Предмет і методи АП

Предмет аграрного права — це сукупність однорідних суспільних відносин, які регулюються нормами цієї галузі права.

Дискусія з питань існування сільськогосподарського (аграрного) права, яка відбувалася в 70-х рр., була зумовлена начебто відсутністю у нього власного предмета правового регулювання. Проте при цьому не бралося до уваги те, що для комплексних галузей права однорідність суспільних відносин як предмета правового регулювання є відносною. Це пояснюється тим, що комплексна галузь права охоплює первинні норми інших галузей права, спеціалізуючи їх відповідно до галузевого об'єкта правової регламентації та їх суб'єктного складу, і водночас має "власні" специфічні (здебільшого — інтегровані) норми. Незважаючи на такий поліструктурний склад норм комплексних, спеціалізованих та інтегрованих галузей права, яким є аграрне право, воно все ж складає системну цілісну сукупність правових норм. Остання здебільшого зумовлена специфікою єдиної сфери виробництва сільськогосподарської продукції. Саме цим чинником визначається єдина предметно-змістовна спрямованість норм аграрного права та їх спеціалізований характер. Тому, як зазначає С. С. Алексеев, комплексні утворення є досить міцною правовою спільністю, що складається із спеціальних норм.

Отже, предмет правового регулювання є основою виокремлення аграрного права в комплексну, спеціалізовану та інтегровану галузь у системі права.

Комплексність аграрного права означає, що частина його норм — похідні від норм основних профільних галузей права: цивільного, адміністративного, трудового та ін. Тому в системі аграрного права є норми, які регулюють майнові, трудові, управлінські й інші відносини.

Спеціалізованість аграрного права означає, що норми основних профільних галузей не механічно переходять до його складу, а зазнають глибокої аграрної спеціалізації. Внаслідок цього вони стають аграрно-майновими, аграрно-трудовими, аграрно-управлінськими та ін. Характер спеціалізації значною мірою зумовлений особливостями правового статусу суб'єктів аграрних відносин. Так, наприклад, для таких поширених суб'єктів, як фермерські господарства та сільськогосподарські кооперативи, ці норми регулюють відповідні членські відносини (майнові, трудові, управлінські та ін.).

Інтегрованість норм аграрного права означає узагальнене або єдине правове регулювання відносин різних аграрних суб'єктів. Підставою для інтегрованого правового регулювання аграрних відносин цих суб'єктів є те, що всі вони — користувачі земель сільськогосподарського призначення як основного й незамінного засобу виробництва в процесі здійснення ними виробничої та пов'язаної з нею іншої діяльності.

До системи аграрного права належать і власні первинні норми, які регламентують суспільні відносини, комплексний характер котрих лише генетично походить від основних профільних галузей, а за своєю суттю вони є аграрно-правовими. До цієї профільної частини аграрно-правових норм належать норми, які регулюють відносини з використання земель сільськогосподарського призначення.

Йдеться про правову регламентацію специфічного виду землекористування — сільськогосподарську виробничу діяльність із використанням природних властивостей земель сільськогосподарського призначення (передусім — ґрунтів) як об'єкта аграрних відносин.

Під час переходу до ринкових відносин істотно розширилось і урізноманітнилося коло суб'єктів аграрних відносин. Виникли та набрали розвитку фермерські господарства, сільськогосподарські кооперативи (виробничі та обслуговуючі), особисті селянські господарства, приватні аграрні підприємства тощо.

Земельний кодекс (ЗК) закріпив в Україні приватну, комунальну та державну власність на землю (ст. 78). Він досить чітко врегулював правовий режим земель сільськогосподарського призначення, які є природною базою сільськогосподарської виробничої діяльності. Ці землі мають пріоритетне значення серед інших категорій земель України.

Отже, предмет правового регулювання аграрного права України на сучасному етапі переходу до ринкових аграрних відносин значно розширився і набув нового змісту порівняно з періодом становлення сільськогосподарського (аграрного) права та його функціонування до 90-х рр.

По-перше, якісно нового змісту набули відносини, які й раніше були предметом аграрного права. Йдеться насамперед про земельні відносини щодо земель сільськогосподарського призначення, які є базовими в системі аграрних відносин. Це сталося завдяки ліквідації монополії державної власності на ці землі та запровадженню приватної власності на них.

По-друге, приватна власність поширилась і на майнові аграрні відносини, що уможливило виникнення нових суб'єктів аграрних відносин, яких раніше взагалі не могло бути. Це — фермерські господарства, сільськогосподарські кооперативи різних видів, особисті селянські господарства, приватні аграрні підприємства, орендні організації тощо.

Отже, предмет аграрного права увібрав у себе систему якісно оновлених, і цілком нових суспільних відносин. Проте незмінним для їх юридичної природи є те, що об'єктом цих суспільних відносин була й лишається виробнича господарська діяльність на землях сільськогосподарського призначення. Можна лише стверджувати, що поняття й зміст цієї діяльності стали ширшими і вагомішими.

Виробнича сільськогосподарська діяльність — це не що інше, як процес землекористування, який породжує єдиний комплекс земельних і трудових відносин. Саме вирощування сільськогосподарських культур як процес праці на землі становить першооснову предмета аграрного права.

Отже, крім безпосередньо земельних відносин (в частині регламентації правового режиму земель сільськогосподарського призначення), до предмета аграрного права належать земельно-трудові відносини (їх часто називають просто трудовими).

Якщо земельне право регулює правовий режим усіх категорій земель, у тому числі — земель сільськогосподарського призначення, то аграрне право — лише правовий режим останніх. При цьому норми земельного права є загальними положеннями, вихідними засадами, які дістають специфічний вияв у нормах аграрного права, що регулюють господарсько-виробничу діяльність, пов'язану з раціональним використанням сільськогосподарських земель різними аграрними суб'єктами. Земельно-трудові відносини складаються переважно під час використання земель як основного засобу виробництва сільськогосподарської продукції. Проте іноді це можуть бути й "відокремлені" земельні або трудові відносини. Що має місце тоді, коли йдеться про менш характерні, ніж рослинництво, галузі сільськогосподарської діяльності.

У процесі аграрно-правової спеціалізації норм земельного права для різних суб'єктів аграрних відносин (особливо — для сільськогосподарських кооперативів) у сучасних умовах важливу роль відіграють норми локальної правотворчості, зокрема статути цих аграрних суб'єктів.

Із земельно-трудовими щільно пов'язані й майнові аграрні відносини, в які вступають різні аграрні суб'єкти. Радикальні зміни відносин власності під час переходу до ринкової економіки, виникнення приватної власності не лише на землю, а й на майно (здебільшого через паювання майна колишніх колективних сільськогосподарських підприємств) істотно позначилися на характері сучасних аграрних майнових відносин.

Цивільний кодекс (ЦК) закріпив підприємницьку сутність таких аграрних суб'єктів, як виробничі кооперативи (ст. ст. 163-166).

Господарським кодексом (ГК) деталізовано майнові відносини у виробничих кооперативах та юридично зафіксовано існування приватних підприємств, селянських (фермерських) господарств і орендних підприємств як підприємницьких структур (ст. ст. 113-115).

Аграрне законодавство України визначає спеціалізацію майнового статусу сільськогосподарських виробничих та інших кооперативів, фермерських господарств, особистих селянських господарств.

Майнові аграрні відносини мають внутрішній і зовнішній характер. І навіть тоді, коли внутрішні виходять за межі аграрних структур і розглядаються судами, вони не втрачають своєї первісної юридичної аграрно-правової природи, оскільки органічно пов'язані з внутрішніми аграрними відносинами.

До предмета аграрного права належать також організаційні та управлінські відносини. Вони теж можуть бути як внутрішніми, так і зовнішніми. Слід зазначити, що суть таких відносин істотно змінилася під час переходу від адміністративних до ринкових методів господарювання в аграрному секторі України.

За умов ринкової економіки посилюється значення внутрішніх організаційно-управлінських відносин, які набирають самостійного характеру щодо вирішення проблем організації і управлінської діяльності в усіх структурних формах сільськогосподарського виробництва. При цьому значно зміцнюються демократичні засади управлінської діяльності, роль правових актів, особливо статутів фермерських господарств, сільськогосподарських виробничих і обслуговуючих кооперативів та ін.

Зовнішні організаційно-управлінські відносини у реформованому секторі аграрної економіки стосовно державного управління ними, переважно теж істотно змінюються. Проте це не означає цілковитого невтручання державних органів у зазначену сферу. Йдеться лише про заміну методів адміністрування методами всебічної підтримки аграрного підприємництва.

За сучасних умов розвитку соціальної правової держави, визнання людини, її життя і здоров'я, честі й гідності найвищою соціальною цінністю, чомусь права селян захищено значно менше, ніж права міського населення. Зважаючи на це, аграрне право має містити також і комплекс соціальних аграрних відносин. На жаль, поки що цим відносинам як елементу змісту сучасного аграрного права приділяється мало уваги, законодавство у цій сфері перебуває не на належному рівні. Що істотно впливає на стан виробничої сільськогосподарської діяльності всіх аграрних структур.

Отже, предмет аграрного права України можна визначити як і сукупність комплексних, інтегрованих і спеціалізованих суспільних і аграрних відносин, які за своїм змістом є земельними, трудовими, і майновими, організаційно-управлінськими, а також соціальними; вони функціонують у процесі здійснення різними аграрними суб'єктами сільськогосподарської виробничої та пов'язаної з нею іншої діяльності.

Специфічної й органічної єдності предмету аграрного права надають норми, які регулюють пріоритетний вид землекористування — використання земель сільськогосподарського призначення (передусім — ґрунтів) як об'єкта аграрних відносин.

Галузь права традиційно визначається не тільки предметом, а й методами правового регулювання. Найбільш характерно це для основних профільних і однорідних за змістом галузей права. Для комплексних галузей цей фактор менш істотний, але його не можна й цілком відкинути.

Аграрне право як комплексна галузь, що увібрала в себе різні суспільні відносини, "зцементовані" характером сільськогосподарської виробничої діяльності під час використання земель сільськогосподарського призначення, не може мати якогось одного способу і засобу правового впливу на сферу своїх різноманітних відносин, тобто одного і єдиного методу правового регулювання. Має йтися про наявність в аграрному праві елементів методів тих галузей права, певні складові яких у спеціалізованій формі увійшли до змісту цієї комплексної галузі права. Але при цьому істотними є профілююче місце і значення аграрно-земельних відносин у системі аграрного права.

Сучасним аграрним земельним відносинам, що базуються переважно на засадах приватної земельної власності, і складаються в ході організації виробництва сільськогосподарської продукції різними аграрними суб'єктами, замість характерного раніше методу імперативного державного впливу найбільш відповідним є метод диспозитивного впливу на поведінку цих суб'єктів, тобто надання їм можливості вільно й самостійно регулювати свої взаємовідносини у встановлених межах.

Ринкові економічні засади в АПК істотно впливають на активізацію методу юридичної рівності сторін у майнових аграрних відносинах. Це не зменшує протекціоністської ролі держави в забезпеченні гарантованості прав аграрних суб'єктів і надання їм державної допомоги в складних природних умовах господарювання.

З економічними та демократичними засадами діяльності сучасних аграрних суб'єктів пов'язане поширення методу локальної правотворчості. Іноді це означає не так зменшення централізованого правового регулювання, як наявність прогалин в аграрному законодавстві (наприклад, стосовно регламентації земельних відносин у сільськогосподарських кооперативах).

Метод поєднання імперативних і рекомендаційних норм у сучасних аграрних відносинах має правомірну тенденцію до посилення елементів рекомендаційності в їх регламентації.

Отже, характерною ознакою сучасної методології аграрного права України є поєднання державного правового регулювання аграрного сектора економіки з господарською самостійністю аграрних суб'єктів (переважно як підприємницьких структур).

Кожна галузь права у процесі правового регулювання відповідної сфери суспільних відносин використовує певні засоби та прийоми впливу, сукупність яких називають методами правового регулювання суспільних відносин.

Складовими методу правового регулювання є: 1) характер взаємозв’язків суб’єктів (відносини рівності чи підлеглості); 2) способи правового регулювання (заборона, дозвіл, зобов’язання, заохочення); 3) юридичні наслідки – винагорода, юридична відповідальність [1, c. 200].

Визначення методів правового регулювання аграрних відносин має важливе значення. Зокрема, на думку В.В.Янчука, встановлення таких методів забезпечує наукову обґрунтованість аграрного права як галузі права [2, c.20].

М.М.Чабаненко пропонує розглядати метод правового регулювання аграрних відносин як об’єктивно необхідну, таку, що пронизує всі елементи систему права, закріплену винятково в правовій нормі (усіх її компонентах), систему способів правового регулювання (дозвіл, вказівка, заборона) суспільних відносин, спрямовану на встановлення бажаного для держави стану волі суб’єктів у їх взаємодії один з одним, та результатів їхньої поведінки [3, с. 10].

В.В.Янчук розглядав методи правового регулювання як способи, за допомогою яких держава на основі існуючої сукупності правових норм забезпечує необхідну їй поведінку людей, як учасників правовідносин або впроваджує ті засоби регулювання, які в конкретних умовах (політичних, економічних, соціальних тощо) можуть дати максимальний очікуваний результат у здійсненні аграрних та земельних реформ, вирішенні продовольчої кризи, становленні ринкових відносин у розвитку інфраструктури ринку тощо [2,c.21].

Представники загальнотеоретичної юридичної науки підкреслюють, що особливості методів правового регулювання галузі права зумовлені природою суспільних відносин, які є предметом регулювання відповідної галузі права [1, c. 200]

Що стосується аграрного права як комплексної галузі права, то, як справедливо зазначає Н.О.Багай, характерним для нього є відсутність єдиного методу правового регулювання, що відрізняє дану галузь від основних (традиційних) галузей права [4, c.235]

Проте, різними вченими робляться спроби виділення основних методів, характерних для цієї галузі права. Зокрема, на думку М.М.Чабаненка, потрібно виділяти три найважливіші способи регулювання аграрних відносин: заборону, вказівку і дозвіл. Вчений зазначає, що дані способи впливу на поведінку людей характерні і для інших соціальних регуляторів та набувають юридичного змісту за допомогою, насамперед, трьох видів правових норм - забороняючих, зобов’язуючих і управомочуючих (правонаділяючих) [3, с.12].

Усю сукупність методів правового регулювання аграрних відносин можна поділити на дві основні групи: імперативні і диспозитивні.

Під диспозитивністю методу правового регулювання розуміють таку сукупність прийомів і способів юридичного впливу, при якій характер звернення волі законодавця до волі суб’єктів конкретних правовідносин допускає більш менш їм широкого вибору варіантів своєї поведінки в межах, встановлених правовою нормою (дозволяючі норми). Імперативність, навпаки, - це така сукупність прийомів і способів впливу, при якій характер звернення волі законодавця до волі учасників правовідносин припускає суворе обов’язкове встановлення останніми певного способу поведінки (норми зобов’язуючі і забороняючі) [5, c.110].

М.М.Чабаненко поєднує імперативний і диспозитивний методи та визначає їх сукупність як змішаний метод регулювання аграрних відносин, що реалізується через характер правових норм. Виходячи з даного поділу способів (прийомів) правового регулювання, вчений стверджує, що імперативність і диспозитивність правового регулювання присутні, тобто є наявними в будь-якій галузі права. Відповідне поєднання імперативності і диспозитивності є ключовою, визначальною сутністю галузевого методу правового регулювання [3, с. 12].

Слід погодитися з науковим висновком Н.О.Багай про те, що аграрне право як комплексна галузь права використовує систему (комплекс) різноманітних методів правового регулювання, які утворюють методологію аграрного права [4, c.238].

Таким чином, аграрне право як галузь права характеризується наявністю специфічних методів правового регулювання, особливості яких зумовлюються неоднорідністю суспільних відносин у сфері сільськогосподарського виробництва та належністю аграрного права до комплексних галузей права.

В аграрному праві є елементи методів тих галузей права, певні складові яких у спеціалізованій формі увійшли до змісту цієї комплексної галузі права.

Сучасним аграрним земельним відносинам, що базуються переважно на засадах приватної земельної власності, і складаються в ході організації виробництва сільськогосподарської продукції різ ними аграрними суб'єктами, замість характерного раніше методу імперативного державного впливу найбільш відповідним є метод диспозитивного впливу на поведінку цих суб'єктів, тобто надання їм можливості вільно й самостійно регулювати свої взаємовідносини у встановлених межах.

Ринкові економічні засади в АПК істотно впливають на активізацію методу юридичної рівності сторін у майнових аграрних відносинах. Це не зменшує протекціоністської ролі держави в забезпеченні гарантованості прав аграрних суб'єктів і надання їм державної допомоги в складних природних умовах господарювання.

З економічними та демократичними засадами діяльності сучасних аграрних суб'єктів пов'язане поширення методу локальної правотворчості. Іноді це означає не так зменшення централізованого правового регулювання, як наявність прогалин в аграрному законодавстві (наприклад, стосовно регламентації земельних відносин у сільськогосподарських кооперативах).

Метод поєднання імперативних і рекомендаційних норм у сучасних аграрних відносинах має правомірну тенденцію до посилення елементів рекомендаційності в їх регламентації.