Виховання як фактор соціалізації особистості

Виховання – третій суттєвий фактор розвитку і формування особистості. (Виховання як фактор формування особистості на відміну від попередніх тлумачень цього терміна розглядається як управління цим процесом).

Саме виховання покликане корегувати вплив спадковості й середовища з метою реалізації соціальної програми розвитку особистості вихованця. На відміну від соціалізації, яка відбувається в умовах стихійної взаємодії дитини з навколишнім середовищем, виховання розглядається як процес цілеспрямованої і свідомо контрольованої соціалізації (шкільне, сімейне, релігійне виховання); як своєрідний механізм управління процесом соціалізації, ідеальною метою якої є особистість, що відповідає соціальним вимогам і одночасно протистоїть негативним тенденціям у розвитку суспільства, життєвим обставинам, які гальмують розвиток її індивідуальності

Сила виховного впливу полягає в цілеспрямованості, систематичності та в кваліфікованому керівництві. Слабкість виховання в тому, що воно базується на свідомості людини і вимагає її участі, натомість спадковість і середовище діють несвідомо і підсвідомо. Саме цим визначається роль, місце, можливості виховання у формуванні особистості.

Як вирішальний чинник розвитку особистості, виховання виконує такі функції:

- упорядковує увесь спектр впливів на особистість і створює умови для прискорення процесів соціалізації з метою розвитку особистості;

- організовує різноманітну діяльність, в якій розвивається задатки і формується здібності особистості;

- усуває впливи, які можуть негативно позначитися на розвитку і формуванні особистості;

- ізолює особистість від несприятливих для її розвитку та формування умов, які неможливо усунути.

Вище означене дозволяє зробити висновок, виховання, як фактор розвитку особистості, сприяє:

- розвитку успадкованих фізичних особливостей і природних здібностей, набуттю нових рис і якостей, що формуються впродовж життя людини.

- психічному розвитку людини.

- інтелектуальному, творчому розвитку особистості.

- розвитку здатності до спілкування з оточуючими, завдяки чому дитина вчиться, набуває навичок розуміння інших людей, а завдяки цьому і себе.

- розвитку потреб людини

- розвитку особистості, яка постійно вдосконалюється, будучи не лише об’єктом, а й суб’єктом виховного процесу.

Виховання не лише визначає розвиток, а й само залежить від нього, постійно спирається на досягнутий рівень розвитку. Проте головне його завдання — йти попереду розвитку, просувати його й зумовлювати в ньому новоутворення. Результативність виховного впливу залежить від відповідності мети, змісту і методів виховання не тільки досягнутому рівню розвитку особистості дитини – «рівню актуального розвитку, а й «зоні найближчого розвитку» (Л.С.Виготський). Орієнтуючись на процеси, які ще не дозріли, знаходяться в стадії становлення, вихователь може створити «зону актуального розвитку», повести за собою розвиток.

Умови того, що виховання веде за собою розвиток особистості.

- має цілеспрямований характер;

- здійснюється в стрункій системі і послідовності;

- є всебічним;

- враховує особливості виховання;

- поєднує безпосередній і опосередкований вплив на вихованця;

- орієнтується на організацію внутрішніх сил вихованця;

- здійснюється людиною, яка має авторитет.

. Значення активності особистості у її розвитку і саморозвитку.Усі сторони особистості виявляються тільки в діяльності й у відносинах з іншими людьми. У навчальній, трудовій, побутовій, пізнавальній діяльності виявляються і розвиваються її природні можливості, вона набуває нових фізичних і духовних якостей, знань та умінь, формується її свідомість.

Отже, важливе місце у процесі розвитку і формування особистості займає безпосередньо діяльність.

Діяльність – це спосіб буття людини в світі, здатність її вносити в дійсність зміни.

Діяльність дитини може мати різні форми: ігрова, навчально-пізнавальна, трудова, художньо-естетична, спортивна тощо. Особливим видом діяльності є спілкування.

Спілкування – це складна взаємодія людей, у якій здійснюється обмін думками, почуттями, переживаннями, способами поведінки, а також задовольняються потреби особистості в підтримці, солідарності, співчутті, дружбі.

У взаємодії з навколишнім світом особистість є активною, діяльною істотою. Особистість не пасивно сприймає спрямовані на неї впливи, а сама активно діє, вступає у відношення з іншими людьми. Виходячи з потреб і інтересів, які сформувалися, сама впливає на оточуюче мікро середовище. Отже, особистість – не лише об’єкт зовнішніх впливів, а й активний суб’єкт соціального розвитку, більше того – суб’єкт саморозвитку, самовиховання.

Активність як риса особистості, якісна її характеристика визначається і зовнішнім впливом (середовищем, виховання), але в процесі життєвої практики в учня формується внутрішня позиція, складається вибіркове ставлення до різних зовнішніх умов і впливів, що визначає розвиток особистості.

Залежно від активності і внутрішньої позиції особистості по відношенню до середовища і виховним (зовнішнім) діям вона може формуватися в самих різних напрямах. Якщо учень негативно відноситься до цих дій, він розвиватиметься в напрямі, прямо протилежному тому, на яке його орієнтує вихователь. Дитина бере участь у різних видах діяльності: грі, навчанні, праці, у діловому та неофіційному спілкуванні, виявляючи при цьому активність, різну за інтенсивністю (низьку, високу, середню), характером (репродуктивну і творчу), способом виявлення (внутрішню і зовнішню)Усі прояви активності мають спільне джерело – потреби особистості. Вони постійно змінюються. Вихователю важливо оперативно змінювати форми і методи діяльності та спілкування з учнями, допомагаючи їм при цьому задовольняти розумні потреби.

Активність особистості – не лише передумова її формування, а й результат розвитку. Вихователь досягає мети, коли йому вдається сформувати суспільно активну, ініціативну, творчу особистість. Сучасна педагогіка підкреслює, що переводити дитину в позицію активного діяча, озброювати її такими способами діяльності, які дають можливість активного прикладання сил, вивчати її особистісну своєрідність, всебічно розкривати її потенційні можливості – такі функції вихователя, що розумно спрямовує процес розвитку особистості.Виховання відіграє головну роль у розвиткові особистості лише за умови, якщо воно позитивно впливає на внутрішнє стимулювання її активності щодо роботи над собою, тобто коли розвиток набуває характеру саморозвитку. Саме ця активність і власне прагнення дитини, до свого особистого вдосконалення зрештою і визначають його розвиток.А.Дістервег наголошував «розвиток і освіта жодній людині не можуть бути дані чи повідомлені. Кожен, хто бажає до них приєднатися, повинен досягти цього власною діяльністю, власними силами, власним напруженням.

Цілеспрямованість – найважливіша характеристика виховання. Як зазначалося, об’єктом виховання є особистість людини, змінювати яку вихователь може лише опосередковано, створюючи чи змінюючи педагогічні умови, в яких одні процеси стимулюються, інші – гальмуються. Крім того, реакція людини на виховний вплив залежить від її вихованості; в процесі виховання часто залишається невідомим вплив інших факторів, серед яких можуть бути і негативні. У зв’язку з цими обставинами мета окремого виховного впливу досягається по-різному: на одних вихованців він впливає значно, на інших – ледь помітно; можуть бути й такі вихованці, на яких, у цілому, виховний вплив не діє.

Отже, цілеспрямованість виховання означає обґрунтовану послідовність цілей виховання, постійне корегування виховних дій. Ціль визначає характер не лише окремих виховних впливів, а й усього процесу виховання. (Ціль – це те, до чого прагнуть, чого намагаються досягти; мета. (Словник укр. мови. – Т 11. – С.235).

Мета виховання – це насамперед визначені результати в розвитку й формуванні особистості, яких намагаються досягти в процесі виховної роботи. Знання мети виховання дає педагогу чітке уявлення про те, яку особистість він повинен формувати і, природно, надає роботі необхідну спрямованість і осмисленість.

«Я під цілями виховання розумію програму людської особистості, програму людського характеру, - писав А.С.Макаренко, - причому в поняття «характер» я вкладаю весь зміст особистості, тобто і характер зовнішніх проявів, і внутрішньої переконаності, і політичне виховання, і знання – геть усю картину людської особистості…».

Таким чином, мета забезпечує перспективний творчий характер процесу виховання. К.Д.Ушинський писав: «Що сказали б ви про архітектора, який закладаючи нову будівлю, не зумів би вам відповісти на запитання, що він хоче будувати – храм…, просто будинок, у якому жилося б затишно, музей…, чи, нарешті хлів для складання туди різного, нікому не потрібного мотлоху? Те саме ви повинні сказати про вихователя, який не зможе чітко визначити вам мету своєї виховної діяльності.

Визначення мети виховання дозволяє реалізувати таку його особливість, як спрямування в майбутнє, про що писав В.О.Сухомлинський: «Без наукового передбачення, без уміння закладати в людині сьогодні ті зерна, які зійдуть через десятиріччя, виховання перетворилося б у примітивний нагляд, вихователь – у неграмотну няньку, педагогіка - у знахарство. Необхідно науково передбачити – в цьому суть культури педагогічного процесу, і чим більше тонкого, вдумливого передбачення, тим менше несподіваних нещасть».

Філософи стверджують, що ціль неминуче визначає спосіб і характер діяльності людини. У цьому розумінні меті виховання підпорядковується все: зміст, організація, форми і методи виховання.

Мета є визначальною характеристикою виховної системи. Упродовж тисячоліть зароджувалися, здійснювалися і відмирали цілі виховання, а також педагогічні системи, що їх реалізовували. Це означає, що цілі виховання не є раз і назавжди заданими, однаково придатними для всіх часів і народів.

Як з’являються цілі виховання? Історія суспільного розвитку свідчить, що їх не можна придумати або висунути безпідставно. У формуванні цілей відображається багато об’єктивних причин. Закономірності фізіологічного дозрівання організму, психічний розвиток людей, досягнення філософської і педагогічної думки, рівень суспільної культури надають загальну спрямованість цілям. Визначальним фактором завжди є ідеологія і політика держави. Не існує жодної держави, навіть найбільш демократичної, у якій би цілі виховання в школі не спрямовувалися на зміцнення вже складених суспільних відносин, були відірвані від політики й ідеології пануючого класу.

Звичайно, не всі педагоги згодні надавати вихованню роль прислужниці ідеології. Останнім часом у світовій педагогіці ідея незалежності виховання від політики й ідеології зміцніла, її прихильники вимагають виведення цілей виховання із загальнолюдських законів життя, потреб, прав і свобод людини. Людина не повинна розглядатися як засіб для досягнення мети, бо саме вона є цією метою.

Історія суспільного розвитку свідчить про те, що у підборі, постановці та формулюванні цілей виховання необхідно спиратися на об’єктивні закономірності розвитку природи, суспільства й людини. Крім уже відомого нам фактора — політики, ідеології держави, важливе значення мають потреби суспільства. Мета виховання виражає потребу в підготовці підростаючого покоління до виконання суспільних функцій, яка назріла історично. При цьому надзвичайно важливо визначити: ця потреба дійсно назріла, чи її просто запропоновано.

Багато виховних систем зазнавали краху саме тому, що не враховували реалій життя, сприймали бажане за реальне, сподіваючись шляхом виховання удосконалити життя людей.

Саме рівень розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, властивих кожній суспільно-економічній формації, є основним фактором, що визначає мету і характер виховання в суспільстві. Крім цього, на таке визначення значно впливають й інші фактори: темпи науково-технічного і соціального прогресу, економічні можливості суспільства, рівень розвитку педагогічної теорії, можливості навчально-виховних установ, педагогів тощо.

Давні філософи, прогресивні діячі епохи Відродження висунули ідею всебічного й гармонійного розвитку особистості як загальної мети виховання. Всебічний розвиток особистості передбачає розвиток різних боків особистості, її фізичних і духовних сил, всіх її творчих здібностей та обдарувань.

Гармонійність розвитку потребує співвідносності зовнішнього та внутрішнього, узгодження, відповідності змісту формі (гармонійність відкидає розрив між свідомістю та поведінкою, словом та ділом, тощо). Всебічний розвиток особистості не означає, що кожна людина повинна стати універсальною. Кожен індивід не може стати відразу і політиком, і математиком, і скрипалем, і балериною, і космонавтом, і шахістом… Мова йде про те, що кожна людина може і повинна бути розвинута стосовно тих загальних («універсальних») здібностей, які роблять її Людиною (а не хіміком чи токарем), тобто у відношенні інтелектуального, морального, фізичного, естетичного, трудового розвитку відповідно до сучасних вимог суспільного розвитку.

Вимоги всебічного гармонійного розвитку особистості диктуються об’єктивними факторами розвитку суспільства. Така мета розглядається як ідеальна і в сучасних умовах. Саме таке розуміння мети виховання відповідає природі сучасної людини, як члена суспільства, що прагне до самоствердження, прояву всіх своїх природних задатків і здібностей, адже всебічно й гармонійно розвивати власне тіло і дух, голову й руки, серце і розум — покликання кожної людини, що з’явилася на цей світ. Тому розумної альтернативи всебічному та гармонійному вихованню немає. Воно залишається ідеалом, до якого однаково прагнуть сучасна вітчизняна та зарубіжна школи.

Всебічний та гармонійний розвиток особистості передбачає дотримання єдності та взаємодії п'яти частин виховання. Традиційними складовими частинами виховання називають розумове, фізичне, трудове, моральне й естетичне.

Розумове виховання є ключовим у процесі всебічного і гармонійного розвитку особистості. Лише завдяки розуму людина виділилась із тваринного світу як суспільна істота, створила всі багатства матеріальної та духовної культури й забезпечує безперервний соціально-економічний прогрес. Розумове виховання спрямоване на розвиток пізнавальних мотивів особистості, культури мислення, раціональної організації навчальної праці, озброєння системою знань основ наук. У ході і в результаті засвоєння наукових знань формується науковий світогляд — теоретична засада, яка передбачає глибоке розуміння явищ природи, суспільного життя, праці і пізнання, їх пояснення і визначення власного ставлення до них: уміння свідомо будувати своє життя, працювати, органічно поєднуючи ідеї з практичними справами.

Фізичне виховання сприяє зміцненню здоров'я, повноцінному фізичному розвитку особистості, розвитку основних рухових якостей (сили, вправності, витривалості та ін.), підвищенню розумової і фізичної працездатності, вихованню моральних якостей (сміливості, наполегливості, рішучості, дисциплінованості, відповідальності), гармонії тіла і духу, потреби у здоровому способі життя.

Трудове виховання формує працелюбну особистість, яка свідомо і творчо ставиться до праці, як життєвої потреби, вищої цінності людини і суспільства. У процесі трудового виховання учні засвоюють трудові уміння, навички культури розумової та фізичної праці, умілого господарювання, підприємництва. Вони залучаються до сучасних досягнень техніки, вчаться працювати на найпоширеніших машинах, поводитися з різними інструментами, технічними пристроями, що створює передумови для підготовки школярів до праці в сучасному виробництві, а також до життя в суспільстві, всі сфери якого пронизує техніка, що постійно ускладнюється.

Подолати однобічність особистісного розвитку дозволяє лише продуктивна праця — праця, яка має матеріальний результат, особистісну і соціальну спрямованість, організацію, включення до системи трудових відносин суспільства (трудові об'єднання учнів, бізнес-структури, що діють за законами ринкових відносин).

Моральне виховання. Мораль — це історично сформовані норми і правила поведінки людини, які визначають її ставлення до суспільства, людей, праці, до себе. Моральне виховання вирішує такі завдання, як формування моральних понять, суджень, почуттів і переконань, навичок і звичок поведінки, що відповідають нормам суспільства.

В основі морального виховання дітей та молоді лежать загальнолюдські цінності — моральні норми, які виробили люди в процесі історичного розвитку суспільства (чесність, порядність, справедливість, гуманізм, повага до старших, милосердя, совісність, толерантність, відповідальність, обов'язок, працелюбність, гідність, честь) та нові норми, породжені сучасним розвитком суспільства: громадянськість, патріотизм, повага до Конституції, державної символіки та ін.

Естетичне виховання передбачає художньо-естетичну освіченість і вироблення умінь творити прекрасне у повсякденному житті. Перша група завдань включає формування естетичних знань, поглядів, смаків, почуттів, ідеалів, які ґрунтуються на національній естетиці та кращих надбаннях цивілізації; друга — активну участь кожного вихованця у створенні прекрасного своїми руками.