Климент Олександрійський

 

 

Мені лишається лише дивуватися тому, як це деякі наважуються називати себе неперевершеними та гностиками, в своїй пихатості та гордовитості себе навіть вище апостола ставлячи. Павло сам зізнається: Говорю так не тому, що я вже досяг чи вдосконалився; але намагаюся, чи досягну я, як досяг мене Христос Ісус. Браття, я не визнаю себе досягши це, а тільки, забуваючи заднє та простягаюсь уперед, прямую до цілі, до шанування вищого звання Божого у Христі Ісусі. Він вважає себе досконалим, оскільки від попереднього життя відмовився і до кращого прагнути почав, а не тому він вважає себе досконалим, щоб дійсно досконалим був у гнозисі, а тому що він до неперевершеності ще прагне. Тому він додає: Тому, хто з нас досконалий, так повинен мислити. Зрозуміло, що він розуміє під досконалістю зречення гріхів, воскресіння для віри в єдиному Досконалому, рівно як забуття гріхів, що позаду нас лишаються.

Климент Олександрійський. Педагог.

Августін Аврелій

Увесь Всесвіт вийшов з одного Божого Слова

 

Але ж яким чином Ти створив небо й землю? Яким знаряддям послуговувався Ти при творенні такої безконечності? Бо ж Ти не був у стані митця, який за своєю уявою формує тіло за допомогою іншого тіла, який уміє відтворити ті форми, що їх завдяки своєму внутрішньому зору бачить у собі. Але звідки взялася б ця його спроможність, якщо б Ти не створив її? Адже ті форми він надає матерії, що вже здавна існує, що посідає своє буття, як земля, камінь, дерево, золото тощо. Отже, звідки походило б усе те, коли б Ти не створив його? Ти дав митцеві тіло, Ти наділив його духом який повеліває тілом, Ти дав матеріал, з якого він може щось зробити, Ти дав розум, яким він охоплює свій задум і бачить у собі те, що має намір зробити поза собою, Ти наділив тіло відчуттям, за посередництвом якого він переносить від духу до матеріалу те, що виготовляє, і знову сповіщає духові, що зроблено, аби той у своїй глибині порадився з вищим суддею, правдою, чи добре виконано твір.

Усі ці речі прославляють Тебе як Творця всіх речей. Але ж яким чином, Боже мій, Ти створив небо й землю? Це ж очевидне, що Ти створив небеса й землі ні на небі, ні на землі, ба, навіть не в повітрі, ані під водами, що також належать до царства неба й землі. Ані у Всесвіті Ти не створив Всесвіту, бо ж він не мав місця, де б міг існувати до того, як був створений для існування. Ти не мав у руках нічого, що могло б придатися Тобі для створення неба й землі. Бо звідки ж узявся б той матеріал, якщо б Ти не створив його, звідки Ти міг узяти те, чого Ти не створив і з чого можна було б щось створити? Бо хіба існує що-небудь, що не завдячувало б свого існування Твоєму існуванню?

Отже, “Ти сказав, і вони сталися”, і це Ти створив їх Словом Твоїм.

(XI, 5)

 

 

Аналіз поняття часу

17. Отже, не було б часу, коли б Ти нічого не робив, тому що Сам Ти створив час. І нема такого часу, що був би одного віку з Тобою, бо ж Ти триваєш завжди; а коли б щось тривало, то воно не було б часом. Бо що ж таке час? Хто ж міг би пояснити це влучно й коротко? Хто ж навіть у думці зможе ясно збагнути це поняття, щоб згодом передати його словами? Чи ж у нашій мові є якесь частіше вживане й краще відоме поняття, ніж поняття часу? Коли ми говоримо про нього, ми розуміємо його. Це випливає з того, що говоримо саме ми, але ж так само ми розуміємо, коли про нього говорить хтось інший.

Отже, що ж таке час? Коли ніхто не питає мене про це, я знаю, але як тільки йдеться про пояснення, я вже не знаю. Однак я сміливо тверджу, що знаю ось що: якби ніщо не проминало, то не було б минулого часу; якби ніщо не наставало, то не було б майбутнього часу; й якби не було нічого, то взагалі б не було часу теперішнього.

Але яким чином "є" ці два часи – минулий і майбутній, коли минулого вже нема, а майбутнього ще немає? І сам час теперішній, якщо б він був завжди теперішнім і не пропадав у минулому, то не був би вже часом, а був би вічністю. Отож, коли теперішній час, щоб бути часом, має пропадати в минувшині, то як же ми можемо твердити, що він "існує", коли єдина рація його буття – це не бути? Отже, ми маємо право сказати, що час "існує" хіба тільки тому, що він прямує в небуття.

(XI, 14)

 

 

Де знаходяться минувшина і прийдешність?

Я шукаю, Отче, я не тверджу; помагай мені,. Боже, і керуй мною. Хто б наважився мені сказати, що нема трьох часів (ми ж вивчали це ще дітьми, і самі навчили дітей, що є минулий, теперішній і майбутній час), а лише теперішній, оскільки ті два не існують? А може, слід було б сказати, що й вони також існують, але теперішній виходить із якоїсь, невідомо якої, потайної криївки, коли з майбутнього стає теперішнім, і що минулий ховається у якийсь так само потайний закуток, коли з теперішнього стає минулим? Бо де ж бачили майбутнє ті, що провістили його, якщо майбутній час ще не існує? Бо ж не можна бачити того, що не існує. А й слова тих, що оповідають про минуле, не були б правдиві, якщо б вони не бачили минулого у своїй уяві. Якщо б минуле було нічим, то не можна було б його бачити. Отже, прийдешність і минувшина напевно існують.(ХІ,17)

Августін. Сповідь

Боецій Северин

 

 

III. Р6

Якою, одначе, оманливою, якою бридкою буває слава! Справедливо ж вигукнув автор трагедії:

О славо, славо! Скільки-то нікчем тобі

Вдалось озолотити, до вершин підняти.

(Еврипід “Андромаха”, 319-320)

Чимало ж бо є таких, чиє гучне ім’я – від скорого до похвали чи хули людського невігластва. А щось огидніше й придумати годі! Хто чує звернену до себе вельми далеку від правди хвальбу, той одразу ж мав би паленіти від сорому. Та навіть коли б вона була виправданою, то що могла б додати до переконань мудреця, який не пустим розголосом, а власне, правдивістю переконань визначає міру свого добра? Врешті, якщо ширити славу свого ймення – це прекрасно, то замовчувати її, виходить, - ганебно. Але ж, ми щойно про те говорили, все одно є чимало народів, до яких таки не може дійти слава якоїсь однієї людини; отже, кого вважаєш славетним, того десь по сусідству назвуть безславним. Та й взагалі, що стосується прихильності люду, то про неї зайве й згадувати, бо ж ні на якійсь справедливій думці вона не збудована, ані стійкою ніколи не буває. А вже якою то марністю, яким безглуздям є хизуватися знатним іменням, хто б того не бачив? Бо якщо та знатність – від слави, то вона ж не твоя, а чужа, бо знатність, прийнято вважати, – у заслуженій славі предків. І якщо знаменитістю завдячуємо славі, то знаменитими, певна річ, є ті, кого уславлюємо. Отож, коли ти сам не є таким, то чужа знаменитість блиску тобі не додасть. Якщо ж у знатності роду таки є якесь добро, то воно, гадаю, єдине: аби знатні вважали своїм обов’язком принаймні не заплямувати чесноти предків.

Боецій С. Розрада від філософії.

Еріугена

 

 

Отже, Бог є творцем усього: спершу Він по своїй благості створив субстанції всесвіту, що підлягали створенню, потім по своїй величі вирішив наперед наділити дарами кожну з них згідно з їх положенням. З цих субстанцій власне природу людини Він підкорив розумній волі. Бо не тому людина є воля, що вона є власне воля, а тому, що вона є розумна воля. Насправді, якщо знищити розумну волю – то не буде й людини. Але не навпаки: нібито якщо знищити людину, то не буде і розумної волі – адже вона виявляється не тільки в людині, а й у янголів, і в самого Бога. Тут з необхідністю треба розглянути, що ця людська воля має від природи, а що – від дару. Адже коли цілком зрозуміло, що вона має по природі те, що вона є субстанціальна воля, залишається спитати, звідки в ній свобода. Тому кажуть не просто “воля”, а “свободна воля”. Отже, якщо вона має в своєму підпорядкуванні тільки те, що вона є воля, але не те, що вона своодна, залишається визнати, що якщо вона свободна, а це заперечувати безглуздо, то воля дарована їй як дар її Творця. І різниця між природою й вільним вибором буде така, як коли б людська воля отримала в своє підпорядкування не тільки те, що вона є, але й те, що вона є свободною.

4. Проте поставлене питання досі не вирішене. Бо з попередніх доказів зроблено висновок, що всемогутня божествена воля, яка не сковується і не стримується жодним законом, повинна була створити волю, подібну до себе, яка б керувалася вічними законами божественої волі, яка її створила, ніякою силою не відверталася б від здійснення того, чого бажала, і не спонукалася б до здійснення того, чого не бажала. І що б вона не вважала за краще робити, чи добро, чи зло, вона не ухилялася б від наймудріших настанов Божественої волі, яка всі дії свободної волі, чи то правильні, чи то викривлені, передбачала б належним чином. Бо не треба вважати, що Творець всесвіту створив розумну волю рабською. Хіба розум не притаманний людині субстанційно? Хто наважиться сказати це, коли є вірне визначення людини: людина є розумна воля, здатна до сприйняття мудрості! Отже, що дивного в тому, що людській волі притаманна свобода, якщо не дивуємося, що їй властивий розум?

Еріугена. Книга про божествене приречення.