Дайте характеристику основним формам феодального землеволодіння в Західній Європі та українських землях

У Західній Європі землевласники-феодали мали на землю монопольне право, яке й визначало в умовах аграрної економіки їх панівне становище. Зростання великої земельної власності, джерелом якої були не лише «пожалування», а й прямі захоплення общинних земель, відбувається швидкими темпами.

Форми землеволо­діння та соціальну структуру можна уявити за «Салічною правдою» одним з най­давніших зведень звичаєвого права та пам'яткою не лише право­вої, а й економічної думки середньовіч. Формування великої земельної власності у вигляді аллоду відбувається шляхом як руйнування общини і поглинання селянських наділів за рахунок так званих комендацій так і королівських пожалувань. Великим землевласником у державі франків була католицька церква. католицькі церковні установи, найчастіше монастирі, пе­редавали землю на умовах прекарію, тобто зобов'язання за кори­стування землею виконувати певні повинності. Прекарії могли бути кількох видів: пожалуваний, повернений, з винагородою. Головною формою землеволодіння в цей період стає бенефі­цій, адже надання землі у повну власність (у вигляді аллоду) значно послаблювали королівську владу і створювали прошарок землевласників, які вже відмовлялися служити. З часом (IX—X ст.) виникає спадкова форма умовного феодального зем­леволодіння — феод, що також передбачала несен­ня служби, але й земля, й посада передавалися у спадок. Відповідно й селянин ставав утримувачем землі отри­мував від феодала земельний наділ де розміщувалися селянська садиба, рілля та інші господарські угід­дя, з яких він і отримував необхідний для утримання власної ро­дини продукт. За це користування він ніс певні по­винності. Власне, повинності були результатом економічної поземельної залежності селян од земельних власників, користуючись якою, останні вилучали в селян надлишковий продукт їхніх госпо­дарств.

Феодальні відносини у Київській Русі ще не були визначальними і ще тривалий час зберігалася міцна патріархальна сусідська громада (община), що можна пояснити багатьма причинами, зокрема й наявністю вільних земель, куди мали можливість перейти селяни. З розвитком феодального землеволодіння виникає та набирає поширення така його форма як вотчина — спадкова феодальна власність на землю, яка виникає в результаті жалування князем землі боярам і визначалася як безумовне володіння землею за необмеженого розпорядження нею, про що дає уявлення «Руська правда» в цілій низці статей. Вотчина могла бути як боярською, так і княжою або церковною. Її центром був «княж двір», тобто князівське житла та житло його слуг, житла безпосередніх виробників, які своєю працею обслуговують вотчину – рядовичів, смердів, холопів, а також різноманітні господарські будівлі. На чолі княжої вотчини стояв представник князя – боярин-огніщанин. Князь у своїй вотчині виступає як феодал-землевласник, що має певні права відносно залежного населення. Пізніше, під час перебування українських земель під владою Литви і Польщі, форми організації господарства зберігаються. Крім вотчини, які можна було передавати у спадок, князівські та боярські вільні слуги отримували за службу або за умови несення відповідної служби землі, що були умовною власністю і називалися «держава».