Загальнометодологічні основи вивчення української національної

Філософії.

Що являє собою українська національна філософія? У чому полягає її специфічність і відмінність, скажімо, від руської, американської філософії? Де бере вона свої витоки? Яка її джерельна база? Які історичні особи її репрезентують?

Ці питання виникають зразу, як тільки приступають до викладання або вивчення української національної філософії. Відповісти на них, виходячи з традиційного розуміння філософії, навряд чи можливо. Це саме той випадок, коли, беручись за розв’язання конкретних питань, не розв’язавши загальнометодологічних, ми на кожному кроці будемо спотикатися об них, впадати в суперечності й штовхати політику державотворення на постійне хитання і безпринциповість. З’ясуємо деякі з названих питань.

Перше пов’язане з визначенням філософії і тлумаченням її сутності.

Коротенко нагадаю про що йшлося у перших темах. Як відомо, найпростіше визначення філософії – етимологічне (через тлумачення слова «філософія»). Воно досить широке і тому має певні переваги. Кожен мислитель, не утруднюючи себе аргументацією, може віднести до філософії ті духовні явища, котрі йому імпонують. Проте таке визначення філософії не завжди задовольняє викладачів і навіть студентів через неконкретність, розмитість. З історії філософії ми знаємо, що видатним мислителям знадобилося прикласти багато зусиль, щоб філософія, зрештою, змогла відмовитися від свого імені «любові до мудрості» і стати дійсною мудрістю – стати знанням. Гегелівське возведення філософії в ранг науки було повністю перейнято марксизмом і тому в радянські часи не піддавалося сумніву. Проте об’єктивно воно вело до парадоксу: все, що не вписувалося у прокрустове ложе наукової форми, немогло бути філософією, оскільки остання може існувати за такого підходу, лише як система теоретичного знання. Користуючись цим методологічним скальпелем й ідеологізуючи його, від філософії відсікали як ненаукові новітні іраціоналістичні течії. Строга визначеність перетворилася для філософії на не менше зло, ніж її невизначеність. Невипадково в навчальній літературі широкого вжитку набула тенденція визначати філософію як теоретичну форму світогляду. В радянській літературі вона започатковується відомим підручником «Введение в философию» під редацією І.Т. Фролова [див.: 2]. Принципово нового в розумінні філософії вона не дає, адже лише повторює гегелівську концепцію (саме у Гегеля філософія виступає теоретичною формою світогляду).

Взагалі дискусія навколо питання: філософія – це наука чи світогляд безперспективна. Розсудковий підхід з його антиномічним «або – або» спрощує проблему, принципово не розв’язуючи її. Тому напрям пошуку доцільніше вести, виділивши певні типи філософствування, а саме: теоретичний, есеїстсько-афористичний, художньо-образний (в літературі його інколи називають філософським мистецтвом), релігійно-містичний тощо. Такий підхід дає змогу, в пошуках специфічності філософії як духовного феномена акцентувати увагу як на формі його прояву, так і на його змістовності. Звідси випливає, що специфічність філософської свідомості полягає не в тому, що вона є теоретичним способом самоусвідомлення, а в тому, що вона є самоусвідомленням людиною свого буття. Якщо теоретик може філософствувати тільки створюючи свою філософську систему (системність і є головною ознакою науковості), то художник, за образним висловлюванням П. Флоренського, «філософствує пензлем». Українська національна філософія здебільшого є есеїстсько-афористичною і художньо-образною.

Принципово важливим є другепитання, тісно пов’язане з першим, а саме: коли і як виникає філософія. Натурфілософська, міфогенна, гносеогенна та релігіогенна концепції силкуються витлумачити генезу тільки теоретичної філософії, залишаючи поза увагою інші. За такого підходу осторонь стовпового шляху розвитку філософії залишається містика, вся східна філософія, які явно не вписуються в західну раціоналістичну традицію. Неважко помітити, що євроцентрична орієнтація у розумінні виникнення філософії повністю знімає проблему специфічності національних філософій. А це призводить до значного звуження ментального поля європейських народів.

Зауважу, названі концепції виникнення філософії грунтуються на єдиному фундаментальному положенні, а саме: філософія виникає після розпаду і зникненні міфології як синкретичної форми свідомості. Зроблю кілька важливих уточнень стосовно даного ключового положення.

По-перше, неправомірно отожнювати міфічну і міфологічну свідомість. Не міфологія, а міфічна свідомість є цілісним способом осягнення буття, якому і притаманний синкретизм. Міфологія ж є логосом про міфічну свідомість.

По-друге, з виникненням сельфакторів, залізниць тощо міфологія не зникає (як про це писав свого часу К. Маркс). Більше того, сучасна національна міфологія є одним із ключових моментів самоідентифікації етносу і вагомим чинником державотворення. Сучасна національна міфологія – це не архаїчна свідомість первісного суспільства, а синтетична (за формою свого існування) самосвідомість народу. Являючи собою цілісний ідеальний аналог можливого реального буття нації, вона виступає всезагальним принципом гармонізації її суспільного буття в масштабах всього свтового соціуму. Міфології імпліцитно притаманне онтологічне спрямування до максимально повної самореалізації нації. Візьмемо для прикладу Росію – міф про Москву як Третій Рим стає найголовнішою детермінуючою силою становлення російської імперії.

По-третє, з первісним розпадом не зникає і міфічна свідомість. Міфізм є атрибутивною властивістю не тільки родової (суспільної), а й індивідуальної свідомості. Саме міфізм надає свідомості ціліснісності, гармонійності, завершеності, а людині – відчуття сенсу і повноти життя в масштабах всього космосу. Він є складовим моментом і філософської свідомості.

Виникнення філософської свідомості можна змоделювати таким чином. Міфічна, синкретично-родова свідомість розпадається на ряд формоутворень. В літературі вони називаються. Єдине що засмучує, так це відсутність вихідного принципу (основи) для виділення певних форм суспільної свідомості, що веде до значних розбіжностей у їх тлумаченні. Тому поряд з міфологією, наукою, політикою, правом, мораллю, релігією, мистецтвом, філософією деякі вчені виділяють культуру, естетику, екологічну, економічну суспільну свідомість тощо.

Така розбіжність породжується недостатнім методологічним обгрунтуванням процесу виділення форм свідомості, зокрема – порушенням одного з правил логіки, а саме: поділ обсягу поняття повинен відбуватися на одній основі. Приміром, некоректно серед форм суспільноі свідомості називати естетику. Естетика – це наука про прекрасне. Тому коректніше виділити мистецтво, а не естетику; мораль, а не етику тощо. Зовсім невмотивованим виглядає виокремлення культури, екологічної та економічної форм суспільної свідомості тощо. Вихідним принципом (основою) для виділення певних форм суспільної свідомості може бути спосіб усвідомлення. У літературі виділяють такі способи усвідомлення: синкретичний, практико-духовний, художній, релігійний, пізнавальний, духовно-практичний, містичний. «Ціле, як воно уявляється в голові як мислиме ціле, є продукт мислячої голови, яка освоює світ єдино можливим способом – способом, що відрізняється від художнього, релігійного, практично-духовного освоєння цього світу. Реальний суб’єкт лишається, як і раніше, поза головою, існуючи як щось самостійне, і саме доти, поки голова ставиться до нього тільки умоглядно, тільки теоретично» [11, с. 684], – пише, зокрема, К. Маркс. Як бачимо, К. Маркс виділяє художній, релігійний, практично-духовний та теоретичний способи усвідомлення світу. В «Економічно-філософських рукописах 1844 року» він пише про духовно-практичний спосіб освоєння світу. Гегель також виділяє теоретичний спосіб усвідомлення. Є. Блаватська та інші філософи пишуть про містичний спосіб тощо. Саме через спосіб усвідомлення можна чітко поділити всю свідомість на певні формоутворення. Синкретичний спосіб дає міфічну свідомість, практично-духовний – міфологію, пізнавальний – науку, релігійний – релігію, художній – мистецтво, духовно-практичний – мораль, право, політику, містичний – містику тощо. Самоусвідомлення названих формопроявлень духу і становить філософський рівень розвитку свідомості або філософію.

Отже, виникнення філософії – багатоваріантний процес, головним моментом якого є самоусвідомлення різнопланових формоутворень духу. А тому в кожного народу процес становлення філософії може бути різним. Має він свої особливості і в українського народу.