Засада диспозитивності в кримінальному провадженні

Під диспозитивністю слід розуміти правове положення, згідно з яким сторонам кримінального провадження надається і забезпечується можливість вільно в межах, встановлених кримінальним процесуальним законом, обирати способи здійснення своїх матеріальних і процесуальних прав і використовувати на власний розсуд передбачені законом публічні засоби їхнього захисту, а також активно впливати на хід і результати кримінального провадження.

Конкретизація приписів засади диспозитивності міститься в нормах кримінального процесуального закону, в яких йдеться про реалізацію сторонами своїх прав (зокрема, давати пояснення, показання; заявляти відводи, клопотання; подавати докази; оскаржувати рішення, дії та бездіяльність слідчого, прокурора, слідчого судді, суду в порядку, передбаченому КПК; знайомитися з матеріалами кримінального провадження, журналом судового засідання і технічним записом судового процесу та ін.)

Сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених цим Кодексом.

Відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення тягне за собою закриття кримінального провадження, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Слідчий суддя, суд у кримінальному провадженні вирішують лише ті питання, що винесені на їх розгляд сторонами та віднесені до їх повноважень цим Кодексом.

- Дуалізм підходів до розуміння диспозитивності у кримінальному провадженні

Новий КПК1 містить ст. 26 «Диспозитивність». Перед викладенням нормативних приписів щодо ролі ініціативи приватних суб’єктів у провадженні у кримінальній справі, викладено загальне положення, відповідно до якого «сторони кримінального провадження є вільними у використан- ні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених цим Кодексом». Тож приватні засади розглядаються як частина, окремий прояв диспозитив- ності у кримінальному процесі. Проте вбачається, що такий законо- давчий підхід також не зовсім коректно передає співвідношення зазна- чених явищ.

Подібна нечіткість формулювань у чинному законодавстві та очевидна плутанина в поняттях при законопроектній роботі, безумовно, свідчать про потребу розробки і деталізації цього питання на науково- теоретичному рівні.

Отже, слід вести мову не про диспозитивність як можливість віль- ного розпорядження своїми правами, а про наявність у тій чи іншій галузі диспозитивного методу правового регулювання. Про існування ж останнього, зокрема, може свідчити надання широкого кола прав, а значить можливість діяти за власним розсудом.

Тож, убачається, що плутанина у розглядуваних поняттях пов’язана з методологічною помилкою, яка полягає у змішуванні (а) свободи розпорядження своїми правами (що лежить у площині дихотомічної пари «імперативність — диспозитивність») з (б) юридично значимими для ходу кримінального процесу результатами такого розпорядження (описується дихотомічною парою «публічні засади — приватні заса- ди»). Тому сама постановка питання про співвідношення понять «дис- позитивність» і «приватні засади» є некоректною, оскільки стосується категорій, які розкривають сутність кримінально-процесуальних пра- вовідносин у різних площинах.

- Кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення як вияв засади диспозитивності

Кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення розпочинається тільки за наявності заяви потерпілого про вчинення щодо нього одного з кримінальних правопорушень, передбачених ст. 477 КПК. Закон містить імперативну вимогу про те, що кримінальне провадження закривається в разі, якщо потерпілий, а у випадках, передбачених КПК, його представник відмовився від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення (п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК). У даному провадженні може бути укладена угода про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим (п. 1 ч. 1 ст. 468, ч. З ст. 469 КПК).

- Цивільний позов у кримінальному провадженні як елемент диспозитивності

За ст. 128 КПК, особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред’явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.

Форма та зміст позовної заяви повинні відповідати вимогам, встановленим до позовів, які пред’являються у порядку цивільного судочинства. Цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими КПК. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв’язку з цивільним позовом, КПК не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.

Відмова у позові в порядку цивільного, господарського або адміністративного судочинства позбавляє цивільного позивача права пред’являти той же позов у кримінальному провадженні. Особа, яка не пред’явила цивільного позову в кримінальному провадженні, а також особа, цивільний позов якої залишено без розгляду, має право пред’явити його в порядку цивільного судочинства.