації жанрів точаться навколо п’яти варіантів художнього відображення майбутньго: 1) утопії (ідеально доброго суспільства майбутнього); 2) дистопії («ідеально» поганого су­спільства майбутнього); 3) ретропії (казкової фантастики, альтернативної історії, тобто її фантастичної версії про те, яка була б історія, якщо змінилися б ключові обставини); 4) антиутопії (жанру, що поєднує утопію з дистопією), 5) практопії (за термінологією О. Тоффлера, практичної утопії). Багато вітчизняних і зарубіжних пісьменників є представниками цих жанрів (Р. Бредбері, М. Булгаков, Е. Зам’ятін, Дж. Оруелл, А. Стругацький і Б. Стругацький, Г. Уелс, О. Хакслі та ін.).

Наприклад, антиутопізм роману Дж. Оруелла «1984» відчувається вже в перших партійних лозунгах «старшого брата»: «ВІЙНА — ЦЕ МИР!», «СВОБОДА — ЦЕ РАБСТВО!», «НЕЗНАННЯ — ЦЕ СИЛА!». Він пише про насильницьке однодумство, атмосферу страхіття, тотальне стеження, загальну підозрілість як характерні риси тоталітаризму. Для тоталітарного режиму не потрібні здоровий глузд, нормальна мова, історична пам’ять, людяність, любов, свобода, самостійне мислення. Замість них впроваджуються дурна раціональність, «новояз» (штучна мова), манкур­тизм, антигуманність, дозовані фізіологічні відправлення, усвідомлене рабство, повний контроль за правильністю думок. Головна «перевага» тоталітарної системи в тому, що вона перетворює кожну людину у вірного її прихильника.

Картина майбутньої сім’ї, яку футуролог О. Тоффлер малює
у своїй практопії, виходить не дуже обнадійливою: тимчасові шлюби, нові технології народження дитини, постійні переїзди, діти на вихованні в «професійних батьків», пологові пігулки, майже повна відсутність друзів і так званої вічної любові.

Майбутнє системи освіти, за Тоффлером, виглядає не ліпше: дітей оформлюють до школи в більш ранньому віці, навчальний рік довшає, і кількість років примусового шкільного навчання все збільшується (якщо тенденція збережеться, то людина від народження і до смерті буде змушена навчатися, щоб здобути нормальну освіту). Освіта все більш технологізується, тобто уподібнюється педагогічному конвеєру, у котрому «на вході» як «сировина» приймаються діти з певними початковими даними (дошкільні знання, пам’ять, здібності тощо), а «на виході» задаються параметри «готової продукції» і визначаються дії, операції, технології (обсяг знань з різних дисциплін, поточний та підсумковий контроль тощо), щоб одержати необхідний продукт. Найперше, чого треба навчити дітей у процесі навчання — це пунктуальності, слухняності, навичок механічної одноманітної роботи. Конкурентна гонка за оцінками (це не завжди пов’язано з бажанням здобути знання) у системі освіти нагадує «боротьбу пасажирів за ліпше крісло» на палубі потопаючого «Титаніка».

О. І. Солженіцин справедливо помітив цілковитий брак творчого моменту в подібних навчальних технологіях. Але О. Тоффлер не переноситься в майбутнє, а описує теперішній час і зберігає всю тенденцію й інтенсивність змін, що для нього притаманна. Він робить лише деякі проекції цих змін у майбутнє. На думку О. Тоффлера, технологічний розвиток людства відбувається хвилеподібно і поділяється на три основні хвилі технологічних змін:

Перша хвиля — це аграрна революція. Вона перетворила кочівників в осілих селян. Головною цінністю в цю епоху була земля. Тільки її власник міг користуватись нею й тим, що на ній вирощувалося.

Друга хвиля — це промислова революція. Вона перетворила людське суспільство із сільськогосподарського на індустріальне, більшість селян — у робітників. Основною формою власності на цьому етапі людської історії стала нерухомість: будинки, заводи, машини, засоби промислового виробництва, але ця власність має тільки фізичні характеристики. Найперші принципи: стандартизація, централізація, максималізація, гигантоманія, спеціалізація, синхронізація. Посилюється тенденція до фордизму (конвеєрного виробництва). Така система організації праці могла призвести (а в деяких випадках призводила) до появи відповідних їй форм дик­таторської державної влади, заснованої на тотальній регламентації всього суспільного життя.

Третя хвиля пов’язана з науково-технічною революцією, но-
вітніми технологіями, процесами децентралізації, демасофікації, де­бюрократизації. Найважливішою формою власності стає інформація. Руйнуються світова індустріальна система, спосіб життя. Ринок і комерційне виробництво поступаються місцем індивідуалізованому виробництву на замовлення, тому що високі технології дають можливість без зростання витрат варіювати параметри продукції.

Велика соціалістична утопія, зазначає Ф. фон Хайєк, уже в зародку несе владу диктатури. Хоч соціалізм і з’явився під прапором свободи, але із самого початку він був відверто авторитарним. Французькі соціалісти-утопісти, які заклали підвалини сучасного соціалізму, були переконані, що їхні ідеї не можна запровадити в життя інакше як через диктатуру. Засновники соціалізму не утаємничували своїх намірів щодо свободи. Наприклад, Сен-Симон рекомендував з тими, хто не захоче підкорятися його планам, «поводитись як зі скотиною».

Засновники «наукового соціалізму» соціалістичну державу називають теж диктатурою — «диктатурою пролетаріату». Ф. фон Хайєк у праці «Шлях до рабства» висновує, що керована соціаліс­тична економіка принципово неможлива без придушення свободи й об’єктивно веде до тоталітаризму. Але об’єктивною є також вимога забезпечити соціальні гарантії одних соціальних груп за рахунок інших.

Тож не дивно, що привілей соціальної безпеки набирає в очах людей усе більшої ваги. Таким чином, вимоги забезпечення соціальних гарантій лунають усе частіше й наполегливіше. Кінець-кінцем таких гарантій люди зажадають за будь-яку ціну, навіть за ціну свободи.

Висновки

1. Глобальні проблеми сучасності детермінували виникнення нової міждисциплінарної науки — глобалістики.

2. Глобалістика відповідає критеріям науковості: має свій предмет, термінологію, методи дослідження, закони, відкриті в її межах, теорію і сферу практичного застосування.

3. Сформувались різні «галузеві» види глобалістики (демографічна, політична, економічна, екологічна та ін.).

4. Передісторія глобалістики починається з «географіч­ного детермінізму» Ш. Монтеск’є і закінчується тектоло-
гією О.О. Богданова та геліотараксією О. Л. Чижевського.

5. Історія глобалістики починається з учення В. І. Вернадського про ноосферу.

6. Ідеї глобалістики знайшли віддзеркалення в антиутопіях Дж. Оруелла, О. Хакслі та ін.

Тема 3. Методологічні засади глобалістики

План

1. Методологічне знання, його рівні та характерні риси.

2. Формування сучасних парадигм глобалістики.

3. Філософська методологія глобалістського мислення.

1. Методологічне знання,
його рівні та характерні риси

Методологія — це вчення про методи, принципи, підходи до пізнання й перетворення світу, сукупність прийомів дослідження у будь-якій науці. Методологія є спеціальною формою рефлексії над науковим пізнанням, особливий тип усвідомлення науки. Сучасна методологія не обмежується вивченням методів і прийомів наукового пізнання й дослідження. Вона досліджує також підвалини, структуру і властивості наукового знання, його генезис і функціональні закономірності розвитку та трансформації. На рів­ні методології створюються умови визначення адекватної аксіології науки — системи критеріїв і оцінок наукової діяльності та її результатів, таких як істинність, об’єктивність, раціональність, ефективність, прагматизм тощо.

Однією з найактуальніших проблем сучасного етапу розвитку методологіїї науки є проблема виокремлення поряд з емпіричними та теоретичними рівнями ще й метатеоретичного рівня наукового пізнання. У сучасній філософії такі конструкції зустрічаються в методологічних концепціях Т. Куна, І. Лакатоса та інших філософів. Це в першу чергу такі поняття: «парадигма», «стиль мислення», «картина світу», «архетип наукового мислення».

Парадигма —інтегральна характеристикатієї чи тієїнауки в певну епоху. Вона включає, по-перше, символічні узагальнення (формалізовані компоненти теорії), по-друге, картину світу (модельні уявлення, образи об’єктів науки), по-третє, загальноприйняті в товаристві вчених методологічні вимоги й ціннісні орієнтації, по-четверте, поширені в науковій громаді зразки опису, пояснення, базисні приклади розв’язання конкретних наукових проблем.

Стиль мислення — певний історично конкретний тип мислення, який, будучи загальним для даної епохи, стійко виявляється в розвитку основних наукових напрямків та обумовлює деякі стандартні уявлення в метамовних контекстах усіх фундаментальних теорій.

Картина світу — це сукупність загальних уявлень про структуру того чи того фрагмента об’єктивної реальності.

Архетип теоретичного мислення — сукупність принципів, які на конкретному історичному етапі розвитку науки задають певний спосіб теоретичної діяльності для пояснення явищ, визначають вибір засобів цієї діяльності, відбір її кінцевих результатів, певне бачення світу.

Методологічний інструментарій науки складається з трьох засадничих рівнів методології: філософського, загальнонаукового, спеціально-наукового.

Найзагальніший, метанауковий характер має філософська методологія. Історія філософії фіксує два протилежних методологічних підходи до створення філософських систем пізнання і розуміння системи «Людина — Світ» — діалектику і метафізику. Існує багато модифікацій метафізики (механіцизм, редукціонізм тощо) і діалектики (стихійна, ідеалістична, матеріалістична, негативна та ін.). Конкретизацією діалектики загальнонаукового рівня можна назвати системно-структурний підхід, синергізм, принципи невизначеності й доповнення, критичний раціоналізм і т. д.

Методологію другого рівня пов’язують із загальнонауковими методами пізнання: моделюванням, системно-структурним аналізом, формалізацією, абстрагуванням, індукцією, дедукцією, ана­логією.

Методологія третього рівня в нашому випадку спирається на теорію (теорія ноосферогенезу, глобальний закон внутрішньої компресії економіки, закони суспільної інтеграції, глобальної безпеки тощо) і спеціальні методи глобалістики (екстраполяція, глобальне моделювання, факторний аналіз тощо).

2. Формування сучасних парадигм глобалістики

Сучасні парадигми глобалістики сформувались наприкінці ХХ ст. На думку авторів монографії «Глобалізація і безпека розвитку», на базі методологічного розмежування у світі склалося шість відносно самостійних шкіл глобалістики.

Першу школу репрезентує Римський клуб. Вона застосовує методологію визначення «Межі зростання». Досягнення цієї школи полягає в результативних спробах моделювання світової динаміки на підставі глобальної моделі Дж. Форрестера. Для цього брались п’ять взаємопов’язаних змінних величин: населення, капіталовкладення, використання невідновлюваних природних ресурсів, забруднення навколишнього середовища, виробництво продуктів харчування. Було запропоновано робочу гіпотезу про дисфункціональність глобальної системи. У ході її перевірки було доведено, що в разі збереження наявних тенденцій зростання людство дуже швидко наблизиться до крайньої межі демографічної та економічної експансії. Значення цих результатів полягає ще й у тому, що вони вказують на справжні причини проблем глобального розвитку: панування і жорсткий егоцентризм транснаціональних корпорацій, псевдосуверенітет багатьох держав, конфліктна конкуренція між ними, егоїстичний дух елітаризму західної цивілізації, дезінтеграція людського співтовариства.

Особливого значення в глобальному розвитку набувають «якості людини». Фундатор Римського клубу А. Печчеї зазначав, що саме в людині містяться джерела всіх наших проблем, у ній зосереджені всі наші прагнення і сподівання, усі засади і звершення. Трансформація людини має ґрунтуватись на принципах «Нового Гуманізму», який складається з таких компонентів:
1) почуття глобальності; 2) любові до справедливості; 3) відмови від насильства в боротьбі за свободу. На підставі принципів «Нового Гуманізму» А. Печчеї визначає шість стартових цілей для людства. Перша ціль випливає з необхідності визнання «зовнішніх меж» розвитку людства, тобто з необхідності проведення відповідної демографічної політики; друга ціль пов’язана з «внутріш­німи межами» самої людини, тобто з її фізичними і психологічними можливостями; третя ціль спрямована на захист і збереження культурної спадщини як ключового моменту людського прогресу; четверта ціль має сприяти формуванню світової єдності людства у рамках концепції «розумного розподілу національного суверенітету»; п’ята ціль вимагатиме проведення значних будівельних робіт, які за масштабами можна порівняти хіба що з тими, що здійснювали останні п’ятдесят поколінь; шоста ціль визначається як необхідність реорганізації існуючої економічної системи відповідно до потреб світового співтовариства.

Методологічним орієнтиром для напрацювань Римського клубу є людина в її цивілізаційних вимірах. Численні доповіді Римському клубу залежно від світоглядних переконань їхніх авторів спирались на філософську антропологію марксизму, екзистенціалізму, фрейдомарксизму.

Другу школу глобалістики репрезентує Інститут всесвітніх спостережень (США, Вашингтон). Йому належать розробки проектів під назвою «Стан світу». Засновник школи Л. Браун спирався на парадигму «сталого розвитку». Генеральна Асамблея ООН ухвалила на базі цієї концепції спеціальну резолюцію «Екологічна перспектива до 2000 року і надалі», згідно з якою сталий розвиток має бути керівним принципом діяльності ООН, урядів і приватних підприємств, громадських організацій і установ. Ця школа визнає існування планетарних меж економічного зростання. Причиною і наслідком надмірного демографічного зростання її представники називають неефективність і недорозвиненість традиційного суспільства. На їхню думку, людство споживає значно більше ресурсів, ніж дозволяють закони стабільного функціонування глобальних екосистем, тому необхідно, по-перше, зупинити глобальний демографічний вибух у країнах, що розвиваються, по-друге, переглянути концепції економічного зростання західного типу. Вищу мету програми сталого розвитку її ініціатори бачать у пошуках нових шляхів, які б забезпечили прогрес людства не тільки в елітарних регіонах і на короткий період, а й на всьому глобальному просторі і на довгу перспективу. Розробки школи приваблюють поступовістю, поетапністю, вимогами еволюційних змін.

Третя школа — універсального еволюціонізму. На думку її засновника М. М. Мойсеєва, глобальну природу слід розглядати як самоорганізовану систему, реакція якої хоч і непрогнозована через величезну кількість критичних порогових факторів, але неминуча в довгостроковому плані. Прихильників концепції «сталого розвитку» М. М. Мойсеєв порівнює зі страусом, що ховає голову в пісок. Він протиставляє «сталому розвитку» конструктивну коеволюцію системи «людство + природа», яка досягає стану «ноосфери», тобто ноосферної цивілізації.

Цю школу називають також школою глобальної екології, тому що нею запропоновано нову етику ставлення людини до природи — етику «екологічного імперативу». У межах цієї школи розроблено глобальну комп’ютерну модель «Гея», за допомогою якої прораховані наслідки світової ядерної війни («ядерна зима»), доведено можливість світових угод кооперативного типу для розв’язання глобальних проблем, запропоновано ідею створення «Інститутів злагоди» для досягнення стабільних і ефективних компромісів. Методологічним забезпеченням своїх розробок школа вважає матеріалістичну діалектику, досягнення ситемно-структурного аналізу і неопозитивістське вчення В. І. Вернадського про «ноосферу».

Четверта школа ввійшла в історію глобалістики під назвою «Школа мітозу біосфер». Її репрезентують французькі послідов­ники вчення Е. Леруа, П. Т. де Шардена і В. І. Вернадського про ноосферу. Суто практична праця Міжнародного інституту екотехніки в галузі космонавтики спрямована на створення штучних біосфер малого масштабу із заданими якостями. Досягнуті результати, на думку М. Нельсона, можна також використовувати для поліпшення земної біосфери і для формування ноосфери. Суть ноосфери в такому розумінні тлумачиться як гармонійний синтез біосфери і техносфери. При цьому поняття «техносфера» за змістом є тотожним поняттю «глобатех», але «глобатех» на відміну від «техносфери» поширюється за межі планети. Експансія «глобатеху» в космосі означає, що повна екологічна рівновага можлива лише в разі виходу за межі земної біосфери в космос. На цьому підґрунті «ноосфера» перетворюється у важливий фактор еволюції Всесвіту. У розробках школи мітозу біосфер відчувається вплив філософії російського космізму.

П’ята школа заснована Д. М. Гвішиані. Вона відома у глобалістиці як школа контрольованого глобального розвитку. Створена з метою опрацювання системи моделей альтернативного глобального розвитку й оптимальних управлінських стратегій. Пропонує развивати глобалістику з позицій загальносоціологічної теорії і методології історичного матеріалізму. Перехід до інформаційного суспільства розглядає як магістральний шлях розв’язання глобальних проблем.

Шосту школу засновано І. Уоллерстайном (США). Вона відома як школа «світ-системного аналізу». Розробляє парадигму, у центрі якої є розвиток економік, історія систем і цивілізацій. Кінець ХХ ст. розглядає як кризу, пов’язану з переходом від капіталістичної світ-системи (домінує на планеті з 1500 року) до поки ще непевної посткапіталістичної системи. Причому капіталістична світ-система розглядається як перша історична форма глобальної системи, яка безупинно розвивається у взаємодії ядра («золотого мільярда»), напівпериферії і периферії світу. Для цієї світ-системи характерні циклічні кризи з періодичністю 50—100 років, котрі нагадують довгі економічні хвилі М. Д. Кондратьєва. Парадигма світ-системного аналізу схиляється до концепції «глобальної соціалізації» майбутнього розвитку, висунутої Міжнародною соціологічною асоціацією 1994 року.

3. Філософська методологія
глобалістського мислення

Як бачимо, філософська методологія глобалістики різноманітна і складається з методологічного інструментарію різних сучасних систем філософії. Насамперед це парадигмальні категорії, закони, методи, підходи. У наш час жодна філософська система, крім догматизованого і вульгаризованого марксизму, не претендує на роль класичного знання, тобто на роль всеосяжної, єдино правильної, загальноприйнятої ортодоксальної методології. На наш погляд, кожна із сучасних філософських систем пропонує власні підходи до розв’язання глобальних проблем сучасності.

Спершу зупинімось на методології постпозитивізму, яка ввійшла до складу сучасного методологічного інструментарію науки під назвою «критичний раціоналізм». З погляду критичного раціоналізму наукове пізнання є цілісним за своєю природою, його не можна розділити на окремі висловлювання або на незалежні один від одного рівні (емпіричний і теоретичний). Крім того, у науковому знанніфілософські концепції тісно переплітаються і взаємопов’язані з власно науковими. Це означає, що філософія не тільки справляє стимулювальний (негативний чи позитивний) вплив на науку, а й те, що філософські положення органічно входять у «тіло» науки.

Одною з важливих проблем філософської методології К. Поп­пер уважає проблему демаркації, тобто розмежування наукового знання і ненаукового, емпіричних наук і логіки, математики, філософії. Він доповнює принцип «верифікації» ще одним принципом, який назвав «фальсифікацією». На думку вченого, факти не можуть підтверджувати жодного теоретичного положення, але можуть їх спростовувати (фальсифікувати), бо кожне твердження негайно руйнується, якщо з’являється хоч би один факт, що йому суперечить.

Принцип фальсифікації — це не спосіб емпіричної перевірки теорії, а певна настанова науки на критичний аналіз змісту наукового знання, на постійну необхідність критичного перегляду всіх його досягнень.

Таким чином, К. Поппер обстоює погляд на науку як на постійний динамічний процес, у котрому безперервно відбуваються зміни. Причому розвиток науки не треба уявляти як «кумулятивний» процес нагромадження нових істинних знань. Наукові теорії згідно з «антикумулятивним» підходом не доповнюють, а розвивають одне одного.

Істотний внесок в опрацювання ідей критичного раціоналізму зробив американський історик науки Т. Кун. У монографії «Структура наукових революцій» він порушив питання про неможливість розуміння суті наукового знання поза історичним контекстом науки, про науку як соціальний інститут, у котрому діють спілки вчених-професіоналів і наукові організації. Головним згуртовуючим принципом наукового товариства, на думку Т. Куна, є єдиний стиль мислення, одностайність стосовно до певних фундаментальних теорій і методів дослідження.

Ці засади, що згуртовують учених, Кун назвав парадигмою. Самі вони протягом деякого часу дають науковій громаді модель постановки і розв’язання проблем. Із цих моделей, на думку вченого, формуються певні традиції того чи того напряму в дослідженні.

Парадигми виконують як пізнавальну, так і нормативну функції: вони є джерелом методів, проблемних ситуацій, стандартів розв’язання проблем. Пізніше Т. Кун характеризує парадигми як дисциплінарні матриці: дисциплінарні — бо примушують учених до певної поведінки, стилю мислення, а матриці — тому що складаються з упорядкованих елементів різного роду.

Основною структурно-динамічною одиницею моделі розвитку науки І. Лакатоса є науково-дослідна програма, котру становлять кілька елементів: 1) «жорстке ядро» (сукупність суджень, наукових припущень, які є теоретичною базою даного стилю мислення і зберігаються без зміни в усіх теоріях; 2) «заборонений пояс» (судження, допоміжні гіпотези, що зв’язують дослідну програму з емпіричними даними); 3) «негативна евристика», що вказує на ті способи дослідження, яких треба уникати;4) «позитивна евристика»,котра рекомендує найоптимальніші шляхи розвідки.

Найрадикальнішу позицію в критичному раціоналізмі посідає П. Фейєрабенд. Він висунув методологічний принцип проліферації (розмноження) теорій. Згідно з цим принципом учені мусять створювати теорії, несумісні з уже наявними і визнаними. Створення таких альтернативних теорій сприяє їхній взаємній критиці і прискорює розвиток наук. Пізнання за таких умов уявляється множиною альтернатив, що постійно збільшуються, кожна з них змушує інші уточнювати свої вихідні позиції. Найбільш плодотворні періоди розвитку науки є періодами боротьби альтернатив. Їхні джерела полягають у відмінності світоглядних і соціальних позицій дослідників, тому знання не тільки теоретично, а й ідеологічно навантажені. Теоретичний плюралізм є відмітною рисою будь-якого наукового знання, що претендує на об’єктивність.

П. Фейєрабенд стверджує, що вимоги будь-якого методу, у то­му числі правил і стандартів, справедливі лише за точно сформульованих умов. Разом з цим він уважає, що єдиного досконалого наукового методу не існує. Більш того, наука, на його думку, завжди поповнюється завдяки ненауковим методам і результатам. Учений переконаний, що найважливіші результати, наукові ідеї і відкриття стали можливими через порушення найбільш раціональних методологічних засад (саме так пояснюються відкриття М. Коперника, А. Ейнштейна, М. Планка, З. Фрейда). А це значить, що, по-перше, правила (стандарти) дійсно порушувалися, по-друге, вони мали були порушуватися, щоб забезпечити прогрес науки. Не існує раціональних критеріїв істини.

Учений, зазначає П. Фейєрабенд, повинен творчо і критично «…застосовувати плюралістичну методологію, щоб зберегти кон­цепції людини і космосу». При цьому він не має забувати, що всяка методологія, навіть найочевидніша, має свої межі. Методологічний плюралізм є також істинною частиною гуманізму і культури. У цьому розумінні наука не відрізняється від містицизму і релігії та являє одну з форм ідеології. Тому треба звільнити суспільство від «диктатури науки», відокремити науку від держави і дати науці, міфології і релігії одні й ті самі права. Методологічним вимогам П. Фейєрабенда найбільш відповідають недержавні міжнародні наукові інституції, створені на кшталт Римського клубу.

Погляди ще одного представника постпозитивізму С. Е. Тулміна стосуються проблем раціональності наукового знання. Він уважає зрозумілими ті явища і події в науці, які задовольняють прийняті ним і науковим товариством стандарти або «матриці», а ті явища і події, що не відповідають стандартам, являють аномалію, усунення якої урухомлює науку. Що стосується стандартів, то вони змінюються разом з генезисом наукових теорій та їхнього понятійного апарату.

Зміст теорії С. Е. Тулмін трактує як популяцію понять особливого виду, тому розвиток науки він тлумачить подібно до біологічної еволюції: «Усі аспекти природи — від кінцевих незмінних матеріальних часток, планетних систем і видів тварин до позачасових імперативів моралі і соціального життя — розглядаються або як такі, що історично розвиваються, або як такі, що еволюціо­нують». Головне завдання сучасної науки він убачає в тому, щоб відшукати змінювані пізнавальні відношення між змінами в людині і змінами в природі.

Наукові теорії і традиції, упевнений Тулмін, підлягають процесам консервативного збереження (виживання) і інноваціям («му­таціям»). Мутації обумовлені факторами критики і самокритики («природного» і «штучного» вибору), тому помітні зміни настають лише за певних умов, коли «інтелектуальне середовище» дає змогу «вижити» тим популяціям, які найбільшою мірою адаптуються до неї. Найважливіші зміни пов’язані із заміною «матриць», тобто фундаментальних теоретичних стандартів розуміння. Загальний механізм еволюції концептуальних популяцій уявляється в їхній взаємодії з внутрішньонауковими (інтелектуальними) та зовнішньонауковими (соціальними, економічними) факторами. Поняття можуть «виживати» завдяки значущості свого внеску в поліпшення розуміння. «Носіями» наукової раціональності є представники «наукової еліти», від яких залежить успіх «штучного» відбору і «виведення» нових продуктивних понятійних «популяцій». Проблему істини вони розв’язують з позицій прагматизму й інструменталізму.

Діалектична методологія не менш популярна з-поміж дослідників глобальних проблем сучасності, ніж постпозитивістська. Діалектичне мислення сформувалось іще у філософії стародавнього світу. З того часу на всіх етапах генезису філософії діалектика постійно вдосконалювалась. Для її розвитку багато зробили Сократ, Геракліт, Зенон Елейський, Кузанець, Гегель, Маркс та інші мислителі.

Поняття «діалектика» має кілька визначень:

1) в античній філософії під діалектикою розуміли мистецтво спору, уміння вести полеміку;

2) у сучасній методології науки під діалектикою розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю думок, схильністю до компромісів;

3) в об’єктивному ідеалізмі Гегеля діалектика — це теорія розвитку «абсолютної ідеї», «інобуття абсолютної ідеї» і «абсолютного духу»;

4) в онтологічному розумінні діалектика — це вчення про взаємозв’язки, що існують в об’єктивному світі;

5) за К. Марксом, діалектика — це теорія розвитку не тільки ідей, а й об’єктивного світу в його різноманітності, взаємозв’язках, взаємодії, суперечностях, рухливості, переходах у нову якість, запереченнях, циклічності та ін.

6) діалектика власне як предмет може розглядатись як тотожна визначенню предмета марксистсько-ленінської філософії, тобто як наука про найзагальніші закони розвитку природи, суспільства і пізнання;

7) діалектику можна трактувати як діалектичну логіку, тобто логічне вчення про закони і форми віддзеркалення в мисленні розвитку і зміни об’єктивного світу, процесу пізнання світу;

8) у гносеології діалектика — це теорія пізнання, яка враховує його складність і суперечливість, зв’язки суб’єктивного і об’єк­тивного факторів у істині, єдність абсолютного і відносного тощо, використовує в процесі пізнання діалектичні принципи, закони і категорії;

9) в евристиці під діалектикою розуміють загальний метод, методологію наукового пізнання, творчої діяльності взагалі;

10) у світоглядному розумінні діалектика — це відносини в системі «Людина — Світ», розгляд людини в єдності і протилежності з навколишнім світом.

Існують певні модифікації діалектичного вчення: по-перше, це так звана діалектика здорового глузду повсякденного буття людини, по-друге, це діалектичні принципи науково-пізнавальної діяльності (принципи «невизначеності» В. Гейзенберга, доповнюваності Н. Бора, відповідності Г. Герца, системності Л. фон Берталанфі, синергізму І. Пригожина, коеволюції М. Мойсеєва тощо); по-третє, це теоретичні методи загальнонаукового рівня пізнання (конкретизації й абстрагування, аналізу і синтезу, історичного і логічного і т. п.), по-четверте, емпіричні методи і процедури загальнонаукового рівня пізнання (спостереження і експеримент тощо); по-п’яте, це негативна, революційна діалектика Т. Адорно, Ж.-П. Сартра (не визнає спадкоємності в соціальному розвитку).

Діалектику поділяють також на об’єктивну, тобто діалектику речей, і суб’єктивну — діалектику понять, мислення. Існують два протилежних погляди на їх співвідношення: один з них суб’єк­тивістський (згідно з ним об’єктивна діалектика є віддзеркаленням суб’єктивної діалектики), другий — об’єктивістський (де суб’єктивна діалектика є відбиттям об’єктивної діалектики). Ці принципи є джерелом двох підходів до розв’язання проблеми істинності: перший абсолютизує суб’єктивні виміри істини (естетичні, моральні, психологічні, прагматичні, логічні), другий — об’єктивні критерії істини (практику, досвід тощо). Деякі зі шкіл глобалістики застосовують діалектику для аналізу глобальних проблем сучасності.

Сучасна глобалістика і західна філософська думка все більше схіляються до гуманітарно-антропологічної орієнтації. Існують і певні системи філософської антропології М. Шелера, Г. Плеснера, Е. Ротхакера, О.Ф. Больнова та інших філософів. Вони трактують філософську антропологію як учення про метафізичне походження людини, про її фізичні, психічні, духовні витоки, про ті сили і тенденції, що змінюють її, і які вона змінює. Інакше кажучи, філософська антропологія має об’єднати конкретно-наукове, предметне вивчення різноманітних сторін і сфер людського буття з цілісним філософським його осягненням. Вона повинна створити цілісний образ людини.

Засадничим питанням філософської антропології є питання про сутність людини. Існує кілька відносно самостійних концепцій щодо людини: 1) біологічна (А. Гелен); 2) релігійна (М. Шелер, Н. Е. Хенгстенберг); 3) суспільно-історична, економічна (К. Маркс, Ф. Енгельс); 4) культурологічна (Е. Ротхакер); 5) педагогічна (О. Ф. Больнов); 6) вульгарно-матеріалістична (Л. Фейєрбах);
7) екологічна (Г. Бейтсон); 8) соціально-психологічна (Е. Фромм); 9) соціологічна (М. Вебер); 10) психологічна (З. Фрейд) та ін.

Усі ці концепції виходять з головної тези М. Шелера про прин­ципову протилежність людини і тварини, згідно з якою тварина одвічно і всебічно залежить від природи і жорстко прив’язана до навколишнього середовища, умов життя, а людина є більш вільною, незалежною від природи істотою, поведінка якої не зумовлюється суворо й однозначно природною доцільністю. Це детермінує творче ставлення людини до умов свого буття. Саме тому людина водночас є «біологічно недостатньою істотою», оскільки їй не вистачає інстинктів, вона не може вести виключно природне існування.

Історія, мораль, суспільство та його настанови є формами доповнення біологічної недостатності людини. Крім того, на думку М. Шелера, людині властива деяка природжена прихильність, шанобливе ставлення до речей, до інших людей; її не можна вивести з її біофізичної природи. Сутність такої прихильності людини він пояснює тісним зв’язком з божественним актом любові, здійсненням божественного в людині.

Е. Ротхакер намагався пояснити людину в усій її цілісності, висунути таке тлумачення її природи, в якій емпірична предметність і духовна суб’єктивність були б органічно поєднані. Голов­на мета його вчення в тому, щоб подолати абсолютизацію предметності і духовності людини в розгляді її як живої і історичної особистості.

Людина як історична істота має три складові: по-перше, тваринне життя, по-друге, почуття «Воно», по-третє, самоусвідомлене «Я». Людина, за Ротхакером, є творцем і носієм культури, а культура є специфічною формою відповіді людства на виклик природи, стилем життя і способом орієнтації у світі.

Проблему ставлення людини до навколишнього середовища учений розв’язує за допомогою поняття «конкретно-історична культура». Вона виконує роль «фільтра», тобто «культурного ган­ка», який вибірково пропускає через себе лише те, що може мати значення для власного стилю життя індивіда.

Людина, на переконання Е. Ротхакера, має світ, який у результаті її діяльності лише тоді звужується до певного «середовища проживання», коли із загального світового цілого виокремлюються певні «духовні ландшафти».

Метафізично-матеріалістичну концепцію філософської антропології репрезентував Л. Фейєрбах. Відповідно до неї людина є перш за все біолгічною істотою, тому задоволення її біологічних, фізіологічних потреб є підґрунтям забезпечення щастя. Для цього Л. Фейєрбах намагався створити нову релігію, яка має прийти на зміну християнству з його абстрактною любов’ю до людини («Возлюби ближнього як самого себе»). Ця нова релігія проголошує як свій фундаментальний принцип любов між чоловіком і жінкою у фізіологічному розумінні.

Діалектико-матеріалістичну антропологію створено К. Марксом і Ф. Енгельсом. Людина, за їх ученням, не є абстрактом, а є продуктом усіх суспільних відносин. Вона має подвійну біосоціальну природу з домінантой соціальної складової. Марксистська антропологія пов’язана з феноменом відчуження. Під останнім розуміють перетворення процесу людської діяльності в силу, що панує над людиною і змушує її діяти проти власних бажань і прагнень. Відчуження може охоплювати різні сфери діяльності людини — економіку, політику, право, релігію, науку, культуру тощо. Головною причиною відчуження, за К. Марксом, є приватна власність, тому і подолання відчуження можливе лише після скасування такої форми власності.

Сьогодні об’єктом відчуження все більше стає природа. Причому екологічні проблеми сучасності можна розглядати у вимірах відчуження людини від природи, і такий різновид відчуження дуже важко пояснити лише наявністю приватної власності.

Ще один представник філософської антропології Н. Е. Хенгстенберг розглядав людину як істоту, котра відкрита для «ніщо» і для нескінченності. Саме це детермінує три основні способи її поведінки: об’єктивний, необ’єктивний, утилітарний. Кожна людина вільна зробити вибір на користь тієї чи тієї моделі поведінки, а зробивши вільно свій вибір, вона водночас обмежує свою поведінку рамками вибраної моделі.

Філософсько-педагогічна концепція антропології подана
О. Ф. Больновим. Він намагається осягнути сутність людського життя з погляду екзистенціалізму: на його думку, у періоди переоцінки цінностей усе піддається сумніву, і опору можна знайти лише в самому собі. Щоб вийти з кризи, людина має відновити зв’язки із зовнішньою реальністю (іншими людьми, суспільством з його організаціями й установами, духовним оточенням). Вона має визначити свою індивідуальну міру життя, яка виконує функцію критерію людського існування.

Нині, на думку вченого, гуманності загрожують, по-перше, нестримане прагнення до успіху, по-друге, деградація людини, по-третє, перетворення її на простий об’єкт. Тоталітарні суспільства й організації навмисно маніпулюють думками людей для прискорення їхнього звільнення від гуманізму. Тому антитоталітарне виховання має бути спрямовано на врятування рис гуманності: співчуття, емпатії, доброти, справедливості, терпімості.

Екологічну концепцію сучасної антропології репрезентує американський психоаналітик і філософ Г. Бейтсон. Він стверджує, що з моменту застосування металу, колеса і писемності в системі «людина — навколишнє середовище» існує прогресуюча нестабільність. Щоб подолати цю нестабільність, за Бейтсоном, людина повинна трансформуватись і створити «високу цивілізацію», яка характеризується:

· по-перше, поверненням до втрачених архаїчних форм екологічного мислення, яке нині залишилось, мабуть, тільки в бушменів, ескімосів та деяких інших народів;

· по-друге, наявністю сучасних інформаційних технологій для поширення і збагачення вже згаданої мудрості екологічного мислення;

· по-третє, спрямованістю інститутів системи екологічного мислення (освіта, церква тощо) на підтримку мудрості екологічного мислення в людській популяції, на формування можливостей «переадаптації» людини під час зустрічей з непередбаченими ситуаціями;

· по-четверте, обмеженістю трансакцій з навколишнім середовищем, що обумовлені вживанням невідтворних природних ресурсів, чеканням технологічного прориву в енергетиці.

Г. Бейтсон надає великого значення феномену «соціальної гнучкості» і називає його потенціалом до змін. Виживають тільки гнучкі ідеї. Ми намагаємося заборонити різні вторгнення (антимонопольні закони, протекціоністська політика тощо), але практичніше було б стимулювати людей до знань і розумного використання власних свобод і гнучкості.

За Е. Фроммом, існує кілька підходів до розуміння людських підвалин культури.

По-перше, це «психологічний підхід», характерний для теорії З. Фрейда, згідно з якою культурні явища обумовлені психологічними факторами, що випливають з інстинктивних потягів, а суспільство намагається їх повністю або частково придушити. Послідовники З. Фрейда трактували капіталізм як результат анального еротизму, а розвиток християнства як результат амбівалентності стосовно до образу батька.

По-друге — «економічний підхід». Він виник, на думку Фром­ма, з викривлення розуміння історії, яке запропонував К. Маркс. Згідно з цим підходом причиною таких явищ культури, як релігія і політичні ідеї, слід уважати суб’єктивні економічні інтереси. Цим псевдомарксистським поглядом можна, наприклад, пояснити протестантизм як пряме віддзеркалення відомих економічних інтересів буржуазії.

По-третє — «ідеалістичний підхід». Він поданий у праці М. Вебера «Протестантська етика і дух капіталізму», де стверджується, що новий тип економічної поведінки і новий дух культури були обумовлені появою нових релігійних ідей. Наприклад, протестантський ідеал господарювання, за М. Вебером, пов’яза­ний з ремісництвом, буддистський ідеал — з жебрацтвом, ісламський — з військовою поживою і торгівлею.

По-четверте — «соціологічний підхід» самого Е. Фромма. Він уважає, що ідеологія і культура загалом ґрунтуються на соціальному характері; сам соціальний характер формується устроєм життя даного суспільства, але домінантні риси цього характеру
у свою чергу стають творчими силами, що зумовлюють соціальний процес. Інакше кажучи, економічні, психологічні й ідеологічні чинники взаємодіють у такий спосіб: людина реагує на зміни зовнішніх обставин тим, що змінюється сама, а ці психологічні фактори своєю чергою сприяють дальшому генезису економічного і соціального процесу. Тут діють економічні сили, але, на думку Е. Фромма, їх треба розглядати не як психологічні мотивації, а як об’єктивні умови.

Діють і психологічні сили, але необхідно пам’ятати, що самі вони історично обумовлені. Діють і іде