Поняття примусових заходів медичного характеру та їх види

Виконали студенти ПМСП 51

Я.О. Шавловська і С.А. Юрчишин

Особливості доказування по справах стосовно неосудних осіб при застосуванні примусових заходів медичного характеру

Поняття примусових заходів медичного характеру та їх види

Найважливішими засобами боротьби зі злочинністю є кримінально-правові засоби. Їх виникнення і розвиток пов'язані з реакцією суспільства і держави на злочини, тобто правопорушення, які держава визнає небезпечними. Реакцією держави щодо особи, яка вчинила злочин, є покарання. Іншого реагування людство поки що не знайшло. Але щоб застосовувати передбачене кримінальним законом покарання за вчинені діяння, необхідно встановити: в чому полягає це діяння, хто його вчинив, яким чином, з якою формою вини, які наслідки настали та багато інших обставин. Щоб їх з'ясувати та застосувати норми Кримінального кодексу, державі необхідно мати відповідні установи кримінального переслідування та суду, а також передбачити в законі, хто, коли і де і з допомогою яких засобів має право і зобов'язаний виконувати певні дії, спрямовані на досягнення зазначених цілей. Забезпечення реалізації цих завдань та застосування норм кримінального права досягається Кримінальним процесуальним і Кримінальним кодексом, які зумовлені кримінальним правом.

Кримінально-процесуальне законодавство надає органам дізнання, досудового слідства, прокуророві та суду такі владні повноваження, реалізація яких завжди тією чи іншою мірою обмежує найбільш значимі конституційні права і свободи людини, яка потрапляє у сферу його діяльності. Найменші відхилення від демократичних чи гуманістичних засад як при законодавчому регулюванні кримінального процесу, так і під час правозастосовної діяльності призводять до істотного обмеження прав людини та заподіяння шкоди авторитетові держави.

Не випадково основоположні принципи кримінального процесу продекларовано у ряді міжнародних документів про захист прав людини і громадянина. У ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права зазначається, що кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути піддано свавільному арешту чи триманню під вартою. Нікого не може бути позбавлено волі інакше, як на підставах і відповідно до такої процеду ри, які встановлено законом. Тому провадження щодо осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру, повинно відповідати вимогам сьогоднішнього часу по захисту прав і свобод людини і громадянина України.

Близько 170 років тому в західноєвропейській юридичній і психіатричній науці виникла проблема щодо альтернативи «осудний-неосудний». З'ясувалося, що є велика група осіб, які є осудними стосовно вчиненого злочину, але страждають психічними аномаліями, що мають певний вплив на їх поведінку.

На цій підставі виникло дискусійне питання про так звану «обмежену», «зменшену», «відносну», «спеціальну», «суміжну» або «часткову» осудність, яке і на сьогодні остаточно не вирішене, навіть з прийняттям нового Кримінального кодексу України, де в нових нормах дається поняття особи, до якої застосовуються примусові заходи медичного характеру, яка вчинила у стані неосудності і обмеженої осудності суспільно небезпечні діяння, а також яка вчинила злочин у стані осудності, але захворіла на психічну хворобу до постановления вироку або під час відбуття покарання (ст. 93 КК). Це питання, пов'язане з осудністю, надзвичайно складне, при його вирішенні можливі найрізноманітніші градації, проте складність проблеми лише доводить необхідність його поглибленого вивчення та розроблення.

Для повноти визначення цієї проблеми необхідно зазначити, що обмежена осудність у різних варіантах визнається кримінальним законодавством Німеччини, Італії, Данії, Фінляндії, Швейцарії, Японії.

І хоча важко погодитися з усіма пропонованими авторськими варіантами назв, слід зазначити, що деякі юристи, як, наприклад, П. П. Музика, Ю. М. Антонян, С. В. Бородін, А. В. Наумов, визнають поняття «обмежена» та «зменшена» щодо осудності особи як «тотожні». З такої точки зору це неправильне тлумачення і застосування.

Тлумачний словник С. І. Ожегова подає таке визначення: «ограниченный – с узким кругозором, с небольшими познаниями, с узкими интересами; уменьшенный – стают меньше, боль уменьшилась, вес уменьшился».

За тлумачним словником української мови: «обмежений – з вузьким кругозором, інтересами, обмежений у якомусь відношенні; зменшений – зроблений меншим».

За словником правничої термінології «ограничение – обмеження – infrindement – (infrindgment), пропонується як обмеження прав громадян, як правне і політичне терміносполучення».

Отже, зазначені поняття не тотожні, і відповідно поняття «зменшена» осудність щодо особи застосувати недоцільно, стверджують деякі автори, оскільки судам при призначенні покарання необхідно буде враховувати всі обставини, а саме: особистість злочинця та обставини справи, наприклад для призначення покарання нижче за нижчу межу або перейти до іншого, більш м'якого виду покарань, ніж передбачене санкцією статті.

З такими доводами навряд чи можна погодитися, оскільки при призначенні покарання по кожному кримінальному провадженні, незалежно від стану обмеженої осудності чи у стані неосудності вчинив злочин обвинувачений, суд повинен враховувати всі обставини, в тому числі і особистість злочинця.

Осудною визнається особа яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними (ч. 1 ст. 19 КК).

Осудність є однією із загальних ознак суб'єкта злочину і в той самий час юридичною передумовою вини та кримінальної відповідальності. Вона характеризується таким психічним станом особи, за якого вона в момент вчинення злочину здатна усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними.

Осудною може бути лише особа, наділена свідомістю та волею, що дає їй можливість усвідомлювати свою поведінку та керуватися нею. Спроможність такого усвідомлення означає здатність особи розуміти фактичний бік та суспільну небезпечність її поведінки, що включає зміст вчинків, їх наслідки, причинний зв'язок між ними та соціальне значення діяння в цілому. Спроможність керування особою своєю поведінкою означає здатність обирати її напрям і контролювати свої дії (бездіяльність).

Особа не здатна усвідомлювати фактичний характер чи суспільну небезпечність своєї поведінки, або ж, при збереженні такої здатності, керувати нею, не може визнаватись осудною, бути суб'єктом злочину і підлягати кримінальній відповідальності.

Осудність та вік є передумовами кримінальної відповідальності, якій передує свідомий вольовий вибір, що включає розуміння соціального значення злочинних дій або бездіяльності та передбачення їх наслідків. Вибір варіанту поведінки є результатом взаємодії зовнішньої ситуації з особливостями особи суб'єкта, зокрема з його психічним станом. Психічний стан особи впливає на цілий комплекс кримінально-правових проявів суб'єкта: сам факт злочину, його характер, обставини.

Осудність нарівні з виною та відповідальністю – центральна методологічна категорія права як з точки зору її фундаментального теоретичного рішення, так і з точки зору практичної цінності та прикладного значення для додержання прав і свобод людини.

Осудність – кримінально-правове поняття, яке є невід'ємною ознакою суб'єкта злочину. Точне та повне встановлення осудності – необхідна умова вирішення питання про визнання особи винною.

Осудність характеризує спроможність індивіда в момент вчинення злочину усвідомлювати фактичний характер своєї поведінки, її соціальні наслідки, а також керувати своєю поведінкою. В понятті осудності виділяються два критерії: медичний та юридичний. Дехто помилково вважає, що осудним може бути лише психічно здоровий суб'єкт. Однак осудними можуть визнаватися і психопатичні особи, які вчинили протиправні дії у стані компенсації, і душевно хворі у стані ремісії, тобто у тих випадках, коли особи, які мають психічні захворювання, що формально входять до складу медичного критерію неосудності, можуть усвідомлювати власну поведінку та керувати нею.

Таким чином, сам факт наявності психічного захворювання автоматично не тягне визнання особи неосудною.

Юридичний критерій характеризує неосудність у змістовному аспекті, його визначають три ознаки: інтелектуальна, вольова та емоційна. Однак у формулу осудності входять лише дві: інтелектуальна і вольова. Емоційна ознака самостійного значення не має, але повинна враховуватися при встановленні осудності, оскільки в деяких випадках емоційне перезбудження (наприклад, при патологічному афекті) може виключати осудність особи.

Для наявності юридичного критерію неосудності достатньо однієї ознаки – інтелектуальної або вольової. Якщо особа не втратила жодної із названих ознак, вона не може бути визнана неосудною. Так, у вироку в провадженні А., засудженого Шевченківським місцевим судом м. Києва за ч. 3 ст. 101 КК зазначається, що відповідно до висновку стаціонарної судово-психіатричної експертизи А. «виявляє ознаки олігофренії з помірно вираженими вольовими порушеннями. Однак у той період часу, до якого належать інкриміновані йому діяння,... А. не виявив якогось душевного розладу психічної діяльності, був здатний віддавати собі звіт у своїх діях і керувати ними, а тому А. стосовно вчиненого осудний».

Неосудність – це зумовлена розладом психічної діяльності нездатність особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними в момент вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК. Вчинення такого діяння в стані неосудності не тягне кримінальної відповідальності особи у зв'язку з відсутністю її вини. В той самий час таке діяння залишається кримінально протиправним (природно, якщо відсутні обставини, що виключають злочинність діяння, перераховані в статтях 36-43 КК). Із урахуванням протиправності та суспільної небезпечності діяння неосудної особи для запобігання вчинення нею інших суспільно небезпечних діянь та її лікування до такої особи судом може застосовано примусовий захід медичного характеру – надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку або госпіталізація до психіатричного закладу з одним із трьох видів нагляду (див. коментар до ст. 93 КК).

Таким чином, у визначенні закріплюються обидва критерії неосудності: медичний та юридичний.

Примусові заходи медичного характеру також можуть застосовуватись до осіб, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання. Ч. 3 ст. 19 КК передбачає випадок, коли особа вчинила злочин в стані осудності, але потім, до постановлення вироку, захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Суд, коли визнає за потрібне, постановляє ухвалу про застосування до такої особи примусового заходу медичного характеру (ч. 2 ст. 513 КПК). Після одужання особа може бути піддана покаранню, якщо не закінчився строк давності притягнення до кримінальної відповідальності або не з'явилися інші підстави для звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання. Час перебування у психіатричному закладі особи, до якої було застосовано примусовий захід медичного характеру, зараховується в строк відбуття покарання, якщо вона засуджується до позбавлення волі або виправних робіт (ч. 1 ст. 423 КПК).

В ухвалі в справі Т. судова колегія Верховного Суду України зазначила, що застосування заходів медичного характеру допускається не лише до осіб з хронічним душевним захворювання, але й до осіб, що мають тимчасовий розлад душевної діяльності, який настав після вчинення злочину.