Особливості виникненя філософії на українських землях

Як засвідчує історія розвитку європейських народів, філософія виникає після розпаду синкретичної міфічної свідомості. Проте її безпосереднє виникнення має свої особливості. Приміром, мілетська школа виникає на грунті науки, адже Фалес, Анаксімандр, Анаксімен були, передусім, вченими. Східна філософія виникає на грунті самоусвідомлення міфології. На Наддніпрянських землях філософія розвивається дещо інакше, адже природно-історичний поступ розвитку синкретичної міфічної свідомості, що на певному етапі розвитку розпався і породив міфологію, науку, мораль, право, політику, містику та їх самоусвідомлення – філософію, був наприкінці IХ ст. перерваний політичною акцією, а саме: завоюванням українських земель руськими. Ця політична акція призвела, в остаточному підсумку, як до духовного поневолення (введення християнства), так і до явно підневільного розвитку української національної філософської свідомості.

У науковій літературі досить поширена думка, що християнство як релігія і світогляд мали перевагу над староукраїнською міфологією і релігією. Мовляв, ідейно християнство грунтувалося на переосмисленні тривалого розвитку греко-римської філософії, що, в свою чергу, базувалася на розв’язанні проблеми людини і світу, поставлених національними грецькою і римською міфологіями, а також міфологіями інших народів Середземномор’я. Невипадково українську дохристиянську міфологію і релігію дехто називає поганською. Це явно застаріла точка зору, що потребує, щонайменше, уточнення і певного коригування, адже вона формувалася під жорстким тиском як русько-державницької так і християнської ідеологій. Нині є достатньо підстав заперечити досить поширені думки про поганський характер світоглядних орієнтацій наших пращурів.

По-перше, така їх характеристика йде від адептів християнської релігії. Точніше називати світогляд давніх праукраїнців язичеським. Така назва йде від слова «язик» (тобто мова народу). Отже «язичеський» означає народний, а не привнесений кимось іззовні. Народ сам творить своє світобачення, свою релігію тощо. За великим рахунком іудаїзм, іслам, буддизм, зороастризм та й багато інших релігій є язичеськими за своїм походженням. Про це досить влучно сказав К. Маркс у праці «До критики гегелівської філософії права»: «Релігія – це зітхання пригнобленої істоти, серце безсердечного світу, подібно до того як вона – дух бездушних порядків. Релігія є опіум народу» [10, с. 385]. Саме опіум народу, а не для народу.

Релігія, створена народом, названа К. Марксом опіумом через її оманливу природу в забезпеченні духовних потреб первісних людей. Вона лише заспокоює людину, а не вирішує її нагальних потреб. Можна погоджуватися чи ні з характеристикою К. Марксом оманливої природи релігії, але язичеський характер її походження ним схвачений вірно.

Думка К. Маркса про язичеський характер виникнення релігії є принциповим положенням філософського підходу марксизму в розумінні релігії. Тим прикрішим видаються перекручення слів К. Маркса, що їх припускаються деякі дослідники при цитуванні вказаного вислову. Додається лише одне слово «для», а зміст висловлювання докорінно змінюється. «Релігія є опіум для народу», – можна прочитати в публіцистичних працях деяких авторів. Це означає, що релігія була видумана не самим народом, а кимось стороннім. Видумана для обдурювання народу і його духовного закабалення. Навіть видатний російський філософ М. Бедяєв хибно перекладає К. Маркса.

По-друге, не витримує критики і думка про те, що дохристиянський світогляд праукраїнців не виділяє людину з природи і тому є поганським. Для позначення стану невиділеності людини з природи існує чіткий філософський термін «міфічна свідомість». Саме для міфічної (а не міфологічної) свідомості характерна нерозривність людини зі світом, адже міфологія є логосом про міф, тлумаченням міфічної свідомості. Тому стосовно міфічної свідомості праукраїнців термін «поганський» жодного семантичного навантаження не несе, адже всяка міфічна свідомість, а не лише праукраїнська, в такому разі є поганською. Цей термін адепти християнської релігії застосовують до характеристики міфологічного світосприйняття праукраїнців, яке вже усвідомлює окремішність людини від природи і соціальної спільноти. Саме міфологічний світогляд переростає у релігійні вірування про самодостатність космосу, які, в свою чергу, формують політеїстичне вшанування стихій природи, тотемів, культу предків і виступають принципом соціальної детермінації. Культ Ора, Рожаниць, Роду є найдавнішими в українській національній міфології і належать до джерел становлення духовності українського народу. До речі, слово «культура» може бути витлумачене як культ Ора.

По-третє, принципово не можна погодитися з тим, що слово «Бог» у мові давніх слов’ян з’являється лише з християнством. Достатньо вказати на «Послання оріян хозарам». Нині, після ряду солідних наукових публікацій з української дохристиянської міфології та релігії, потрібно виваженіше ставитися до безапеляційних тверджень про «поганський» характер світогляду наших пращурів. Навпаки, слід ширше залучати в науковий обіг праці, в яких дається грунтовне тлумачення українських дохристиянських міфології та релігії. Серед першоджерел насамперед варто назвати «Послання оріян хозарам». Це єдина на сьогоднішній день відома дохристиянська пам’ятка прадавньої української мови і публіцистики, відома серед спеціалістів як «Рукопис Войнича». Вона століттями залишалася нерозшифрованою. Лише в 1975 р. видатний дослідник давніх слов’янських мов і культур американець болгарського походження Дж. Стойко, котрому потрапив на очі журнал «Нейшнл інкваєрер» зі статтею під досить інтригуючою назвою «Невідома мова віками не піддається дешифруванню», знайшов ключ до відгадки таємниць невідомої мови і без вагань відніс рукопис до пам’яток української дохристиянської культури. Наукове відкриття Дж. Стойка докорінно змінює погляди на історію розвитку українського етносу, його культури і філософії.

Заслуговує на критичну увагу «Велесова книга». Як, на мій погляд, її достовірність сумнівна. Вона однозначно не може належати до літературних пам’яток українського народу, оскільки, якщо це не підробка, могла бути написана новгородськими словенами. Серед книг, авторство яких відоме, назву «Мага віру» Лева Силенка, «Віра предків наших» Володимира Шаяна, «Корінь безсмертної України» Володимира Паїка тощо.

Тож витоки української національної філософії слід шукати в дохристиянській культурі. «Цілком ясно, що було б дуже добре починати характеристику історичного розвитку якоїсь національної філософії начерком тих національних підвалин, на яких ця філософія виростає. Ці підвалини є те, що могли б назвати «народним світоглядом» [24, с. 17], – пише Д. Чижевський. З цією думкою можна повністю погодитися. Проте, на мій погляд, абсолютно помилковою є його наступна думка: «Філософський інтерес прокинувся в історії Русі після прийняття християнства. Християнська філософія була першою, яка могла підняти інтерес до філософічної думки взагалі [там само, с. 24].

Заперечувати вплив християнства на становлення філософської думки стародавньої Русі, в тому числі й української національної філософії, некоректно. Цей вплив був різнобічним, але далеко не єдиним і не завжди позитивним. Християнська релігія суттєво відрізнялася від вірувань праукраїнців і тому була чужою для південних слов’ян. Тож невипадково, що поширювалася вона серед українців насильно. Розбіжність світоглядних орієнтацій української людності і чужинців відтворилася, зокрема у двовір’ї, що тривалий час існувало на українських землях після «прийняття» християнства. Однак вірування українців і християнство збігалися в принциповому – в людинолюбії. Ця головна риса християнства (пов’язана з діяльністю Ісуса Христа, про що треба говорити окремо) і була тим основним підгрунтям, яке з роками забезпечило глибоке проникнення християнської релігії в середовище українців.

Українській ментальності принципово притаманний кордоцентризм, людинолюбіє. Властиве воно і вченню Ісуса Христа, принципово відмінному від насильницької ідеології Старого Заповіту. Головний стрижень релігійної проповіді Старого Заповіту – це будь-якими засобами примусити людство увірувати в єдиного єврейського бога – Яхве. Тому в хід пускаються проповіді й залякування, лестощі й прокляття, перекручені історичні факти і легенди тощо. Зовсім невипадково Старий Заповіт просякнутий жорстокістю, невинно пролитою кров’ю, нагнітанням страху і т.п. Принципово нову віру започаткував Ісус Христос. Вона пройнята Людинолюбієм.

 

§ 5. Витоки української національної філософії.

 

Українська національна філософія має багаті духовні витоки.

По-перше, це світоглядні уявлення праукраїнців, які були зафіксовані в національній міфології, релігії, народній творчості тощо.

По-друге, це моральна, правова і політична свідомість праукраїнців. Висловлювання ж про те, що українство до запрошення Рюриковичів не мало власної державності сьогодні не витримує серйозної критики. Для підтвердження факту існування моральної, правової та політичної свідомості на українських землях пошлюся на унікальну, найдавнішу україномовну писемну пам’ятку «Послання оріян хозарам», де широко вживаються такі поняття, як «влада», «совість», «віра», «воля», «міра», «свята воля», «сущість», «доля», «добро», «зло». Ось лише деякі висловлювання оріян в посланні хозарам: «Око Боже – світу міра» [15, с. 6]; «Одна влада помиляється по волі Бозі» [там само, с. 8]; «Ви што повіли? Мале Око попитаєш, совістися ж. Совість пише? Совість пише і совіту гука» [там само, с.15]: «Совіт по вірі ви тупий маєте. Совість маєш і суть волі повітаєш. Повітаєш по волі Кози злої» [там само, с. 15]. Уже з самого послання випливає, що оріяни мали свою писемність. В ньому вони пишуть: «Допиши, де пужа і што є міра володаря» [там с амо, с. 6]; «Совість пужа те, што пишете хозару» [там само, с. 15].

По-третє, на українську національну самосвідомість мала вплив елліністична філософія, яка стала відома українцям першоджерельно, про що засвідчують Геродот та Аристотель. До «семи мудреців» греки відносили і Анахарсиса – вихідця з праукраїнських земель.

По-четверте, на українську національну самосвідомість мала вплив елліністична філософія, яка частково стала відома на Русі через християнських книжників і богословів.

По-п’яте,одним із чинників впливу на формування національної української філософії є християнська православна релігія, яка на певному етапі глибоко проникає в душу українського народу. Проте слід пам’ятати, що її вплив на формування специфічності руської і української національних філософій далеко не однопорядковий. Християнство різними своїми гранями детермінує розвиток руської і української народностей і, відповідно, по-різному впливає на процес становлення руської і української національних філософій. Стосовно руської національної філософії, то воно формує історіософічні проблеми, а щодо української – кордоцентричні. Ця теза стане зрозумілою, коли пригадати, яке місце займало православ’я у формуванні руської народності і руської державності, а саме: воно було їх деміургом, творцем, як про це пишуть православні руські клерикальні філософи. Руський нарід розглядається ними як Боже творіння для реалізації заповідей Божих. Український же нарід розглядається руськими або як прийдешній з території Ірану, або як уламок польського народу тощо. Виштовхнутий на певний період з історичної арени самореалізації, інтериоризації власної душі й творення власної історії, він вимушений був комулювати внутрішній зміст християнства, а саме – людинолюбіє, яке збігається з онтологічно притаманною українству кордоцентричною ментальністю. Саме через призму єдності внутрішнього змісту християнства і внутрішнього змісту української ментальності можна говорити про те, що впровадження християнства на українських землях відповідало вимогам часу. Проте і до цього питання потрібно підходити діалектично, а саме: бачити, як позитивне, так і негативне в охрещенні українського народу.

По-шосте, одним із важливих джерел філософської самосвідомості українства є фольклор, особливо словесна і пісенна народна творчість. На думку М. Костомарова, єдиним джерелом, де народ несвідомо виявляє себе таким, яким він є, на відміну від літературних джерел, що виражають інтереси лише певного прошарку суспільства, є народна пісенна творчість. М. Костомаров пише: «... народна пісня має переваги перед всіма творами; пісня виражає почуття не вивчені, порухи душі не удавані, поняття не займані. Народ в ній є таким, яким він є; пісня – істина» [13, с.10]. В українській пісні немає агресїі. Вона випромінює вібрації любові, злагоди, співучасті. Високо цінував українську народну пісню і Т.Г. Шевченко. У вірші «До Основ’яненка» він пише:

«Смійся, лютий враже!

Та не дуже, бо все гине, –

Слава не поляже;

Не поляже, а розкаже,

Що діялось в світі,

Чия правда, чия кривда

І чиї ми діти.

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине...

Он де, люде, наша слава,

Слава України

Без золота, без каменю,

Без хитрої мови,

А голосна та правдива,

Як господа слово» [26, т. 1, с. 59-60].

В цих словах українського Пророка захований глибинний сакральний зміст. Спробувати увібрати в себе цей зміст є нагальною потребою кожного свідомого українця. Передовсім, Т.Г. Шевченко бачить і фіксує, що з нашого безпам’ятства про свої витоки злорадно сміються люті вороги України. Але ця зловтіха промине, бо все гине, окрім Невмирущої Правди, правди про те, що діялося в світі, чия правда, чия зараз панує кривда і чиї ми діти.

Невмирущу правду, яка доноситься з минулих віків у думах і піснях українського народу, Т.Г. Шевченко уособлює зі «славою». Бо вона без прикрас, щира і правдива, як Боже слово, бо вона – Істина.

«Ну що б, здавалося, слова...

Слова та голос – більш нічого.

А серце б’ється – ожива,

Як їх почує!.. Знать, од Бога

І голос той, і ті слова...»

Нагадаю, що Т.Г. Шевченко мав прекрасний голос і дуже задушевно співав народні українські пісні.

По-сьоме, одним із найважливіших джерел української самосвідомості є історична пам’ять народу, «закодована» архетипами на ментальному рівні. Саме з цих невмирущих, бездонних духовних джерел йдуть витоки кордоцентризму Г.С. Сковороди і П.Д. Юркевича, Т.Г. Шевченка і Лесі Українки, В. Шаяна і Лева Силенка, В. Вернадського і О. Бердника та багатьох, багатьох інших. Саме через архетипічне кодування історичної пам’яті до джерел становлення української національної філософії слід віднести літописи. Але ця джерельна база потребує додаткового методологічного витлумачення. Справа ось в чім. Літописи, як відомо, мають різну «міру» всезагальності. В одних описуються події місцевого характеру (приміром новгородські), в інших – московські, в третіх – київські тощо. Це, безсумнівно, накладає відбиток на формування національної специфічності розуміння і сприйняття тих чи інших світоглядних проблем авторами літописів. Але тут слід зважити і на іншу сторону цього питання. Літописи писалися православними церковними книжниками під «наглядом» руських князів. Тобто в літописах, зрештою, фіксується процес становлення і самоусвідомлення саме руської народності. Тому невипадково з роками літописи стають все більш промосковськими, а події подаються через призму інтересів московських князів. Виокремлення з них українського ментального підгрунтя, змінюваного протягом століть (зокрема через часткову асиміляцію руської князівсько-дружинної раті українською народністю), це справа досить клопітна, але вкрай необхідна. Без такого специфічного «прочитання» літописів вичавити із свідомості українства відчуття меншовартості навряд чи можливо. Хоча в літописах дуже часто подається історія самоусвідомлення іншого, навіть не слов’янського народу, вплив їх відчувається безсумнівно.