Сатиристично-гумористичні часописи

До початків 1860 рр. відносяться також і перші сатирично-гумористичні часописи. Першим з них був рукописний часопис п. н. „Клепайло", який почав видавати А. Вахнянин, пізніш видатний національно-громадський діяч, основник і перший голова Т-ва „Просвіта" у Львові. В редакції помагав Осип Савчинський. Виходив часопис до р. 1863. Одночасно, пізніший педагог і редактор львівської „Зорі", Ом. Патицький почав був видавати свій рукописний сатирично-гумористичний часопис з ілюстраціями Дуткевича.

Ці два часописи боролися між собою. Тоді, як „Клепайло" був наскрізь народним і писаний фонетичним правописом, часопис Партицького виходив етимологічним правописом. Була між ними перестрілка хоч і не загостра.

Часопис Партицького, що звався „Гомін", був гостріший, часто підпадав конфіскаті семінарського начальства і тому примушений був міняти свою назву то на „Фірман", то на „Жельман".

Крім внутрішнього семінарського життя, відгукувалися ці часописи і на загальнонаціональні теми. Так, нпр., „Гомін" зачіпав „Вечерниці", А. Голуховського, захоплення молоді „Хатою" і зовнішньою українізацією.

„У нас Україна... Один вже запустив оселедця. 3 нас кожний уже цілу „Хату" витвердив напам'ять". Він же приносив чимало дотепних „телеґрам" на злобу дня, в яких чимало припадає „Ве-черницям", „Клепайлу", „Слову", „Страхопуду" тощо.

Другий часопис Партицького – „Фірман" – появляється багато ілюстрованим. Серед образків особливу увагу звертає вавилонська вежа української преси. На самому споді – видавець „Основи". На карку у нього видавець „Слова", далі вгору – видавці „Вестника", „Вечерниць", „Дом і Школа". У віддалі -- якийсь панок дивиться на цю вежу через льорнетку. Під образом підпис: „Стовп бабилонський на Руси і помішаніє язиков".

Не позбавлені дотепу и інтересу „Пророчества", подан! ніби в церковнослов'янській мові. Торкаються вони тогочасної преси, „Народнього Дому" і подібне.

Так, наприклад, в книзі ІІІ-ій Пророчеств сказано:... И настанет время, где будет падєніє Руси и где снова прекратятся часописи и где будет временопись едина, єяже имя „Вестник", як се и прежде бе"...

„Жельман", що „виходить, коли му ся хоче", дав вступну статтю п. з. „Кто ми і що ми?", в якій пояснює, що значить „Жельман":

„Після нас і редактора „Основи" – каже значить „Жельман" тілько, що жельман іли жених"...

Як і попередні сатирично-гумористичні часописи, так і „Жельман" відгукується на загальноукраїнське життя, підкреслює хиби, висміює поодинокі органи тощо.

Ось, наприклад, „Відозва Жельмана" до його кореспондентів, в якій звертаєтьс з таким закликом:

„Понеже від якогочь часу появляються в „Вечерницях" лиш самі початки повісток, то ми просимо наших писателів, щоб нам лиш самі кінці повісток надсилали".

Крім згаданих часописів Вахнянина і Партицького, виходив у Львові ще один рукописний гумористичний часопис п. н. „Відьма". Хто видавав, не відомо.

Року 1864 у Львові появився і друкований сатирично-гумо-ристичний часопис п. н. „Дуля". „Зложена нерадою -громадою". Вийшло тільки одно число. Хто був видавцем і редактором точно невідомо. Одні вважали Вол. Шашкевича (Ом. Огоновський), інші К. Горбаля (Ол. Барвінський); врешті „Слово" вважало видавцем Ант. Кобилянського, того самого, що виступив проти Б. Дідицького в обороні народньої мови. Останнє припущення більш правдопо-дібне.

Наостанку 1869 р. вийшло в Коломиї шість чисел сатирично-гумористичного часопису п. н. „Кропило". „Правда" зустріла його такими словами:

„Дотепів ми не судимо, а скажемо лиш щодо язика, що сей подабає точнісінько на найкращий конгломерат з царства мінерального".

Пізніше та ж „Правда" дає і оцінку самого змісту цього часопису: „Нарікають деякі люди, – писала вона – що виходяче в Коломиї „Кропило" слабенько собі дотепне".

На ці часи припадає вихід і москвофільського політично-сати-ричного журналу п. н. „Страхопуд", перше число якого появилося у Відні 28-го березня 1863 р. за редакцією Йосипа Ливчака і виходив він тут аж до 1886 р. Року 1880 відновився у Львові, як письмо сатирично-політичне, а пізніш (1886 р.) -- „Сатиричесно-полити-ческая газета".

Москвофіли і гр. Голуховський. Часопис „Русь"

Тим часом до неприхильних народовецькому руху настроїв почали прилучатися виразні польонізаційні спроби. Йшли вони під протекторатом творця колонізаційної політики на галицько-українських землях графа Аг. Голуховського. Полягали ці спроби у використованні боротьби між москвофілами і народовецьким рухом у своїх цілях. Шлях – підтримка народовців в поборюванні москвофілів. Конкретний вияв цієї спроби в'яжеться з виданням у Львові часопису п. н. „Русь", що почав виходити 1867 р. двічі на тиждень. 3 кіл московських слов'янофілів із метою підтримки в Галичині т. з. „обєдинительної" ідеї надіслано до львівського намісництва певну грошову квоту для передачі москвофілам. Намісник А. Го­луховський замість того повернув її на поборювання москвофіль­ського руху. Для того задумав використати молоді народовецькі сили. Звернувся до Ф. Заревича, запрошуючи його взяти на себе редакцію спаціяльного органу, яким і стала „Русь". Ф. Заревич погодився. Але замість того, щоб стати на послуги польській полі-тиці і бути льояльним супроти поляків, він поруч із рішучим побо-рюванням „словістів" виступав також і проти польських змагань. Основною провідною думкою редакції було твердження, що на українських землях не може бути ані Польщі, ані Москви з їх змаганнями і залицяннями в інтересах власної національно-політичної користи. Натомість підносило думку: „Лише самі в собі бачити маємо свою будуччину і нашу силу". А для того мусить бути сполучення всіх народовецьких сил.

Ширше розгорнув ці думки В. Шашкевич. У своїх дописах-статтях домагався він заведения української народньої мови в школах і судах, зазначав вагу національного шкільництва, підносив потребу організації українського товариства для видавання українських творів і часописів. Врешті в одному з чисел піднесено було ним справу закуплення у Львові площі для пам'ятника Т. Шевченкові.

Сміливий, рішучий тон „Руси" не був тим, чого хотів А. Голу-ховський, і після кількох конфіскат часопис припинено. Та думки, порушен! ним, припали до серця і розуму не одному з українців. Зокрема ж живі думки В. Шашкевича, що були підхоплені молодою, принялися вони и серед старшого громадянства і сприяли наро-дженню 1868 р. Т-ва „Просвіта" у Львові.

Поширення зв'язків зі східньоукраїнськими землями. Журнал,, Правда"

В цих роках починає зміцнюватися літературний зв'язок західньоукраїнських земель з українськими землями під Росією. В'яжеться він із виданням часопису „Правда", що почала виходити у Львові 1867р.

Перше число появилося 1-го квітня, як декадник (1, 11, 21 кожного місяця), а в наступному 1868 р. перетворився на тижневик, поширивши свій зміст з літературного на літературно-суспільний і політичний.

Перший провід редакції був в руках Льонгина Лукашевича, одного з членів молодої громади, що купчилася перед тим навколо „Вечерниць" та „Мети". Пізніш редакцію перебрав Іван Микита, передавши її 15.11.1869 р. Анатолю Вахнянину. Головними помічниками при редакції були К. Сушкевич, пізніше перший голова Наукового Товариства ім. Шевченка, Е. Згарський, Ом. Партицький (проф. Тернопільської гімназії), М. Коссак, В. Лучаковський. Серед співробітників – визначніші імена з українських земель під Росією: О. Кониський, П. Куліш, який дав повісті – „Майор", „Теклюся" та статті, що відбивали його спір з російською пресою, Марко Вовчок (оповідання „Кармелюк"), О. Стороженко (початок „Марка Проклятого"), М. Старицький, В. Білозерський, який дав сатиру на москвофільський сатирично-гумористичний часопис „Страхопуд" („Громадський суд над Страхопудом"), I. Нечуй-Левицький, що вперше виступив в західньоукраїнському часописі („Гориславська ніч або Рибалка Панас Круть" та інші). Крім того статті Костомарова, поезії Шевченка.

Серед співробітників західньоукраїнських земель: О. Федькович, Дан. Млака, Ом. Партицький, Ф. Заревич, В. Шашкевич та інші.

Тут же заведено відділи: „Огляд літературний", який вів Ол. Барвінський, та „Із уст народніх".

„Правда" стає лучником поміж всіма частинами українських земель. Це не могло бути байдужим для староруського-москвофільського табору. Становище, яке чи не найліпше освітлює А. Вахнянин (один з редакторів) у листі до П. Куліша:

„Єсть у нас – нише він – каста людей і таких, що коли дове-деться їм побачити де „Правду", зараз і лютіші стануть гірш чорта, схоплюються за голову і бігають наче напосіжені по кімнаті, одним словом вони люті на „Правду", а найбільш через те. що негодні її повалити. Дали б вони половину свого мерзенного віку, щоб закопати нас у землю, бо і не знати, справді, що скаже їм газда їх Катков" (відомий україножер, публіцист, ред. „Русского Вестника" та „Московских Ведомости").

Та не так воріженькі... Найгірше – брак зацікавлення серед своїх. Звідци і брак засобів. А до того ж наспіло ще и охолодження до „Правди" з боку П. Куліша, який нимало допомагав та через якого йшла матеріяльна допомога зі східньоукраїнських земель.

А. Вахнянин та молоде галицько-українське громадянство прикладали всіх сил, щоб не допустити до упадку часопису. Ще 1870 р. появилося шість чисел. В останньому зверталося видавництво до читачів і передплатників із закликом про точність та вирівняння залеглостей, – попереджує про тяжкий матеріяльний стан часопису, заповідає по літній перерві випуск трьох чисел в одній книжці і закінчує: „Побачимо кілько дійсно помічних другів ми маємо в Галичині".

Та минули літні місяці, минув і вересень. „Правда" не появилася. Настала перерва, що затяглася до квітня 1872 р.

Спроба польсько-української угоди, її орган „Основа" (1870-72)

А тим часом наступили події, що характеризуются спробою українсько-польської угоди на ґрунті громадсько-політичночного життя Галичини. Органом цієї спроби стає часопис „Основа", зас-нований віцемаршалом галицького сойму, судовим радником ко-лишнім членом „Руського Собору" Юл. Лаврівським.

Перше число цього часопису появилося 25-го вересня (7.Х.) 1870 р. у виданні і за редакцією Т. Леонтовича. Виходив двічі на тиждень за програмою, в якій зазначено, що „Русини Галицько-Володимирського королівства признають конечність прямувати, на підставі нинішніх державно-правних відносин, до забезпечення свого народньо-політичного биту і уладження своі'х взаємин з поляками, як співобивателями сего краю в виді повної, законом установитися маючої, автономії обох народностей, рускої і польської, в згляді народнім, політичнім і церковнім, передовсім до відповідного за­садам справедливости рівноуправнення свого язика народнього у всіх парослях життя прилюдного, іменно в школі, суді і уряді"...

Року 1872 Т. Леонтовича в редакції замінив К. Климкович. Серед співробітників були, крім Ю. Лаврівського, ще А. Вахнянин, Ст. Качала, К. Устіянович, В. Шашкевич та інші.

Року 1870 вийшло 27 чисел. Дальші числа появилися 1871 р. Цього ж 1871 р. у листопаді появилися два півмісячні випуски, що їх видав сам К. Климкович. Він же пробував тягти часопис ще и в 1872 р., але на числі 64 у серпні примушений був видання припинити. Акцію Лаврівського українське суспільство зустріло із застереженням. Незабаром таке становище передалося і на співробітників. Відгукнувся і видавець петербурзької „Основи" (1860/61). Він скфаліфікував факт назви часопису – „Основою" – узурпацією, кажучи при цьому, що узурпацію назви „Основа" треба розбірати не по юридичному. Бона мала літературну заслугу. Приймати на себе таке ім'я можна тільки тому, хто б міг піддержати те ж саме діло на його високості".

Були спроби зреформувати часопис у напрямі радикальному, але не повелося. Тоді виникла була думка серед львівської молоді приступите до видання нового, окремого органу п. н. „Сторожа". Але остаточно перемогла думка видання „Правди", яка мала вже за собою традицію.

Продовження,, Правди". Допомога східньоукраїнських земель

Сталося це під впливом київського українського громадянства, яке запевнило допомогу в розмірі 200-500 рублів. Таким чином вже напередодні припинення „Основи" (14 серпня 1872 р.) появилося перше число п'ятого річника „Правди" за редакцією проф. Ом. Огоновського. Виходила як місячник. По чотирьох роках до редакційної праці став мелодий і багатонадійний журналіст В. Барвінський.

Року 1878 за редаґування В. Барвінського та Маркела Желіховського „Правду" поділено на дві частини: політичну (двічі на тиждень) і літературно-наукову, якої появилося дві збірки. Року 1879 спробу з політичним органом залишено і „Правда" знову почала виходити в попередньому вигляді. Протрималася вона до 1880 р., щоб знову відновитися аж через вісім років при інших вже умовах і з іншими заеданиями. Серед співробітників цієї доби (1872-1880 рр.) у першу чергу треба згадати М. Драгоманова. Ставши співробітником „Правди", він почав змагатися за вироблення тих підвалин національно-визвольної боротьби на всеукраїнському ґрунті, що особливо, були ним розвинуті в пізніших роках. Тут, на сторінках „Правди", з'являються такі його праці, як: „Антракт в історії українофільства", „Література російська, великоруська, українська і галицька" та величавий його протест проти ганебного акту 1876 р. (Заборони українства) п. н. „Література українська проскрибована урядом російським".

Крім М. Драгоманова, I. Нечуй-Левицький („Кайдашева сім'я" та інші, Ст. Руданський, П. Куліш, („Мальована Гайдамащина"), М. Старицький, О. Кониський (Перебендя), В Лиманський, О. Стороженко („Марко Проклятий") та інші.

3 письменників та наукових сил західньоукраїнських земель приймали участь проф. О. Огоновський, що опублікував низку праць із шевченкознавства, а крім того, „короткий погляд на історію язиків слов'ян, особливо ж на історію язика руського" та інше. Тут же твори I. Франка, Ю. Федьковича, Д. Млаки, К. Устіяновича, К. Климковича, Е. Олесницького, Ф. Заревича, („Бондарівна", драма на 3 дії), А. Вахнянина про музику, О. Терлецького про галицько-руських народовців, С. Качали, О. Барвінського, В. Шашкевича та іниших.

Крім наукових розвідок і творів красного письменства, давала „Правда" місце політичним оглядам, бібліографічним заміткам і дописам.

Увесь цей матеріял охоплює життя, його прояви та творчість всеукраїнського характеру, як це і було в „Правді" у зв'язку з указом 1876 р. проголошено такими словами:

„Настигла пора для Галицьких русинів сповнити довг для цілої руської народности... Не забуваймо ні на хвилину, що на нас спадає вся відвічальність за долю і недолю нашого народу".

Проте піднесене гасло всеукраїнства зустрілося з реакцією, якій підпала і поважна кількість народовців. Революційний рух під Росією та революційні настрої, що йшли звідти разом з фактом захоплення українських революційних сил загальноросійським ре-волюційним рухом почали викликати серед народовців підозріння, несмак, а звідси і знеохочення до поглиблення зв'язків, ба навіть зречення і'х. Це приводило до відходу з народовецького табору радикально!' частини, яка приступав до організації свого політичного життя. Відбилося це і на „Правді", яка 1880 р. примушена була припинитися.

Перед українським громадянсько-політичним органом. Український селянський часопис „Батьківщина"

Стається так, що единим громадьсько-політичним органом мало залишитися на західньоукраїнських землях „Слово". Здавалося вже, що для його діяльности відкривалося широке, чисте поле. Пред-ставники українського народовецького напрямку бачили в цьому загрозу. Це викликає думку необхідности мати свій політичний орган.

Тим часом з ініціятиви і стараниям Юл. Романчука народжується новий український орган, що скеровує свою увагу на українське село. Був ним часопис п. н. „Батьківщина", що починає ві.ходити з 1 жовтня 1879 р. Напочатку за редакцією Мар. Желіховського виходить він раз на два тижні, потім тижнево, а з 1886 р. стараниям київської студентської організації, а головним чином О. Доброграєвої почав виходити місячний літературно-науковий популярний „Додаток" до „Батьківщини". 3 української інтеліґенції, що взяла участь в цьому часописі, можна згадати А. Дольницького (Харко Таран або X. Нарат) та Мих. Дорундяна. Обидва писали на правничі теми. Крім них – Д. Танячкевич, В. Нагорний, К. Устіянович та інші. Року 1888 редакцію перебрав Мих. Павлик, повівши п в ра­дикальному дусі. Симпатії до часопису серед ширших кіл укра-інського суспільства зростали. Був він дійсно селянським часописом, в якому село само брало участь, писало про своє життя, про свої громадські порядки, про злидні, кривди і потреби.

Проте тверезе слово, захист селянських інтересів, інформації і літературний та популярно-науковий матеріял являв собою зміст „Батьківщини".

Як свідчить I. Франко: „Батьківщину"... дожидали люди цілими громадами геть за селом, визираючи післанця, що мав принести номер із пошти, її відчитували письменні на цвинтарях, під церквою по неділях перед цілою зібраною громадою, що, слухаючи непри-вичних для себе слів, звісток і порад, забувала про їжу, і недільний відпочинок. її слово було святе"...

Інакше серед старої інтеліґенції. Вже на початках „Батьківщина" викликала серед неї своїм напрямком застереження. Вбачали в ній впливи радикального і соціялістичного духа, дарма, що, як організатор і провідник (Ю. Романчук), так і співробітники в той час не були ані радикалами, ані тим більше соціялістами.

Та вже зовсім неприхильне становище зайняла ця громада до „Батьківщини" з приходом до редакції Мих. Павлика. Під впливом цього незабаром М. Павликові було відмовлено в співробітництві. Це в свою чергу викликало незадоволення на місцях. Почулися голоси протесту, а серед них голоси Вас. Стефаника та Леся Мартовича. Було це 1889 р. Після того „Батьківщина" протрималася ще якийсь час, виходячи побіч з іншими органами, що почали вже набирати сили, і серед якої не останнє місце почала займати і преса українського радикального напрямку.

„Діло"

Незабаром по виході „Батьківщини" появляється новий часопис громадсько-політичної думки. Був це часопис, про потребу якого вперше піднесено було голос ще 1878 р. на загальних зборах Т-ва „Просвіта" у Львові. Але особливої актуальности справа набрала після прогри народовців при виборах до райхстаґу у червні 1879р.

Найвідданішим пропаґатором, а потім таким же працівником нового часопису став згаданий уже мелодий журналіст В. Барвінський. Було йому тоді щойно 19 років. Його заходами, разом з гімназійним професором Д. Гладиловичем, у грудні 1879 р. скликано в цій справі довірочну нараду. Відбулася вона під проводом Юл. Романчука при участі 36 осіб.

Справа не була легкою. Одної думки зразу не було. В. Барвінський доводив необхідність виступу з теоретичного і літературного становища на полі реальної політики. 3 думкою обережности виступав В. Навроцький, вказуючи на непідготованість інтеліґенції. Переміг своею сміливою політчною думкою В. Барвінський. Ухвалено приступити до видання громадсько-політичного органу.

По обговоренні засад спинилися на справі матеріяльного забезпечення. В. Барвінський заявив, що залишає адвокатську канцелярію і готовий безплатно взяти на себе редакційну працю, запросивши до ближчого співробітництва в ній Ів. Белея (Роман Розмарин), що мав 23 роки.

Так само приступили з безплатною допомогою в редакції Юл. Романчук, а за ним Анат. Вахнянин, М. Подолинський, Ю. Целевич. Проф. Д. Гладилович зголосився безплатно вести адміністрацію. Тут же ухвалено заснувати спілку видавництва, до якої зразу ж увійшло кільканадцять осіб. Внесок було вставновлено в розмірі 50 злотих.

Першим вступив посол Ст. Качала. Він же значними сумами прийшов на допомогу видавництву в перших роках.

Названо було часопис „Ділом" в противагу „Слову", тобто: не словом, а ділом до ліпшого в народі.

Перше число „Діла" появилося 1-го січня (14.1.) 1880 р. за фактичною редакцією Вол. Барвінського. 3 тактичних міркувань, впродовж перших двох років підписували часопис М. Коссак, як видавець М. Желіховський, як редактор. Лише з третьего річника починає підписувати сам Вол. Барвінський. Та не довго так було. Цього ж року, на 23 році життя цей талановитий і багатонадійний журналіст і громадський діяч на віки відійшов з життя...

Спочатку виходило „Діло" двічі на тиждень (1880-82), потім тричі (1883-87). На цей саме час припадає спроба митрополита О. Сембратовича при допомозі польських політичних чинників про-тиставити „Ділу" свій часопис п. н. „Мир". Але не пощастило.

Вже в перших місяцях свого існування „Діло" звернуло на себе увагу і здобуло 600 передплатників. Ця кількість в дальшому зростала. Разом з тим при матеріяльній жертвенності найближчого гуртка громадян, а зокрема Ст. Качали та співробітників, при зразковій організації адміністративної видавничої праці Д. Гладиловича, з 1888 р. стає „Діло" вже щоденним органом української політичної думки. I таким залишається воно поверх пятидесяти років.

По смерті Вол. Барвінського (1883) другим з черги редактором „Діла" стає кандидат адвокатури А. Горбачевський, пізніше сенатор, при найближчій співпраці Ів. Белея. Белей назабаром перебрав до своі'х рук фактичне редаґування. На цьому становищі перебув він, як третій з черги редактор 18 років. Прислужився він до розвитку газети і то в часах найтяжчих. Головним співробітником його до 1891 р. був визначний того часу публіцист К. Кахникевич. Ближчими позаредакціними співробітниками „Діла" за I. Белея були: I. Франко, К. Устіянович, В. Навроцький, В. Коцовський, як також ціла трупа гімназійних професорів, як Юл. Романчук, Ю. Целевич, А. Вахнянин, Ол. Барвінський, правники – К. Левицький, Евг. Олесницький та інші. 3 молодших О. Маковей, П. Кирчів, М. Струсевич, що довший час (до своєї смерти 1898 р.) був передовиком „Діла"

Року 1896 до складу редакції вступив проф. Ол. Борковський (до 1911 р.), заступаючи часом головного редактора. За цей час співробітниками були: В. Щурат, Вяч. Будзиновський, М. Лозинський, Льонгин Цегельський та інші.

По Ів. Белеєві редакцію „Діла" перейняв Вол. Охримович, адвокат із Заліщиків.

Був це час, коли „Діло", залишаючи свій компромісовий шлях, підносить бойовий тон у боротьбі з ворожими таборами: польським і москвофільським. До співробітництва стають нові молоді сили, що оживлюють зміст часопису. 3 них такі публіцисти, під пером яких оживають рядки „Діла", як: М. Лозинський та Л. Цегельський.

По відході В. Охримовича редакцію перебирає Евг. Левицький, яку провадив в 1902-1906 рр.; його на короткий час замінює В. Охримович. Року 1907 головним редактором стае Л. Цегельський.

Настали бурхливі часи завзятої боротьби за український університет, завершениям якого було вбивство А. Коцка. Одночасно боротьба за виборче право та сама виборча акція. Соймові вибори до галицького сойму і політика гр. Потоцького, що привела до голосного в усьому світі акту М. Січинського. Все це виповнило сторінки тогочасного „Діла", що стало центром і трибуном українського життя.

Від 1908-1911 рр. редактором був Яр. Весоловський, який зміг поставити часопис, справді, на високий журналістичний рівень. По Весоловському прийшов не менш вправний журналіст, Вол. Кушнір і врешті В. Панейко, за редакції якого „Діло" застала перша світова війна.

3 четвертого річника в „Ділі" появляються імена декого з українських земель з-під Росії. Досить із них пригадати тут хоча б таких, як: М. Грушевський (псевд. Мих. Заволока), О. Кониський, Ів. Нечуй-Левицький, М. Комаров. Потім прилучаються I. Липа, Ол. Макаренко (псевд. Іван Тимошевський) та багато інших, як також низка українців-еміґрантів (після 1905-6 рр.) як Вол. Дорошенко, Андрій Жук, Гнат Хоткевич, М. Залізняк, В. Степанківський та інші.

Ця співпраця зміцнювала всеукраїнський характер единого довший час українського громадсько-політичного часопису, що розвинувся і зміцнів у пізніших часах та заслужив признання на сторінках інших часописів.

Спільним зусиллям усіх цих сил спромоглося „Діло" перемогти всі труднощі и вийти на певний шлях, на якому не змогли вже встояти и моквофільські сили, плекані зовнішніми силами.

Але не позбавлений був таки часопис труднощів. Особливо ви-явилися труднощі під час нової спроби угодової політики, що при­брала назву „Нової ери" і не могла оминути сторінок „Діла".

„Нова Ера" та її органа.

Мала вона підготовний період. В'яжеться він з приїздом до Галичини 1882 р. П. Куліша з думкою примирения українців з поляками. Органом цієї акції мав стати часопис „Хутір" за редакцією I. Ом. Левицького.

Не зустрівши відгуку, Куліш виїхав до Відня, де змінив свое становище в протилежний бік. Але кинута ним думка залишилася і промощувала собі стежку.

У дев'ядесятих роках у зв'язку із загальним політичним становищем, що загрожувало небезпекою війни з Росією, уряд під впливом міністра закордонних справ Кальнокого пішов назустріч українцям та зробив у тому напрямі натиск на поляків.

Намісник гр. К. Бадені і краєвий маршалок кн. Сангушко іменем польської шляхти погодилися на нав'язання стосунків з українськими" народовцями. Вислідом цього був пам'ятний виступ у галицькому соймі Юл. Романчука (25.XI. 1890) та піднесення надій на сповнення основніших потреб українського народу, що прибрало назву „Нової Ери" в українському житті.

Приблизив на цей час припадають такі факти: серед польської шляхти Познані та Східньої Пруссії виникають думки і надії на колонізаційну акцію на українських землях під Росією. У зв'язку з цим певна частина у Києві робить спроби порозуміння з українським суспільством на протимосковському ґрунті. Більшість в українському суспільстві від порозуміння стрималася. Пішла на нього тільки трупа на чолі з Ол. Кониським.

Ця акція збіглася з „Новою Ерою" на західньоукраїнських зем­лях і відбилася на сторінках української журналістики Галичини.

Офіційним органом „Нової Ери" став часопис п. н. „Народна Часопис", а ідеологічним органом відновлена „Правда" під проводом Ол. Барвінського, який заступив Юл. Романчука, що, зневірившись, відступив.

Відновлення,,Правди". Як було її зустрінуто.