Зовнішня торгівля та державні регулятори зовнішньоекономічної політики

Механізм зовнішньоекономічної діяльності держави

 

В сучасних умовах економіка кожної країни залежить від її участі в світових економічних відносинах, ступеня її інтеграції у світове господарство. Економічні відносини між країнами не обмежуються зовнішньою торгівлею та товарооборотом, а включають також переміщення капіталу, валютні операції, міграцію робочої сили, науково-технічний обмін.

У цьому розділі ми з’ясуємо інструменти, що лежать в основі зовнішньоекономічної політики держави, проаналізуємо вплив фіскальної та монетарної політики на валютні курси та торговельні обмеження на національну економіку.

 

Зовнішня торгівля та державні регулятори зовнішньоекономічної політики.

Особливістю міжнародної економіки є те, що, практично, всі країни світу взаємодіють одна з одною в політичній, правовій, економічній сферах. І лише деякі країни діють в умовах державної автаркії – замкнутої національної економіки.

Зовнішньоекономічна діяльність держави включає в себе широкий комплекс торговельних, виробничих, науково-технічних, фінансових зв’язків між державами, що приводить до обміну економічними ресурсами, спільної економічної діяльності та інших економічних відносин.

Важливу роль у зовнішньоекономічній діяльності держави відіграє зовнішня торгівля, яка складається з експорту та імпорту товарів і в сукупності представляє собою міжнародну торгівлю. Міжнародна торгівля є засобом, за допомогою якого держави можуть розвивати спеціалізацію, підвищувати продуктивність своїх ресурсів і таким чином збільшувати загальний обсяг виробництва.

У міжнародній торгівлі кожна країна намагається реалізувати свої об’єктивні переваги. Ці переваги прийнято ділити на дві групи – “абсолютні” та “відносні” (порівняльні).

Абсолютні переваги, розробником яких є англійський економіст А. Сміт – це сукупність унікальних природно – кліматичних, сировинних та трудових ресурсів, якими володіє держава, тобто, є “монополістом” у своїй сфері, що і визначає напрямок “природної” спеціалізації її виробництва в системі міжнародного розподілу праці.

Спеціалізація держави на окремих галузях економіки здійснюється у відповідності із принципом (теорією) відносних переваг, автором якої є англійський економіст Д. Рікардо. Ці переваги обумовлені не унікальністю умов виробництва в даній державі, а співставленням величин альтернативної вартості виготовлення однорідної продукції в різних країнах. Тому відносні переваги ще називають “порівняльними перевагами”.

Розглянемо відносні переваги на прикладі виробництва товарів А і В у двох країнах з різною альтернативною вартістю. Так, у першій країні можна виробити 5 одиниць товару А або 15 одиниць товару В, тобто, альтернативна одиниця товару А дорівнює трьом одиницям товару В, а в другій країні можна виробити 10 одиниць товару А або 5 одиниць товару В, тобто, альтернативна вартість одиниці товару А дорівнює 0,5 одиниці товару В. Отже, ми маємо показники виробництва:

Це свідчить про те, що на виробництво товару А вигідніше спеціалізуватися другій країні. Що стосується товару В, то тут відносні переваги за першою країною. Одержані результати проілюструємо графіком виробничих можливостей (рис. 8.1.), поєднавши при цьому альтернативні вартості виробництва товарів А і В в кожній країні.

Отже, з теорії відносної переваги випливає, що в основі міжнародної торгівлі лежать відмінності між країнами у відносних витратах (теорія Хекшера-Оліна та М. Портера), а тому більшість країн спираються на свої відносні переваги.

В Україні зовнішньоекономічна політика регулюється урядом та Національним банком з метою максимальної реалізації національних конкурентних переваг на світових ринках та збільшення (зберігання) національного багатства. До основних інструментів зовнішньоекономічної політики відносять:

- політику протекціонізму – заходи державного впливу на регулювання експортно-імпортних операцій завдяки встановленню тарифів, квот, експортних субсидій. Найпоширенішим знаряддям політики протекціонізму є квоти (глобальні, групові, індивідуальні) та мито, яке поділяють на: адвалерне, специфічне, комбіноване;

- політику валютного курсу.

Загалом, вищезазначені інструменти можна віднести до фіскальних та монетарних, але жоден із цих інструментів зовнішньоекономічної діяльності не дає позитивного ефекту у чистому вигляді – ні повна закритість національної економіки, ні повна її лібералізація, ні плаваючий обмінний валютний курс, ні жорсткий. У кожному окремому випадку необхідно враховувати стан та кон’юнктуру як національної економіки, так і її зовнішнього оточення – світової економіки. Тому, у практиці проведення зовнішньоекономічної діяльності держави можна бачити комбінацію двох напрямків – політики протекціонізму та фрітредерства.

Результати всієї зовнішньоекономічної діяльності країни за рік оцінюють по її платіжному балансу. Платіжний баланс є важливим показником і інструментом, який дозволяє оцінити ступінь можливої участі країни в світовій торгівлі, міжнародних економічних зв’язках, встановити її платоспроможність. Платіжний баланс – макроекономічна модель, яка інформує про стан зовнішньоекономічних потоків товарів, послуг, капіталу в операціях, які здійснюються між економічними агентами національної економіки та економіки інших країн світу. Таким чином, платіжний баланс можна характеризувати як зовнішньоекономічний або валютний бюджет держави, обрахований у відповідності з його реальними доходами і видатками, які обумовлені зовнішньоекономічними зв’язками. За формою складання платіжний баланс визначається як статистичний звіт за певний період, у якому в агрегованому вигляді відображені всі економічні операції між резидентами та нерезидентами (табл. 8.1.).

Таблиця 8.1.