2015-10-22
525
включає три головні групи:
Ø загальні (філософські);
Ø спільні методи науки;
Ø спеціальні наукові методи.
Спільні методи поділяють на три підгрупи:
Ø методи емпіричного дослідження;
Ø методи теоретичного дослідження;
Ø загальні формально-логічні методи.
Методологія – це система методів діяльності та вчення про неї – (с.297-298). Філософія виконує роль методології наукового пізнання (с. 303), оскільки різноманітні філософські знання (ідеї, концепції, принципи тощо) виступають як регулятивні фактори людської пізнавальної діяльності.
Зокрема це виявляється в розробці принципових моделей розвитку науки.
Питання 4.
Царина філософського знання, що вивчає сутність, закономірності функціонування та розвитку науки, називається епістемологія (с. 316-317).
Епістемологія виникла у 30-х роках ХІХ ст. як результат перетворення науки в самостійний соціальний інститут.
Представники першого позитивізму (с. 317) поставили завдання:
|
|
|
|
У пошуку цих критеріїв О. Конт описав основні особливості
класичної науки (с. 318-319):
Ø
Ø Вихідний принцип методології – принцип спостережуваності (с. 318) передбачає, що об’єкт дослідження емпірично представлений суб’єктові пізнання.
Ø Метод – спостереження (с. 318).
Ø Зміст наукового знання:
o емпіричний – він грунтується не на спекулятивних твердженнях, а на даних досвіду;
o об’єктивний і предметний – з опису і пояснення виключене все, що стосується суб’єкта.
Ø Мета пізнавальної діяльності – прикладна, знання повинне забезпечувати ефективність дії.
У 70-х роках ХІХ ст. відбувається переорієнтація науки на вивчення замкнених динамічних (с. 319-320) систем.
Методологія дослідження замкнених динамічних систем – матеріалістична діалектика (с. 320-321). Її розробили К. Маркс і Ф. Енгельс на основі діалектичного метода Г.Гегеля.
Ø Модель класичної науки – лінійно-кумулятивна (с.321-322):
o під лінійністю мають на увазі безперервний поступальний рух науки від незнання до знання, від неповного, неточного знання до повнішого і точнішого;
o під кумулятивністю – властивість зберігати у процесі зростання наукового знання всі нагромадженні дотепер результати з додаванням нових.
Некласична наука (с. 322-324)
зароджується поряд з класичною на початку ХХ ст. у зв’язку з низкою революційних відкриттів (с. 322) у різних галузях знання, зокрема – переходом фізичних досліджень на субатомний рівень.
Основні особливості некласичної науки:
· Об’єкт дослідження – відкрита система (с. 323+322) –
|
|
|
під відкритістю мають на увазі, що об’єкт постає у пізнавальному акті не таким, який він є сам собою, дослідження показує лише результат взаємодії об’єкта із засобами спостереження.
· Некласична наука відмовляється від принципу спостережуваності – її об’єкт безпосередньо не спостережуваний. Засоби, що опосередковують спостереження становлять єдине ціле з об’єктом дослідження.
· Зміст наукового знання – теоретично сконструйовані ідеальні об’єкти, математично-формалізовані моделі.
· Методологічна база (с. 323) – математика та математична логіка.
· Одержаний результат пізнання – реальність другого порядку, раціональні моделі – реалізуються в класі штучних технічно відтворюваних феноменів.
· Модель некласичної науки – лінійно-некумулятивна (с. 324-325): на зміну принципу кумулятивності приходить принцип фалібілізму (фальсифікації) К. Поппер: будь-яка теорія через обмеженість емпіричної бази з часом має бути критично переглянутою і замінена іншою. Зростання знання здійснюється як безперервний рух від пояснення до пояснення, від проблеми до проблеми.
Розвиток науки постає як конкуренція науково-дослідницьких програм (І.Лакатос) (с. 326-327).
Принцип лінійного розвитку знання також ставиться під сумнів – Т. Кун запропонував нелінійну некумулятивну модель (327-329): розвиток науки відбувається через зміну несумісних між собою парадигм (с.328), позбавлених спадкоємності.
П. Шьорер (с. 329-331) удосконалив цю модель, показавши, що різні етапи розвитку науки, по видимості позбавлені спадкоємності, постають як складові моменти єдиної більш загальної динамічної системи.
