Звуковий склад мови

У процесі комунікації люди вимовляють і чують велику кількість звуків, але для розуміння й висловлювання думки важливими є лише ті, які розрізняють значення слів та їх форми.

Хоч звуки мовлення набувають індивідуального забарвлення завдяки тембру голосу, його висоті, інтенсивності, проте вони сприймаються носіями певної мови однаково й легко вичленовуються з мовного потоку.

Звук у мові – найдрібніша акустично-артикуляційна одиниця мовлення. Окремо взятий звук не має будь-якого значення, він його набуває лише у складі слів і морфем, виконуючи функцію розпізнання та розрізнення їхніх значень, наприклад: бік – вік – лік; зір – кір; дар - дер – дур; іди – іде – іду – ідеш – ідуть - ішов і под.

Звуки створюють зовнішню (звукову) оболонку слова. Для того, щоб відрізнити звук від літери на письмі, звук беруть у квадратні дужки, наприклад: літера с (ес) позначає звук [с], літера б (бе) позначає звук [б] і т. д.

В українській мові 38 звуків: 6 голосних, 32 приголосних

Голосні звуки – це звуки, що творяться за допомогою самого голосу. Залежно від місця наголосу в слові звуки можуть бути наголошеними і ненаголошеними.

Літери я, ю, є можуть позначати один звук: я - [а], ю - [у], є - [е] та м’якість попереднього приголосного або два звуки: я - [йа], ю - [йу], є - [йе].

Два звуки вони позначають:

· на початку слова: якомога [йакомо̀га], юність [йу́нʹістʹ], ємний [йе́мний];

· після букви на позначення голосного звука: має [ма́йе],

стою [стойу́];

· після апострофа, м’якого знака: м’який [мйаки́й], мільярд [м’ілʹйа́рд]

В інших випадках літери я, ю, є позначають один звук: няня [на́на], люлька [лʹу́лʹка], життя [жи^ет΄:а́].

Літера ї завжди позначає два звуки: ї - [йі], наприклад, їжак [йіжа́к].

Приголосні звуки – вимовляються з участю голосу і шуму (дзвінкі приголосні) або тільки шуму (глухі приголосні). Ті звуки в яких голос переважає над шумом, називаються сонорними.

Дзвінкі приголосні: [б], [з], [зʹ], [дз], [дз΄], [ж], [дж], [г], [ґ].

Глухі приголосні: [п], [т], [тʹ], [с], [сʹ], [ц], [цʹ], [ш], [ч], [к], [ф], [х].

Сонорні приголосні (зараховують до дзвінких): [л], [м], [н], [р], [в], [й], [лʹ], [нʹ], [рʹ].

Буквосполучення дз і дж можуть передавати один звук, тоді вони вимовляються злито ([дз], [дж]):

[ дж е^ире^ило́] - [п’іджи^еви́ти]

[ дз е́ркало] - [піʹдзе́мний]

Буква щ передає два звуки: [ш]+[ч]: [шча́стʹа], [те́шча], [шчі́тка].

Літера ь звука не позначає, а вживається для позначення м’якості попереднього приголосного: сьомий [сʹо́мий].

За твердістю і м’якістю приголосні поділяють на:

м’які: [дʹ], [тʹ], [зʹ], [сʹ], [цʹ], [лʹ], [нʹ], [дзʹ], [рʹ], [й];

тверді: губні: [б], [п], [в], [м], [ф]; шиплячі: [ж], [ч], [ш], [дж]; задньоязикові: [ґ], [к], [х]; глотковий: [г].