2015-09-06
302
Вивчення художньої творчості на сьогодні ще не стало об'єктом інтегрального наукового дослідження. Окремі наукові розвідки в галузях мистецтвознавства, психології, естетики та культурології здійснені більш-менш повно. Однак намагання комплексного всебічного вивчення художньої творчості остається не реалізованим.
Підходячи з будь-яких позицій до вивчення такого складного об'єкту, яким є художня творчість, слід звернути увагу перш за все на таке. Проблематика, пов'язана із окремими питаннями художньої творчості, у певних формах порушувалася впродовж всього періоду існування культури. У трансформованому вигляді питання творчості могли вирішуватися в структурі міфології, в релігійній свідомості, коли суб'єктом (джерелом) творчості була божественна істота. Відповідно, людські творчі сили розглядалися як пасивні, підкорені Космічному Розуму, Божественному Абсолюту та іншим „надлюдським” суб'єктам творчості.
Традиційною в західноєвропейській культурі існувала думка стосовно того, що перші відповіді на питання, пов'язані з раціональним осмисленням мистецтва як людського вміння, здатності до виробництва суспільно-корисних речей містяться в спадщині давньогрецького філософа Платона. Відповідно, все естетичне й художнє, за Платоном, виникає як наслідок втілення змісту, як синтез внутрішнього й зовнішнього. Питання стосовно витоків змісту вирішується таким чином. Загальним зразком для людського виробництва прекрасних речей є Космос – найбільш досконалий художній твір. Будь-яка людська майстерність ніколи не досягне космічної краси та досконалості, але принципи космічного руху людина може зрозуміти. Принципи космічної краси, тобто «прекрасне» може втілити митець - художник, поет, драматург, досконалу роботу може продемонструвати скульптор, оратор, знавець риторики. Але такі втілення за будь-яких умов будуть лише більш-менш вдало віддзеркалювати космічну красу. Таким чином, питання про художню творчість «розчинене» в загальних філософсько-естетичних міркуваннях, котрі на даному етапі розвитку наукового мислення є міфологізованими.
Естетичні питання продовжують розв'язуватися далі, в роботах давньогрецького філософа Аристотеля, учня, а пізніше – опонента Платона. В підходах до творчості Аристотель багато в чому доповнює Платона. Їх думки співпадають у головному: Космос (природа) мають розум, цілі розвитку; людина в своєму житті підкоряється єдиному надлюдському Розуму; «автор»-митець, котрий заснував Космос – це, незаперечно, Бог. Таким чином, головна перспектива думок Аристотеля стосовно творчості така ж, як і платонівська. Закономірності людської творчості дуже добре відомі грецькому філософу, сфера мистецтва проаналізована ним дуже детально, але людська творчість, як і людське життя, людська доля підкоряються всезагальному Розуму. І у даному випадку слід ще підкреслити, що Аристотель анітрохи не принижує людину, оскільки його людина – це космічна істота, яка співіснує з оточуючим світом в одному космічному ритмі, в гармонії, має можливість спостерігати й відтворювати космічну красу.
Ідеї Космічного Розуму та космічної краси продовжують своє існування і далі, в умовах середньовічної естетики. Космічний Розум перетворюється на Розум Божественний, якому, на відміну від людського, притаманна досконалість. Середньовічні філософи-естетики багато попрацювали над тим, щоб трансформувати певні естетичні ідеї античності у нові ідеї християнського вчення.
Звернемо увагу на одну із головних біблейських ідей – ідею творіння. За християнською міфологією Бог творив світ впродовж шести днів із «ніщо». Антична традиція вважала, що творити, тобто надавати форму, можна лише «чомусь», насамперед матерії. Із протиріччя між творінням із «ніщо» та творінням на основі «чогось» вийти було важко, майже неможливо. Тим не менш божественний атрибут творіння заперечувати та «обходити» було не можна.
Славетний філософ та естетик раннього Середньовіччя Августин (354-430 роки н. е.) вважав, що божественне творіння – це таки процес надання форми матерії відповідно до законів мистецтва і краси. Тому він часто називає Бога Митцем (artifex) і порівнює його з земним художником. Божественний та земний митці працюють у відповідності до одних правил: закон єдності керує принципами формоутворення. Єдність зумовлює гармонію всіх елементів новостворених речей. Августин вбачав сутність творчості в наданні матерії міри, числа, рівноваги, тобто всього того, що існує в самій божественній істоті. Тому й божественну істоту Августин називає «міра без міри», «число без числа»», «вага без ваги», підкреслюючи тим самим, що Бог містить в собі всі ідеї міри, числа та ваги. В Розумі творця перебувають всі без винятку ідеї всіх без винятку творчих форм.
Своїми міркуваннями стосовно божественного творця Августин порушує важливу для естетики проблему Ідеального (Божественного) Художника, суть якої визначається так. Ідеальний Художник містить в своєму розумі сукупність творчих ідей, задумів, котрі він втілює в художніх творах. Творчість здійснюється на основі розуму за допомогою вольового імпульсу. Вольові зусилля спонукають творчі ідеї до втілення в матеріалі. Мета творчості – це краса і благо. Ці ідеї виникли в Августина як наслідок спостережень за роботою справжніх художників. Три аспекти вбачає Августин в роботи справжнього художника: натура – мистецтво – користь. Натура за Августином – талант, природній дар; мистецтво – не тільки вміння (ars) в античному розумінні, а й наука, знання (doctrina) у поєднані з технічними навичками; користь означає конкретний продукт творчості й естетичну насолоду, яку отримують люди від художнього твору.
Таким чином, слід зазначити, що теорія творчості у більш-менш цілісному вигляді бере початок в ранній християнській естетиці, зокрема, в роботах славетного автора, гіппонського єпіскопа Августина. Можна назвати ті поняття, які виникли внаслідок його досліджень і міркувань над проблемами творчості: це поняття образу (imago), яке бере початок від ідеї творіння людини «по образу і подобію» Бога; це поняття архетипу, яке знову введе до наукового ужитку німецький психоаналітик Карл Юнг на початку ХХ століття; це поняття знаку, з яким почнуть активно працювати французькі структуралісти ХХ століття. Пояснимо зміст цих понять, як їх розумів Августин. Образ, за Августином, з'являється там, де понятійні, формально-логічні засоби є недостатніми. «Образ Бога» притаманний внутрішньому стану людини, його розуму й інтелекту, але певні зовнішні ознаки (вертикальна хода, краса та цілісність тіла) також вказують на «образ Бога». Образ пов'язаний з архетипом, архетип – джерело образу, між ними існує генетичний зв'язок. Наявністю генетичного зв'язку із архетипом образ відрізняється від знака. Знак має вільний зміст, який не обов'язково походить від архетипу; образ бере початок від архетипу, тобто має божественне (істинне) походження. Архетип може механічно відбитися в образі (дзеркало), а може свідомо створити свій образ.
Архетип не завжди настільки могутній, щоб втілитися в образі. Саме для цього і потрібен посередник – людина, котра теж в своїй діяльності створює образи (від сліду каблучки до художнього твору).
Цілеспрямовані роздуми та дослідження стосовно творчості митця-людини починаються за часів Ренесансу, в структурі філософсько-естетичної думки епохи. Не слід забувати, що Ренесанс відмічений нечуваним підйомом творчої енергії: ця епоха відкриває нові світи, створює нову картину космосу, формує гуманістичне мислення. Доба Ренесансу відмічена численними науковими відкриттями. За часів Ренесансу починається поступове послаблення авторитету християнської церкви. Зокрема католицька релігія в Європі переживає чи не найпершу кризу (йдеться про Реформацію – могутній рух, що народжується в Німеччині і спрямовується на оновлення християнської церкви).
Ознакою ренесансної культури було те, що нові ідеї виникали у вузькому колі мислителів-гуманістів, котрі поєднували в собі різні здатності та різні таланти. Така універсальна обдарованість, коли людина поєднувала в собі художню обдарованість із раціональним мисленням, намагалася знайти відповіді на різні питання в галузях природничих наук, політики, дипломатії тощо, певною мірою сприяла формуванню образу людини-титана.
Тим не менш вивчення художньої творчості в той час ще не сприяло виникненню естетики як самодостатньої науки. Художня творчість для митців епохи Ренесансу була уособленням божественної могутності на рівні людини-творця. Одночасно художня творчість була специфічною наукою, котрій притаманні специфічні закони, подібні до математичних. Слід відмітити намагання Леонардо да Вінчі створити за допомогою образотворчого мистецтва універсальну науку (нагадаю, що й сам Леонардо був живописцем, винахідником, інженером-механіком, архітектором, тощо. Таким чином, є очевидним, що його універсальні таланти відбилися і в його прагненні до створення універсального мистецтва/науки).
Думки стосовно художньої творчості «розлиті» в багатьох текстах, художніх творах, наукових трактатах епохи Ренесансу. Спостереження за роботою митця дають підстави діячам Ренесансу для широких теоретичних узагальнень. Теоретичні думки, які формуються внаслідок спостережень за роботою митця, стосуються не тільки мистецтва, а взагалі широкого кола явищ світської культури, людського призначення, людської долі, людської могутності. Саме в мистецтві, вважають мислителі Ренесансу, людина має змогу наблизитися до божественної сутності, стати творцем.
Головна колізія Ренесансу, яка впливає на проблеми художньої творчості, має світоглядний характер. У цей час кардинально змінюється не тільки підхід до людини, але й підхід до розуміння процесу творчості взагалі. Починаючи з епохи Ренесансу творчість вже не є властивістю божественної істоти. Поки що ці новації стосуються знання, яке, на думку діячів культури Ренесансу, повинно йти від експерименту, наочності, потреб практики, а не від авторитету Святого письма. Знання, яке засноване на авторитеті Святого письма, не має ніякої цінності, йому не притаманна істина. Наука часів 16-17 століть набуває ознак самодостатності, напрацьовує власні засоби пізнання, алгоритм її творчості - методика дедукції (спостереження за окремими фактами з подальшим узагальненням). Науковці 17-18 століть вже категорично відмовляються від посилань на авторитет Святого письма й намагаються «читати» книгу природи на єдиній, як на їх погляд, пристосованій для цього мові – мові математики.
Всі ці загальнокультурні процеси на перший погляд мають мало чого спільного з художньою творчістю, якщо розуміти її у вузькому контексті мистецтва. Але якщо звернути увагу на загальнокультурний контекст, котрий обіймає та надає певного забарвлення будь-якому виду творчості, слід зробити висновок, що епоха Ренесансу «вивільнила», тобто секулярізовала майже всі форми культурної творчості від головного, що їх стримувало на той час. Йдеться про владу авторитету – владу надлюдської, божественноі істоти, вплив Біблії, котрий зумовлював підхід до творчості як до коментування вже відомого, незаперечного, сакрального. На тлі культури Нового часу, зокрема культури Просвітництва, розпочинаються серйозні соціальні зміни, виникає нове мистецтво, а разом із ним – і нові концепції художньої творчості.
Питання для самоконтролю:
· Розкрийте зміст античного розуміння поняття „мистецтво”
· Розкрийте зміст античного розуміння поняття „митець”
· Розкрийте зміст середньовічного поняття „архетип”
· Розкрийте зміст середньовічного поняття „образ”
· Проаналізуйте загальнокультурний контекст епохи Відродження, на тлі якого відбувалися зміні в підходах щодо творчості.
