Олімпійський спорт

З того часу, як у 1894 р. П'єр де Кубертен виступив з ідеєю відродження Олімпійських ігор (Афіни, 1896), звідси і бере свій початок комерціалізація спорту.

Були потрібні гроші. Ці гроші на організацію та проведення були тримані від підприємців та від учасників перших змагань, вевелику суму склали пожертвування різноманітних організацій та громадян. Однак, вкладники отримали великі прибутки від реалізації білетів а перегляд змагань, готельні послуги, розваги та інше. З того часу усі Міжнародні змагання стали прибутковими для вкладників.

Вже у 1992 р. учасникам Олімпійських ігор виплатили 12 мільйонів доларів США - 800 доларів на кожного спортсмена /учасника/. Ці кошти отримали лише від продавання прав на телетрансляцию Олімпійських змагань. Перегляд Олімпійських ігор, у якості безпосереднього глядача, коштує дуже дорого.

Наприклад, одне місце на добу у готелі у Сеулі (1998 р.)- 65 доларів; у Ццрселоні - 140 доларів (і 992 р,), Альбервілі - 150 доларів (1992 р.); у готелі ІІШого класу 425 доларів.

Спонсорська діяльність Олімпійських ігор не має рівних за ціновкладенням. Наприклад, автомобільна компанія "Рено" попала у число фірм-спонсорів олімпійських ігор у Альбервілі тільки тому, що взяла на себе матеріально- технічне забезпечення Олімпійського транспорту, та опонували забезпечення автокарами, а також показали оргкомітету 1500 автомашин "Рено". Виходячи з такого маленького приклада можна уявити, якими коштами оперує МОК. Ще один приклад. У1992 році МОК продав право на видання своєї символіки з метою реклами за 200 млн. доларів.

У 1994 р. пройшли зимові Олімпійські ігри у Лілехамері. На проведення цих ігор витратили приблизно 1 млрд. доларів. Лілехамер невеличке містечко з населенням 22 000 тис. чоловік. У ньому немає великих готелів, переважає одне та двоповерхові будівлі, вузькі вулиці, немає крикливої реклами. Тут, у всьому відчуваються народні традиції - простота, скромність, чесність та відчуття особистої гідності.

Проте, місто має велику кількість банків, тут знаходиться фірма "Сфінкс", яка займається виготовленням лижних палиць та користується великим попитом у всьому світі лижна мазь. Дуже розвинута текстильна промисловість. Але, у Норвегії дуже багато безробітних. Упорядники Олімпійських ігор вирішили за рахунок олімпіади надати населенню додаткову роботу. За рахунок МОК був побудований олімпійський льодовий стадіон на 6 тис. глядачів, санно - бобслейна траса. МОК заплатив Норвегії 25 млн. дол. США за право використання символіки Лілехамеру на зимових Олімпійських іграх.

Компанія Сі-БІ-Ес (CBS) заплатила за праио трансляції Олімпійських ігор з об'ємі 120 годин - 900 млн. дол.

Як видно з перерахованих цифр, ті, хто має капітал борються за право використовування Олімпійських ігор у якості реклами своєї продукції. Можна зробити висновок, що Олімпійські ігри є самим популярним видовищем, яке також приносить великі фінансові прибутки, національні комітети використовують фінансово - економічні труднощі, про що піде мова у наступних розділах.

Майже до закінчення Другої Світової війни спорт у різних країнах розвивався на аматорській основі. Його фінансові джерела заключались переважно у членських внесках. Найбільш популярні види отримали засоби на розвиток за рахунок продажу квитків на різноманітних заходах. Лише після війни, коли спорт перетворився у частину громадського життя, деякий уряд став виділяти для нього бюджетні асигнування. З часом засобів не вистачало, і почались пошуки фінансів. Приклад у цій галузі надав НОК і Італії, який почав отримувати певний відсоток прибутків від проведення Ц різноманітних лотерей, бігу, та інших незаперечних азартних ігор.

Розглянемо фінансування спорту у різних країнах: Німеччина. Допомога надходить уряду та від земель. Великим спортом займаються організації "Дойче", "Шпортхнльдх", куди йдуть надходження з приватних джерел, вона не проводить лотерею спортпрогнозу.

Данія. Позабюджетні асигнації здійснюються за рахунок проведення футбольного "Спортпрогнозу". Спонсорами займається організація "Тім Данмарк".

Франція. Позабюджетні отримання складаються з прибутків від "Лото Спортиф", "Лото Національ" та податку на торгівлю різноманітними напоями. Ці суми надходять на спеціальний рахунок скрабництва, утворюючи національний фонд для розвитку спорту.

Італія. Фінансові потреби покриваються за рахунок лотереї "Лото-Кальчо", яка розігрується під час футбольного матчу і організовується НОК Італії. Спортивний річний бюджет складає 800 млрд. лір.

Нідерланди. Голландія на спорт витрачає 2600 млн. дол. на рік. Одна десята від цієї суми надходить від держави, решта - від прибутків спортлото •та телереклами.

Цей список можна було б продовжувати, але у ньому змінюються лише суми, а джерела фінансування залишаються тіж самі: спортивна лотерея, рекламні послуги, частково податок та невеличкі бюджетні асигнування. Невелике місце займає спонсорська діяльність, тому, що Монсори виділяють кошти частіше під "іменитих» спортсменів або на вели.

Професіональний спорт - це різновидність комерційної індустрії. Найбільш фінансові види - футбол, бейсбол, баскетбол, теніс, американський футбол та хокей.

Дарма, що професіональні спортивні клуби мають більш ніж вікову історію, професіональний спорт висунувся на домінуючу позицію тільки за останні ЗО років. Каталізатором буму професіонального спорту отримало телебачення. Воно складає основу сучасного професіонального спорту з прибутків, яку отримують від продажі прав на телетрансляцію.

У той же час, як чоловічі професіональні команди зазнають розвитку, то жіночі професіональні команди знаходяться у прямо протилежному стані. Великою популярністю у жіночому професіональному спорті використовуються індивідуальні види спорту, перш за все, теніс та гольф. Єдиною жіночою професіональною лігою, яка домагдася відносних успіхів за останні роки, є волейбольна.

Відносною організаційною одиницею професіонального спорту є ліга, а не окрема команда. Професіонали ліги являють собою картелі. Картель -це об'єднання незалежних фірм, яки ставлять за мету монопольного впливу на виробництво або продаж товарів, а також контроль за розміром зарплата трудящих. Зрозуміло, збільшують добробут небагатьох, за рахунок багатьох. Картелі професіонального спорту направленні на обмеження конкуренції у галузі купівлі-продажу гравців, на розмежування сфери впливу даної галузі.

Гравець-професіонал має належати тільки одному клубу після того, як він підписав з ним стандартний контракт. Гравець стає власністю команди і вона має право його продати. Клуб може продати і команду, є таблиц* оціночної вартості команд. Наприклад, у 1989 році сама дорога фугбольш професійна команда "Даллас Ковбойз" коштувала 160 млн. доларів на рік. Власники професіональних клубів є дуже заможними громадянами. З 401 самих заможних людей у світі щорічно нараховуються 20-30 власники професіональних клубів. На сьогодення самим багатим власником клубу ГНБА Маймі Хіт) є Тед Арісон. Його стан оцінюється приблизно З міліардами доларів (Національна баскетбольна асоціація НБА)

Кар'єра гравця-професіонала - 4-5 років. Щорічно він заробляє Власнику клубу приблизно 1 млн. дол. Сам заробляє від 1.8 млн до 3.5 млн. на рік. Слід додати, що деякі суперзірки професіонального спорту чаробляють приблизно 5 млн. дол. на рік. Це не так вже і багато, якщо «рахувати, що Майкл Джексон заробляє приблизно 100 млн. дол. на рік, Сільвестр Сталоне - 40 млн. дол на рік. А якщо врахувати до того ж, що "термін працездатності" гравця до 5 років, то зароблених грошей вистачить йому лише на реабілітацію та прожиття.