Гарантія як спосіб забезпечення виконання зобов’язання

Загально-правове регулювання гарантії як способу забезпечення виконання зобов’язань здійснюється згідно наступних нормативно-правових актів:

1. Цивільний кодекс України (параграф 4 гл. 49 ст. 560-569 ЦК)

2. Господарський кодекс України (ст. 200 ГК)

3. Закон України «Про банки і банківську діяльність»

4. Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»

5. Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті»

6. Декрет КМУ від 19 лютого 1993 р. № 15-93 «Про систему валютного регулювання та валютного контролю»

7. Постанова Правління НБУ від 15 грудня 2004 р. № 639 «Про затвердження Положення про порядок здійснення банками операцій по гарантіям в національній та іноземній валютах»

8. Постанова Правління НБУ від 17 червня 2004 р. № 280 «Про затвердження Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України та Інструкції про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України»

Гарантія належить до зобов’язально-правових засобів, тобто – передбачає можливість залучення до виконання зобов’язання третіх осіб. Доказом цього є положення ст. 560 ЦК, згідно з яким за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація гарантує перед кредитором виконання боржником свого обов’язку, та ч. 1 ст. 200 ГК в якій зазначено, що гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання господарських зобов’язань шляхом письмового підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою організацією про задоволення вимог управненої сторони у розмірі повної грошової суми, зазначеної у письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов’язана сторона) не виконає вказане у ньому певне зобов’язання або настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні.

Ознаки гарантії:

● має особливий суб’єктний склад. Учасниками відносин, пов'язаних з видачею гарантії, є:

· бенефіціар – кредитор за основним зобов'язанням;

· принципал – боржник за основним зобов'язанням. В якості бенефіціара та принципала можуть виступати як фізичні так і юридичні особи;

· гарант – банк, інша фінансова установа, страхова компанія, що добровільно бере на себе зобов’язання сплатити кредиторові ( бенефіціарові) за основним зобов’язанням певну грошову суму (передбачену у договорі гарантії) у разі, якщо боржник (принципал) за основним зобов’язанням його не виконає. Тобто коло суб'єктів, які можуть виступати гарантами, законом обмежене.

Згідно із ч. 1 ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»^[1] фінансова установа – юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку.

До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, – інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг;

● це угода, що укладається бенефіціаром (кредитором) та гарантому письмовій формі, змістом якої є обов'язок гаранта сплатити кредитору грошову суму відповіднодоумов гарантії;

· діє протягом строку, на який вона видана (ч. 1 ст. 561 ЦК). Фіксація строку дії гарантії регламентує термін можливої подачі вимоги бенефіціара до гаранта у разі невиконання зобов’язання принципалом. Саме в цей строк бенефіціар повинен звернутися до гаранта з письмовою вимогою про сплату гарантованої суми (ч. 4 ст. 563 ЦК);

· є чинною від дня її видачі, якщо в ній не встановлено інше (ч. 2 ст. 561 ЦК);

· не може бути відкликана гарантом, якщо самою гарантією не встановлено інше (ч. 3 ст. 561 ЦК). Тобто умова про заборону відкликання гарантії гарантом є диспозитивною і дає змогу сторонам зафіксувати в договорі гарантії умови за яких гарант матиме право відкликати гарантію без будь-яких негативних для себе юридичних наслідків;

· має самостійний характер і не залежить від основного зобов’язання (його припинення або недійсності), включаючи і ті випадки, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов’язання (ст. 562 ЦК). Це пояснюється тим, що згідно з п. 2 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність»^[2] надання гарантій є банківською кредитною операцією, тобто формою надання платних послуг, для здійснення якої банк резервує (виводить з обігу) певну грошову суму. Тому незалежно від того, припинене чи не припинене основне зобов’язання, якщо воно не виконане з будь-яких причин принципалом, бенефіціар має право вимагати від гаранта виплати грошової суми, на яку видавалася гарантія (ч. 3 ст. 565 ЦК), а гарант має право, як уже зазначалося, на оплату своїх послуг (ст. 567 ЦК).

Проте слід зазначити, незважаючи на відносну незалежність гарантії від основного зобов’язання, забезпечувати гарантією можна лише дійсне на момент її надання основне зобов’язання, тобто спочатку повинне бути зобов’язання боржника, потім порушення боржником цього зобов’язання, а вже потім відповідальність гаранта і сплата суми гарантії.

· гарант відповідає перед бенефіціаром (кредитором) за порушення зобов’язання принципалом (боржником) в межах грошової суми, на яку було видано гарантію. Розмір суми, яка підлягає сплаті бенефіціару, згідно зі ст. 563 ЦК встановлюється сторонами в договорі і не обмежується законодавчо. Отже, сума сплати за гарантією може бути як меншою, так і більшою, ніж реально завданні порушенням зобов’язання збитки.