2017-12-16
196
У добу середньовіччя в Зх.Європі господарське життя переживає процес аграризації, причому на значно нижчому рівні, ніж це було в античні часи. Це був тривалий процес, примітивна аграрна економіка досить довго панувала на теренах Європи, але риси її поступово змінювалися, еволюціонували. В історії еволюції аграрної економіки Зх.Європи можна виділити 2 етапи, які мали свої характерні риси, - перший (5-11ст.) і другий (11-15ст.)
Перший етап господарського розвитку Зх.Європи характеризується повним пануваня натурального господарства. Землі Європи були мало залюдненими, а населення займалося в основному землеробством. Умови цієї праці були надзвичано важкими, землеробство в основному носило підсічно-вогневий характер. З’являлися більш досконалі знаряддя праці, які давал змогу ефективніше обробляти грунт, особливо з появою плуга (на пд.) та сохи (на пн.).
Добре відомими культурами цього періоду були зернові, найбільшого посилення набули полба, ячмінь, просо. Умови життя землеробів були надзвичайно важкими.
У Європі, починаючи з 5-6 ст., неухильно йшов процес формування суспільно-економічних структур, які дістали назву «феодалізм». Феодалізм мав певну ієрархічну структуру суспільних класів, що відповідала певній ієрархії земель, які могли бути як вільними, так і залежними, а відносини між об’єктами власності були лише виразо відносин, що панували між людьми. Це була так звана структруа васалітету, тобто система «сюзерен-вазал». Іноді васал отримував від сюзерена разом із землею так звані імунітети, тобто звільнення від втручання королівських посадових осіб у справи земельної аристократії.
Землевласники-феодали мали на землю монопольне право, тобто володіти землею мали право лише представники вищих станів (церква, дворяни), що й визначало в умовах аграрної економіки їх панівне становище.
Відбувалося формування землеволодіння, зокрема такої форми, як аллод. Основною формою землеволодіння також є общинна (або громадська).
Формування великої земельної власності у вигляді аллоду відбуваєжться як через руйнування общини і поглинання селянських наділів за рахунок так званих комендацій, так і королівських пожалувань.
Великим землевласником була католицька церква. Католицькі церковні установи, зазвичай монастирі, передавали землю на умовах прекарію, тобто зобов’язання за користування землею нести певні повинності.
Головною формоб землеволодіння в цей період стає бенефіцій, адже надання землі у повну власність (у вигляді аллоду) значно послаблювало королівську владу і створювало прошарок землевласників, які вже відмовлялися служити.
З часом (9-10ст.) виникає спадкова форма умовного феодального землеволодіння- феод, що також передбачала несення служби, але й земля, й посада передавалася у спадок. Протягом цього часу панівною формою стає теза «немає землі без сеньйора».
Другий етап розвитку господарської системи середньовіччя припадає на 11-15 ст. і його характеризує значний прогрес у господарському житті Європи. Цей прогрем проявляється передусім у розширенні землеробства «ушир», коли до господарських процесів починають залучати землі, досі незаймані, вкриті лісами або болотами. Ці процеси були найтісніше пов’язані з певними десографічними зрушенями, адже начелення Європи протягом вказаного періоду збільшилося майже вдвічі.
З огляду на недостатню забезпеченість селянства зеслею стає зрозумілим, що від збільшення ріллі безпосередньо залежав рівень життя більшості європейського селянства. Ці процеси прискорювалися і розвитком міского ремесла, адже більшість своїх потреб у продуктах харчування та сировині ремісники забезпечували шляхом купівлі-продажу.
Зростання потреби в с\г продукції зумовило й кардиналдьні зміни в системі землеробства. Тодішня перелогова система, що прийшла на зміну підсічній, не моглда забзпечити задоволення цих потреб, адже для неї бракувало вільних земель. За цих умов дедалі більшого поширення набирає трипільна система, яка надовго, в жеяких країнах до кінця 19 ст., стала основю європейського землеробства. Трипільна система передбачала поділ ріллі на 3 ділянки: на одній сіяли озимі, на другій – ярові культури, а ретю залишали «під паром». Змінився склад зернових, на зміну полбі приходить пшениця, істотне місце займеє жито, а поширення кінського тягла сприяло зростанню посівів вівса. Спостерігаєтья і зростання врожайності, що зумовлювалось як сівозмінами, так і поширенням посівів бобових, які збагачували грунти азотом та сприяли підвищенню їх родючості. В цей же час починають угноювати паровий клин, вносити у землю також мергель і торф. Завдяки всьому цьому урожайність зросла у 2-2,5 рази.
Відбувається певна модернізація структури с\г виробництва, яка виявляється також у порайонній його спеціалізації.
Якісні зміни відбуваються й у технічній оснащенності с\г виробництва. Значного поширення набуває вдосконалене (верхньобійне) водяне колесо.
Усі ці зміни зачіпали насамперед селянське господарство, збільшувала зайнятість селянина на власному наділі та негативно впливали на ефективність його праці у панському господарстві.
Зростання «престижного» спожування потребувало грошей, а не натуральної та вібробіткової ренти. Тож остання поступово витісняється рентою грошовою, відбувається процес так званої комутації ренти.
Отже, на другому етапі існування господарської системі суспільств Зх. цивілізації середньовіччя в її с\г секторі відбуваються суттєві зміни: зникає натуральне господарство панських маєтків, сеолянські господарства дедалі більшу частку власної продукції виробляють на продаж. Поглиблюється спеціалізація цих господарств та територіальний поділ праці. Створюються передумови генези ринкової системи господарства. Зникають відносини особистої залежності, на зміни їм приходять залежності поземельної. З трьох форм феодальної ренти залишається лише грошова.
