Особливості права Європейського Співтовариства

Питання 1

Право ЄС

Право Європейського Союзу (EU law; European Union law) - унікальний правовий феномен, що склався в ході розвитку європейської інтеграції в рамках Європейських співтовариств і Європейського Союзу, результат реалізації наднаціональної компетенції інститутів Європейського Союзу. Правом Європейського союзу є специфічний правопорядок, правова система, що склалася на стику міжнародного права і внутрішньодержавного права держав-членів Європейського Союзу, володіє самостійними джерелами і принципами. Автономність Права Європейського Союзу підтверджена рядом вирішень Європейського Суду.

Термін «право Європейського Союзу» увійшов до вживання з початку 1990-х рр. з появою Європейського Союзу, до цього правовий масив, що склався, позначався як «право Європейських співтовариств», «право Європейського співтовариства», хоча останні поняття не рівнозначні поняттю «Право Європейського Союзу». Деякі учені розглядають поняття «Право Європейського Союзу» як синонім ширшого поняття «Європейське право», використовуваний у вузькому змісті.

Центральною ланкою, ядром права Європейського Союзу і права Європейських співтовариств є право Європейського Співтовариства (право ЄС). Стрижнем же, конструкцією права ЄС, що несе, є принципи права ЄС - вихідні положення найбільш спільного характеру, що визначають сенс, вміст, реалізацію і розвиток всіх останніх норм права ЄС.

Принципи права ЄС розділяються на функціональні і загальні. До функціональних принципів відносяться принцип верховенства права ЄС і принцип прямої дії права ЄС. Принцип верховенства права ЄС означає пріоритет норм права ЄС над нормами національного законодавства держав-членів, норми національного права держав-членів не повинні суперечити нормам права ЄС. Принцип прямої дії права ЄС означає безпосереднє застосування права ЄС на території держав-членів, дія норм права Співтовариства без якої-небудь трансформації в правопорядок держави-члена. Дані принципи були вироблені практикою Суду шляхом тлумачення установчих документів організації. До загальних принципів права ЄС належать принцип охорони прав і свобод особистості, принцип правової визначеності, принцип пропорційності, принцип недискримінації, принцип субсидіарності, а також низка процесуальних принципів.

Право Європейського Союзу володіє оригінальною системою джерел. Форми (джерела) права Європейського Союзу утворюють цілісну систему джерел з властивою для такої системи ієрархією актів. Система джерел права Європейського Союзу включає дві групи актів - акти первинного права і акти вторинного права (Рис. 6.1.):

Рис. 6.1. Види джререл права ЕС

До актів первинного права відносяться всі засновницькі договори Європейського Союзу. По своїй юридичній природі акти первинного права є міжнародними договорами. Норми актів первинного права володіють вищою юридичною силою по відношенню до всіх інших норм Європейського Союзу, що містяться в актах вторинного права.

Особливістю Європейського Союзу є те, що в його основі лежать декілька міжнародних договорів установчого характеру. В першу чергу це Паризький договір про заснування Європейського об'єднання вугілля і сталі (ECSC) 1951 р., Римський договір, що засновував Європейське Співтовариство 1957 р., Римський договір, що засновував Евратом 1957 р.,, Маастріхтський договір про Європейський Союз 1992 р., так звані «засновницькі договори у вузькому сенсі». Дані договори носять «конституюючий» характер для Європейського Союзу. До «засновницьких договорів в широкому сенсі» зазвичай відносять всі перераховані вище акти, а також міжнародні договори, що змінюють і доповнюють їх: Брюссельський договір, що засновував єдину Раду і єдину Комісію європейських співтовариств (Договір про злиття) 1965 р., Бюджетний договір 1970 р., Бюджетний договір 1975 р., Єдиний європейський акт 1986 р., Амстердамський договір про зміну Договору про Європейський Союз, договорів, що засновували європейські співтовариства, і низки пов'язаних з ними актів 1997 р. На Конференції держав-членів, що завершилася 11 грудня 2000 р. в Ніцці, були схвалені чергові зміни в засновницькі договори Союзу (Ніццський договір). Ці зміни були остаточно оформлені 14 лютого 2001 р.

До актів вторинного права відносяться акти, що видаються інститутами Союзу, а також всі інші акти, що приймаються на основі засновницьких договорів. У визначенні джерел вторинного права ми спостерігаємо зіткнення підходів до розуміння джерел в континентальній і англо-саксонській правових сім'ях (визнання як джерела юрисдикційних актів), а також вплив концепції джерел в міжнародному праві.

Вторинне право Європейського Союзу має своїми джерелами різні категорії правотворчих форм. Перша категорія актів вторинного права - це нормативні акти, до них відносяться регламенти, директиви, рамкові рішення, спільні вирішення ECSC, рекомендації ECSC. Друга категорія - це індивідуальні акти, до них відносяться рішення (окрім спільних вирішень ECSC). Третя категорія - це рекомендаційні акти, до яких відносяться рекомендації (окрім рекомендацій ECSC) і висновки. Наступною категорією актів вторинного права є акти про координацію Спільної зовнішньої політики і політики безпеки, а також Співпраці поліцій і судових органів в кримінально-правовій сфері. До даної категорії актів відносяться принципи і спільні орієнтири, спільна позиція, спільна акція, спільна стратегія. Окрему категорію актів складають юрисдикційні акти - вирішення Суду. До джерел вторинного права відносяться акти sui generis - «неофіційні» форми права, не передбачені засновницькими договорами акти, що видаються органами Союзу (зазвичай виражаються, як вирішення конкретного органу або резолюція). Останню категорію джерел вторинного права можна позначити як міжнародні акти, в неї входять рішення і акти представників держав-членів, конвенції між державами-членами, увязнені на основі засновницьких договорів, міжнародні договори Європейського Союзу.

Своєрідність Європейського Союзу зумовлює і структурні особливості права Європейського Союзу. Структуру права Європейського Союзу складають декілька взаємозв'язаних елементів. Елементами даної структури є засновницькі договори Європейського Союзу, положення про права і основні свободи людини, а також право Європейських співтовариств.

У праві Європейського Союзу сьогодні спостерігаються тенденції кодифікування і вдосконалення (Enforcement). Лаакенськая декларація 2001 р., прийнята на саміті глав держав/урядів держав-членів в рамках Європейської Ради підкреслює необхідність реформи джерел первинного і вторинного права Європейського Союзу, спрощення правових форм і створення на основі засновницьких договорів Європейського Союзу і Хартії Європейського Союзу про основні права 2000 р. повноцінної Конституції Європейського Союзу.

 

 

Особливості права Європейського Співтовариства

У рамках Співтовариств були створені особливі юридичні механізми, що суттєво полегшують реалізацію права Співтовариства. Стаття 10 Договору про Європейське співто­вариство встановлює: «Держави-члени зобов'язані вжива­ти всі необхідні заходи, як загальні, так і конкретні, щоб забезпечити виконання зобов'язань, що випливають із цьо­го договору або з діяльності інститутів Співтовариства. Вони повинні полегшувати досягнення завдань Співтовариства. Вони повинні утримуватися від будь-якого заходу, що може зашкодити досягненню цілей цього договору». Ця стаття стала правовою підставою для розробки Судом Співтова­риств двох важливих принципів, що визначають зобов'я­зання держав-членів із реалізації права Співтовариства, — співробітництва й ефективності.

Відповідно до принципу співробітництва (солідарності) зобов'язання, зазначені у ст. 10, є обов'язковими для дер-жав-членів незалежно від їхньої інституційної та консти­туційної структури, а також для всіх гілок влади. Той факт, що виконавча влада представляє країну в інститутах Співто­вариства, не звільняє органи законодавчої та судової влади від зобов'язань поважати та виконувати норми права Співтовариства, навіть якщо за чинною конституцією вони є незалежними та верховними органами. Цей принцип був використаний Судом Європейських співтовариств, щоб за­кріпити обов'язок національних судів забезпечувати юри­дичний захист прав приватних осіб, набутих ними на підставі норм права Співтовариства, що мають пряму дію. Стаття 10 Римського договору була розтлумачена Судом як така, що закріплює принцип ефективності, оскільки накла­дає обов'язок на держав-членів робити все можливе для до­сягнення цілей права Співтовариства. Цей принцип був ви­користаний для розширення кола норм права Співтовари­ства, на які приватні особи мають право посилатися в національних судах як на юридичну підставу своїх прав.

Через те що реалізація права Співтовариства залежить від національних органів влади, необхідно було врегулювати питання про порядок дії його норм у правопорядках держав-членів. Установчі договори не містять відповідних положень. Проблема була вирішена Судом Співтовариств, що своїми рішеннями встановив принципи верховенства та прямої дії права Співтовариств у національних правопорядках.

Принцип верховенства (пріоритету) права Співтовари­ства вперше був проголошений Судом Співтовариств у 1963 р. при вирішенні справи VanGendenLoos. Незабаром у рішенні у справі Costav. ENELСуд постановив, що за будь-яких умов національне право не може мати пріоритету пе­ред правом Співтовариства, бо «в іншому разі все право Співтовариства не мало б сенсу».

Зміст принципу полягає в тому, що будь-яка норма пра­ва Співтовариства, незалежно від того, міститься вона в ус­тановчому договорі чи в нормативних актах інститутів ЄС, має вищу юридичну силу щодо будь-якої норми національ­ного права, незалежно від того, закріплена вона в консти­туції чи іншому нормативному акті. При цьому норматив­ний акт Співтовариства може бути скасований лише Співто­вариством, але не державою-членом, а національні суди не мають права застосовувати національне право, що супере­чить праву Співтовариства. З іншого боку, ні Суд Співтова­риств, ні будь-який інший орган ЄС не мають права скасу­вати національний нормативний акт — це виключна ком­петенція держави-члена.

Цей принцип був неоднозначно сприйнятий державами-членами, особливо їхніми судовими органами. Загалом не було проблем у держав, у яких міжнародне право застосо­вується на основі моністичного підходу: будь-яка норма права Співтовариства, як і будь-яка юридично обов'язкова для такої держави норма міжнародного права, завжди має пріоритет перед національним правом. До таких держав належать Австрія, Бельгія, Іспанія, Люксембург, Нідерлан­ди. Виняток становила Франція, Державна рада якої три­валий час не визнавала верховенства права Співтовариства щодо французького права.

Більш невизначеною була ситуація у країнах із дуалі­стичним підходом до міжнародного права, який вимагає обов'язкової зміни національного законодавства відповід­но до взятих державою міжнародних зобов'язань. Консти­туційні або верховні суди цих держав зробили застережен­ня про своє право здійснювати остаточний контроль за дот­риманням права ЄС у національних правопорядках. Проте на сьогодні такі застереження мають скоріше теоретичний характер, серйозних практичних проблем із наданням пріо­ритету праву Співтовариства не існує. Утім періодично конфлікт відроджується, коли судовий орган певної держа-ви-члена формально визнає відповідність праву ЄС норм на­ціонального законодавства, які насправді йому суперечать.

Принцип прямої дії права Співтовариства був сформу­льований Судом Співтовариств у низці справ, починаючи з рішення у справі VanGendenLoos. Він полягає в тому, що права приватних осіб, встановлені нормами права Співто­вариства, що мають пряму дію, можуть захищатися цими особами шляхом подання позовів до національних судів.

Яка саме правова норма має пряму дію, встановлюється Судом при розгляді конкретної справи. На підставі практи­ки визнання Судом прямої дії за правовою нормою можна стверджувати, що критеріями Суду є чіткість норми (така, щоб з неї можна було вивести конкретне недвозначне зобо­в'язання) та її безумовність (застосування такої норми не залежить від її імплементації чи тлумачення державними органами держав-членів або інститутами ЄС).

 

Європейське право

- 1) У широкому розумінні — сукупність правових норм, що містяться в актах практично всіх європ. міжнар. організацій. У цьому значенні Є. п. фактично є регіон, міжнародним правом. 2) У вузькому розумінні — сукупність правових норм, які містяться в актах Європейського Союзу та Європейських співтовариств (Європейського об'єднання вугілля і сталі, Європейського економічного співтовариства, Європейського товариства по атомній енергії). У цьому значенні Є. п., на думку фахівців, уже помітно відійшло від класич. міжнар. права і формується як автономний, новий і специф. правовий феномен. Історія розвитку Є. п. починається з утворення Ради Європи (1949) і трьох європ. співтовариств — Європ. об'єднання вугілля і сталі (1951), Європ. екон. співтовариства («Спільного ринку», 1957), перейменованого пізніше у Європ. співтовариство, і Європ. товариства по атомній енергії (1957). Етапною подією на цьому шляху стала трансформація співтовариств 1992 у Європейський Союз на основі Договору про Європейський Союз (див. Маастрихтський договір 1992) та реформування цього Союзу 1997 відповідно до Амстердамського договору про зміни Договору про Європейський Союз, договорів, що стосувалися заснування європ. співтовариств, та ряду пов'язаних з ними актів. Свій внесок у розвиток Є. п. зробили також ін. численні європ. міжнар. організації. Сьогодні Є. п. є важливим інструментом забезпечення інтеграц. процесів у Європі. Очевидно, що його роль зростатиме з огляду на перспективи розширення кількості членів Європ. Союзу і посилення його впливу на європ. справи. Воно має свій предмет і метод правового регулювання. Стосовно предмета найбільш розгалуженим є масив норм, якими регулюються екон. відносини на континенті (торгівля, банк, та інвестиц. операції тощо). Актами відповідних європ. організацій регламентуються також відносини у питаннях прав і свобод людини, громадянства, соціальної політики, екології, правосуддя, боротьби зі злочинністю тощо. Як комплексна галузь Є. п. інтегрує норми різних галузей права: публічного і приватного, традиційних і нових. Це ж стосується і методів правового регулювання. Є. п. генетично пов'язане з міжнар. і нац. правом. Останні справляють відповідний вплив на розвиток Є. п. і навпаки.

Разом з тим варто зазначити, що у правовій системі Європ. Союзу і європ. співтовариств з багатьох питань діє принцип пріоритету Є. п. стосовно нац. права держав-членів. Відповідно до цього держава-член не повинна ухвалювати правові акти, які не узгоджуються з правом співтовариства. Це обґрунтовується вимогами розподілу праці між співтовариствами, з одного боку, і державами-членами — з іншого, а також потребами європ. інтеграції.

Вказаний принцип є також однією з ознак, за якою відбувається розмежування між міжнар. правом і правом європ. співтовариств. Якщо в міжнар. праві вихідним принципом є суверенітет д-ви, то в Є. п. — пріоритет інтересів співтовариств. У межах цих співтовариств положення міжнар. права дедалі більше заміщуються їх власним правом і авт. правопорядком. Заг. принципи міжнар. права тут діють переважно тоді, коли є прогалини у праві європ. співтовариств. Специфіка взаємовідносин Є. п. з міжнар. і нац. правом позначилася і на особливостях джерел Є. п. Ці джерела стосовно права європ. співтовариств поділяються на дві групи — первинне право і вторинне право. Така класифікація широко підтримується фахівцями, її дотримується у своїй діяльності Суд європейських співтовариств. Первинне право — це насамперед установчі договори, які відіграють роль осн. законів («конституцій»). До джерел цього права, зокрема, належить Договір про Європ. об'єднання вугілля і сталі (1951), два Римські договори 1957 про Європ. екон. співтовариство і про Європ. товариство по атомній енергії, Маастрихт, договір 1992, Єдиний європейський акт 1986 тощо. Складовими елементами первин, праває, крім того, ін. важливі договори (акти), а також правові звичаї і традиції, які досить часто знаходять своє відображення у заявах, деклараціях, програмах співтовариств.

Вторинне право — це правові акти, що ухвалюються органами співтовариств у порядку реалізації і конкретизації актів первин, права. Акти вторин. права не повинні суперечити актам первин, права. Масив актів вторин. права значно більший за масив первин, права. До актів вторин. права, зокрема, належать регламенти, директиви, рішення, рекомендації, висновки тощо. Вони є складовою частиною заг. ієрархічної системи Є. п., що перебуває на стадії галузевого формування.

Є. п. є не тільки галуззю права, а й наук, та навч. дисципліною. Наука Є. п. вивчає історію розвитку цього права, його структуру і внутр. закономірності функціонування, шляхи підвищення ефективності, перспективи розвитку тощо. В Україні відповідні дослідження стосуються гол. чин. питань трансформації та імплементації норм Є. п. у нац. зак-во. Як навч. дисципліна Є. п. вивчається у багатьох ун-тах Європи.

Літ.: Крылова И. С. Европ.парламент (Правовой статус). М., 1987; Евратом: правовые проблемы. М., 1992; Топорнин Б. Н. Европ.сообщества: право и институты. М., 1992; Його ж. Европ.право. М., 1998.

Ю. С. Шемшученко.

Питання 2