Наприкінці XVI — на початку XVII ст. українськими землями прокотилося дві хвилі активного протесту народних мас проти існуючих порядків: перша (1591— 1596 рр.) була порівняно короткою у часі, друга (1625—1638 рр.) тривалішою. Основними причинами першої хвилі народного гніву були посилення кріпосницького та національного гніту (наприклад "артикули" польського короля Генріха Валуа (1573 р.); енергійна експансія шляхти на відносно вільні українські землі, колонізовані "уходниками" та запорожцями; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво. Повстання К. Косинського (1591 — 1593 рр.) — це перший великий селянсько-козацький виступ. Приводом до нього стало захоплення білоцерківським старостою К. Острозьким козацьких земель. Даючи відсіч зухвалому шляхтичеві, загін реєстрових козаків на чолі з К. Косинським у грудні 1591 р. захопив замок і місто Білу Церкву. Цей виступ незабаром переріс у масштабний повстанський рух, який протягом 1592— 1593 рр. охопив Київське, Волинське, Брацлавське воєводства. Успіхи повстанців налякали офіційну владу. Київський воєвода Костянтин Острозький, зібравши численне військо, у серпні 1593 р. завдав поразки козацькому війську у вирішальній битві під П'яткою на Житомирщині. Зібравши двохтисячне військо, повстанці у травні 1593 р. розпочали новий наступ. Під час облоги Черкас К. Косинський загинув, повстанці зазнали поразки. Після першого великого спалаху народної активності 1594 р. розпочинається козацько-селянське повстання під проводом С. Наливайка. У жовтні 1594 р. спалахує анти шляхетське повстання. Коли повстанці, очолювані Наливайком, стали для шляхетської Польщі серйозною загрозою, урядом було прийнято рішення кинути проти селянсько-козацького коронне військо С. Жолкевського. Розуміючи, що протидіяти численному, вишколеному та озброєному польському війську він не зможе, Наливайко з невеликим загоном (понад 1500 чоловік) відступив на Волинь, а звідти через до Білої Церкви. Саме у цьому місті було об'єднано сили трьох козацьких ватажків — С. Наливайка, М Шаули, Г. Лободи. Об'єднане козацько-селянське військо налічувало 5—6 тис. осіб, що дало змогу розгромити передові загони шляхетських військ на чолі з Ружинським, але перед основними силами Жолкевського вони змушені були відступити.
З 1596 до 1625 р. домінувала поміркована течія, найяскравішими постатями якої були гетьмани Самійло Кішка (1600— 1602 рр.) та Петро Конашевич-Сагайдачний (1616—1622 рр.). Цим козацьким ватажкам вдалося досягти значних успіхів: підняти престиж українського козацтва, посилити його вплив та розширити права; перетворити козацтво з тимчасових напівпартизанських формувань на боєздатне регулярне військо; довести чисельність козацького війська до 40 тис; трансформувати козацтво з чисто воєнного у активний воєнно-політичний чинник суспільного життя, здатний вирішувати державні проблеми. На початку 20-х років XVII ст. загострюються стосунки козацтва з польськими властями. Відігравши вирішальну роль у Хотинській війні, в якій Польща отримала перемогу, козацтво зазнало поразки. За умовами миру, укладеного 1621 р., йому заборонялося судноплавство по Дніпру та вихід у Чорне море. Крім того, польський уряд не виплатив зароблених козаками грошей та скоротив реєстр. У відповідь на утиски з боку Польщі козацтво, демонструючи свою незалежність, активізувало втручання у турецько-татарські справи. Частина учасників Хотинської війни, яка змушена була повернутися у шляхетські маєтки, відмовилася від виконання феодальних повинностей. Особливого розмаху ці процеси набули на Київщині, де чимало місцевих жителів самовільно проголосили свою приналежність до козацького стану. Намагаючись взяти під контроль перебіг подій, польська офіційна влада для придушення козацько-селянського руху відправила на Київщину 1625 р. 30-тисячне військо. Найбільша битва між протидіючими сторонами відбулася в урочищі Ведмежі Лози поблизу Курукового озера, але, зазнавши значних втрат, жодна з них не отримала перемоги. Була підписана Куруківська угода, згідно з якою,всі повстанці були амністовані, козацький реєстр зростав від 3 до 6 тис, а щорічна плата реєстровцям збільшувалася до 60 тис. злотих. Після закінчення війни зі Швецією польський уряд 1629 р. значну частину своїх військ розквартирував в Україні, що зумовило новий вибух народного гніву. Основними причинами повстання стали грабунки та розбої польських жовнірів; зростання релігійних утисків; поглиблення протиріч між нереєстровими та реєстровими козаками. У березні 1630 р. козаки, обравши ватажком Тараса Федоровича (Трясила), вирушили з Січі "на волость". Проти повстанців знову було кинуто коронного гетьмана Конецпольського. Зазнавши значних втрат, коронний гетьман змушений був піти на переговори і укласти компромісну угоду, суть якої полягала в збереженні основних вимог Куруківської угоди. Навесні 1638 р. козаки знову активізують свою боротьбу. Спочатку повстання очолює Я. Остряниця, потім — Д. Гуня. Після поразки у бою під с. Жовнин повстанці змушені були капітулювати. На козацьких радах у Києві та Масловому Ставі в Канівському повіті реєстровці під тиском польського уряду визнали ухвалену сеймом "Ординацію Війська Запорозького реєстрового", за якою скасовувалося козацьке самоврядування, число реєстрових козаків обмежувалося до 6 тис. Козаки мали право селитися у трьох староствах — Черкаському, Чигиринському та Корсунському. Замість обраного гетьмана уряд направляв свого комісара. Нереєстрові козаки переходили до стану посполитих. Отже, дві хвилі козацько-селянських повстань, що прокотилися українськими землями наприкінці XVI — на початку XVII ст. закінчилися поразками. Основними причинами невдач були: неорганізованість; недосконале озброєння повстанців; малочисельність лав повсталих; тертя між козацькою старшиною та рядовим козацтвом; неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового козацтва. Однак, незважаючи на поразки, селянсько-козацькі повстання відіграли значну роль в історії українського народу, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, підвищували престиж та авторитет козацтва.
18. Причини, характер і рушійні сили визвольної війни під проводом Б.Хмельницького. Соціально-економічні проблеми, загострення суперечностей, економічні проблеми, закріпачення селянства, релігійний гніт – все це лягло в основу вибуху національних сил. Ця війна стала подією переломного значення. Літописці відображали Хмельницького як найвизначнішу подію українського народу. Одні історики Росії зображали Хмельницького, як об’єднувача Русі, а його дії, як приєднання, об’єднання Малоросії до царської Росії. У 1648 р. український народ повстав проти шляхетського поневолення, за свободу. Почалась війна, яка поклала початок новому періоду в історії українського народу. Народна революція охопила майже всі верстви українського суспільства. У цей час надзвичайно ускладнилася соціально-економічна ситуація в українських землях, що входили до складу Речі Посполитої, Після закінчення виснажливої для Західної Європи 30-літньої війни саме Польща стає одним з головних експортерів хліба. Орієнтація на внутрішній та зовнішній ринок, а не на задоволення власних потреб суттєво вплинула на структуру поміщицьких господарств. Вони активно перетворюються на фільварки (виробництво та переробка сільськогосподарської продукції, засноване на щотижневій панщині та чітко орієнтоване на ринок). В основі цієї трансформації лежали два взаємопов'язані процеси — зміцнення феодальної земельної власності та посилення кріпацтва. Польські та полонізовані українські феодали, намагаючись максимально збільшити свої прибутки, йшли шляхом посилення експлуатації селян. Саме тому помітно зростає панщина, особливо у районах, сполучених із зовнішнім ринком. Наприклад, у Східній Галичині та на Волині вона становила 5—6 днів на тиждень. Водночас невпинно зростали натуральні та грошові податки. Помітно погіршуючи соціальне становище народних мас, фільварково-панщинна система водночас гальмувала розвиток простої капіталістичної кооперації та початкових форм мануфактурного виробництва, заважала вона й формуванню єдиного ринку України. Потерпали українські селяни і від здачі феодалами своїх маєтків у оренду. Лише 1616 р. більша частина українських земель, що належали Польщі, орендувалася єврейськими підприємцями, які нещадно експлуатували селян і виснажували землі. У складній ситуації опинилося і міщанство, особливо у тих містах, які перебували у приватній власності феодалів. Міщанство виконувало повинності та сплачувало податки — чинш (по 20—30 грошів з "диму"), церковну десятину та ін. Хоча на початку XVII ст. більшість міст України користувалися Магдебурзьким правом, це самоврядування постійно обмежувалося.Користуючись правом безмитного вивезення своїх товарів і монополією на виробництво та переробку різних видів продукції, феодальна знать досить успішно конкурувала з жителями міст у торговельно-промисловій сфері. До того ж у політичному та економічному житті міст провідну роль відігравали поляки та інші іноземці, а українські міщани витіснялися, що зумовлювало загрозу "випадання" українців із загальнолюдських цивілізаційних процесів, перетворення їх у перспективі на відсталу "селянську націю".Не задоволене своїм становищем було і заможне реєстрове козацтво, яке являло собою проміжний стан між шляхтою і селянством. Водночас вищі козацькі верстви завжди бажали володіти закріпаченими селянами і мати інші рівні права зі шляхтою. На середину XVII ст авторитет, вплив, активність та слава козацтва зростали, а права дедалі більше обмежувалися. Намагаючись взяти козацтво під контроль, польський уряд після придушення селянсько-козацьких повстань у січні 1638 р. прийняв "ординацію Війська Запорозького реєстрового", яка суттєво обмежила самоврядування реєстровців. Скасовувалася виборність старшини, ліквідовувався козацький суд, на чолі війська замість гетьмана було поставлено польського комісара, а посади полковників обіймала шляхта. Відсутність власної держави, перервана державотворча традиція, масове ополячення української еліти були чіткими симптомами катастрофи, що насувалася. Прогресуюча асиміляція українського народу поступово доходила до тієї межі, за якою він мусив зійти з історичної сцени як самостійний суб'єкт. Намагаючись прискорити хід цього процесу, польська сторона посилила національно-релігійне гноблення. Спираючись на католицизм, польські магнати здійснювали політику національного та культурного поневолення українського народу. Одним з основних інструментів окатоличення в їхніх руках стала уніатська церква, яку активно підтримувала Римська курія. Отже, відсутність власної держави, прогресуюча втрата національної еліти, церковний розкол, наростаюче закріпачення селянства не тільки помітно гальмували у середині XVII ст. суспільний розвиток українського народу, а й робили цілком реальною загрозу втрати його національної самобутності, асиміляції та зникнення з історичної сцени. Зазначені чинники були, так би мовити спонукальними, вони зумовлювали необхідність масового народного виступу саме у цей час. Проте у природі та суспільстві крім факторів, які підштовхують до дії, обов'язково мають існувати ті, що роблять цю дію можливою. Одними з найголовніших чинників, які сприяли активній національно-визвольній боротьбі, були слабкість королівської влади та прогресуюче посилення відцентрових тенденцій у Речі Посполитій. Своєрідним ґрунтом для розгортання та поглиблення цих процесів стало зміцнення крупного феодального землеволодіння. Селянсько-козацькі повстання першої половини XVII ст. сприяли накопиченню воєнного досвіду, зростанню національної самосвідомості українського народу, посиленню єдності козаків та селян у боротьбі за національне визволення, формуванню психологічної готовності боротися до переможного кінця. Важливими причинами, що робили можливим початок козацького повстання, Є посилення та розширення сфери впливу Запорозької Січі, яка того часу була своєрідним зародком української державності, що за певних умов міг стати основою для створення повноцінної держави. Революція характеризується переплетінням національно-визвольних та соціальних спонукальних мотивів. Значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм — православні), оскільки вимоги та мета окремих суспільних сил приховувалися під релігійною оболонкою.