Особливості культури античності. Сім чудес світу як феномени стародавності

Особливості античної культури

Античним ("античний" лат. antiquus — "давній") світом традиційно називають цивілізації Стародавньої Греції та Стародавнього Риму. Епоха античності охоплює період з III тис. до н.е. (час формування давньогрецької культури) до середини V ст.н.е., коли перестала існувати Західна Римська Імперія. Античні цивілізації Греції та Риму межували зі стародавніми цивілізаціями Сходу — Єгиптом, Фінікією, Персією та іншими державами, підтримували з ними жваві торговельні та культурні контакти.

Антична культура у початковий період свого розвитку запозичила чимало ідей від розвинутих у той час культур Стародавнього Сходу. Водночас вона стала глибоко оригінальним явищем, культурою гуманістичною за своїм змістом, інтерактивною, раціоналістичною та антропоцентричною, позбавленою східної традиційності. На противагу античній культурі, характерною рисою культури Стародавнього Сходу був теоцентризм.

Основою суспільного життя в античних державах був поліс, тобто місто-держава, що об'єднувала місто і навколишні землі зі селами. Поліс був самостійною політичною, господарською, культурною одиницею, об'єднанням вільних громадян. З VI ст. до н.е. у більшості полісів встановилась демократична форма правління, що охороняла права кожного громадянина, робила його активним і свідомим учасником політичного життя. Майже всі громадяни полісів були грамотними. Сутність полісного життя становила єдність незалежних людей в ім'я спільного існування, безпеки та свободи. Ці обставини сприяли вихованню в еллінів і римлян патріотизму, розвиненого почуття власної гідності, волелюбності, мужності, допитливості, схильності до раціонального осмислення світу.

Погляд на людину як на унікальне явище природи, повага до особистості вільного громадянина поліса зумовили таку характерну рису античної культури, як антропоморфізм — перенесення властивих людині рис на природу і навіть на богів. Останніх греки (а пізніше і римляни) уявляли у вигляді людей — безсмертних, прекрасних і вічно молодих. Ідея гармонійного розвитку людини, єдність фізичної і духовної краси перебувала в центрі античної філософії, мистецтва, міфології. Все це зумовило неминуще значення античної доби для людства, його культурного поступу.

Древній світ знав сім класичних чудес. Майже п'ять тисячоліть тому було "створено" перше з них - піраміди єгипетських фараонів, потім, через двадцять сторіч, друге - висячі сади у Вавилоні (VII ст. До н.е.), за ним по одному в сторіччя - храм Артеміди в Ефесі (VI ст. До н.е.), статуя Зевса в Олімпії (V ст. до н.е.), Мавзолей у Галікарнасі (IV ст. до н.е.) і, нарешті, майже одночасно відразу два чуда - Колос Родоський і маяк на острові Форосі (III в. до н.е.).

Це були воістину великі твори древніх майстрів, вони вражали уяву сучасників своєю монументальністю і красою. Багато архітектурних споруд різних часів і народів вражали уяву не тільки сучасників, але і нащадків. І тоді говорили: "Це одне із семи чудес світу", віддаючи данину поваги, прославленим чудесам старожитності, признаючи за ними першість і досконалість. Говорили також: "Це восьме чудо світу", ніби натякаючи на можливість примкнути до чудовій сімки.

Актуальність теми нашої роботи полягає в необхідності для сучасної людини культурної спадщини та знайомства зі світовими пам'ятками мистецтва.

Сім чудес світу як пам'ятники античної культури