Ви знаєте, як липа шелестить

у місячні весняні ночі?

“Кохана спить, кохана спить,

піди, збуди, цілуй їй очі.

Кохана спить...”

Ви чули ж бо: так липа шелестить.

 

Ви знаєте, як сплять старі гаї? –

Вони все бачать крізь тумани.

Ось місяць, зорі, солов¢ї...

“Я твій”, - десь чують дідугани.

А солов¢ї!..

Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

* * *

Я утверждаюсь

Я єсть народ, якого Правди сила

ніким звойована ще не була.

Яка біда мене, яка чума косила! –

а сила знову розцвіла.

 

Щоб жить – ні в кого права не питаюсь.

Щоб жить – я всі кайдани розірву.

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

бо я живу.

 

Тевтоніє! Мене ти пожирала,

як вішала моїх дочок, синів

і як залізо, хліб та вугіль крала…

О, як твій дух осатанів!

 

Ти думала – тобою весь з’їдаюсь? –

та, подавившись, падаєш в траву…

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

бо я живу.

 

Я єсть народ, якого Правди сила

ніким звойована ще не була.

Яка біда мене, яка чума косила! –

а сила знову розцвіла.

 

Сини мої, червоні українці,

я буду вас за подвиг прославлять, -

ідіть батькам на допомогу й жінці,

дітей спішіте визволять!

 

На українських нивах, на російських,

на білоруських – я прошу, молю! –

вбивайте ворогів, злодюг злодійських,

вбивайте без жалю!

 

Нехай ще в ранах я – я не стидаюсь,

гляджу їх, мов пшеницю ярову.

Я стверджуюсь, я утвеждаюсь,

бо я живу.

 

Із ран – нове життя заколоситься,

що з нього світ весь буде подивлять,

яка земля! Яке зерно! Росиця! –

Ну як же не сіять?

 

І я сіяю, крильми розгортаюсь,

своїх орлів скликаю, кличу, зву….

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

бо я живу.

 

Ще буде: неба чистої блакиті,

добробут в нас підніметься, як ртуть,

заблискотять косарки в житі,

заводи загудуть…

 

І я життям багатим розцвітаюсь,

пущу над сонцем хмарку, як брову…

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

бо я живу.

 

Я єсть народ, якого Правди сила

ніким звойована ще не була.

Яка біда мене, яка чума косила! –

а сила знову розцвіла.

 

Фашистська гидь, тремти! Я розвертаюсь!

Тобі ж кладу я дошку гробову.

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

бо я живу.

 

Максим Рильський

 

Солодкий світ! Простір блакитно-білий

І сонце-золотий небесний квіт.

Благословляє дух ширококрилий

Солодкий світ.

 

Узори надвесняних тонких віт,

Твій погляд, ніби пролісок несмілий,

Немов трава, що зеленить граніт,

Неначе спогад нерозумно-милий...

Солодкий світ.

 

Чи янголи нам свічі засвітили

По довгих муках безсердечних літ,

Чи ми самі прозріли й зрозуміли

Солодкий світ?

 

Яблука доспіли...

Яблука доспіли, яблука червоні!

Ми з тобою йдемо стежкою в саду.

Ти мене, кохана, проведеш до поля,

Я піду – і, може, більше не прийду.

 

Вже й любов доспіла під промінням теплим,

І її зірвали радісні уста, –

А тепер у серці щось тремтить і грає,

Як тремтить на сонці гілка золота.

 

Гей, поля жовтіють, і синіє небо,

Плугатар у полі ледве маячить...

Поцілуй востаннє, обніми востаннє:

Вміє розставатись той, хто вмів любить.

 

Мова

Треба доглядати наш сад.

Вольтер

 

Як парость виноградної лози,

Плекайте мову. Пильно й ненастанно

Політь бур¢ян. Чистіша від сльози

Вона хай буде. Вірно і слухняно

Нехай вона щоразу служить вам,

Хоч і живе своїм життям.

 

Прислухайтесь, як океан співає –

Народ говорить. І любов, і гнів

У тому гомоні морськім. Немає

Мудріших, ніж народ, учителів;

У нього кожне слово – це перлина,

Це праця, це натхнення, це людина.

 

Не бійтесь заглядати у словник:

Це пишний яр, а не сумне провалля;

Збирайте, як розумний садівник,

Достиглий овоч у Грінченка й Даля,

Не майте гніву до моїх порад

І не лінуйтесь доглядать свій сад.

 

Молюсь і вірю...

Молюсь і вірю. Вітер грає

І п¢яно віє навкруги,

І голубів тремтячі зграї

Черкають неба береги.

 

І ти смієшся, й день ясніє,

І серце б¢ється, як в огні,

І вид пречистої надії

Стоїть у синій глибині.

 

Клянусь тобі, веселий світе,

Клянусь тобі, моє дитя,

Що буду жити, поки жити

Мені дозволить дух життя!

 

Ходім! Шумлять щасливі води,

І грає вітер навкруги,

І голуби ясної вроди

Черкають неба береги!