відрізок життя індивіда: «необоротний час»

тривала довжина інститутів: «оборотний час»

Рис. 4.

Повсякденне життя має тривалість, плин (або потоком), однак нікуди не веде; сам прикметник «повсякденний» і його синоніми вказують на те, що час конституюється багаторазовою повторюваністю. Життя індивіда, навпаки, не тільки кінцева, але й необоротна — «існування в ім'я смерті». «Це смерть, умирати й знать це. Це Чорна Вдова, смерть» (Ьоше11). У цьому випадку час являє собою тривалість існування тіла, границю або рубіж присутності, відмінні від «випару» часу-простору, властивого довжини повсякденної діяльності. Наші життя «припиняються» у необоротному часі, ідуть зі смертю організму. Той факт, що ми говоримо про «життєвий цикл», має на увазі наявність повторюваних елементів і тут. Однак у дійсності життєвий цикл являє собою поняття, що ставиться до наступності поколінь і, таким чином, до третього виміру тем- поральности, позначеному вище. Це «надиндивидуаль- ная» довжина довгочасного існування інститутів, тривала довжина інституціонального часу.

Оборотний час інститутів є одночасно умовою й наслідком практик, організованих у безперервній послідовності повсякденного життя, основною формою існування дуальности структури. Однак, як ми вже згадували вище, некоректно затверджувати, що рутинні практики повсякденного життя являють собою «фундамент», на якому в часі й просторі зводиться будинок інституціональних форм социетальной організації. Скоріше, кожна з них бере участь у створенні інший, а всі разом вони формують діючу особистість. Усі соціальні системи, незалежно від того, наскільки вони могутні або великі, одночасно виражають і відображаються в рутині повсякденного соціального життя, опосередковуючи фізичні й сенсорні властивості людського тіла.

Ці міркування досить значимі для розуміння поглядів, викладених у справжній книзі. Тіло представляється нам «локусом» (ключовою крапкою) діючої самости, однак, остання не є тільки розширенням фізичних властивостей і характеристик організму як його «носія». Побудова теорії самости припускає звертання до поняття мотивації (або ми будемо це затверджувати) і співвіднесення мотивації із взаємозв'язками між несвідомими й усвідомленими якостями діяча. «Самость» не може бути понята поза контекстом «історії», розглянутої в цьому випадку як тимчасовість (темпоральность) людських практик, виражена у взаємній інтерполяції трьох позначених нами вимірів.

Раніше нами було введено в обіг поняття соприсутствия, що ставиться до соціальної інтеграції. Вивчення взаємодії в ситуації соприсутствия є сутнісним елементом «висновку в дужки» часу й простору — умови й результату соціальних зв'язків людей. «Системність» досягається тут головним чином за рахунок рутинного рефлексивного моніторингу поведінки, закріпленого в суспільній свідомості. Відносини в умовах соприсутствия складаються з того, що Гофман до місця називає взаємодіями, що зникають у часі й просторі. Ніхто не аналізував взаємодії так ретельно як Гофман, а тому в ході нашого оповідання ми будемо не раз посилатися на його роботи. Значимість досліджень Гофмана в чималому ступені обумовлена його увагою до тимчасового й просторового впорядкування соціальної діяльності. Він є одним з деяких соціологів, що розглядають просторово- тимчасові відносини як основу виробництва й відтворення соціальному життя, замість того, щоб трактувати їх як якісь «границі» соціальної діяльності, які цілком можна залишити «на відкуп» «фахівцям» — географам і історикам. Разом з тим, учені, що працюють у номінально відособленій предметній області географії, внесли свій незалежний внесок. Так, ми не тільки припускаємо, що тимчасова географія Хагерстранда (з відповідними критичними виправленнями) пропонує форми аналізу значимості теорії структурации, але й уважаємо, що деякі залучені в розгляди ідеї прямо доповнюють вистави Гофмана.

Ми вже говорили про те, що відносини з тими, хто фізично отсутствует, припускає соціальні механізми, відмінні від тих, що працюють у ситуації соприсутствия. Тут ми зустрічаємося з рядом основних питань, що стосуються структурування інститутів. Вони являють собою «бічну галузі» — особливо в сучасному світі наших днів, підданому масштабної експансії просторово-тимчасового дистанціювання соціальної діяльності. Однак одночасно привертають увагу до проблеми «історії», оскільки категорія «відсутні інші» включає й збіглі покоління, чиє «час» може значно відрізнятися від часу тих, хто зазнає певному впливу наслідків власних дій. Ці питання будуть розглянуті нами в заключних главах.