Модуль 2 1 страница

ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАСАДИ РОБОТИ СЛУЖБ У СПРАВАХ ДІТЕЙ, ПРИТУЛКІВ ДЛЯ ДІТЕЙ ТА ЦЕНТРІВ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ДІТЕЙ

Тема 2.1 Етичні норми роботи фахівця соціальної сфери, його переконання та складові професійної компетентності

Ключові поняття: професійна етика; норми етичної поведінки; професійна компетентність; складові компетентності фахівця соціальної сфери.

Практичне заняття.

Етичні норми роботи фахівця соціальної сфери, його переконання та складові професійної компетентності

Питання до розгляду:

1. Етичні норми роботи та складові компетентності фахівця соціальної сфери.

2. Єдині переконання фахівців соціальної сфери як запорука успішного здійснення профілактичної та реабілітаційної роботи з бездоглядними й безпритульними дітьми.

Матеріали практичного заняття

Відповідно до Закону України “Про соціальну роботу з сім’ями, дітьми та молоддю” суб’єктами соціальної роботи із сім'ями, дітьми та молоддю є упов­новажені органи, що здійснюють соціальну роботу із сім’ями, дітьми та молод­дю, а саме: органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, власне служби у справах дітей, центри соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді та їх спеціалізовані формування. Фахівці служб у справах дітей, притулків для дітей і центрів соціально-психологічної реабілітації є фахівцями соціальної сфери.

Будь-яке обговорення професійного статусу фахівця соціальної сфери почи­нається, безперечно, з питань етики. Етика поведінки - це сфера норм суспіль­ної моралі, яка виходить за межі закону, сукупність норм поведінки (для будь- якої суспільної групи). Відповідно, професійна етика - це сукупність ідеалів та цінностей, етичних принципів і норм поведінки, які відображають сутність про­фесії та забезпечують взаємостосунки між людьми, що складаються в процесі спільної діяльності.

Слід підкреслити, що професійна етика фахівця соціальної сфери будується на основі загальнолюдських, професійних цінностей та власної системи цінностей, влас­них понять про мораль. На основі етичних принципів будуються етичні норми. В етичних нормах соціального працівника відображено основні вимоги й критерії поведінки фахівця, які випливають зі специфічних умов і змісту його діяльності.

На основі загальнолюдських цінностей та етичних принципів будуються нор­ми етичної поведінки спеціалістів із соціальної роботи, фахівців соціальної сфе­ри, які є основою їхньої професійної діяльності.

Норми етичної поведінки стосовно професії:

- діяти відповідно до принципів і норм етичної поведінки;

- підвищувати якість та ефективність соціальних послуг, розвивати про­фесіоналізм соціальної роботи, залучаючи волонтерів (добровільних помічників) до виконання посильних для них завдань;

- нести відповідальність за клієнтів у рамках обмежень, встановлених етич­ними положеннями цього кодексу;

- визначати і з’ясовувати характер та причини індивідуальних, сімейних, групових соціальних проблем, проблем територіальної громади і гло­бальних соціальних проблем;

- підвищувати статус соціальної та соціально-педагогічної роботи;

- стимулювати розробку і впровадження соціальних технологій, методів, методик, програм, що спрямовані на покращення якості життя людини, сім’ї, групи людей, громади, спільноти й суспільства;

- визнавати пріоритети професійної відповідальності над власними інтересами:

- роз’яснювати призначення, цілі та завдання професійної соціальної та соціально-педагогічної роботи.

Норми етичної поведінки стосовно колег:

- визнавати різні погляди й форми практичного досвіду колег по соціальній роботі та інших фахівців, висловлювати критичні зауваження і пропозиції лаконічно й коректно;

- піддавати конструктивному аналізу професійні дії колег, теоретичні та методичні засади їхньої професійної діяльності;

- створювати й систематично використовувати можливості, умови для обміну знаннями, досвідом і поглядами з колегами по соціальній роботі, фахівцями інших галузей, волонтерами з метою вдосконалення власної практики роботи та збагачення інтелектуальних ресурсів професійної групи:

- підтримувати діяльність легалізованих професійних об’єднань та асоціацій у довільній формі індивідуальної участі й відповідно до вимог чинного законодавства;

- відстоювати професійну честь і гідність своїх колег, не допускати упередженої критики на їхню адресу та щодо професії взагалі;

- звертати увагу відповідних організацій на будь-які порушення положень цього Кодексу в межах і поза межами посадових обов’язків.

Норми етичної поведінки стосовно клієнтів:

- поважати особистість клієнта і гарантувати захист його гідності й прав незалежно від походження, статі, віку та внеску в суспільний і соціальний розвиток;

- намагатися зрозуміти кожного клієнта, з’ясовувати всі чинники щодо виниклої проблеми, пропонувати оптимальні види професійної діяльності або соціальної послуги;

- безпека клієнтів є першою умовою здійснення діяльності спеціалістів із соціальної роботи;

- допомагати всім клієнтам рівною мірою, брати на себе відповідальність за свої особисті дії;

- підтримувати право клієнта на взаємодію, яка ґрунтується на довірі, співчуванні та збереженні конфіденційності;

- клієнти мають право на зміну власних переконань і життєвих уподобань без будь-якого тиску з боку соціальних працівників (крім соціальних ситу­ацій, коли клієнти не усвідомлюють небезпеки для самих себе та близького соціального оточення);

- визнавати й поважати наміри, відповідальність клієнтів щодо прийнятого рішення;

- якщо неможливо надати відповідну соціальну послугу, спеціалісти із соціальної роботи зобов’язані повідомити про це клієнтів таким чином, щоб залишити за ними право на свободу дій.

Норми етичної поведінки стосовно взаємодіючих організацій:

- співпрацювати з тими установами та організаціями, наміри й діяльність яких спрямовані на надання соціальних послуг, використовувати досвід їх роботи як ресурсну можливість для підвищення якості допомоги клієнтам;

- підтримувати і популяризувати партнерські стосунки між організаціями, що здійснюють соціальну діяльність у громаді, в суспільстві;

- забезпечувати професійну звітність перед клієнтами та громадськістю стосовно ефективності й продуктивності роботи шляхом періодичних публічних оглядів якості, результативності та ефективності послуг, що надаються.

Етичні принципи, цінності й етичні норми лежать в основі професійної компе­тентності соціального працівника. Загалом, під компетентністю розуміють су­купність знань, умінь, навичок, ставлень, якостей соціального працівника, що дають змогу ефективно провадити діяльність або виконувати певні функції, за­безпечуючи розв’язання проблем і досягнення певних стандартів у професії, а також досвід професійної поведінки.

Список рекомендованої літератури:

1. Медведева Г. П. Зтика социальной работьі: Учеб. пособие для студентов вьісших учеб. заведений. - М., 1999. - 208 с.

2. Комплексна реабілітація. Соціальна робота в Україні: Навч. посіб. / І. Д. Звєрєва,О. В. Безпалько, С. Я. Харченко та ін.; За заг. ред.: І. Д. Звєрєвої, Г. М. Лактіонової. - К: Наук, світ, 2004. - 233 с.

3. Соціальний супровід сімей, які опинилися в складних життєвих обставинах: навчально-тренінговий модуль із підготовки спеціалістів центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді / За ред. Звєрєвої І.Д., Петрочко Ж.В. - К.: Держсоцслужба, 2007 - 300 с. (с. 48-53; 73-86).

4. Соціальна педагогіка: мала енциклопедія / За ред. Звєрєвої І.Д. - К.: Центр учбової літератури, 2008. -336 с.

Тема 2.2 Напрями і зміст діяльності притулків ля дітей та центрів соціально-психологічної реабілітації дітей

Ключові поняття: притулок для дітей, центр соціально-психологічної реабі­літації дітей.

Практичне заняття.

Напрями і зміст діяльності притулків для дітей та центрів соціально-психологічної реабілітації дітей

Питання до розгляду:

1. Основні завдання і напрями діяльності закладів соціального захисту дітей: спільне та відмінне.

2. Прийом дітей до притулку для дітей і центрів соціально-психологічної реабілітації дітей.

3. Специфіка роботи з дітьми у притулках та центрах соціально-психологічної реабілітації.

4. Порядок вибуття дітей із закладів соціального захисту.

Матеріали практичного заняття

Для надання допомоги дітям, які мають досвід проживання на вулиці, в Ук­раїні створено мережу закладів соціального захисту, які перебувають у сфері управління служб у справах дітей: притулки для дітей та центри соціально-психо­логічної реабілітації дітей, діяльність яких спрямована на тимчасове влашту­вання й соціально-психологічну реабілітацію дітей.

Притулок для дітей - це заклад соціального захисту, створений для тим­часового перебування дітей віком від 3 до 18 років. Діти можуть перебувати у притулку протягом часу, необхідного для їх подальшого влаштування, але не більш як 90 діб.

Центр соціально-психологічної реабілітації дітей - заклад соціального захисту, що створюється для тривалого (стаціонарного) або денного перебу­вання дітей віком від 3 до 18 років, які опинилися в складних життєвих обстави­нах, надання їм комплексної соціальної, психологічної, педагогічної, медичної, правової та інших видів допомоги. Дитина може перебувати в центрі протягом часу, необхідного для її реабілітації, але не більше ніж 9 місяців у разі стаціонар­ного перебування та 12 місяців - денного перебування.

За статистичними даними, серед дітей, які перебували в притулках частина були вилучені з вулиці під час проведення профілактичних рейдів, частина - із сімей працівниками служб у справах дітей.

У центри соціально-психологічної реабілітації діти потрапляють за направ­ленням служби у справах дітей на основі обстеження умов проживання дитини в сім’ї або після особистого звернення батьків, сім’ї яких перебувають у склад­них життєвих обставинах.

Основними завданнями притулків для дітей є: створення належних житло­во-побутових і психолого-педагогічних умов для забезпечення нормальної жит­тєдіяльності дітей, надання їм можливості для навчання та змістовного прове­дення дозвілля. Слід відмітити, що основні завдання, які покладаються на центр соціально-психологічної реабілітації дітей, більш широкі, ніж у притулків:

- надання дітям комплексної соціальної, психологічної, педагогічної, медичної, правової та інших видів допомоги;

- проведення психолого-педагогічної корекції з урахуванням індивідуальних потреб кожної дитини;

- сприяння формуванню в дітей власної життєвої позиції для подолання звичок асоціальної поведінки;

- здійснення трудової адаптації дітей з урахуванням їх інтересів і можли­востей;

- розроблення рекомендацій з питань соціально-психологічної адаптації дітей для педагогічних та соціальних працівників і батьків.

До основних напрямів діяльності притулків для дітей слід віднести:

- встановлення особи дитини, місця її проживання, відомостей про батьків або осіб, які її замінюють;

- виявлення та усунення конкретних причин і умов перебування дитини без батьківського догляду;

- соціально-психологічну реабілітацію дітей;

- здійснення заходів із захисту прав та інтересів дітей (житлові, майнові права тощо);

- сприяння органам опіки та піклування в подальшому влаштуванні дитини;

- сприяння створенню належних умов для життєдіяльності дітей у сім’ї, навчальних закладах тощо.

Центр соціально-психологічної реабілітації дітей здійснює свою діяльність у наступних напрямах:

- проведення оцінки фізичного та психічного розвитку дітей;

- надання соціально-психологічної допомоги дитині;

- встановлення місця проживання батьків, родичів, опікунів (піклувальників) дитини тощо;

- здійснення заходів із захисту прав та інтересів дітей (житлові, майнові права тощо);

- сприяння органам опіки та піклування в подальшому влаштуванні дітей;

- надання телефонних консультацій із соціальних, психологічних, педагогічних, правових та інших питань життєдіяльності дітей через службу “Телефон довіри для дітей”.

Діти з притулків та груп тривалого (стаціонарного) перебування центрів на­вчаються в загальноосвітніх навчальних закладах різних типів, розташованих поблизу, або за індивідуальними навчальними програмами. Усі вихованці за­кладів соціального захисту оздоровлюються.

Відповідно до “Положення про притулок для дітей” до притулку приймають­ся діти, які: заблукали; були покинуті батьками або піклувальниками; жебра­кують і місцезнаходження їх батьків не встановлено; залишилися без піклування батьків (усиновителів) або опікунів (піклувальників); залишили сім’ю чи навчаль­ний заклад; вилучені кримінальною міліцією у справах дітей органів внутрішніх справ із сімей, перебування в яких загрожувало їх життю і здоров’ю; втратили зв’язок з батьками під час стихійного лиха, аварії, катастрофи, інших надзви­чайних подій; не мають постійного місця проживання і засобів до життя, підки­нуті та безпритульні діти; самі звернулися по допомогу до адміністрації притул­ку; відбували покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк.

Підставою для прийняття дітей до притулку є:

- звернення дитини до адміністрації притулку по допомогу;

- направлення служби у справах дітей;

- акт кримінальної міліції у справах дітей про доставку до притулку покинутої дитини або дитини, яка заблукала;

- письмове звернення керівника органу управління освітою;

- звернення органу, установи чи організації, на які покладено здійснення заходів соціального патронажу щодо дітей, які відбували покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк;

- письмове звернення керівника лікувально-профілактичного закладу охорони здоров’я.

Усі діти, прийняті до притулку, реєструються в журналі обліку із заповнен­ням обліково-статистичних карток. На дітей заводяться особові справи, у яких зберігаються документи, де містяться дані про вік дитини, про його батьків (усиновителів) або опікунів (піклувальників), або осіб, які їх замінюють, довідка про стан здоров’я, психолого-педагогічні спостереження, матеріали про прове­дену індивідуально-виховну роботу тощо.

Відповідно до “Положення про центр соціально-психологічної реабілітації дітей” до центру приймаються діти, які перебувають у складних життєвих об­ставинах, переведені з притулків для дітей, залишилися поза сімейним оточен­ням, зазнали насильства і потребують соціально-психологічної допомоги.

У центрах соціально-психологічної реабілітації групи тривалого (стаціонар­ного) перебування формуються з дітей, які потребують тривалої соціально-пси­хологічної реабілітації. Групи денного перебування формуються з дітей, які про­живають у сім’ях, інтернатних закладах тощо і потребують соціальної, психо­логічної, педагогічної, медичної, правової та інших видів допомоги.

Прийом дітей до центру здійснюється за висновком психолого-медико-пе- дагогічної комісії на підставі направлення відповідної служби у справах дітей, за клопотанням органів опіки та піклування, інших структурних підрозділів, батьків. Дитина може особисто звертатися по допомогу до центру. У такому разі протягом трьох днів вона направляється до притулку для дітей у супроводі працівника центру або залишається в центрі.

Усі діти, що приймаються до центру, реєструються в журналі обліку, на них заповнюються обліково-статистичні картки. На кожну дитину, зараховану до груп тривалого (стаціонарного) перебування, заводиться особова справа, у якій зберігаються такі документи: направлення, видане відповідною службою у спра­вах дітей; медична картка дитини; виписка з історії хвороби з результатами медичного обстеження, у тому числі лабораторних аналізів; довідка від лікаря- психіатра про стан психічного здоров’я; картка профілактичних щеплень; довідка від дільничного лікаря-педіатра про відсутність інфекційних захворювань за місцем проживання дитини; копія свідоцтва про народження; дані про батьків або осіб, які їх замінюють; висновки психолого-педагогічних спостережень: документ про освітній рівень (у разі, коли дитина навчалася в навчальному за­кладі); акт обстеження умов проживання дитини; опис майна, що належить ди­тині на правах власності, та відомості про особу (орган), яка відповідає за його збереження; документ про закріплену за дитиною житлову площу; пенсійна книжка дитини, яка отримує пенсію; копія рішення суду про стягнення аліментів (у разі отримання їх на дитину одним із батьків або особою, яка їх замінює).

В особовій справі дитини, зарахованої до групи денного перебування, збері­гаються такі документи:

- направлення до центру, яке видане відповідною службою у справах дітей:

- висновки психолого-педагогічних спостережень;

- акт обстеження умов проживання дитини.

До притулків та центрів не приймаються діти у стані алкогольного або нар­котичного сп’яніння, психічно хворі з вираженими симптомами хвороби, а та­кож ті, що вчинили правопорушення і щодо яких є відомості про винесення ком­петентними органами чи посадовими особами рішення про розшук, затриман­ня, арешт або поміщення до приймальника-розподільника для дітей органів внутрішніх справ.

Після проведення педагогічно-психологічної корекції вихованців притулків і центрів соціально-психологічної реабілітації дітей здебільшого повертають де сімей батьків, опікунів або піклувальників, улаштовують до інтернатних закладів, передають під опіку, піклування та влаштовують у прийомну сім’ю чи дитячий будинок сімейного типу. Протягом останніх років щорічно зростає чисельність

дітей, які після перебування в притулках і центрах соціально-психологічної реабі­літації були влаштовані до сімейних форм виховання. Причин тому є декілька, проте серед основних - це розвиток сімейних форм виховання, покращення ро­боти закладів соціального захисту дітей, служб у справах дітей з питань щодо негайного надання дитині статусу дитини сироти чи дитини, позбавленої бать­ківського піклування.

Положення про притулок для дітей та центри соціально-психологічної реабілі­тації дітей регламентують порядок вибуття дітей із закладів. Так, діти з притулків повертаються в сім’ю за письмовою заявою-зобов’язанням батьків (усиновителів), родичів (за погодженням служби у справах дітей) або опікунів (піклувальників) про забезпечення належного догляду за ними. Дітей із притулків супроводжують бать­ки, діти віком від 16 років і старші, які мають паспорти, а також постійне місце проживання, за письмовим дозволом завідуючого притулку можуть повертатися до батьків (усиновителів) або до опікунів (піклувальників) самостійно.

У випадку, коли повернення дитини до місця колишнього проживання не­можливе через відсутність належних умов проживання і виховання або з інших причин, улаштуванням дітей займаються уповноважені органи за останнім місцем проживання.

З метою подальшої реабілітації діти можуть направлятися до центрів соціально- психологічної реабілітації дітей з дозволу на це відповідної служби у справах дітей. Діти, на яких отримані направлення на навчання в навчальних закладах, направляються до закладів у супроводі працівників притулку.

Повернення дітей до батьків (усиновителів) або опікунів (піклувальників), або осіб, які їх замінюють, навчальних закладів оформлюється актом.

Дещо інший порядок вибуття дітей із центру соціально-психологічної реабі­літації. Рішення про вибуття дитини із центру приймається відповідною служ­бою у справах дітей. Якщо діти, які перебували в групах тривалого (стаціонар­ного) перебування, повертаються до місця проживання, їх супровід здійснюєть­ся батьками або особами, які їх замінюють, родичами з письмового дозволу відповідної служби у справах дітей. До закладів соціального захисту діти на­правляються в супроводі працівника центру або представника закладу соціаль­ного захисту. Особам, що супроводжують дитину, видаються на вимогу оригі­нали документів дитини, які зберігалися в центрі, та її психолого-педагогічна характеристика з відповідними рекомендаціями. Діти, які вибувають із центру, забезпечуються продуктами харчування та коштами на оплату проїзду до місця проживання. У разі потреби видаються предмети особистої гігієни, одяг і взуття. Після вибуття дитини із центру відповідна служба у справах дітей у місячний строк інформує центр про подальше влаштування дитини, необхідність соціаль­ного супроводу дитини, сім’ї.

Підбиваючи підсумок, слід зазначити, що спільним для закладів соціального захисту дітей є те, що в закладах не тільки надається соціально-педагогічна і соціально-психологічна допомога дітям, а й вирішується питання їх подальшого влаштування. У той же час існує досить багато відмінностей у роботі закладів: термін перебування дітей у закладах, порядок вибуття із закладів дітей, прове­дення соціально-реабілітаційної роботи і навіть категорії дітей, які перебувають у закладах (дітей, вилучених з вулиці, направляють тільки в притулки для дітей).

Список рекомендованої літератури:

1. Постанова Кабінету Міністрів України “Про Типове положення про притулок для дітей” від 9 червня 1997 р., № 565.

2. Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Типового положення про центр соціально-психологічної реабілітації дітей” від 28 січня 2004 р., № 87.

3. Нормативно-правове забезпечення діяльності закладів соціального захисту. - К., 2007.-136 с.

Тема: 2.3 Взаємодія і співпраця в інтересах дітей

Ключові поняття: взаємодія, міжвідомча взаємодія; суб’єктивний і проце­суальний рівні взаємодії; компоненти взаємодії, етапи, форми взаємодії.

Лекція. Взаємодія і співпраця в інтересах дітей

План

1. Особливості взаємодії в інтересах дитини.

2. Міжвідомча взаємодія як процес.

3. Приклад міжвідомчої взаємодії та співпраці.

Матеріали лекції

Вирішення будь-якої соціальної проблеми передбачає взаємодію, яку розг­лядають як цілеспрямований взаємний вплив активних, діючих систем, що спри­яють взаємозбагаченню та посиленню їх внутрішнього потенціалу¹.

Міжвідомча взаємодія та співпраця в інтересах дитини - це співпраця різних відомств та організацій, яка забезпечує узгодженість інтересів і можли­востей кожної із сторін задля забезпечення прав та потреб дитини.

Існують декілька рівнів взаємодії - суб’єктивний і процесуальний. На суб’єк­тивному рівні розглядаються суб’єкти взаємодії - державні органи й установи, соціальні інституції органів місцевого самоврядування, бізнесу і громадських організацій; на процесуальному - взаємодія цих суб’єктів. Крім того, виділя­ють вертикальний (національний, обласний, районний) і горизонтальний (взає­модія всередині секторів - державного, комерційного, неурядового) рівні взає­модії.

Взаємодія будується на основі наступних принципів: пріоритетність інте­ресів партнерів; визнання спільної проблеми; орієнтація на вирішення проблеми; спільне планування; функціональна домовленість; створення і функціонування єдиного інформаційного простору; зворотний зв’язок; спільне прогнозування проміжних та остаточних результатів; спільна оцінка діяльності; відповідальність; наукова і методична обґрунтованість; правова забезпеченість; комплексність та системність.

Необхідність взаємодії виникає тоді, коли у суб’єктів взаємодії перетина­ються інтереси, повністю або частково співпадають цілі діяльності. Процес організації взаємодії дуже часто має внутрішні протиріччя: розбіжність у поглядах щодо мотивів діяльності, цінностей, невміння регулювати власну діяльність відповідно до діяльності інших організацій. Взаємодія може бути як добровільною, так і вимушеною, раціональною й нераціональною, постійною та епізодичною, такою, яка існує формально чи яка працює ефективно тощо.

До основ взаємодії слід віднести нормативно-правову базу (законодавство, угоди про співпрацю), ресурсне забезпечення суб’єктів взаємодії і можливість його використати в спільній діяльності. Взаємодія базується також на повазі суб’єктів взаємодії до зусиль кожної зі сторін. Важливим є також соціально- педагогічні умови: систематичні контакти, спільна робота на всіх етапах взає­модії, високий рівень професійної компетентності представників усіх суб єктів взаємодії.

Структура формування взаємодії має такі компоненти:

- цільовий (наявність єдиних цілей і кінцевого результату; єдина мотивація в суб’єктів взаємодії, позитивні зміни в об’єкта впливу; зростання потенціалу кожного суб’єкта взаємодії);

- змістовний (спільне планування і підбиття підсумків, високий рівень обізнаності суб’єктів один про одного, оперативність та інтенсивність інформаційних обмінів, широкий спектр взаємодії, спільна організація спільної діяльності та взаємостосунків);

- якісний (позитивні відносини між суб’єктами взаємодії, довіра один до одного, залучення до взаємодії якомога більшої кількості суб’єктів взаємодії);

- процесуальний (управління взаємодією, функціонування в єдиному просторі й часі, систематичність контактів суб’єктів взаємодії, гнучкість, наявність розподілу процесу діяльності на окремі дії, розподіл відповідальності за їх здійснення між усіма суб’єктами взаємодії)⁷.

Слід підкреслити, що тільки наявність усіх цих компонентів свідчить про ефективну міжвідомчу співпрацю, відсутність же будь-якого чинника цих ком­понентів знижує ефективність співпраці або й зовсім її руйнує.

Взаємодія як процес включає наступні етапи:

- виникнення ситуації, коли неможливо самостійно реалізовувати завдання функці онування;

- усвідомлення необхідності взаємодії як виходу із ситуації, що склалася:

- визначення цілей взаємодії;

- пошук суб’єктів взаємодії, які мають подібні інтереси і завдання функціонування;

- встановлення домовленостей про співпрацю на основі узгодження інтересів і спільної мети діяльності;

- визначення повноважень, функцій, обсягу ресурсного забезпечення в рамках спільної діяльності;

- підписання угод про співпрацю;

- безпосередня діяльність і обмін інформацією;

- контроль та аналіз спільної діяльності.

Форми взаємодії обираються залежно від рівня взаємодії та цілей взаємодії. У сучасній практиці міжвідомчої взаємодії існують такі форми взаємодії:

- створення координаційних рад/комісій;

- створення консультативно-дорадчих органів при органах державної влади;

- розробка нормативно-правових документів, цільових програм;

- підписання двосторонніх меморандумів, договорів про співпрацю;

- проведення спільних нарад, зустрічей, дискусій, тематичних круглих столів, семінарів;

- реалізація спільних програм;

- залучення волонтерів до спільної діяльності в інтересах дітей;

- громадські та парламентські слухання;

- підтримка з боку держави і бізнес-організацій соціальних ініціатив громадських організацій тощо.

Одним з конкретних механізмів міжвідомчої взаємодії є створення та діяльність Комісії з питань захисту прав дитини, Типове Положення про яку затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 24.09.2008 р. № 866 “Питання діяльності органів опіки та піклування, пов’язаної із захистом прав дитини”. Питання функціонування Комісій детальніше висвітлено в темі 1.3.

Раціонально організована взаємодія сприяє досягненню найбільш соціально значущого результату при використанні наявних ресурсів в інтересах конкрет­ної дитини. Вона забезпечує наявність єдиних цілей; обізнаність суб’єктів взає­модії один про одного; систематичність та інтенсивність інформаційних кон­тактів; довіру і взаємоповагу; взаємну відповідальність, що гарантує якість ви­рішення соціальних проблем^[7].

Список рекомендованої літератури:

1. Спільний наказ Державного комітету України у справах сім’ї та молоді, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства охорони здоров’я України від 16.01.2004 р., № 5/34/24/11 “Про затвердження Порядку розгляду звернень та повідомлень з приводу жорстокого поводження з дітьми або реальної загрози його вчинення”.

2. Наказ Міністерства України у справах сім’ї, дітей та молоді від 16 червня 2004 р. № 78 “Порядок повернення дітей, які самовільно залишили сім’ї та заклади соціального захисту, до місць їх постійного проживання (перебування)” (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 1 липня 2004 р. за № 809/9408).

3. Спільний наказ Міністерства України у справах сім ’ї, молоді та спорту, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства транспорту та зв’язку України, Міністерства внутрішніх справ України, Державного департаменту України з питань виконання покарань від 14.06.2006 № 1983/388/452/221/556/596/106 “Про затвердження Порядку взаємодії суб’єктів соціальної роботи із сім’ями, які опинилися в складних життєвих обставинах”.

4. Спільний наказ Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту і Міністерства охорони здоров’я України від 28.09. 2006 р. № 3297/645 “Про затвердження Порядку медичного обслуговування дітей у притулку для неповнолітніх служби у справах неповнолітніх, центрах соціально-психологічної реабілітації дітей та схеми обстеження їх у лікувально-профілактичних закладах”, зареєстрований у Мін’юсті 23.10.06 р. за№ 1136/13010.

5. Спільний наказ Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту й Міністерства освіти і науки України від 19.09.2006 року № 3185/656 “Про вихованців притулків для неповнолітніх та центрів соціально-психологічної реабілітації дітей”.