Коли саме і з яких часів започаткувалося Запорожжя, достовірно стверджувати не можу, та коли мої пращури знайшли осідок у цьому краї, о тій порі воно вже існувало і в усних переказах прадіда, діда й батька мого дійшло й до мене свідчення, що ті запорожці у давнину називалися козарами. Оскільки вони головним чином оселялися над Дніпром нижче порогів, то й прозвали їх перегодом, за гетьмана Хмельницького, запорожцями. І хоч вони жили під державою Російською у часи блаженної пам’яті Петра Великого, проте всі свої справи погоджували з Хмельницьким, а Росія до їхніх розпоряджень ніякого діла не мала; гетьман Хмельницький мав же тоді свій уряд у Гетьманщині й командував усіма гетьманськими полками, що складалися з малоросійських козаків10, замість колишнього зрадника Мазепи5. Земля запорозька простилалася по обидва боки Дніпра, межувала з південного заходу вгору по Дніпру від річки Буг по річку Случ, суміжно з польським кордоном, а вниз по Дніпру сягала великого лиману11, де нині Херсон і Миколаїв; з північно-східного боку теж угору по Дніпру простягалася вона до річки Орелі, яка впадає у Дніпро біля містечка Китайгорода; за Ореллю починався кордон гетьманський, а вниз вона розлягалася по річку Конку навпроти колишньої Січі й межувала із теренями донських козаків та кримських ногайців.
Січ по всій запорозькій землі була тоді, за моєї пам’яті, тільки одна; у ній був головний Запорозький уряд, подібно, як у столиці. Вона мала постійний осідок над річкою Підпільною, яка впадала у Дніпро, на тому.самому місці, де тепер село Покровське, назване так від Покровської Запорозької церкви, котра й донині ще існує. Підпільна річка така глибока, що човни запорозькі проходили нею до Дніпра, а Дніпром у лиман, а з лиману — в Чорне море, так само, як і грецькі човни з бакалією та іншими товарами прибували тим же шляхом до Січі, але далі Дніпром пливти не могли — перешкоджали пороги. В Січі Запорозькій було 40 куренів12 і 40 отаманів, і кожен з них розпоряджався своїм куренем. У кожному курені налічувалось військових козаків 100013, а в деяких було й більше, крім жонатих. Жили й по зимівниках, тобто хуторами в різних запорозьких володіннях, де хто собі місце уподобав, та вони числилися й належали до куренів з певною назвою; а в Січі нікого з жонатих не було. Всякий курінь мав свою назву, а саме: перший — Канівський, другий — Левушківський, третій — Плахтіївський, четвертий — Ведмедівський, п’ятий — Стебліївський, шостий — Іркліївський, сьомий — Щербинівський, восьмий — Пластунівський, дев’ятий — Переясловський, десятий — Глушківський, 11-й — Дядьківський, 12-й — Уманський, 13-й — Дерев’янківський, 14-й — Корсунський, 15-й — Конівський, 16-й — Гадяцький, 17-й — Вербицький, 18-й — Шастунівський, 19-й — Мишастівський, 20-й — Пашківський, 21-й — Легушківський, 22-й — Полтавський і так далі до останнього, котрих ще залишається 18, але назви їхні я під старість уже забув14. Головне ж у Січі правління залежало від кошових, яких за час побутування Запорожжя змінилося багато — то через смерть, то з іншої причини. А за моєї пам’яті кошовим був Калниш15 і жив довго, аж до атакування Січі, суддею був Касап16, а писарем військовим — Глоба17. Ці троє мали верховну владу й керували всім Запорожжям.
2017-12-14
266
