Поняття «ресурси» та їх класифікація

Ресурси (фактори) виробництва — це чинники, що використовуються для продукування благ. Дане поняття включає всі природні, людські, а також створені людиною ресурси, що використовуються у виробництві. Різноманітні ресурси можна класифікувати відповідно до різних підходів. Зокрема, виокремлюють такі види: матеріальні ресурси — земля (або сировинні матеріали — корисні копалини, ріки, ліси і т. д.) і капітал; людські ресурси — праця і підприємницька діяльність.

Потреби необхідно задовольнити, що з об’єктивною неминучістю і невідворотністю наштовхується на лімітованість ресурсів, а, отже, на обмежені можливості задоволення потреб на всіх рівнях. Уся економічна діяльність людини завжди і скрізь була спрямована на подолання обмеженості ресурсів. Деякі з них нам подаровані природою і вже через те обмежені внаслідок нашого власного розвитку: праця, знання, вміння, кваліфікація, вид використовуваної енергії і т. д. Деякі з ресурсів мають відтворювальну властивість і тому регулюються з боку людини.

Тож, земля — це насамперед просторово-географічний чинник. На землі живе людина, народ. На ній розташовуються країни, держави. Історично склалося так, що одні країни маленькі, інші — великі. Проте території всіх країн мають свої кордони, хоча ступінь обмеженості різноманітний. Земля до того ж і сама є виробничим чинником або ресурсом. На ній вирощують врожай — де більший, де менший. Крім цього, у надрах землі ховаються незліченні багатства у вигляді мінералів, газу, нафти і т. д. Але й вони обмежені за своєю природою. Зробити або нагромадити землю неможливо. Вона — природний чинник.

Під капіталом розуміють засоби виробництва: сировину, матеріали, машини, устаткування, будинки, споруди, транспорт, зв’язок. Вони всі є продуктом праці і вже через це мають обмежений характер. Крім того, їх лімітованість визначається обмеженістю землі та її надр, звідки добуті врешті-решт усі наші матеріальні блага.

Капітал до того ж має властивість старіти, зношуватися. Отже, частина нового капіталу йде на заміну старого. Тому процес подолання обмеженості цього ресурсу стикається з великими складнощами, хоча людина постійно переборює їх. Капітал, на відміну від землі, є ресурсом економічним.

У процесі праці людина реалізує всю сукупність своїх фізичних і духовних можливостей: знання, вміння, кваліфікацію, тобто усе те, що дало їй суспільство відповідно до рівня його історичного і культурного розвитку. Людина знає багато, але цього недостатньо, оскільки в кожний даний момент наш досвід, знання упираються у свої межі. Ми намагаємося перетинати їх, рухаємося вперед — межа відсувається, але не зникає. У цьому й полягає суть обмеженості ресурсів. Тому суспільству потрібно завжди вибирати, що виробляти, а від чого відмовлятися. Це порушує проблему раціонального ефективного господарства (виробництва).

Оскільки потреби суспільства безмежні, а засоби їх задоволення завжди обмежені, перед суспільством у кожний даний момент, а значить так само завжди постає проблема вибору. Виникає альтернатива, весь час доводиться або вибирати, або взагалі жертвувати: збільшувати виробництво одного продукту, але з одночасним скороченням виробництва іншого, чи шукати інший шлях, спосіб, метод. Виникає проблема виробничих можливостей. Звідси — розвиток виробництва на основі задоволення потреб за рахунок реалізації системи економічних інтересів.

Економічні інтереси: сутність і класифікація

За Марксом, економічні відносини кожного даного суспільства визначаються насамперед як інтереси. Тож, економічні інтереси являють собою об’єктивні, зумовлені відносинами власності спонукальні мотиви, стимули трудової діяльності, спрямовані на задоволення потреб кожного члена і суспільства в цілому. Економічні інтереси виступають формою прояву і реалізації економічних потреб. Інакше кажучи, економічні інтереси — це усвідомлені економічні потреби, спонукальні сили. Взагалі інтерес — ка-тегорія об’єктивно-суб’єктивна. За ознакою суб’єктивності інтереси можна класифікувати як: особисті, групові, колект ивні, національні, відомчі, регіональні, загальнолюдські, суспільні. З цього погляду економічні інтереси являють собою господарську мотивацію, у разі реалізації якої суб’єкт відносин забезпечує самостійність взагалі, самостійність спрямування, самоствердження, саморозвиток.

У системі інтересів виокремлюють ключові (головні) і другорядні. З урахуванням об’єкта інтересів останні можна класифікувати як: морально-етичні, інтереси безпеки праці, інтереси умов праці, інтереси режиму праці і відпочинку, грошово-фінансові, майнові та ін.

З погляду часових аспектів інтереси розрізняють як поточ-ні і перспективні, з позиції усвідомлення вони бувають істин-ні, помилкові, неправильні, фальшиві. Носіями інтересів є індивіди, групи, класи, соціальні прошарки, господарюючі суб’єкти і т. д.

У реальному житті єдність інтересів досягається через реалізацію кожного з них у процесі взаємодії і взаємозв’язку. Так, особистий інтерес працівника не можна реалізувати, якщо не буде реалізований інтерес підприємства (підприємця), споживача продукції, суспільства в цілому.

2 питання Перехідна економіка, її ознаки і моделі

Як відомо, поряд з капіталістичною ринковою економікою більше, ніж півстоліття, існувала система неринкової економіки. Це були країни соціалістичного табору з централізованою, тотально плановою економікою. Ринкова організація економічного життя теоретично заперечувалась як неефективна і як така, що породжувала в суспільстві експлуатацію, майнову диференціацію і несправедливість. У практичному житті ринкові відносини існували, але вони були дуже обмеженими і, головне, розглядались теоретиками соціалізму як рудименти минулого, які невдовзі повинні були остаточно зникнути.

Слід відзначити, що ідеї соціалізму, початок яким поклали великі гуманісти минулого Т.Мор, Т.Кампанела, Сен-Сімон й інші і які вже науково обгрунтували К.Маркс і Ф Енгельс, безсумнівно, привабливі. Бо вони, по суті, утілюють споконвічну мрію людства про суспільство, де всі будуть працювати, де буде панувати рівність і справедливість, де кожна людина зможе мати все необхідне для реалізації своєї людської сутності і своїх талантів. Така система, на думку класиків марксизму, мала спиратися на планово організоване суспільне виробництво, яке б базувалось виключно на суспільній власності. Відчуття кожним громадянином того, що він є реальним співвласником усього, що є в його державі, повинно було підняти свідомість людини, стимули до праці, відповідальність і інше на таку висоту, яка б забезпечила значно вищий, ніж за капіталізму, рівень продуктивності праці, а отже, і перемогу цього нового способу організації суспільного виробництва. Висновок про те, що вільна людина, власник усіх матеріальних благ у суспільстві, може працювати значно ефективніше, ніж та,що продала свою робочу силу власнику засобів виробництва - безсумнівно, правильний. Але, на превеликий жаль, спроба реалізувати це в країнах соціалістичного табору зазнала поразки. Продуктивність праці в цих країнах виявилася набагато нижчою, ніж за умов ринкової організації виробництва, і соціалізм не зміг економічно перемогти капіталізм. Головна причина поразки не в самій ідеї, а скоріше в тому, що для її реалізації(тим більше, такої раптової, яка почалася відразу після кривавих революційних переворотів) ще не настав час. Пересічний громадянин ще неготовий до реалізації себе як власника усього, що є в суспільстві. Це й стало причиною невдачі цього великого соціального експерименту, хоча зрозуміло, що були й інші додаткові фактори, які стали перепоною на шляху його реалізації.

Отже, для цілої низки країн, що належали до соціалістичного табору, уже у 80-ті роки все більш зрозумілим ставало те, що соціалізм програв своє економічне змагання з капіталізмом. Це усвідомлення, посилене й прискорене великими соціальними суперечностями, що виникли в СРСР й інших країнах на фоні зростаючого дефіциту і бідності, привели до розуміння необхідності відмови від тотально-планової системи та переходу до ринкової організації суспільного виробництва. Для цих країн почався досить тривалий і, головне, складний і суперечливий перехідний період, якому й притаманна перехідна економіка. Вона має певні особливості, але щоб їх охарактеризувати, слід зупинитись на тому, що сам перехід здійснювався двома основними шляхами: еволюційним, поступовим і більш швидким, за допомогою так званої шокової терапії.

Розглянемо перший шлях на прикладі Китаю, як країни, де еволюційний спосіб переходу був найбільш чітко реалізований, а головне, привів до дуже позитивних наслідків. Китайська модель переходу до ринкової економіки, здійснена у величезній країні з її колосальними проблемами, мабуть, найбільш повно й виразно втілила в собі як переваги, так і недоліки еволюційного шляху переходу до ринкової економіки.

Сьогодні комуністичний Китай успішно розбудовує ринкову економіку. Ця модель привертає до себе увагу, перш за все, поєднанням соціалізму марксистського гатунку з ринковими відносинами, які самим К.Марксом однозначно відкидались в організації економіки майбутнього (комуністичного) суспільства. Вона цікава й через те, що Китай - країна з більше ніж міліардним населенням, де навіть забезпечення населення їжею - уже колосальна проблема, не говорячи вже про все інше. І незважаючи ні на що, Китай не просто вирішив ці надскладні завдання, а й вирішив їх на високому рівні, забезпечивши своїм громадянам достатньо високий рівень життя. Слід відзначити, що до початку реформ, а вони почалися в 70-ті р. XX ст., Китай пережив два великі потрясіння. Перше - під час "великого стрибка" 1959-1961 рр., відомого доменними печами на сільських подвір'ях і голодом, який забрав майже 30 млн. життів. Друге пов'язано з культурною революцією, що розпочалася всередині 60-х р. і мала на меті створення нової соціалістичної моралі і нової економіки без матеріального стимулювання робітників. Цей етап теж закінчився безрезультатно, якщо не враховувати гоніння на інтелігенцію, цитатники Маоцзе Дуна й сотні тисяч знищених горобців.

Реформування економіки Китаю привело до виникнення специфічної моделі переходу до соціально орієнтованої ринкової економіки. У літературі її часто називають соціалістично-ринковою економікою. її найбільшою особливістю є збереження влади комуністичної партії, яка відіграє велику роль у функціонуванні й розвитку національної економіки. Влада Китаю повною мірою зуміла використати під час розбудови ринкової економіки вже добре напрацьовану (принаймні ідеологічно) соціальну орієнтацію суспільного виробництва. Комуністична партія Китаю все більше спирається на ринкові механізми, хоча ознаки соціалістичного минулого ще дають про себе знати. Так, банківська система є державною, планування, принаймні, за формою, ще зберегло вигляд п'ятирічок, хоча по суті це вже індикативне планування.

Поряд з цим характерною особливістю цієї перехідної економіки, а точніше, самого переходу до ринку, є поступовість ринкових перетворень. Уже на початку 70-х р. минулого століття один з ідеологів Комуністичної партії Китаю Ден Сяо Пін виступив з тезою про те, що соціалізм і товарне виробництво сумісні. У Радянському Союзі це було розцінено як реформізм, та Китай поволі, але впевнено став розбудовувати ринкові відносини.

В основу перетворень економіки Китаю, окрім керівництва цим процесом з боку комуністичної партії, було покладено реформування відносин власності. У сільському господарстві було введено сімейний підряд і селянам передано невеликі наділи (у середньому 0,44га). Передача землі селянам (а її отримали більше 800млн селян) у довгострокову оренду відкрила шлях для організації приватного виробництва в аграрній сфері. Тільки на початку селянин був зобов'язаний частину своєї продукції продавати державі,але згодом це було відмінено, а ціни лібералізовані. Наслідки такого реформування вражаючі.

Тільки за перші 10 років (1979-1989 pp.) виробництво зерна збільшилось на 100млн. тонн, а валова продукція сільського господарства зросла в 1,9 раза. В наступні 10 років валова продукція сільського господарства зросла в 1,7 раза, а виробництво найважливіших продуктів у розрахунку на душу населення збільшилось: м'яса - майже у 2 раза, молока - у 2 раза, яєць - у 2,7 раза.

Реформування аграрних відносин було доповнено роздержавленням і переводом на ринкові рейки китайської промисловості. По суті механізм функціонування економіки став переважно ринковим. Про це свідчить хоча б той факт, що частка ринкових цін, які формуються під дією законів попиту й пропозиції, сьогодні становить близько 90 %.

Важливою особливістю китайської моделі є широке залучення іноземного капіталу, перш за все, у вільні економічні зони. Китай з цього погляду має ту особливість, що етнічний капітал існує в багатьох країнах, а китайська діаспора характеризується стійкістю національних традицій, мови, звичаїв тощо. Усе це забезпечило потужний приплив іноземного і водночас значною мірою китайського капіталу на материковий Китай. Посилило китайську модель і повернення Китаю в 1997 р. Гонконгу, де китайське керівництво не стало змінювати сформовану там рафіновану ринкову економіку.

Успіхи Китаю вражають, і недалеко той час, коли ця величезна держава з майже півторамільярдним населенням за розміром ВВП вийде на перше місце, випередивши СІНА. Уже сьогодні це велика супердержава, яка активно реалізує свої економічні інтереси на території російського Сибіру і Далекого Сходу, і є певні ознаки того, що Китай значною мірою використає величезний потенціал слабонаселеної території сучасної Російської імперії.

Китай швидко опановує і ринок Росії. Але, якщо раніше, за часів Радянського Союзу, в експорті Китаю в основному переважали сільськогосподарська продукція і сировина, а також продукція легкої промисловості, то тепер асортимент істотно змінився в бік машин та обладнання, товарів широкого вжитку тощо. При цьому вже в 2004 р. частка високотехнологічних промислових товарів у китайському експорті становила 30 %. За прогнозами експертів, уже через 5-10 років ВВП Китаю зрівняється з ВВП СІНА. Сьогодні частка ВВП Китаю у світовому ВВП дорівнює 9 %.

Відзначаючи дійсно великі досягнення Китаю на шляху еволюційної, поступової розбудови ринкової економіки, слід підкреслити і певні недоліки. Вони зводяться до повільних темпів розвитку демократії й епізодичного прояву жорстоких насильницьких дій (як розстріл страйкуючих студентів на площі Тен ан Мин), притаманних комуністичним режимам. Це й зрозуміло, бо державна машина, яка була спрямована на будівництво світлого майбутнього переважно насильницькими методами, не може зразу відмовитись від таких методів. Демократія в цю країну неодмінно прийде, як прийде і партійний плюралізм, коли в країні дійсно сформується середній клас і клас великих власників.

Еволюційний шлях переходу до ринкової економіки був притаманний і деяким іншим країнам колишнього соціалістичного табору. Він виявився найменш конфліктним і доволі успішним за наслідками. Таким шляхом пішла, наприклад, Угорщина, хоча, на відміну від Китаю, Комуністична партія цієї країни повністю залишилась осторонь ринкових перетворень, особливо з початку 90-х рр. XX ст.

Поряд із цим еволюційним шляхом переходу до ринкової економіки значна частина країн соціалістичного табору пішла шляхом так званої шокової терапії. До цих країн слід віднести Польщу, прибалтійські республіки, Росію, Україну й деякі інші. Загальний спектр реформувань тут відрізнявся значною амплітудою від своєрідної імплантації комуністично-бюрократичної верхівки в політичні й бізнесові структури суспільства, до проведення люстрації і реституції. Але спільним для цих країн став шлях різкого, стислого в часі переходу до основних принципових засад ринкової економіки (лібералізація цін, поспішна й законодавчо погано відрегульована приватизація, відмова від багатьох інститутів суспільства, які забезпечували високий соціальний захист населення, руйнація усталених виробничих зв'язків між ланками всієї господарської системи тощо). Найбільш суттєвим наслідком такого поспіху стала економічна криза, величезна інфляція, жебрацтво широких верств населення, розкрадання державного майна номенклатурними працівниками колишнього державного й партійного апарату і просто карними злочинцями, формування жадібної і безпринципної олігархічної еліти суспільства.

Але слід зауважити, що для деяких країн, як то Чехія, Словакія, Польща, де ринкові засади і приватна власність, хоча й в обмежених масштабах, але все ж існували навіть за часів соціалізму, цей шлях був більш-менш виправданим. Це підтверджує той факт, що цим країнам вдалося загалом подолати кризові явища за відносно короткий проміжок часу.

Сьогодні практично в усіх країнах колишнього соціалістичного табору (хіба що за винятком Куби, Кореї та Білорусії) загалом уже сформовані основні засади ринкової економіки. Але ця економіка ще несе в собі залишки попередніх форм, має ще дуже недосконалий ринковий механізм і містить велику кількість рудиментів централізованої або планової господарської системи. Таку економіку прийнято визначати терміном "перехідна".

Перехідна економіка - це така економіка, в якій здійснюються інтенсивні процеси трансформації одного економічного ладу в інший. Для неї характерні певні процеси, які є об'єктивними й притаманними усім країнам з перехідною економікою. Серед них слід назвати:

o переважання процесів, які відображають становлення принципово нових економічних зв'язків;

o наявність таких зв'язків та елементів народногосподарської структури, які втілюють у собі вже минулий, віджилий спосіб функціонування суспільного виробництва;

o дуже висока чутливість суспільного виробництва до змін у кон'юнктурі світового ринку й неможливість реально вплинути на нього з метою зменшення можливих негативних наслідків для національної економіки;

o недостатній рівень вирішення соціальних проблем, що породжує досить високий рівень соціального напруження.

Окрім цих основних рис, притаманних будь-якій країні з перехідною економікою, кожна з них має і певні особливості, що обумовлені попереднім розвитком економіки, політичними чинниками й іншими моментами. Саме врахування цієї специфіки, з огляду на їх вплив на об'єктивні закономірності перехідного періоду, повинно стати основою для розробки та реалізації стратегії розвитку країн, що йдуть шляхом розбудови соціально орієнтованої економіки.

3 питання

3 питання семінару Економічна система
Економі́чна систе́ма — сукупність усіх видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, спрямованої на

• виробництво,
• обмін,
• розподіл
• споживання товарів і послуг,
• на регулювання економічної діяльності.

Господарська діяльність в економічній системі завжди виявляється організованою, скоординованою тим чи іншим чином, тому економічна система має складну структуру, яка утворюється в процесі взаємодії окремих елементів, якими є:

• продуктивні сили,
• техніко-економічні та організаційно-економічні відносини,
• виробничі відносини або відносини економічної власності,
• господарський механізм.

В основі розвитку людського суспільства лежить виробництво матеріальних і духовних благ, інших цінностей, цілісна сукупність яких забезпечує умови життєдіяльності людини. Будь-яке суспільство, особливо високорозвинуте сучасне, являє собою соціальну систему. Соціальна система це складноорганізована впорядкована цілісність, що включає окремих індивідів та соціальні спільноти^ які. об'єднані різноманітними зв'язками і взаємовідносинами, специфічними за своєю природою. Важливою підсистемою суспільства, основою соціальної системи є економічна система.

В ході виробництва, розподілу, обміну та споживання благ між учасниками цих процесів складаються і постійно вдосконалюються різноманітні за своїм змістом економічні відносини. Останнє виявляється через економічну поведінку суб'єктів господарювання. Конкретна історична сукупність економічних відносин, що відповідає системі продуктивних сил і взаємодіє з нею, розвивається на основі дії як об'єктивних економічних законів, так і суб'єктивних факторів, визначає сутність економічної системи суспільства. Отже, економічна система це сфера функціонування продукт. тивних сил і економічних відносин, взаємодія яких характеризує сукупність організаційних форм та видів господарської діяльності. Структурні ланки, що утворюють різноманітні економічні системи, за своїм змістом неоднорідні. Вони поєднують у собі загальні та специфічні, основні та похідні, нові, що народжуються, та відмираючі старі, перехідні та проміжні економічні форми, кожна з яких функціонує на основі спільної для всієї системи і разом з тим власної логіки розвитку.

Характерними властивостями економічних систем є цілісність, емерджентність, динамічність економічність процесів, невизначеність щодо розвитку економічних процесів.

В сучасних економічних умовах структурні елементи системи характеризуються динамізмом, мінливістю, суперечністю розвитку. Цим визначається необхідність структурної диференціації складових ланок економічної системи суспільства, без якої неможливо пізнати об'єктивні закони та принципи її функціонування. Будь-яка економічна система характеризується ієрархічністю, прагне набути стану цілісності та органічності. Ієрархія системи визначається місцем її елементів в соціальній структурі та механізмом їх субординації.