2015-09-06
1167
Набуття Україною незалежності в кінці минулого століття поставило передшироким загалом і в тому числі й науковцями низку питань щодо сутності цього соціального явища та подальших шляхів розвитку молодої держави. Дискусії довкола піднятої проблеми з різною інтенсивністю тривають протягом усього періоду суверенного існування українського суспільства. Проте, як свідчить аналіз теоретичного доробку, наука не знайшла адекватних відповідей на питання, висунуті самою історією.
Як свідчить історична практика, суспільні науки, а особливо філософія, повинні супроводжувати трансформаційні процеси, що відбуваються в нашій державі. Проте, як зазначає М.Михальченко, «в Україні вогник теоретичної думки в сфері суспільних наук ледь‒ледь жевріє». І це в той час, коли українське суспільство потребує науково обґрунтованого підходу до заявленного чинною владою оновлення усіх ланок суспільного життя!
Виходячи з цього, є нагальна потреба звернутися до філософсько‒політичної спадщини видатних українських мислителів минулого століття Д.Донцова та В.Липинського, що поєднали у собі практичний досвід, як безпосередні учасники подій 1917–1921 рр., і опрацювання цього досвіду на теоретичному рівні. Відтак, метою даної статті є прагнення привернути увагу до соціально‒політичних вчень зазначених мислителів, які намагалися дати відповіді на питання, актуальні й для сучасного українського суспільства.
Національно‒визвольні змагання українського народу 1917–1921 рр., незважаючи на свою незавершеність, дали величезний поштовх філософській і суспільно‒політичній думці стосовно дослідження причин поразки національної революції та шляхів подальшої боротьби за незалежність України. Найбільш теоретично обґрунтованою у цій царині стала елітарна концепція суспільної ґенези визначного українського мислителя ХХ ст. Д.Донцова (1883–1973 рр.).
Спираючись на ідеї Платона, Аристотеля, Е.Гартмана, Ф.Ніцше, Г.Сковороди, А.Шопенгаура, Т.Шевченка та ін. мислителів, Д.Донцов намагався зʼясувати, чому була втрачена українська державність, які шляхи ведуть до її відновлення та які передумови є підґрунтям стабільності соціальних систем. Проаналізувавши історичний досвід і теоретичні напрацювання, Д.Донцов прийшов до висновку, що суспільство може існувати лише як система, поділена на верстви (страти) з чітко визначеними функціями, які розташовуються у певній послідовності – від вищого до нижчого. Будь‒яка інша неструктурована сукупність людей не є суспільством, а «тільки отара, над якою мусить стояти чабан». Тому однорідне суспільство, що складалося б лише з селянства або пролетаріату, без окремої провідної верстви, про яке мріяли українські соціалісти, – «це плебейська фантазія, в житті неіснуюча, за яку природа жорстоко мститься і над самими фантастами і над нацією, яка зродила, собі на згубу, своїх апостолів черні». Захопившись модним тоді марксизмом, який спирався на матеріалізм, українська інтелігенція розуміла державу досить механічно, не сприймала її як своєрідний одухотворений механізм. Вона виступала проти будь‒якої упорядкованості соціуму: проти війська взагалі (проти «мілітаризму»), проти покарання зла та примусу взагалі (проти тюрем), проти релігії, яка продукуєвисоку етику, що тримає суспільство у моральній дисципліні тощо. Тим часом, вважав Д.Донцов, спираючись на ідеї Г.Сковороди та Т.Шевченка, державу надихає життям окрема нематеріальна духовна сила, яка керує усією її життєдіяльністю і без якої суспільний організм з усіма його показово сталими формами, соціальними інститутами та іншими структурними складовими поступово занепадає. Ця духовна сила, що живить суспільство, втілюється у його провідній верстві. Саме їй Д.Донцов відводить вирішальну роль у державотворчих процесах. На його думку, провідна верства або каста правителів повинна бути окремою громадою, зліпленою, по‒перше, з іншої глини, викута з іншого металу, ніж інертний, байдужий та хиткий плебс. По‒друге, вона мусить посідати окреме становище, власне творити з себе окрему касту, позбавлену постійного контакту з плебсом, як це прийнято при демократії, коли цілковито нікчемна особа за допомогою «демократичних» маніпуляцій може опинитися на верхівці влади. По‒третє, провідна каста повинна мати особливі прикмети духу та душі – шляхетність, мужність і розум, інші ідеї повинні горіти у її головах, на відміну від нездатної вийти за межі вузького кола своїх повсякденних інтересів народної маси.
У зв’язку із зазначеними особливостями провідної верстви виникаєпроблема щодо шляхів її формування, поповнення та оновлення. Д.Донцов намагається розвʼязати її нетрадиційно, хоча наведені аргументи звучать не зовсім переконливо, а різниця між існуючими шляхами формування національних еліт малопомітна. Зокрема, він пише, що підґрунтям творення цієї верстви є не демократія в сучасному розумінні, не марксистський підхід з його класовою теорією, не націоналізм як світоглядний принцип, а лише суворий добір та чистка на засадах персональної моральної якості. Відтак, презентувати націю, на думку Д.Донцова, повинні не представники народу, обрані демократичним шляхом, не окремий клас, наприклад, хлібороби, пролетарі чи інтелігенція, не певна етнічна група суспільства, а лише окрема верства «луччих людей» або аристократія. Проте аристократія або правляча каста, за Д.Донцовим, це не щось подібне до замкнутих каст Індії, це штучне утворення на зразок Ордену, яке поповнювалося б вихідцями з усіх станів суспільства на підставі суворого добору кращих, а з іншого боку – суворою «чисткою» охороняло б «свою духову й моральну вищість і чистість, свою форму й силу». Виходячи з цього виникає питання: хто буде встановлювати «правила гри» або критерії добору і чи не існували вже подібні політичні режими, у тому числі й сучасні Д.Донцову?
Відповіді на ці запитання, вочевидь, криються в ідеологічній позиції Д.Донцова, яку він обґрунтовує у полеміці «з цілим світоглядом драгоманівського «демократизму» і соціалізму Маркса‒Леніна, пересякнутого отрутою москвофільства». На противагу йому Д.Донцов висуває ідею «нації, ідеалом і метою якої був політичний державницький сепаратизм, повний розрив з усякою Росією, а культурно – повне протиставлення цілому духовному комплексові Московщини; під оглядом соціяльним – негація соціалізму». На підставі задекларованої ідеї він формулює три головні питання, ставлення до яких, на наш погляд, і є засадами консолідації провідної верстви: «Яка мета нації?», «Як здобути свою мету?» і «Хто має довершити?».
За Д.Донцовим, відповіді на них не допускають контроверзи: щодо першого питання – «незалежність і повний сепаратизм», щодо другого – боротьба, національна революція проти Московщини, щодо третього – «людина нового духу… протилежного занепадницькому духові речників української інтелігенції ХХ‒го віку». На його переконання, втілення у життя зазначеної програми можливе лише за умови рішучого розриву з традиційним, просвітницьким за своєю суттю підходом до національної ідеї, закладеним ще М.Костомаровим та П.Кулішем, проти якого виступав Т.Шевченко. Тому провідними засадами національної ідеї, крім прагнення нації до життя, до влади, до культу державності, повинні стати відродження військового духу та героїчної минувшини лицарсько‒козацької доби і на цьому підґрунті створення потужної військової організації на чолі з «кастою войовників», яка згуртує націю і поведе її на боротьбу за незалежність, а потім стане гарантом її суверенітету.
Проаналізувавши суспільно‒історичний досвід України, Д.Донцов приходить до висновку, що головною причиною втрати української державності в ті часи, коли вона існувала, і в ті короткі проміжки, коли вона відроджувалася, був занепад провідної верстви, її розчинення серед людей, у яких «душа з нешляхетного металу». Адже конечною передумовою стабільного існування суспільного організму є чітка ієрархізація суспільства, на якій ґрунтується державний лад з окремою, відділеною від інших станів верствою «луччих людей». Тому й шлях до остаточного відродження української державності полягає у відродженні на засадах національної ідеї провідної активної верстви, яка «вийде не з вибору, а з добору» і, спираючись на силу, обʼєднає націю.
З огляду на співзвучність філософських засад, передусім концепції волі таеліти, досить близькою до поглядів Д.Донцова є історіософська та соціально‒філософська концепції, які висунув і обґрунтував його сучасник В.Липинський (1882–1931 рр.). Водночас у творчості цих двох визначних українських мислителів спостерігається принципова різниця у позиціях, які, ґрунтуючись на типологічно близьких філософських засадах, отримували в кожного з них кардинально відмінні висновки.
Філософсько‒політична доктрина В.Липинського, на відміну від концепції Д.Донцова, ґрунтується на переконанні, що без держави немає нації, а є лише народ в етнічному значенні. Тому він приписував державі особливу роль під час творення нації. До речі, як зазначає Я.Пеленський, останнім часом у західній науковій думці про народності, національності, нації та держави на перший план висувається так звана неовеберівська школа та школа нового історизму, інтерпретації і термінологія яких, зокрема, щодо ролі держави, соціальних інститутів, еліт та ідеології у формуванні нації збігаються з аналізом і поглядами В.Липинського. Тому не випадково західні вчені, які знайомі з творчістю В.Липинського, називають його «українським Вебером». Тож незважаючи на різні гіпотези про те, що сучасна національна держава за умов глобалізації втрачає своє традиційне значення, як свідчить історична практика, вона продовжує існувати й надалі залишатися головним показником національної ідентичності.
В.Липинський, подібно до М.Вебера, вважав, що політичні теорії таідеології тісно пов’язані з конкретними потребами соціальних груп та їхніх еліт, які організують суспільно‒політичні системи на своїх територіях. На його думку, ґенеза держави, її здатність існувати та занепад залежать від форми її організації. Кожна нація твориться елітою, яка здобула владу у своєму суспільстві. У з в’язку з цим доречно зазначити, що В.Липинський, подібно до Ґ.Моска, не вживав у своїх працях поняття «еліта», користуючись поняттями національна аристократія, активна меншість, провідна верства, правляча верства, які, на його думку, рівнозначні західному поняттю еліти. Він стверджував, що успішне функціонування еліт вимагає їхнього постійного оновлення та поповнення, тобто кругообігу, яке згодом набуло поширення у західній науці під поняттям «циркуляція еліт».
Враховуючи класичну тріадну модель соціально‒політичних систем, тобто монархію, аристократію і демократію, В.Липинський розвинув власну теорію організації національних еліт та їхнього кругообігу. Ця теорія нагадує циклічну теорію еліт, висунуту В.Парето. У суспільстві В.Липинський виділяв три джерела влади, між якими можливі й певні комбінації: сила матеріальна, або «войовники», економічна – «продуценти» та інтелектуальна, або «інтелігенти». Державотворчий інстинкт притаманний войовникам‒продуцентам. Інтелігенція, на його думку, виконує допоміжну роль, важливу тим, що вона усвідомлює та формує стихійні, підсвідомі потяги, які циркулюють у суспільстві. Майбутнє української держави вчений вбачав у незалежній монархії дідичного (спадкового) характеру з обовʼязковою передачею успадкованої гетьманської влади.
На його думку, Гетьман повинен уособлювати державу і бути своєрідним гарантом національного суверенітету, прав та свобод громадян, найвищим символом держави. Гетьманська влада в Україні має міцні традиції, започатковані ще Б.Хмельницьким. Навколо Гетьмана об’єднається уся Україна і його існування дасть можливість співпрацювати в ім’я добробуту держави різним політичним угрупованням. На нашу думку, ці ідеї надзвичайно актуальні за сучасної доби, коли українське суспільство перебуває у затяжній соціальній кризі, а держава – на краю прірви.
У підході В.Липинського до національної ідеї, який спирався на український історичний досвід, органічно випливає ще один момент його історіософії – це культ сили та великої людини. У консервативно‒монархічний гетьманський) період творчості вченого, який припадає на 1919–1931 рр., усе помітніша його схильність до твердження, що саме харизматичні особи творять історію. Центральне місце в соціально‒філософських поглядах В.Липинського посідає «велика людина», «потужний, Богом посланий» гетьман Б.Хмельницький з його жадобою влади, волінням до панування, звитяжного у боях, здатного за допомогою хитрощів і твердої руки досягти своєї мети.
У зв’язку з цим вчений акцентує увагу на проблемі сили як важливому атрибуті політичної влади. «Сила і авторитет, – пише він, – дві прикмети, без яких не може з’явитися в нації провідна обʼєднуюча та організуюча її групи влада». Розмірковуючи про значення сили в політиці, В.Липинський відстоював позицію, яка певним чином збігається з вченням Н.Макіавеллі. Обидва цікавилися проблемою, як найкраще зберегти державу та забезпечити сталість у перші роки її існування. Адже «в жодній справі, – як зазначав Цицерон, – доблесть людини не наближається до могутності богів більше, ніж це відбувається при заснуванні нових держав та при збереженні вжезаснованих»
. Отже, зазначених мислителів об’єднує своєрідна філософія сили, яка надзвичайно потрібна за умов консолідації суспільства, що виборює державну незалежність та розбудовує державу. В.Липинський був переконаний, що «без сили меча, без фізичного примусу, яка од початку і до кінця світу була, єсть і буде прерогативним монополем, ознакою і суттю держави, ніяка сила громадська не може ані забезпечити себе, ані зреалізувати своїх остаточних бажань». Вочевидь, саме тому під час національно‒визвольних змагань 1917–1921 рр. він належав до нечисленної групи тогочасних діячів, які послідовно захищали потребу «утворення сильної армії і флоту, збудованих на демократичних засадах, во ім’я оборони волі і незалежности українського народу».
Перейнявшись ідеєю захисту молодої держави, В.Липинський намагався сформувати за власні кошти кавалерійський полк і передати його в розпорядження Центральної Ради. Проте український уряд з «класових міркувань» відкинув цю пропозицію колишнього царського офіцера. Разом з тим повноваження на створення збройних формувань роздавалися тоді наліво і направо різним мало кому відомим, а то й взагалі сумнівним особам завдяки «відповідному» соціальному походженню, що призвело, врешті‒решт, до такого негативного для побудови держави соціального явища, як«отаманщина».
Таким чином, В.Липинський, як представник українського макіавеллізму, був першим мислителем, який трансформував проблему сили у своєрідну концепцію і розробив її головні засади. Він вважав, що тільки міцна гетьманська дідична влада, яка буде спиратися з одного боку на державотворчу аристократію, а з іншого – на «спинний хребет кожної державної організації – армію», зможе забезпечити сталу ґенезу української держави.
Вчений виходив з того, що нація, яка не матиме власної армії, власної організації праці у формі окремого господарського апарату, стане нацією, залежною від чужої армії й чужого господарського апарату. Віy цілковито поділяв ідею макіавеллізму, що «мета», яка виправдовує будь‒які засоби і яка є «загальним благом» – це національна держава, а державний інтерес, якому підпорядкована політична діяльність, – це інтерес Батьківщини. Зміст концепції В.Липинського, яка витворила новий консервативний напрям в українській філософсько‒політичній думці, складають державницькі монархістські погляди у поєднанні із засадами християнства, етики та консервативної ідеї.
Творчість Д.Донцова та В.Липинського справила величезний вплив на подальшу боротьбу українського народу за свою незалежність. Зокрема, О.Субтельний зазначає, що інтегральний націоналізм, ідеологом якого був Д.Донцов, став світоглядною засадою національно‒визвольних змагань після поразки української революції 1917–1921 рр. Він не спирався на ретельно обґрунтовану систему ідей. Український інтегральний націоналізм скоріше ґрунтувався на низці ключових понять, головна мета яких полягала не у тлумаченні дійсності, а у спонуканні людини до активних дій. Філософсько‒політичні погляди Д.Донцова та В.Липинського на державне будівництво не втрачають своєї актуальності й за сучасної доби. Особливостями їхніх концепцій є застосування своєрідних методологічних засад та евристичних прийомів для розробки багатоаспектних характеристик національної еліти, її ролі в розбудові держави. Ці засади синтезували елементи європейської філософської, політичної та соціологічної думки з українськими інтелектуальними традиціями та реаліями суспільного життя. Загалом же творчі набутки Д.Донцова та В.Липинського є оригінальними і такими, що в теоретичному розрізі намагаються рефлектувати глибинні основи політичного, соціально‒економічного, культурно‒релігійного буття українського народу в надчасовому вимірі. Саме тому, за сучасних умов масштабної модернізації українського суспільства, вони є безцінним джерелом нових ідей та подальших досліджень.
Зростання ролі політики, її вплив на економіку, ідеологію, культуру – характерне явище ХХ ст. Об'єктивно це пояснюється розвитком індустріального суспільства, демократизацією громадського життя, ускладненням суспільних структур, посиленням політичної активної активності народу тощо. Це століття докорінних змін у світі, століття революцій, світових війн, розвитку демократії на Заході й її становлення на Півдні, Півночі, Сході. Процеси політичних перетворень визвали до життя нові теорії про політику які сформувалися на науковій базі, утвореної попередниками. В той же час в сучасних концепціях користуються ідеї, моделі, правила політичної ери, що притаманні людству на рубежі ХХ – ХХІ ст. У зв'язку з цим вже на початку ХХ ст. збільшується кількість дослідницьких робіт у галузі політики, оформлюється політологія як самостійна наука.
Мета лекції – з'ясувати генезу сучасної політології, основні її напрямки дослідження та нові тенденції, ознайомитися з теоріями видатних фахівців ХХ ст., розробки яких становлять теоретичні й методологічні основи багатьох цікавих, аргументованих, адекватних реальності досліджень у царині політичної науки.
Завдяки вивченню досягнень різних політологічних шкіл студент підготується до поглибленого вивчення спеціальної літератури з окремих аспектів політології, вільного пошуку власної думки для самостійного розв'язання суспільних проблем сьогодення з урахуванням знахідок світової політичної думки.
