Поняття і структура аргументації

Тема VIII: Логічні підстави аргументації

§1. Поняття і структура аргументації. §2. Види аргументації. §3. Правила і помилки, пов'язані з аргументацією

 

Поняття і структура аргументації

Проблема аргументації є важливою проблемою не тільки сучасної логіки, а й логіки традиційної. Появу даної проблеми пов'язують із діяльністю засновника логіки – Аристотеля. Аналіз логічного доробку Аристотеля з точки зору проблематики теорії аргументації дає підстави стверджувати, що Стагирит поняття "аргументація" (в його трактуванні "доказ") ототожнює з поняттям "міркування". Причому міркування як спосіб аргументації в Аристотеля розглядається як з погляду дедукції (різноманітні види силогізмів: наукові (доказові), діалектичні, еристичні, софістичні), так і з погляду індукції (наведення). Перевагу Аристотель віддає науковому силогізму, або доведенню.

Однак Аристотель чітко усвідомлював, що сфера застосовування доведень є обмеженою і тому більш-менш детально намагався розробити інші види та способи побудови різноманітних доказів, які люди застосовують не в галузі науки, а в сфері свого повсякденного життя. Він приділяє значну увагу помилкам і хитрощам, які можуть мати місце у подібних аргументаціях. Особливу увагу цій проблемі Аристотель приділив у роботі "Про софістичні спростування". У цьому аспекті доробок грецького філософа можна вважати передумовою виникнення неформального підходу до аргументації.

У добу Середньовіччя серед схоластів існували певні непорозуміння щодо статусу логіки, однак її аргументативний характер ніхто не заперечував. Причому аргументація в схоластичній логіці, як і в логіці Аристотеля, розглядалася приблизно однаково. Вона, як правило, зводилася до міркування. Особливу перевагу схоласти віддавали дедуктивним міркуванням, насамперед різноманітним варіантам категоричного силогізму. Для аргументації схоласти частіше за все застосовували три фігури: (1) середній термін - суб'єкт більшого засновку і предикат меншого; (2) середній термін - предикат як більшого, так і меншого засновку; (3) середній термін - суб'єкт як більшого, так і меншого засновку. Особлива увага приділялася операції редукції одних силогізмів до інших. Саме це було підставою дедуктивної аргументації в схоластичній логіці.

Логічні концепції періоду Відродження орієнтувалися на реальні процеси аргументації, які мали місце у публічному дискурсі. Логіка як наука за цих часів перетворюється на риторичну логіку, а проблема теорії аргументації стає одним з основних напрямів розвитку логічного знання. Так, Р.Агрікола і П.Рамус визначали логіку як мистецтво міркувати, обговорювати, обмінюватися думками в процесі суперечки. На їх думку, діалектика (так за тих часів називали логіку) є мистецтвом добре сперечатися.

Гуманістична логіка відрізняється від логіки схоластичної. Однак основна різниця полягає не в предметі логіки як науки, а в цілях, які перед собою ставили схоласти та гуманісти. Предмет обох логік залишається тим самим. Це способи, схеми міркувань людей. Тільки у випадку схоластичної логіки йдеться про міркування, які могли бути застосовані у теологічних суперечках, а у випадку логіки гуманістів основна увага приділяється міркуванням здорового глузду, тобто реальним міркуванням людей у повсякденних процесах комунікації. Таку орієнтацію гуманістичної логіки можна вважати передумовою виникнення неформального підходу в сучасній логіці до аналізу аргументативних процесів.

Доба Нового часу суттєво відрізняється від попередніх епох. Якщо основним питанням у Середньовіччі було питання про співвідношення розуму та віри, в епоху Відродження - гуманістична проблематика, то в Новий час на перший план висувається проблема створення універсального методу пізнання. У зв'язку з цим аргументативна проблематика відсувається на другий план, однак не можна говорити, що вона зовсім не розглядається.

Так, хоча основна увага у творах Ф.Бекона приділяється аналізу методів відкриття, він не залишає поза увагою й аргументативні питання. У нього аргументація переважно виступає як доведення, яке може бути побудоване як шляхом дедукції, так і шляхом індукції, залежно від того, який предмет досліджується. Знаходження доведень, за Ф.Беконом, не є власне відкриттям. Відкриття – це знаходження невідомого, а у випадку доведення ми маємо справу з тим, що вже відоме. Однак не слід зменшувати його значущість, бо, як зазначав Ф.Бекон, "полювати на якого-небудь звіра і зловити його у рівній мірі можна і коли ми полюємо у дикому лісі, і коли – за огорожею парку".

Аналізуючи доробок Г.Лейбніца, можна зазначити, що його вчення про "універсальну штучну мову" можна вважати передумовою виникнення формального підходу до аналізу аргументації. Хоча детальний розгляд його доробку показує, що Лейбніц не був суворим формалістом, він висловлював також думки, які можна віднести до неформального бачення логічного знання. У його творах можна знайти звернення і до "людини, яка говорить", і до її переконань, і до "звичайного життя та повсякденної практики", і до "аргументації", тобто звернення до понять, які притаманні проблемному полю неформального підходу до аргументації.

У відомій праці логіків Нового часу А.Арно і П.Ніколя "Логіка Пор-Рояля" аргументація виступає не просто міркуванням, а способом переконання себе або іншої людини в істинності або слушності певного положення, твердження. Таке переконання, на думку Арно і Ніколя, може ґрунтуватися на двох підставах: розумі або вірі. У першому випадку аргументація повинна будуватися у вигляді доведення, за допомогою якого у "Логіці Пор-Рояля" обґрунтовується наукове знання. У другому випадку аргументація будується у вигляді індуктивного міркування, її основою можуть бути посилання на авторитети. У цьому випадку обґрунтовується вже певна думка людини. Таке обґрунтування може здійснюватися з помилками, які мають неформальний характер. Таким чином, розглядаючи логічні концепції Нового часу, можна констатувати той факт, що в них наявні як формальні, так і неформальні принципи розгляду аргументативних процесів.

У логічній концепції видатного представника німецької класичної філософії І.Канта логіка – це наука про необхідні закони розсудку і розуму або про одну лише форму мислення взагалі. Вона є основою всіх інших наук, їх пропедевтикою. Формальна логіка не може бути органоном, методом пізнання, однак, як канон усіх наук, загальне мистецтво розуму, основна мета якого полягає в тому, щоб надавати пізнанню взагалі форму, що відповідає розсудку, має сенс. Говорячи про логіку як канон, Кант розглядає її як певний метод обґрунтування, метод аргументації. Він намагається розрізнити два види аргументації: логічну і практичну. Логічна аргументація базується на доведенні, яке будується на підставі дотримання правил та законів формальної логіки. Практична ж аргументація спирається на неформальні критерії.

Формальна логіка XX ст. насамперед асоціюється з образом теоретичної, а не практичної дисципліни. Такий образ, як відомо, склався під впливом праць відомого логіка Г.Фреге, який наприкінці XIX ст. вів боротьбу з психологізмом у логіці. Його головною метою було створення мови "чистого" мислення. Далі цей образ уточнився завдяки роботам Б.Рассела, А.Уайтхеда, Д.Гільберта, В.Аккермана, А.Тарського та інших дослідників теоретичної логіки XX ст. Таке розуміння логіки фактично зводило все логічне знання до символічної логіки. Саме програма формалізму в багатьох рисах визначила "формалізоване" бачення формальної логіки у XX ст. Програми логіцизму і формалізму створили формалістський образ логіки як науки. До того ж такий образ фактично став домінуючим і єдиним у логічній літературі на багато років. У результаті логіку як таку почали ототожнювати з образом цілком теоретичної наукової дисципліни, достатньо далекої від реальної життєдіяльності пересічних людей. Головним методом такої логіки став формальний метод, який полягає в тому, що логічну форму міркувань виражають за допомогою формалізованої мови.

Виходячи з цього, логіки досліджують уже не саме міркування, а цю мову та її властивості. Саме формалістський образ логіки домінував при дослідженні проблеми теорії аргументації у XX ст., і лише на початку 80-х років цього ж століття систематично почали з'являтися роботи, які свідчили про появу принципово нового підходу до аналізу логіки. У подальшому вони отримали назву неформальних досліджень.

Звичайно, ці два образи сучасного логічного знання суттєво відрізняються один від одного, однак не можна говорити про те, що вони повністю заперечують один одного, між ними можна встановити певні взаємозв'язки (особливо це стосується розгляду проблем теорії аргументації). Однак для того, щоб це зробити разом із визначенням характерних рис формальної логіки, треба дослідити суттєві ознаки неформальної логіки.

Сама ідея неформальної логіки народилася, за визнанням її засновників, завдяки незадоволеності як викладачів, так і студентів курсами формальної логіки, які не дають конкретних методів аналізу повсякденних міркувань людей. Саме вони, а не якісь теоретичні сутності, стали предметом дослідження неформальних логік.

Неформальна логіка існує більше двадцяти років, проте до недавнього часу її проблематика не викликала у нашій країні і, навіть якщо брати ширше, на всьому пострадянському просторі ні теоретичного, ні практичного інтересу. Аналізуючи логічну літературу, фактично неможливо було зустріти сам термін "неформальна логіка". На це, мабуть, були особливі причини, якщо звернути увагу на нелегку долю становлення формальної логіки у СРСР, де її спочатку взагалі називали "буржуазною наукою" і протиставляли дійсно науковій логіці, а саме діалектичній. Через це у багатьох логіків сформувалося точка зору: те, що не є формальною логікою, є діалектичною логікою, і внаслідок цього взагалі не є логікою. Домінуючим був образ "чистої", теоретичної, формальної логіки.

Однак наприкінці XX ст. науковці здійснили спробу відійти від парадигми "чистої логіки" і звернутися до логічної проблематики, яка пов'язана з питаннями, що постають перед людиною в реальних процесах мислення та комунікації. Таким чином, спрямування логічного знання для дослідження проблематики, пов'язаної з реальними, повсякденними міркуваннями людей, призводить в українській та російській літературі з логіки до розмежування логіки теоретичної та практичної. На Заході для такого розмежування ще з кінця 70-х років ХХ ст. застосовуються терміни "формальна логіка" і "неформальна логіка".

У сучасній літературі не існує однозначної відповіді на питання, що являє собою неформальна логіка. Науковці навіть у наш час ще сперечаються з приводу того, чи можна констатувати існування такого напряму досліджень, як неформальна логіка. Так, наприклад, Д.Уолтон і А.Брінтон у роботі "Історичні основи неформальної логіки" (1997) зазначають, що неформальна логіка є чітко визначеною науковою дисципліною, яка має власні технічні засоби, якими можуть користуватися люди. У той же час Я.Хінтікка у статті "Роль логіки в аргументації (1989), Дж. Вудс у статті "Що таке неформальна логіка" (1980) та інші дослідники наполягають на тому, що не існує такого напряму досліджень, як неформальна логіка. Навіть ті, хто позитивно ставиться до неформальної логіки, не досягнули консенсусу, щодо того, що вона собою являє.

Можна виділити принаймні п'ять основних визначень неформальної логіки, що зустрічаються в сучасній літературі (неформальна логіка як "концептуальний", "понятійний" аналіз; як теорія неформальних помилок; як формальна логіка без формалізмів; як логіка, що досліджує принципи гарних міркувань; як прикладна епістемологія).

На підставі проведеного аналізу теорії аргументації неформальна логіка визначається як логіка, що зосереджується на аналізі структур аргументацій. Вона створює неформальні стандарти, критерії, процедури для аналізу, інтерпретації, оцінки, критики та конструювання міркувань у повсякденному дискурсі. Два образи сучасного логічного знання – формальний і неформальний – не треба протиставляти, вони взаємодоповнюють один одного. Формальний образ логіки повністю не концентрується на проблематиці аргументації як інструменту раціонального переконання. Коли говорять про формальну логіку як теорію міркування, то мають на увазі певні правила, за допомогою яких можна визнати чи є те чи інше міркування слушним. Це, звичайно, є важливим аспектом аналізу аргументативних процесів, але недостатнім. Можна сказати, що формальна логіка аналізує відношення між висловлюваннями у структурі міркування.

Предметом же дослідження неформальної логіки є аргументація як міркування (або ланцюг міркувань), що застосовується у публічному дискурсі. У зв'язку з цим можна сказати, що формальна логіка переважно розглядає структури аргументацій на синтаксичному і семантичному рівнях, а неформальна логіка – на прагматичному рівні.

Аналізуючи численну літературу з логіки, видану в XX ст. – на початку XXI ст., можна зробити висновок, що при формальному підході основна увага приділяється аналізу аргументації як певної структури, побудованої за строгими логічними правилами. Аргументація тут частіше за все зводиться до доведення, до схем дедуктивних міркувань. За такого підходу виникають певні проблеми, які свідчать про його недостатність для повноцінного аналізу такого складного явища, як аргументативний процес. Серед них можна виділити такі: розуміння аргументації як обґрунтування певної тези з використанням логічних засобів на підставі аргументів, істинність яких була встановлена заздалегідь, характеризує її лише з точки зору структурного аспекту, функціональний аспект при цьому не розглядається, тобто аргументація тут тлумачиться як певна структура, а не як процес.

Окрім цього, при формальному підході термін "аргументація" ототожнюється з терміном "міркування". Так, будь-яке дедуктивне міркування вже може бути кваліфіковане як певна аргументація. При такому підході терміни "аргументація", "аргумент", "теза" можна легко замінити на терміни "міркування", "засновок", "висновок". Це означає, що втрачається специфіка аргументативного процесу, пропонується спрощене його розуміння. При формальному підході в схемі аргументації зв'язок між засновками (аргументами) та висновком (тезою) фіксується за допомогою логічного сполучника "матеріальна імплікація".

У літературі з логіки неодноразово зверталася увага на те, що цей сполучник не може фіксувати умовний зв'язок між висловлюваннями, виражати відношення логічного слідування між ними. Про це свідчать славнозвісні парадокси матеріальної імплікації. Ці парадокси є парадоксами в широкому розумінні цього слова, їх наявність не означає внутрішньої суперечливості відповідних логічних теорій, однак вказує на певну несумісність останніх із звичними, інтуїтивними уявленнями людей про логічні зв'язки між висловлюваннями. І, нарешті, при формальному підході до аргументації не враховується контекст: зовнішні та внутрішні чинники, які сприяють комунікації між людьми або ускладнюють її.

Усі наведені вище недоліки формального підходу до аналізу теорії аргументації спонукають визнати його обмеженість при аналізі аргументативних процесів. У зв'язку з цим важливою методологією аналізу підстав теорії аргументації виступає неформальний підхід до неї, основою якого є неформальна логіка.

У межах неформального підходу виділяють кілька різноманітних напрямів аналізу аргументації. Серед них слід виокремити напрям, який у літературі асоціюється безпосередньо з неформальною логікою; підхід, який базується на "критичному мисленні", і власне сучасна теорія аргументації, що ґрунтується на прагматико-діалектичному підході. Передумовою виникнення сучасного неформального підходу до вивчення аргументативної проблематики у XX ст., його філософсько-методологічним підґрунтям можна назвати роботи С.Тулміна і доробок X.Перельмана та Л. Ольбрехт-Титекі.

Методологічні принципи неформального підходу до аналізу аргументації є такими:

§ зосередження уваги на аргументативних процесах, які мають місце в реальних комунікативних ситуаціях. Неформальний підхід орієнтується на аргументації, виражені в природній мові, які застосовуються у публічному дискурсі;

§ намагання розглядати аргументацію як діалектичний процес. Характерною ознакою неформального підходу є публічність, діалогічність аргументативних процесів. Аргументація тут розглядається як комунікативний процес (критична дискусія), процес, який орієнтований на іншого, на спільну діяльність;

§ розробка логічних стандартів для оцінки різноманітних аргументацій, які виходять за межі формальних. Відповідно до цього розробляються неформальні методи аналізу аргументації (наприклад, діаграмний метод);

§ дослідження неформальних помилок. Логіка при такому підході розглядається як критика неправильних міркувань із точки зору неформальних помилок;

§ інтерес до виявлення і формулювання правил комунікації з огляду на те, що аргументація тут розглядається як кооперативний процес. У зв'язку з цим уточнюється конфліктна модель аргументації з точки зору теорії прототипів, в основу якої покладене поняття "мовна картина світу".

Таким чином, у сучасній логіці існують два підходи до аналізу аргументативних процесів, у межах яких працювали і працюють у наш час науковці. Це формальний і неформальний підходи. Вони суттєво відрізняються, однак не заперечують один одного. Між ними можна встановити певні взаємозв'язки.

Незважаючи на те, що в історії логіки існували різноманітні уявлення про її предмет, тобто створювалися різноманітні образи логічного знання, все ж таки можна виявити щось спільне. І формальна і неформальна логіка своїм предметом мають аналіз міркувань (у неформальній логіці говорять про міркування-аргументації), тільки здійснюють такий аналіз із різних точок зору, хоча самі процедури аналізу схожі. На рівні неформального підходу з'ясовують макроструктуру міркування, аргументації, тоді як на рівні формального підходу можна говорити про його мікроструктуру (за термінологією неформальної логіки), яка обумовлюється внутрішньою структурою засновків і висновків міркування (дедуктивного або правдоподібного).

Далі аналіз міркувань і у межах формального, і неформального підходів полягає в застосуванні певних методів для того, щоб оцінити міркування. В рамках формального підходу критерій оцінювання для міркування – його правильність. Неформальна логіка застосовує інші критерії оцінювання: прийнятність засновків; релевантність засновків висновку; "вагомість", достатність засновків для обґрунтування певного положення. Ці критерії зумовлюють не формальний аспект аргументації, а її якісну характеристику. У зв'язку з цим неформальна логіка розглядається іноді як "прикладна епістемологія".

Таким чином, при аналізі аргументації в межах і формального, і неформального підходів перед дослідниками стоять однотипні завдання – виявити її структуру і дати їй оцінку. Різняться ці два підходи тим, на якому рівні абстракції вирішуються ці завдання і які методологічні установки є підставою для проведення подібного аналізу.

Відзначивши напрями дослідження проблем аргументації, необхідно окреслити саме поняття аргументації, використовуване у формальній логіці.