Власне, осьовий час розглядається як перехідний період цивілізаційного процесу

1.

Західна цивілізація та господарський розвиток античних держав.

Східна цивілізація та її характеристика в осьовий час.

Литература

Вопросы и задания

1. Где и когда зародились первые политико-управленческие представления и идеи?

2. В чём состоят сходство и различия политико-управленческих идей конфуцианства и легизма в Древнем Китае?

3. Кто из представителей древнекитайской философской и политико-управленческой мысли утверждал, что «лучший правитель тот, о котором народ знает лишь то, что он существует»?

4. Какие типы лидеров – субъектов управления выделял в своих трудах Платон?

5. Кто из политических мыслителей эффективность политического управления (правления) ставил выше моральных норм?

6. Выделите основные политико-управленческие идеи мыслителей Нового времени.

7. Что объединяет воззрения различных представителей волюнтаристско-этатистского направления в политико-управленческой мысли?

8. Что объединяет, и что различает теории бюрократии М. Вебера и В. Вильсона?

1. Зимина В.Д., Борисов Н.А. Политическое управление: Учебник. М.: Рос. гос. гуманит. ун-т, 2008.

2. Козырев Г.И. Политология: Учебное пособие. М.: ИД «Форум»: ИНФРА-М, 2010. (Гл. 17. Политическое управление).

3. Лунь-юй // Древнекитайская философия. Т. 1. М.: Мысль, 1972.

4. Мирзоян В.А. Управление как предмет философского анализа // Вопросы философии. 2010. № 4.

5. Мухаев Р.Т. Система государственного и муниципального управления: учебник для студентов вузов. М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2007.

6. Платон. Государство // Соч. в 3-х т. Т. 3, ч.1. М.: Мысль, 1972.

7. Поликарпов В.С. Философия управления (эссе). Научное издание. Ростов н/Д, Таганрог: Изд-во ТРТУ, 2001.

8. Старцев Я.Ю. Основы политического государственного управления: Учебное пособие. Екатеринбург: УрАГС, 2005.

[1] Деспотизм (-я) – неограниченная монархия, отличающаяся полным произволом власти, бесправием подданных, отсутствием юридических ограничений власти; самовластие и произвол по отношению к окружающим

[2] Волюнтаризм – направление в философии и практике, приписывающее воле основную роль в развитии общества, характеристика социально-политической практики, основанной на субъективных побуждениях и произволе осуществляющих ее лиц.

[3] Этатизм - (от франц. etat - государство) - направление общественной мысли, рассматривающее государство как высший результат и цель общественного развития

Формування двох сучасних цивілізацій пов’язують із так зва­ним «осьовим часом», який, на думку К. Яспереа,(1883-1969),(німецький філсоф, відомий як автор концепції осоьового часу, працював над філософсько-світоглядними проблемами) припадає десь на проміжок між 800 та 200 рр. До н.е. Як зазначає Ясперс, саме в цей період відбувається «найрізкіший поворот в історії, з’явля­ється людина сучасного типу, що зберігається донині.» Саме в цей час, стверджує Ясперс, відбувається чимало незви­чайного: на Сході і Заході зароджується філософія, виникають нові релігії та їх пророки, а людина усвідомлює своє буття і саму себе.

Ці зрушення супроводжувалися певними, досить глобальними змінами:

в господарській сфері відбувається перехід до так званого залізного віку, (1тис.до н.е). в якому значно зростає продуктивність сільського господарства завдяки використанню нових знарядь праці; тварин-во стає придомним, виникає стійлове утримання худоби; суспільне ремесло відокремлюється від ссільського господарства і стає самостійним видом госпподарської діяльності (залізоробне й керамічне ремесло);

в політичній сфері – змінюються уявлення щодо природиправителя, обожнюваний раніше цар, фараон, який вважався втіленням як космічного, так і земного порядку замінюється світським правителем, який має нести відповідальність перед певним вищим началом (Богом), а за таких уявлень правитель міг бути покликаний до відповідальності перед суспільством за наслідки своєї діяльності;

в соціальній сфері поряд із традиційною державного владою— власністю та системою розподілу виникають відносини власності індивідуальної, як правило, у вигляді предметів необхідного вжитку. Хоча держава ще зберігає власність на основні засоби виробництва (землю та воду).

Таким чином: в соціально-економічному плані осьовий час пов’язаний з появою недержавних власних структур, а в суспільному — з ви­значенням самоцінності людини.

Як стверджує К. Ясперс, завер­шення осьового часу тісно пов’язане із створенням світових ім­перій та світових релігій.

Усі ці зміни відбуваються одночасно в трьох точках первісних цивілізацій — Китаї, Індії (Схід) та у Середземномор’ї (Заході), неза­лежно одне від одного. Осьовий час означав руйнування великих стародавніх культур, призводив їх до загибелі.

Згідно до концепції осьвого часу можна виділити

1. Осьові народи, о зазнали стрибок (прорив) заклавши основу духовного існування людини і сучасним цивілізаціям.

2. Народи, що не знали прориву, які втратили свою внутрішню культуру (египетська, вавилонська), яка в кожному окремрму випадку перероджувалася (в Месопотамії - в перську,, а потім в іслам, в Єгипті – в римську, християнську, а потім в іслам).

3. Інші народи., які поділяються на дві групи

а) історичні народи -основою формування яких став світ, що зародився завдяки прориву

б) первісні народи, що залишилися осторонь прориву.

Отже, осьовий час поклав початок двом основним сучасним цивілізаціям — Східній та Західній, кожна з яких увібрала певні риси попередньої історії вищеназваних регіонів великих стародав­ніх культур.

Слід зауважити, що зміни на Сході були значно меншими, ніж на Заході. Проте до осьового часу ці регіонипри­йшли з уже досконало сформованими суспільними інститута­ми — державою, владою, власністю. Поява їх була тісно пов'я­зана з тими змінами форм господарської діяльності, що відбува­лися в різних варіаціях у різних регіонах світу.

Таким чином, осьовий час — це був період трансформації всієї життєдіяльності людства у межах провідних цивілізацій, він ха­рактеризувався принциповими змінами в соціально-економічній, політичній, та етнічній сферах.

2.

На Сході держава виникає значно раніше ніж в Європі, але це держава родового типу. Політична організація життя отримала назву східних деспотій, найбільш характерною ознакою яких було абсолютне переважання держави над суспільством.

Усі члени суспільства фактично перебу­вали в цілковитому підпорядкуванні цареві, який мобілізовував і роздавав споживчі та продуктивні блага, ресурси та привілеї. Він, будучи одночасно і верховним суддею, і верховним жерцем, не лише роздавав блага, а й забирав їх, а часом і саме життя. Єдиним власником основних засобів виробництва - землій води, — була держава та її уособлення — східний деспот-цар.

Землеробство залишаєтьсяголовною галуззю, основним виробником (і найбільшою верствою) були землероби, переважно вільні землероби-общинники. Рабство,хоча існувало, але не відігравало суттєвої ролі, раби використовувалися для виконання приватних бажань знаті.

Усі землероби таземлевласники вважалисялише користувачами землі за таких умов:

1) якщо вони були членами правлячої верхівки;

2) отримували землю за особливі заслуги перед владою;

3) беззастережно служили владі.

Ці обливості східної економіки породжували й своєрідну фор­му фінансово-економічнихвзаємин між власником базових засо­бів виробництва (державою) та їх користувачами: всі виплати, що здійснює землекористувач (чи селянин, чи аристократ), зосере­джуються у царській скарбниці. Тобто доходи давиьосхідної скарб­ниці можна визначити як «ренту-податок», інакше кажучи, одно­часно і ренту (плату за землю), і податок (примусові вилучення у підданих держави на її користь), які можуть вилучатися як у грошовій формі, так і в натуральній, а також у вигляді праці.

Ще однією особливістю було існування на низовому рівні автономних і переважно самоврядних колективів. Такими виступали сільські громади, ремісничі об»єднання, секти, касти і т.д.

Такими були загальні риси господарської системи суспільств Східної цивілізації, але опис їх буде неповним, якщо не розглянути їх особливості у тих країнах, що утворили цю цивілізацію в осьовий час., - в Індії та Китаї.

Економічна думка Стародавньої Індії, як правило, була оповита релігійною оболонкою. Економічні проблеми окремо не досліджувалися, а розглядалися в давньоіндійській літературі лише у зв’язку зі спробами вирішення соціальних та політичних завдань. В основі староіндійських уявлень про суспільство лежала концепція станової (варнової) ієрархії та кастової визначеності професійних занять .(Брахмани – майже земні боги, кшатрії – військова еліта, які зосереджували матеріальні ресурси держави та влади, вайші - займалися торгівлею, землеробством, шудри - головний обов»язок служіння вищим кстам, ачхуті-«недоторкані» вважалося що навіть дотик до нихоскверняв представників інших каст). Писемними джерелами середини I тисячоліття до н.е. є переважно релігійні трактати буддійські та брахманістські (індуїстські). Вони дають уявлення про соціальну структуру суспільства і містять цікавий матеріал, що характеризує специфіку сприйняття окремих економіч­них категорій, зокрема власності, майна.

Буддизм є невід»ємним від історії Індії, бо він відіграє таку ж саму роль як християнство в середньовічній Європі. Однією з найважливіших концепцій буддизму була – калачакра – ідея про органічний взаємозв»язок природи і людини і тому людина не повинна була залишатися стороннім спостерігачем щодо проблем навколишнього середовища.

Буддійське вчення проповідує відмову від власності як необхідну умову досягнення кінцевого спасіння — нірвани. І хоча воно не заперечує господарської діяльності мирян, подаянням яких мають жити буддійські монахи, але спеціальної уваги їй не приділяє. Рабство розглядається як перешкода до досягнення нірвани, а боргова кабала визнається за страшне лихо. Тому сповідується необхідність всіляко уникати заборгованості та своєчасно сплачувати борги.

Велика кількість брахманістських творів грунтується на концепції трьох цілей життя людини — релігійного обов’язку, матеріальної вигоди та чуттєвої любові. Кожній із цих цілей присвячено відповідну літературу.

Найвідомішими книжками про обов’язок (дхарму) є «Закони Ману», про вигоду (артху) — «Артхашастра.»

У «Законах Ману» (УІ-У ст до н.е.) економіка розглядалася як сфера діяльності варни вайшя. Вона об’єднувала тваринництво, землеробство, торгівлю та лихварство. Багатство давало право на особливу пошану тільки в середовищі самих вайшя. Ремесло як різновид обслуговуючої праці було долею варни шудра. Такою самою вважалася й праця орендарів-половинщиків, найманих працівників у сільському господарстві. Суспільним ідеалом був економічно незалежний господар. Можна сказати, що господарська самостійність розглядалася як одна з головних умов свободи та повноправності людини. Хоч «Закони Ману» ставлять на перше місце релігійний обов’язок (дхарму), але істинним щастям уважають досягнення всіх трьох цілей життя людини. Отож, користь, матеріальна вигода та добробут санкціонуються брахманізмом.

Важливим джерелом староіндійської економічної думки став трактат - «Артхашастра» (між IV та III ст. до н.е.)(в перекладі означає наука про вигоду та матеріальну користь, написаний радником правителя могутнього царства Каутільєю Вішнагупта.

Це трактат про мистецтво політики та управління державою, головною метою якого є показати, що основну роь в економіці відіграє держава.

«Артхашастра» — це зведення правил, адресованих царям та правителям, якими вони мають керуватися у своїй державницькій діяльності.

За повнотою та різноманітністю змісту цей твір належить до найбільш глибоких староіндійських джерел. У ньому подано грунтовні відомості про економіку, адміністрацію, соціальні та юридичні інститути, зовнішню та внутрішню політику індійської держави.

«Артхашастра» показує величезну роль держави в господарському життi країни. У трактаті мовиться, в основному, про державні справи та царське господарство. Головною метою економічної політики держави є поповнення скарбниці. Відповідно до цього у «Артхашастрі» викладається вчення про управління та державні доходи.

Основними джерелами доходів староіндійської держави були прибутки від державних (царевих) підприємств, а також різноманітні податки, мито та штрафи, що стягувалися з населення. В «Артхашастрі» податки розглядаються як утримання, належне цареві у винагороду за те, що він охороняє країну від зовнішньої небезпеки та внутрішніх заколотів.

«Артхашастра» торкається також питань торгівлі як одного зі способів збагачення державної скарбниці. Торкаючись поблем ринкового ціноутворення розглядається «вартість речей» і її величинавизначаєься кількістю днів, потрібних для їх виробництва, а розмір винагороди за працю ставиться в залежність від її результатів праці. Автор цього твору був першим, хто розглядає механізм впливу конкуренції на ціну і показує можливість відхилення ціни від вартості.

Важливою складовою регламентації торгівлі був нагляд за цінами та отримуваним прибутком. Ринкові наглядачі могли встановлювати «справедливі ціни» на товар, а на аукціонах стягати різницю між ринковою та оголошеною ціною у скарбницю. Прибуток включався в ціну товарів як частина витрат, i його норма заздалегідь фіксувалася — для місцевих товарів у розмірі 5% встановленої ціни, а для іноземних товарів — 10%. Надлишковий торгівельний прибуток аветор трактату радив обкладати величезними шьрафами на користь царської казни.

Отже, у давньоіндійській літературі вже наявні відомості про економічний лад держави, а також відображено практичні знання в галузі ведення господарства, подано рекомендації щодо управління ним, зокрема щодо організації оподаткування та з інших питань економічної політики.

Особливості господарсткого розвитку та економічної думки Давнього Китаю.

Осьовий час для Китаю пов'язуємо з іменами Копфуція, Лао-Дзи, Мо-Дзи та ін., які жили у VI—IV от. до н.е. Еконо­мічний розвиток Китаю цього періоду мав свої особливості. Ще у II тисячолітті до н.е. тут сформувалася жорстка ієрархічна сис­тема поділу на соціальні верстви, які залежали від верховного властителя. Представники кожної з верств отримували матері­альні блага суворо відповідно до рангу: розміри житла та якість його оздоблення, одяг, харчування, навіть умови поховання - все було різним, чітко регламентованим залежно від соціального стану. Надходження до державної скарбниці відбувалися у вигляді результа­тів праці селян, ремісників і торговців перерозподілялися між представниками соціальних станів, що істотно гальмувало розви­ток товарно-грошових відносин.

Населення поділяється на верстви: чиновники і народ. Останній, своєю чер­гою— на вчених, рільників, ремісників і торгівців. Платню як громадські, так і військові чиновники отримують зерном. Тут достатньо розвинені торгівля, міське ремесло. Панує державне регулювання зерна. Земля — власність держави в особі імператора. Землероб має наділ і сплачує земельний податок зерном.

На початку І –го тисячоліття Китай перебуває в стані воюючих царств, але в середині І-го тис. відбуваються значні зміни, пов»язані з широким використанням залізних знарядь праці. Завдяки ним залучено до обробітку великі земельні масиви, проведені осушувальні роботи в долині річки Хуанхе,розпочато значні іригаційні роботи (деякі іригаційні споруди того часу працюють і досі), істотно зростає об»єм сільськогосподарської продукції, кількість населення. І постає питання про подальший розвиток суспільства і держави. На це питання намагаються дати відповідь три течії: конфуціанство, моїзм та даосизм, які з утопічних але відмінних позицій зображують «ідеальне суспільство».

Конфуціанство на перший план висувало ідеї соці­ального порядку, заснованого на беззаперечному підкоренні вла­ді, що асоціювалася зі старшинством та мудрістю.

Економічні погляди Конфуція грунтувалися на морально-етичному принципі гуманізму та вченні про ідеали. Ідеальним він вважав патріархальне суспільство, основою якого є сім»я, що живе за старокитайськими традиціями. Ідеальною людиною такого суспільства є особа, що поважає батьків, старших за віком і вищих за соціальним рангом, вона сумирна, доброзичлива, справедлива, невибаглива в їжі та побуті, не суперечить старшим та владі.