Особистість педагога – інструмент педагогічного впливу на учнів та вихованців, що зумовлює необхідність постійного руху до набуття ним нових вимірів досконалості. На це спрямовані також і очікування суспільств, ям прагнуть вбачати в педагогічних працівниках реальне втілення ідеалів відповідного народу. У сучасних соціально-педагогічних дослідженнях на цьому особливо наголошують І.Д.Звєрєва, Л.Г.Коваль, С.Р.Хлєбік: «Одна з центральних ідей народної педагогіки – ідея досконалої людини. В цьому образі створюється своєрідний ідеал людини, який вбирає в себе всі кращі риси особистості. Водночас – це кінцева мета виховання й самовиховання кожного члена суспільства» [204, с. 247].
Відзначимо, що довіра суспільства до педагогічних і медичних працівників значною мірою залежить від якості їх освітньо-кваліфікаційної підготовки. Педагоги й лікарі прямо або опосередковано здійснюють андрагогічний вплив на доросле населення, включаючи фахівців інших спеціальностей.
Учитель для суспільства – уособлення мудрості й моралі, а лікар – культури здоров’я та здорового способу життя.
|
|
Проведене вивчення думки батьківської громадськості дало змогу виявити підвищення вимог з боку спеціалістів з вищою, середньою спеціальною освітою (тобто повною і базовою вищою освітою) непедагогічних галузей знань до педагогічного фаху і його представників, які працюють з їх дітьми. Високі очікування виявили щодо педагогів і особи, що не мали закінченої середньої спеціальної, вищої освіти (бабусі і дідусі, частина матерів і батьків).
В результаті дослідження була встановлена закономірність, яка полягає в тому, що зростання кількості фактів аморальності серед дорослого населення зумовлює підвищення громадської вимогливості до особи педагога. Особистісні оцінки педагогів стають значно суворішими й безкомпромісними.
Вчинки і спосіб життя батьків, які за освітою були інженерами, геологами, архітекторами, розглядалися як звична норма, тим часом як аналогічні дії вчителя викликали осуд, неприйняття, страх за власних дітей. Результати проведеного нами анкетування батьків подані у табл. 4.8.
Таблиця 4.8
Результати анкетування батьків щодо оцінки прийнятних вчинків
для працівників різних професій
Зміст питань | Торговці | Вчителі | Інженери | Робітники | ||||
так | ні | так | ні | так | ні | так | ні | |
Чи вважаєте Ви, що страйк є прийнятним і виправданим способом відстоювання своїх прав? | ||||||||
Чи думаєте Ви, що вживання спиртних напоїв хорошому спеціалісту не завадить? | ||||||||
Чи схвалюєте Ви принагідну торгівлю, якщо немає іншої роботи? |
|
|
Як видно з наведеної табл. 4.8, громадська думка батьків різко виділяє допустимі межі прийнятної діяльності для чотирьох запропонованих в анкеті категорій (торговців, інженерів, робітників і вчителів).
Результати анкети свідчать про виявлене протиставлення: 93% опитаних відмовляють вчителеві у праві на страйк, якщо це стосується навчання й виховання власних дітей, і в той же час допускають такі дії для інших категорій – в середньому 66,6%. Аналогічні розбіжності одержані за результатами оцінки батьками вживання спиртних напоїв: 96,5% опитаних вбачає у вживанні спиртних напоїв учителями перешкоду для професійної діяльності, в той час як для інших категорій цю думку підтримує в середньому тільки 45,5% опитаних. Співчутливе ставлення для принагідної торгівлі, яка сприймається батьками як вимушений спосіб прогодувати родину, виявили стосовно більшості непедагогічних категорій працівників 96,2% респондентів, і в той же час можливість такого заробітку для працюючих учителів допускає тільки 17,4% батьків.
Загальнопедагогічну позицію вчителя і роль у ній особистості як його професійного інструменту найбільш узагальнено й точно визначив український педагог Т.Г.Лубенець: «Шкільне виховання, так само як і викладання, обумовлюється постановкою викладання, особистими якостями й особливо темпераментом і характером учителя. Перше місце, зрозуміло, займає любов до справи й учнів, потім стоїть суворе виконання обов’язків і точність навіть у дрібницях; далі – справедливість» [205, с. 89].
Важливе значення педагогічної характерології, підкреслене Т.Г.Лубенцем, поєднується з розвитком почуттєвої основи педагогічної діяльності, яка рівною мірою охоплює і власне професійне призначення, і учнів.
Наприкінці 20-х років нинішнього століття Ф.Д.Забугіним були сформульовані психогігієнічні показання для педагогічної професії, які не втратили своєї актуальності і нині. Враховуючи необхідність їх цілісного розгляду та малодоступність джерела, вважаємо за доцільне наведення їх основного змісту:
«Фізичні якості: гарне, міцне здоров’я, особлива витривалість нервово-психічної сфери; достатньо гучний, витривалий голос, що має властивість не стомлюватись, не змінювати тембру і висоти.
Психофізичні якості: бажана точність і рівномірність рухів, здатність до розбірливого мовлення, не дуже швидкого, з умінням пристосуватись до особливостей сприймального апарату учнів групи, уміння точно виражати свої почуття й уявлення шляхом жестів, міміки й змінювання голосових засобів.
У галузі почуттів: важливо вміти вгамовувати будь-який мимовільний рух, особливо пов’язаний з негативними емоціями, які викликаються групою як подразником. Педагог повинен уміти добре розрізняти барви, диференціювати шуми, розрізняти найменші коливання температури шкільної атмосфери.
У галузі інтелектуально-вольовій повинен володіти активною увагою, з великим обсягом, з умінням зосереджувати увагу на одному предметі, не відволікаючись навколишніми враженнями, але й умінням також, коли це необхідно у педагогічному процесі, зосереджувати увагу одразу на декількох предметах; великою опірністю до навіювання та відсутністю здатності до автоматизму.
Сприймання повинне відрізнятися швидкістю й багатоманітністю. Утримування сприйнятого – тривале, правильне й широке; особливо бажана висока здатність запам’ятовувати обличчя, неопосередковані (абстрактні) знаки й символи (пам’ять на імена, числа, букви і т.д.).
Відтворення повинно бути точне й швидке. Уміння спостерігати поведінку дітей і швидко комбінувати, тобто пов’язувати думки й уявлення, Причому комбінації повинні відзначатись доцільністю, широтою суджень і оригінальністю. Повинна бути ясно виражена здатність до абстракції. Фантазія жвава, зі схильністю до творчості. Зовсім педагог не повинен мати жодної з форм збудливості нервово-психічної сфери і не повинен виявляти негативних емоцій (він повинен уміти вгамовувати гнів, мати чутливість до болю і нестатків, шумів, запахів, схильність до швидкої зміни настрою, збентеження у незвичних або урочистих випадках і втрату душевної рівноваги). Йому повинно бути властиве переважання приємних почуттів і настроїв. Максимум його інтересів повинен бути спрямований на природу, дітей і суспільні питання. Володіючи здатністю до підлеглості (дисципліна), він повинен володіти здатністю до співробітництва (колективізм) і швидкої орієнтації в чужих і нових умовах, бути енергійним і послідовним. Темп його роботи швидкий, без ознак втоми, з умінням використовувати вправи» [121, с. 17].
|
|
У наведених психогігієнічних вимогах до особи педагога відображені базові властивості, що визначають професійну позицію педагогічного працівника щодо збереження та зміцнення як власного психічного здоров’я, так і психічного здоров’я учнів і вихованців. До них належить міцне здоров’я педагога, яке має здатність до тривалого контролю за власною психічною діяльністю як інструментом педагогічного впливу, позитивна її спрямованість та необхідна для цього активність.
Слід відзначити, що педагог уособлює в собі властивості ідеалу, який суспільство прагне втілити у виховній нормі. Тому психологічна самоорганізація особистості педагога виступає еталоном і зразком для сприймання та відтворення у психічній діяльності дітей, підлітків, юнаків та орієнтиром для дорослих. Не тільки група учнів, як справедливо відмічає Ф.Д. Забугін, виступає подразником, але й сам учитель, вихователь, інший педагогічний працівник є для учнів потужним психогенним чинником, від психічної культури якого (психологічної патриці) залежить формування системи як усвідомлених, так і підсвідомих психічних дій, образів, способів діяльності (психологічні матриці вчинків).
|
|
Український педагог С.В.Васильченко відобразив цю взаємозалежність у такому прикладі: «Учити творчості можуть тільки творці – і за вчителів кличте в школи поетів і художників слова: Шевченка, Вовчка, Квітку, Коцюбинського, Стефаника... Народну пісню...» [206, с. 92].
Отже, підготовка педагога до здійснення творчої педагогічної дії ґрунтується на двовимірності:
– духовного змісту культури нації, виховний ідеал якої уособлює в собі педагог;
– цілісного знання індивідууму-особистості дитини й передбачення шляхів природного набуття нею власної індивідуальності.
Закономірна спадкоємність підходів, які виражаються в розвитку теорії і практики педагогічної психогігієни щодо вивчення, збереження й зміцнення психічного здоров’я дітей і підлітків психолого-педагогічними засобами передбачає цілеспрямовану розробку й застосування системи заходів, здатних забезпечити:
– природоцільність і органічну цілісність виховного впливу;
– розпорядок діяльності дітей і підлітків, що сприяє накопиченню та раціональному витрачанню їх енергетичних можливостей, зокрема й психічних зусиль:
– організацію мікросоціального середовища, позбавленого потенційно психотравматичних факторів;
– подолання професійного егоїзму педагога (професійна позиція, за якої вихованець виступає засобом задоволення егоїстичних прагнень вихователя: його «любові до дітей», «любові й відданості справі», невідступного використання нав’язливих, неприродних способів поведінки, надання переваг у виконанні «своїх настанов», позбавлення вихованця права вибору вчинку тощо);
– збільшення енергетичного обсягу резервних можливостей мислення, почуттів і уяви вихованця.
Людинознавча спеціалізація фахівців, що здобувають або удосконалюють свою педагогічну освіту, несе в собі базальні виміри психогігієнічного знання, яке в процесі педагогічної діяльності має виявитися в таких уміннях:
– усвідомлено здійснювати педагогічний вплив з урахуванням генези психічних станів дітей і підлітків, етапів їх онтогенезу, особливостей психосоматичного розвитку;
– ефективно коригувати й відновлювати ослаблені нервово-психічні функції педагогічними засобами, при необхідності узгоджуючи цю роботу з психологічними й медичними працівниками (практичним психологом, шкільним лікарем, дитячим психіатром, психоневрологом, педіатром, іншими спеціалістами);
– залучати до спільної виховної діяльності батьків, осіб, що їх замінюють, інших членів родини, використовуючи їхні знання про дитину, підлітка;
– дотримуватись послідовності, наступності, узгодженості у здійсненні психогігієнічних заходів.
Такий підхід дає можливість переорієнтувати професійне самоусвідомлення педагогічного працівника, націленого на конструювання особистості учня за мірками і в площинах власних професійно-егоїстичних або запрограмованих змістом предмету навчання обсягів пізнання, на формування психогігієнічної Я-концепції, що включає:
1. Оберігання психічного здоров’я та неповторності індивідуальних шляхів пізнання, виявлення психологічних механізмів дитячої креативності.
2. Коригування інтелектуальних, емоційних і вольових вад.
3. Відновлення (реабілітація) ослаблених функцій нервово-психічної сфери, їх компенсація за рахунок збережених функцій.
Наприкінці 80-х років нинішнього століття проблему лікувально-педагогічного, оздоровчо-щадного, психогігієнічного переорієнтування позиції педагогічних працівників і всієї освітньої системи колишнього СРСР зробив спробу поставити і вирішити О.О.Дубровський. Написана ним і розповсюджена серед делегатів Всесоюзного з’їзду вчителів брошура «Відкритий лист лікаря вчителю» розкривала такі положення:
1. «...Біда не тільки в тому, що ми в минулому погано орієнтували вчителя на охорону здоров’я учнів, але засмучує і та обставина, що сам учитель не навчений берегти своє здоров’я. Мій досвід підтверджує те, що невмілий у збереженні свого здоров’я не зуміє його зберегти і в інших» [46, с. 14];
2. «Не було на вчительському з’їзді розмови про найголовніше – про здоров’я дітей. Із сорока виступаючих там делегатів з’їзду ніхто не зачепив, чуєте, ніхто не торкнувся цієї проблеми! А хіба її немає?» [46, с. 14-15].
3. «Вчитайтесь і вдумайтесь у будь-яку роботу будь-якого новатора, в будь-яку пропозицію щодо інтенсифікації педагогічної праці. І знову знайдете там усе, починаючи з економії часу, із збереження кожної хвилини уроку і закінчуючи дидактичними пропозиціями, але там немає ні слова про турботу й охорону здоров’я учня» [46, с. 15].
Отже, положення, висунуті О.О.Дубровським, розкривають необхідність:
– фахової підготовки й удосконалення педагогів у сфері збереження власного здоров’я, що є основою для забезпечення культури здоров’я, зокрема психічної культури учнів;
– професійно-педагогічної оцінки, обміну досвідом і постійного фахового інтересу до проблем збереження здоров’я, зокрема психічного здоров’я дітей і підлітків в освітніх закладах, що можливе лише на основі фахової підготовки педагогічних працівників з цих проблем;
– подолання спеціалізованості педагогічного сегрегаціогенезу у вузьких питаннях технологій, методів, новацій, педагогічних знахідок і дій, яка не дозволяє дослідникам-спеціалістам і педагогам-практикам усвідомити синтезогенетичну модель мети й ідеалу виховання, їх цілісності, що може бути досягнута тільки здоровою дитиною.
Враховуючи це, нами розроблена структура психогігієнічної позиції педагога, яка передбачає:
– охорону душевних цінностей дитини, їх збагачення (наприклад, емоційна підтримка, визнання й заохочення розвитку почуття любові учня до матері, навіть якщо вона пиячить і жорстоко б’є його;
– довіру до людини у білому халаті – лікаря, інших дорослих людей; здатності до емпатії тощо;
– підтримку особистісної самостійності, відповідальності, волі, можливостей самовираження дитини («терапія свободою», «вольове зцілення»);
– створення умов для реальних виборів дитиною видів діяльності, способів пізнання, вчинків, способів поведінки;
– визначення схильностей, здібностей і таланту дітей, що виявляється у залученні їх до максимально різнопланових видів діяльності;
– самоудосконалення педагога, що включає:
а) загартування власного здоров’я;
б) уміння визначати межі доцільного педагогічного впливу і передбачати обсяги його психогенних наслідків;
в) забезпечення власної врівноваженості, стриманості, терплячості у кризових ситуаціях спілкування з дітьми й підлітками, у відповідні моменти життя дитячого колективу;
г) постійну підтримку здатності до справедливого вирішення суперечностей і конфліктів у міжособистісних стосунках;
д) відтреновування способів індивідуальної психорегуляції особистості.
Реалізація змісту окресленої структури психогігієнічної позиції педагога відбувається в колективі освітнього закладу. Виходячи з цього, потребують уточнення напрямки гармонізації спільної діяльності педагогічних працівників у колективах освітніх закладів, які сприяють повномірному розкриттю психогігієнічного змісту поданої структури.
До цих напрямків належать:
– визначення спільної мети методичної та практичної роботи педагогічного колективу, яка відповідає потребам життя й розвитку дітей і підлітків, сприяє об’єднанню професійних зусиль;
– сприяння набуттю кожним працівником освітнього закладу (не тільки педагогічним) належної психічної рівноваги, виправлення дратівливості, мінливості й пригнічення настрою, які ведуть до розвитку суміжних психоневрологічних станів як вихованців та учнів, так і педагогічних працівників;
– проведення психогігієнічних (корекційних, реабілітаційних, первинно-профілактичних, лікувально-педагогічних) заходів, спрямованих на попередження суміжних психоневрологічних станів педагогічних працівників (неврівноважених, нервових, істеричних, які створюють атмосферу нервової напруженості, намагаються, не рахуючись з умовами, досягти успіху в педагогічній діяльності навіть ціною перевтоми й перенапруження учнів, а власні прорахунки, забудькуватість, непослідовність перекладають на них, безпідставно звинувачують їх у ледарстві, «тупості», бажанні зробити «на зло»).
Отже, психогігієнічна позиція педагога формується у процесі практичної реалізації професійних установок, спрямованих на захист, оберігання індивідуального психічного розвитку особистості дитини, у підтримці й стимулюванні зростання рівня її домагань.
Її утвердження та зміцнення здійснюється в умовах суперечності між культурним досвідом суспільства (вимоги освітніх програм і стандартів) і потребами та індивідуальними можливостями кожної дитини, підлітка, юнака.
Соціальний контекст формування психогігієнічної Я-концепції педагога як базальний компонент ефективності його майбутньої професійної адаптації передбачає якнайширше використання багатоманітності об’єктів соціально-педагогічної та педагогічної практики майбутніх учителів, зокрема таких спеціалізованих типів навчально-виховних закладів, як спеціальних і санаторних шкіл-інтернатів для дітей з психоневрологічними захворюваннями, для дітей, які потребують особливих умов виховання, лікарень і їх відділень з організованим навчанням дітей, психолого-медично-педагогічних консультацій, дитячих психоневрологічних диспансерів тощо.
Ступінь сформованості психогігієнічної Я-концепції педагога визначається рівнем і універсальністю людинознавчої підготовки, критеріями якої виступають професійні уміння діяти відповідно до інтересів цілісного розвитку дитини.
Переживання станів дітей і підлітків, емпатичне співвіднесення їх із власним досвідом почуттів сприяє цілеспрямованому формуванню психогігієнічної позиції педагогічного працівника. Цілісне сприймання дитини у соціально-психологічній нормі й патології в поєднанні з дослідницькою психогігієнічною установкою дає можливість педагогові практично утверджувати професійні основи терпимості, допомоги, співчуття, людяності, милосердя.
Слід відзначити, що ці професійні основи є спільними як для фаху педагога, так і для фаху лікаря. Домінуючий сегрегаціогенез суспільного розвитку призвів до надмірної спеціалізації фахівців різних галузей знань, вузькість якої дає можливість задовольняти дедалі специфічніші й тому нечисленні суспільні запити. Специфічне вміння (певна педагогічна або медична технологія, методика) набуло самодостатньої професійної цінності, на тлі якої моральні основи людиноорієнтованих професій стали відігравати менш значущу, вторинну, допоміжну роль. Це призвело до полегшеного їх порушення, нехтування, якщо суспільне замовлення витребовує тільки видимий, придатний для негайного використання освітній або медичний результат ефективної технологічної майстерності фахівця.
Один із крайніх виявів професійного сегрегаціогенезу – вчинення педагогічними й медичними працівниками аморальних і кримінальних дій, облік, статистика й аналіз яких за певною системою органами державного управління освітою, окремими дослідниками не проводиться.
Аналіз окремих випадків даного типу, які були викриті, свідчать про однобічність професійної самооцінки вчителів, вихователів як носіїв знань і спеціальних умінь, підтримувану загальною думкою соціального середовища. При цьому моральні засади професійної діяльності розглядались як менш важливий, на думку як самого педагога, так і колег, що його оточують, фактор. Наводимо аналіз таких прикладів.
Приклад 1.
Учитель математики К. багато зусиль доклав для утвердження свого професійного статусу як найкращого знавця й викладача предмета (участь у конкурсах, підготовка учнів до олімпіад, самореклама тощо).
Працюючи у випускних профільних класах з учнями, які мріяли вступити до вищих навчальних закладів на спеціальності, де профілюючим є іспит з математики, ставив умову: хто відвідуватиме мої додаткові заняття – матиме необхідний бал в атестаті про середню освіту. За ці заняття ним брались значні грошові суми. Хто не ходив або не платив, одержував занижені оцінки. Учень Л., батьки якого не в змозі були сплатити необхідну суму, вчинив спробу суїциду (перерізав вени) і був госпіталізований.
Приклад 2.
Вихователь школи-інтернату відзначався вмінням гарної організації дитячого колективу. Його професійні здібності цінувались колективом закладу, і на цій підставі він був направлений керівником групи вихованців, що виїжджали за кордон на оздоровлення.
Наприкінці оздоровлення він був викритий органами правопорядку за організацію крадіжок речей у ресторані, де вихованці харчувалися, в готелі, де вони жили.
Речі, вкрадені дітьми за завданням педагога, ним перепродувались, а частина виручених грошей видавалась вихованцям як оплата їх «роботи».
З наведених прикладів 1 і 2 видно, що професійний сегрегаціогенез забезпечив високий розвиток спеціалізованих знань і умінь; у першому випадку – в галузі методики викладання математики, а в другому – в галузі організації дитячої групи. В той же час моральні основи педагогічної професії, як видно з цих прикладів, не були витребувані ні колегами (професійним осередком), ні батьками (суспільним осередком), оскільки усвідомлювалися ними як менш значущі, ніж прагматичні результати високої технологічності.
Самодостатність моральної позиції цих педагогів виявилась для них менш важливою, ніж схвалювана ефективність технологічного результату.
Отже, якщо освітній результат, спрямований на здобуття життєвих благ, витребовується суспільством як цінність, вища за мораль, педагог опиняється в ситуації вибору: бути як усі, чи зберігати основи моралі? Якщо він обирає перший варіант відповіді, то перестає бути потрібний суспільству як хранитель еталону, суспільної певності, на яку можна покластися, взяти за життєвий приклад, ідеал. У цьому випадку його потрібність визначається тільки конкурентоздатністю, технологічністю специфічних знань та умінь, а не гуманістичною сутністю педагогічного призначення. Вибір другого варіанту відповіді вимагає самопожертви і цим самим служить випробувальною загальнопедагогічною основою психогігієнічної позиції педагога, неперехідною моральною цінністю якого є турбота про психічне здоров’я дитини.
Спеціалізований розвиток гуманітарного знання, виникнення внутрішньої спеціалізації таких галузей як педагогіка, психологія, медицина (наприклад, соціальна, експериментальна, спеціальна педагогіка; педагогічна та вікова, спеціальна, соціальна психологія тощо) викликав необхідність зрівноваження професійного сегрегаціогенезу людинознавчим син-тезогенезом, відновлення спільної гуманістичної основи наукового пізнання і наукоємної практики.
У першу чергу це стосується двох найбільш масових і виключно людиноорієнтованих професій, якими є педагоги й лікарі. Методологічна основа їх спільного ідеалу достатньо обґрунтовано сформульована дослідником А.М.Коньковим: «Про те, що Гіпократ – великий лікар античності, основоположник медицини, безперечно знають всі, хто пов’язав свою долю з лікарською професією. Проте навряд чи кожен медик, не кажучи вже про людей інших спеціальностей, знає: найбільша заслуга Гіппократа полягає в тому, що йому вдалося ще до виникнення християнства, опершись на одвічний догмат діяльної любові до ближнього, закласти моральні основи медицини (Виділення наше. – Прим. С.Б.). Цьому релігійно-моральному духу вчення Гіпократа, який висунув на перший план гуманність по відношенню до пригноблених і бідних, до принижених і скривджених, людство зобов’язане виникненням перших благодійних установ, таких, скажімо, як притулки для незаможних і немічних.
Учення Гіпократа стало фундаментом для зведення всієї «будівлі» філософської системи медицини у тому вигляді, в якому вона постає перед нами тепер. Основними її «несучими конструкціями» є ідеї гуманізму, добра і милосердя по відношенню не лише до хворих, які потребують зцілення, а й до всього живого на Землі» [207, с. 35].
Отже, приклад Гіпократа як втілення гуманності, добра й милосердя цілком заслуговує на місію професійного ідеалу не тільки лікаря, але й педагога, який освітніми засобами впливає на вихованця, його психічне і більш опосередковано – соматичне здоров’я. Неосвіченість, неуцтво, невігластво, невихованість, неокультуреність людини, що становить собою несформованість моральних і пізнавальних норм та відповідних особистісних уявлень про себе й навколишній світ у процесі цивілізаційного розвитку дедалі виразніше виступатиме відповідником медичного визначення хвороби, патології, інвалідизації.
Дослідження другої половини, особливо 90-х років нинішнього століття, зокрема й наше дослідження, дали змогу встановити достовірну кореляцію між рівнем освіченості і загальним станом здоров’я людини та її потомства, зосібна виражений взаємозв’язок між освітнім цензом матері та батька і кількісними характеристиками факторів ризику захворювання дитини. Минулі XIX і XX століття дали яскраві приклади поєднання лікарського й педагогічного фаху в одній особі. Це M.I.Пирогов як всесвітньовідомий хірург і педагог – автор педагогічних праць, керівник Одеського, а пізніше Київського навчального округу; І.О.Сікорський – лікар-психоневролог, психолог і педагог, методист (автор методик навчання медичних працівників); І.П.Скворцов – гігієніст, викладач гігієни у Харківському університеті, автор педагогічних праць з проблем гігієни навчання й виховання; Януш Корчак (Г.Гольдсміт) – лікар і всесвітньо відомий педагог.
Виходячи з цього, цілком справедливою є постановка А.М.Коньковим питання про те, що в змісті педагогічної освіти студентів вищих педагогічних навчальних закладів «...практично не помічалися, а отже, в навчально-виховному процесі не використовувалися приклади високих моральних ідеалів доброти, милосердя, самопожертви, на які багата історія розвитку медицини» [207, с. 76].
Для заповнення цієї прогалини, а також з метою забезпечення спільної методологічної основи у підготовці фахівців з людинознавчих спеціальностей нами був розроблений зміст курсу педагогічної психогігієни для студентів, що здобувають повну вищу відповідну психологічну освіту на психологічному факультеті Київського міжрегіонального інституту удосконалення вчителів імені Бориса Грінченка, медико-психологічному факультеті Національного медичного університету ім. О.О.Богомольця. Програмою курсу передбачалось вивчення таких основних питань: «Предмет і завдання педагогічної психогігієни. Історичний розвиток психогігієнічних ідей. Роль педології у розробленні та практичному вирішенні психогігієнічних завдань. Проблеми охорони психічного здоров’я в діяльності Всесвітньої організації охорони здоров’я, служб охорони психічного здоров’я в Європі. Визначення та критерії психічного здоров’я, їх характеристика. Поняття про референтну й вікову психогенність. Психогігієнічні критерії адаптації дітей і підлітків до умов освітнього закладу. Діалектика освітньої диференціації та інтеграції як психогігієнічний фактор. Роль школи у формуванні психічного здоров’я учнів. Виховання психічної культури учнів».
Навчальний курс містив виконання самостійних дослідницьких робіт, спостереження над учнями з суміжними психоневрологічними захворюваннями, а також з вадами у психічному та фізичному розвитку. Практичне зіставлення психічної самоорганізації дітей і підлітків різних груп психічного здоров’я дало можливість студентам-психологам і студентам-медикам засвоїти межі тієї різниці у психічних станах вихованців, яка відділяє кожну з цих груп одна від одної. Виконуючи самостійні спостереження й окремі види педагогічної та психологічної роботи з цими дітьми, студенти мали можливість розвинути в собі почуття емпатії, терпимості, милосердя.
Для фахового удосконалення вчителів різних спеціальностей з повною вищою педагогічною освітою на курсах Київського міжрегіонального інституту удосконалення вчителів імені Бориса Грінченка протягом 1991– 1999 років вводились 8-10-годинні спецкурси з педагогічної психогігієни, які давали змогу, спираючись на базові знання загальної педагогіки, методики викладання предмета й загальної психології, розширити й поглибити знання педагогів у цій галузі.
Наводимо приклад навчально-тематичного плану одного з таких спецкурсів.
Навчально-тематичний план
актуальних питань педагогічної психогігієни
для курсів фахового удосконалення вчителів
(перша кваліфікаційна категорія)
Загальна кількість годин – 10.
З них:
– лекції – 4 год.;
– практичні заняття – 4 год.;
– підсумкова консультація – 2 год.
Лекції:
1. Збереження психічного здоров’я учнів засобами педагогічної психогігієни – 2 год.
2. Психогігієнічні методи та прийоми у викладанні предмету (української мови та літератури, історії, математики) – 2 год.
Практичні заняття:
1. Методи оцінки рівня особистісної тривожності та прийоми його зниження у роботі з учнями – 2 год.
2. Комунікативні здібності та уміння учнів, їх розвиток і психогігієнічне значення – 2 год.
Консультація:
Особиста психогігієна вчителя – 2 год.
Результати вивчення стану навчально-виховного процесу в освітніх закладах м. Києва та Київської області, в яких працюють вчителі-студенти, психологи-студенти та вчителі-курсисти, дали змогу виявити такі основні тенденції:
– посилилась увага до питань збереження психічного здоров’я учнів і здоров’я взагалі в колективах навчально-виховних закладів, уважність
учителів і психологів до емоційного стану, первинних виявів психо-травматичних переживань дітей і підлітків:
– достовірно знизився рівень тривожності, надмірної напруженості, пов’язаної з навчальним навантаженням, перевантаженням учнів, що зумовлювався жорсткістю професійної позиції педагогічних працівників;
– посилився інтерес педагогічних працівників до професійного спілкування, з’ясування професійних підходів до питань психофізичного здоров’я учнів з точки зору різних спеціалістів, зокрема психологів, лікарів різних спеціальностей (поява запитів на проведення психолого-педагогічних семінарів з даної проблематики, зростання звернень до обласної та міської психолого-медично-педагогічних консультацій, впровадження оздоровчо-педагогічної програми «Школяр» у середній школі №10 м. Бровари за науковим керівництвом кандидата медичних наук В.А.Шаповалової тощо).
Таким чином, процес формування психогігієнічної позиції педагога передбачає загальнопедагогічне підготовлення, зміст якого складають моральні основи педагогічної професії та універсальна база людинознавчих знань, і набуття системи педагогічно-психогігієнічних знань та умінь, методологічною основою яких є спільні для педагогічної та лікарської професії фахові ідеали (педагогів-лікарів і лікарів-педагогів як виразників ідей гуманності, добра й милосердя).
Психогігієнічна позиція педагога формується як системою вищої педагогічної освіти, так і системою фахового удосконалення, безпосередньою роботою вчителя, вихователя, психолога над власним самовдосконаленням, яке потребує самопожертви і професійної відданості обраній справі, дітям та учням, які свідомо або неусвідомлювано використовують у своєму подальшому житті засвоєні від учителів і вихователів способи психічної самоорганізації життя,
Висновки до лекції 4
Отже, основними компонентами індивідуальної психорегуляції особистості є закономірні вікові психорегуляційні етапи, лімінальна (порогова) динаміка індивідуального сенсу дитини, підлітка, юнака, дорослої людини, розвиненість адаптивних механізмів і соціально детерміновані способи психічної самоорганізації життя. Індивідуальна психорегуляція, починаючи з ранніх етапів онтогенезу, виступає наслідком адаптації дитини до процесуально ускладнюваних взаємин у мікросоціальному й соціальному середовищі. Індивідуальна неповторність вияву психорегуляційних механізмів особистості полягає у креативному заповненні дитиною, підлітком вакууму значущого для себе сенсу. Етапами розвитку механізмів індивідуальної психорегуляції є наслідувально-латентний, оцінювально-відображувальний, суперечливий і стереотипізований періоди вікового становлення особистості. Віковий перебіг індивідуально-суспільної процесуальності, якій притаманна ієрархічна цілісність, детермінує лімінальну (порогову) динаміку індивідуального сенсу особистості. Цілісність потреб особистості є джерелом саморуху, що зумовлює вияв креативності як засобу зрівноваження вакууму бажаного продуктом утвореного.
Умови змінюваного соціального середовища зумовлюють розвиток адаптивності дітей і підлітків, яка становить собою епігенетичне утворення міри й наслідку пристосованості до них особистості. Психогігієнічну цілісність розвитку адаптивності забезпечує поєднання методів синтезогенезу та сегрегаціогенезу. Створена нами методика «Самооцінка адаптивності», що включає в себе педагогічні, психологічні й клінічні показники, дає можливість проводити лонгітюдіальне вивчення самооцінки дітей і підлітків 11-16 років та використовувати одержані дані для розроблення й практичної реалізації системи необхідних психогігієнічних заходів. Засвоєння способів психічної самоорганізації життя дітьми й підлітками відбувається внаслідок свідомого або неусвідомлюваного сприймання образу вчителя, вихователя, інших значущих для особистості дитини людей. Тому психогігієнічна позиція педагога має формуватися на спільній для всіх людинознавчих професій методологічній основі, об’єднуючи фахові ідеали педагогів і лікарів як виразників ідей гуманності, добра й милосердя. Розроблені основи індивідуальної психорегуляції особистості зумовлюють необхідність висвітлення проблеми оптимальних критеріїв якості психічного здоров’я та способів їх відстеження.
Лекція 5