Походження національно-державної символіки України

В ст. 20 Конституції України передбачено, що державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України, Державний Гімн України і тризуб. Під державними сим­волами України слід розуміти закріплені в законодавстві офіційні графічні чи звукові зображення, в яких втілюються національні ідеї, що символізують державність України.

Одне з перших зображень тризуба на нашій території зафік­соване на кам'яній застібці періоду Трипільської культури (IV— ПІ тис. до н.е.), знайденій біля дніпровського острова Шанця. У V ст. до н.е. — IV ст. н.е., цей символ охоче карбували на своїх монетах правителі Боспорського царства. Згодом його сприйня­ли і почали активно використовувати пращури сучасних українців. Археологічні розвідки на Полтавщині та Київщині підтверд­жують, що на землях Центральної України тризуб був відомий як символ влади, знак родових старійшин або племінних вождів ще задовго до Рюриковичів у VI—VIII ст. Перша літописна згадка про тризуб як князівський знак Київської Русі датована X ст. Вона збереглася у болгарсько­му рукописі "Хроніка Манасії" (XIV ст.), де зображені воїни-дружинники Святослава, у руках яких прапори увінчані тризубцем. Згодом князівський знак Рюриковичів у вигляді літери "Ш", тобто тризуба зустрічається на печатках, моне­тах, цеглі, з якої будували тогочасні церкви та ін. Спочатку цей знак не був офіційним гербом, а виступав лише у ролі родового знака князів. Проте з часом він передається у спа­док як символ влади та знак єднання східних слов'ян, тобто набуває статусу герба. У X—XIII ст. зображення тризуба було поширене на великій території — від Криму до Новгорода, від Кавказу до Франції та Швеції, що закономірно, оскільки на цей час припадає пік мо­гутності та. активної міжнародної діяльності Київської Русі, дер­жавним символом якої був саме тризуб. Паралельно процесам посилення використання цього знака в побуті (орнаментах тка­нин, карбуванні, різьбярстві, писанкарстві тощо) та розширений географічних меж його вживання відбулися значні зміни у гра­фічному зображенні тризуба. Суть цих змін полягала в усклад­ненні елементами плетінкової форми, що, на думку фахівців, від­дзеркалювало ускладнення структури давньоруського суспільст­ва. Саме ці графічні зміни і зумовили своєрідність та оригіналь­ність української геральдики. Нині існує понад сорок версій, які пояснюють походження та тлумачать суть тризуба. Залежно від того, що саме автори цих версій кладуть в основу, свого обґрунтування, їх умовно мож­на поділити на три групи — предметну, графічну та філософсь­ку. Різких граней між ними не існує, вони нібито плавно перехо­дять одна в одну, певною мірою символізуючи кроки етносу по сходинках узагальнення: від конкретного предмета — до філо­софської абстракції.. Логічним продовженням предметних гіпотез, що пояснюють походження тризуба, є графічні. Проте, якщо фахівці, що нале­жать до першої групи, бачили у цьому знакові майже тотожне відтворення конкретних рис того чи іншого реально існуючого предмета, то дослідники другої групи — лише спрощене, умовне, стилізоване зображення. Графічні гіпотези пропонують широкий спектр варіантів пояснення походження тризуба. Одні науковці вбачають у цьому символі монограму, тобто сплетіння кількох початкових літер у вигляді вензеля для позначення імені, слова або ж виразу..Авторство цієї монограми приписують не тільки власне українцям, а й візантійцям, скіфам, грекам та ін. Інші дослідники цієї групи пов'язують зображення тризуба з орна­ментом, т0бто візерунком, побудованим на ритмічному чергу­ванні та поєднанні геометричних елементів або стилізованих зоб­ражень живих і неживих предметів. Вважається, що цей орна­мент міг мати візантійське, східне, слов'янське або, ж варязьке походження. Існує ще одна думка: тризуб — це літера "Ш", яка раніше означала цифру 3. Цікаві варіанти розв'язання проблеми походження і суті тризуба пропонуються філософськими гіпотезами, які тракту­ють Цей знак не як дзеркальне чи стилізоване відбиття пред­мета, а як символічне зображення ідеї, поняття або явища. В їхній основі лежить, як правило, абстрактний погляд на світ і - на місце людини в ньому. Представники цієї групи висловлю­ють думки про те, що тризуб Володимира — це символ ідеї державної влади; за іншими версіями — символ влади над трьо­ма світами — небесним, земним і підземним, або ж символ-ключ до розуміння алфавітів земної писемності. Дехто з прихильників цієї філософської течії вважає, що тризуб не що інше як знак "Шу" ("Шукання"), тобто знак нагадування про зако­ни природи з метою підвищення людської активності та від­повідальності за свій розвиток. Найґрунтовніше відповідь на питання про походження та суть тризуба дають гіпотези, що шукають витоки цього знака у триєд­ності та тривимірності світобудови. Весь навколишній світ побу­дований на взаємодії трьох елементів: три типи кварків (елементарних частинок) утворюють атоми та молекули, що в свою чергу лежать в основі усіх фізичних тіл; три кольори — жовтий, черво­ний, синій — взаємодіючи, утворюють весь спектр веселки, бага­тобарвність світу; три напрямки виміру — ширина, довжина, ви­сота — характеризують об'єм і простір світобудови. Отже, навколишньому світові притаманні триєдність, триплановість, тримірність. На цій базі, очевидно, і викристалізувалась абстрактна ідея Трійці, одним із графічних зображень якої і став тризуб. Піз­ніше ця ідея лягла в основу принципового християнського пос­тулату про єдність Бога-Батька, Бога-Сина, Бога-Духа Свято­го. Тому знак Трійці (тризуба) займає одне з перших місць серед абстрактних символів світобудови. Тільки одні вбачають у ньому символічне зображення Вогню, Води і Життя, інші — єдність Мудрості, Знання і Любові або ж Мудрості, Краси і Розуму. Досить оригінальною є версія, відповідно до якої цей знак є символом Життя: тризуб має спільну основу (символ Вакууму-Абсолюту), ліву фігуру (символ позитивного батьківського полюсу), симетричну (дзеркальну) праву фігуру (символ негативного, материнського полюсу) і центральну фігуру (символ "дитяти"). Філософські гіпотези генезису тризуба, що базуються на Ідеї Трійці, слід вважати найбільш продуктивними та обґрунтовани­ми. Через те, що для більшості інших гіпотез каменем спотикан­ня ставала, як правило, давність тризуба як символу і відсутність чіткого тлу­мачення його суті.

13. Утворення Литовсько-руської держави, особливості її внутрішнього устрою. Перервана традиція літописання зумовила низку білих плям в історії польсько-литовської доби. Через це частина істориків період існування Великого князівства Литовського до Люблінсь­кої унії 1569 р. вважає часом існування Литовсько-Руської дер­жави, а решта переконана, що цієї доби йшов процес перетво­рення українських земель на литовську провінцію. Така значна розбіжність поглядів пов'язана з тим, що час перебування укра­їнських земель у складі Великого князівства Литовського мав одну надзвичайно важливу особливість: він складався з неоднакових за тривалістю та змістом періодів, у межах яких домінувала то одна, то інша тенденція.

І."Оксамитове" литовське проникнення (1340—1362 рр.). Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь за часів Міндовга (1230—1263 рр.). Головним об'єктом тоді ста­ли західноруські (білоруські) землі.. Після раптової смерті Юрія II Болеслава на княжому столі Волині закріпився син Гедиміна Любарт, який номінально вважався і галицько-волинським князем. Внаслі­док польсько-угорсько-литовського протистояння у боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Лит­ва — Волинь. Скориставшись у 50-х роках XIV ст. слабкістю Золотої Орди (після смерті хана Джанібека 1357 р. тут розпочинається хвиля міжусобиць, протягом 1359— 1361 рр. у золотоординській столи­ці Сараї змінюється сім ханів, а 1362 р. Орда розпадається на дві частини з кордоном по Волзі), литовці активно починають новий етап проникнення у землі колишньої Київської Русі. Дії литовців на теренах України не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів. Збройне протистояння у боротьбі за українські землі відбувалося переважно між литовцями та інши­ми чужинцями — претендентами на спадщину Київської Русі. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке ви­тісняло золотоординське. Литовська влада була м'якшою, толерант-нішою, ніж татарська. На приєднаних до Литви землях русь­кі князі зберігали свою автономність.

II. "Ослов'янення" литовських правителів (1362—1385 рр.). Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своє­рідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправ­ними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сі­верщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управлін­ня, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів посту­пилася місцем литовській Гедиміновичів. Така ситуація певною мірою нарадувала прихід варягів на Русь, наслідком якого стала асиміляція, розчинення їх у потужному слов'янському етнічному масиві. Оскільки власне литовські етнографіч-ні землі у цей час становили лише десяту частину новоствореної держави, литовські правителі, намагаючись втримати під своїм контролем інкорпо­ровані землі, послідовно дотримувалися правила: "Старого не змінювати, а нового не впроваджувати".

ІІІ Втрата укр. Землями залишків автономії Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівст­вом, Литва отримала наприкінці XIV ст. від ослабленої Польщі пропозицію: шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об'єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація "Великого князівства Литовського до складу Польської дер­жави. За умовами унії Ягайло, одружуючись з Ядвігою, отриму­вав титул короля Польщі й зобов'язувався окатоличити литовців та "навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Коро­ни Польської". Така відверто пропольська політика зумовила швидку поя­ву литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392— 1430 рр.). Підтриманий зброєю литовських феодалів та русь­ких удільних князів, він 1392 р. був визнаний довічним прави­телем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внут­рішню політичну єдність власної держави, максимально цент­ралізувати управління, Вітовт незабаром переходить до лікві­дації південно-західних руських удільних князівств — Волин­ського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського. У цих землях починають управляти великокнязівські намісники. Внас­лідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель. Нова польсько-литовська унія 1413 р. у Городлі стала свід­ченням зростаючої дискримінації православного населення. Від­повідно до цього документа католики могли брати участь у вели­кокняжій раді, участь православних у державному управлінні обмежувалася. IV. Посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром "збирання земель Русі" (1480—1569 рр.). Остаточна втрата українськими землями у складі Литви авто­номних прав у часі збіглася з піднесенням Московського кня­зівства, яке, консолідуючи навколо себе навколишні землі, врешті-решт трансформувалося в єдину централізовану Росій­ську державу. Початок XVI ст. характеризується загостренням московсько-литовського протистояння. Війни та збройні сутички тривали майже безперервно 1500-1503,1507-1508,1512-1522 рр. Під час невщухаючої боротьби російська сторона неухильно намагалася до­вести, що саме цар і є справжнім "государем усієї Русі". За цих обставин під впливом зростаючого соціального гніту, релігійної дискримінації, загрози ополячення та окатоличення в умовах лік­відації залишків автономії в українських землях помітно поши­рюються проросійські настрої. Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укладають Люблінсь­ку унію, утворюється нова держава - Річ Посполита. З цього моменту українські землі опиняються у складі Польщі, де почи­нається якісно новий етап їхнього розвитку.

Отже, перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків. У середині XIV ст. роз­почалося м'яке, "оксамитове", але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Лит­ва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385 р.) українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр москов­сько-литовського протистояння. Після утворення Речі Поспо­литої (1569 р.) вони стають складовою частиною Польщі, що призводить до форсованого ополячення та окатоличення укра­їнського народу.

14.Виникнення і формування українського козацтва. Вперше термін "козак" згадується у Початковій монгольсь­кій хроніці (1240 р.). Пізніше у XVI ст. цей термін зустрічається у словнику половецької мови "Кодекс Ку-манікус" (1303 р.) та в одному додатку до грецького збірника житій святих "Синаксаря". Цікаво, що слово "козак" вживалося для позначення полярних рольових функцій: "страж" і "розбій­ник". Проблема появи та формування козацької верстви й досі є дискусійною. З часом вирішення цієї проблеми стало більш науковим. Поступово викристалізувалася низка версій, що пояснюють походження козацтва: 1. "Хозарська" — ототожнює козаків з давніми народами степу "козарами", або хозарами. 2. "Чорно-клобуцька" — вбачає в них нащадків "чорних кло­буків" — тюркського племені, яке у давньоруські часи жило в пограничному зі Степом Пороссі. 3. "Черкаська" — вважає виникнення козацтва одним з нас­лідків процесу міграції у Подніпров'я черкесів (черкасів), які до того проживали у Тмутаракані. 4. "Татарська" — виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгер-довича та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з міс­цевим населенням утворилася якісно нова верства — козацтво. 5. "Автохтонна" — доводить, що козацтво як спільнота є пря­мим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Ки­ївської Русі, які за литовської доби не зникли, а лише трансфор­мувалися, зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові фор­мування, підпорядковані великому литовському князю. 6. "Болохівська" — пов'язує козаччину з існуванням в дав­ньоруських автономних громадах так званих болохівців, які піс­ля встановлення монгольського іга добровільно прийняли про­текторат Орди і вийшли з-під влади місцевих князів. 7. "Бродницька" — витлумачує генетичний зв'язок козацтва зі слов'янським степовим населенням періоду Київської Русі — "^:бродниками", які жили у пониззі Дунаю. 8. "Уходницька" — пов'язує виникнення козацтва з утворен­ням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних лю­дей, котрі прибували сюди на промисли за рибою, бобрами, сіл­лю, дикими кіньми та іншою здобиччю. 9. "Захисна" — пояснює появу козацтва на південних рубе­жах необхідністю дати організовану відсіч наростаючій татарсь­кій загрозі, 10. "Соціальна" — факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію у нових місцях проживання'.'! На нашу думку, жодна з цих теорій не може самостійно по­яснити всю складність виникнення та формування козацтва, оскільки кожна з них базується на якомусь одному чиннику із економічної, етнічної, воєнної чи соціальної сфер. Водночас біль­шість з них містить раціональні зерна, синтез яких дає можли­вість наблизитися до правильної відповіді. Чин­никами, що робили можливими появу та формування козацт­ва, були: 1. Існування великого масиву вільної землі зі сприятливими для життєдіяльності умовами у порубіжжі між хліборобською та кочовою цивілізаціями. 2. Досвід освоєння південних територій уходниками, добичниками, бродниками та ін. 3.Природне прагнення людей до міграції у пошуках кращо­го, до самозбереження, самоствердження і самореалізації. Необхідність виникнення козацтва зумовлена: 1. Зростанням великого феодального землеволодіння, що роз­почалося з XV ст. і підштовхнуло процес господарського освоєн­ня та колонізації нових земель, 2. Посиленням феодальної експлуатації, прогресуючим зак­ріпаченням, наростанням релігійного та національного гніту. 3. Зростанням зовнішньої загрози, нагальною потребою за­хисту від нападів турків і татар, (Козацтво сформувалося на стику землеробської та кочової цивілізацій, між слов'янським та тюркським етнічними масива­ми, між християнством та магометанством. Перші згадки про козацтво датуються XIII ст., проте як но­ва соціальна верства суспільної ієрархії воно формується вод­ночас зі шляхтою протягом XV— XVI ст. Фактично майже до кінця XVI ст. термін "козацтво" фіксував не соціальний статус, а спосіб життя, рід занять. У 1572 р. король Сигізмунд II Август видав універсал про утворення найманого козацького форму­вання. 300 козаків були прийняті на державну службу, записані у реєстр (список) і отримали правовий статус регулярного вій ська. І хоча ця дія мала на меті розкол козацтва, намагання використати частину його сил в інтересах польської держави, все ж вона поклала початок двом важливим суспільним проце­сам: а) утворенню реєстрових збройних формувань; б) легітимізації козацького стану — юридичному визнанню прав, приві­леїв та обов'язків козацтва як соціальної верстви. Утворений Сигізмундом II Августом загін незабаром був роз­формований. Лише 1578 р. уряд Речі Посполитої у зв'язку з по­разкою в Лівонській війні та активізацією низового козацтва був змушений повернутися до ідеї відновлення реєстрових форму­вань. Король Стефан Баторій вписав до реєстру 500 козаків, які за свою службу звільнялися від податків, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалеж­ність від місцевої влади, судовий імунітет. Основними завдання­ми реєстровців були охорона кордонів та контроль за нереєстро­вими козаками. З часом кількість реєстрових козаків зростала: 1590 р. їх на­лічувалося 1 тис. осіб, 1625 р. — 6 тис., а 1631 р. — вже 8 тис. Організаційно реєстрове (городове) козацтво 1625 р. складалося з шести полків — Білоцерківського, Канівського, Черкаського, Корсунського, Переяславського, Чигиринського. Серйозним уда­ром по реєстровцям і по всій козацькій верстві була "Ординація війська Запорозького реєстрового" (1638 р.), яка зменшила кіль­кість реєстрового війська і обмежила привілеї та права козацтва. На початку XVII ст. козацтво як соціальна верства не було однорідним: реєстрове (городове) козацтво — заможні, привіле­йовані козаки, які перебували на державній службі у Речі Поспо­литій; запорозьке (низове) козацтво — козаки, які проживали у пониззі Дніпра в межах військово-політичної організації Запо­розька Січ; нереєстрове козацтво, яке виникло внаслідок само­вільного "покозачення" і не маючи офіційно визнаного статусу вело козацький спосіб життя та проживало у прикордонних ра­йонах. Проте, незважаючи на неоднорідність, козацтво вже мало свою соціальну нішу, власне місце у становій ієрархії Речі Пос­политої.