Соціально-економічне упорядкування

 

 

У всіх чоловіків і жінок без винятку є єдина спільна справа – сільське господарство. Йому навчають усіх з дитинства, – почасти в школі, де навчають, почасти – на полях, поблизу від міста, куди вивозять дітей ніби для гри, однак вони не тільки спостерігають, але, користуючись зручною можливістю тренувати тіло, також і працюють.

Крім сільського господарства (яким, як я сказав, зайняті усі), кожен вивчає що-небудь ще, ніби саме своє. Вони звичайно зайняті прядінням вовни або ж обробкою льону, ремеслом мулярів, бляхарів або теслярів... Більшою частиною кожного навчають ремеслу старші. Тому що до цього багато хто тягнеться від природи. Якщо ж кого-небудь цікавить інша справа, то він переміщується в яке-небудь господарство, ремеслу якого він хотів би навчитися. І не тільки його батько, але й посадові особи піклуються про те, щоб віддати його поважному й шанованому голові господарства...

...При двадцяти чотирьох рівних годинах – вважаючи разом день і ніч – для роботи відводять усього шість... Сон вимагає вісім годин. Те, що залишається вільним від годин на роботу, сон і їжу, дозволяється кожному проводити за своєю волею, але не проводити цей час у розгулі й безтурботності, а години, вільні від ремесла, потрібно витрачати на інші заняття за своїм смаком. Ці перерви більша частина людей присвячує наукам. Звичайно вони щодня в досвітні години влаштовують публічні читання й беруть участь у них, принаймні, приводять туди саме тих, які відібрані для науки.

У кожному сільському господарстві не менше сорока чоловіків і жінок... З кожного господарства щорічно повертаються в місто двадцять чоловік: вони пробули в селі два роки. На їхнє місце з міста вибирають стільки ж нових, щоб їх навчили ті, які пробули в селі рік і тому більше розуміються у сільських справах; на наступний рік вони будуть наставляти інших, щоб – якщо всі виявлять себе там однаково недосвідченими й недотепними в обробці землі – не нашкодили б вони врожаю своїм незнанням... Коли наступає день збору врожаю, сільські філархи [сифогранти], сповіщають міську владу, скільки число громадян слід до них надіслати, і тому що ця чисельність збирачів урожаю прибуває саме у термін, вони справляються майже з усім урожаєм за один погожий день...

...В утопійців немає ніякої власності. Та й самі будинки змінюють вони раз на десять років за жеребом...

Кожне місто ділиться на чотири рівні частини. У середині кожної частини є ринок з різними товарами. Туди кожне господарство звозить певні свої вироби, і кожний вид їх розміщують у окремі склади. Будь-який голова господарства просить те, що потрібно йому самому і його близьким, притому без грошей, взагалі без усякої винагороди несе все, що тільки попросить. Та й навіщо йому в будь-чому відмовляти? Коли всіх товарів цілком достатньо й ні в кого немає страху, що хто-небудь зажадає більше, ніж йому потрібно? Тому що навіщо думати, що попросить зайве той, хто впевнений, що в нього ніколи ні в чому не буде нестатку?..

Крім того, на кожній вулиці стоять великі палаци, що перебувають на однаковій відстані один від одного; у кожного з них своя назва. Там живуть сифогранти; до кожного з палаців приписані тридцять господарств, саме по п'ятнадцяти з кожної сторони, там повинні вони разом приймати їжу. Економи з кожного палацу в певну годину приходять на ринок і одержують провізію згідно із кількістю своїх людей...

Тим часом із золотом і сріблом, з яких роблять гроші, чинять вони так, що ніхто не цінує їх більше, ніж заслуговує того сама їхня природа; а кому не видно, наскільки гірші вони, ніж залізо?.. Тому що утопійці їдять і п'ють з глиняного й скляного посуду, досить тонкої роботи, однак дешевої. Із золота й срібла не тільки в спільних палацах, але й у приватних будинках – усюди роблять вони нічні горщики й усякий посуд для бруду...

...Поки вони зайняті роботою, вони недбало прикриті шкірами, які служать їм сім років. Коли вони виходять на люди, то одягають зверху плащ, що прикриває той, більш грубий одяг: колір плащів на всьому острові той самий – природний колір вовни… більш тонку тканину вони не цінують. Тому виходить, що, у той час як в інших місцях одній людині не достатньо чотирьох або п'яти вовняних плащів різного кольору й потрібно ще стільки ж шовкових сорочок, а деяким, більш розбірливим, мало й десяти, в Утопії кожен задовольняється одним платтям, яке носить здебільшого два роки. І, звичайно, немає жодної причини, через яку побажала б людина мати більше одягу, тому що якщо добуде вона ще, то не краще захиститься вона від холоду й не виявиться ні на волос ошатнішою...

Мор Т. Утопія

Макіавелі Н.

 

...Може зав'язатися суперечка про те, що краще: щоб правителя любили або щоб його боялися. Є думка, що найкраще, коли бояться й люблять одночасно; але любові складно співіснувати зі страхом, і якщо потрібно вибирати, то правильніше вибрати страх. Адже людей загалом можна охарактеризувати як невдячних і зрадливих, схильних до нещирості й неправди; їх лякає небезпека й притягує нажива; поки робиш їм благо, вони за тебе всією душею, клянуться нічого не жаліти заради тебе: ані крові, ані життя, ані дітей, ані добра, але ледь вони тобі знадобляться, відразу ж від тебе відречуться. І важко буде тому правителю, який, повіривши їхнім обіцянкам, нічого не зробить на випадок небезпеки. Адже дружбу, що дістається за гроші, а не завойовується величчю й великодушністю душі, можна купити, але не можна зберегти, щоб удатися до її допомоги в лихоліття. До того ж люди менше бояться заподіяти образу тому, хто проявляє до них любов, ніж тому, хто вселяє в них страх, адже любов підтримується вдячністю, про яку люди, будучи поганими, можуть забути заради своєї вигоди, а страх підтримується погрозою відплати, про яку забути неможливо..

....Правителю необов'язково мати всі... достоїнства, але необхідно робити вигляд, що володієш ними. Насмілюся додати, що мати ці достоїнства й неухильно їх дотримуватися – шкідливо; тоді як робити вигляд, що володієш ними, – корисно. Інакше кажучи, перед людьми треба бути милосердним, вірним обіцянкам, милостивим, нелицемірним, благочестивим – і бути таким насправді, але в той же час зберігати внутрішню готовність виявити й протилежні якості, якщо це буде потрібно. Варто зрозуміти, що правитель, особливо новий не може робити тільки те, за що людей вважають хорошими, адже заради збереження держави йому часто доводиться порушувати свої обіцянки, іти всупереч милосердю, доброті й благочестю. Так що в душі він завжди повинен бути готовим до того, щоб змінити напрямок, якщо зміняться обставини або вітер удачі почне дути в інший бік, тобто, як ми сказали, по можливості не відходити від добра, але за необхідності не уникати й зла.

Макіавелі Н. Правитель

 

 

Еразм Ротердамський

 

Людина – це якась дивна тварина, що складається з двох або трьох надзвичайно різних частин: з душі (anima) – ніби якогось божества (numen) і тіла – на зразок безсловесної худоби. Стосовно тіла ми настільки не перевершуємо тварин іншого роду, що за всіма своїми даними перебуваємо набагато нижче від них них. Що стосується душі, то ми настільки здатні сприйняти божественне, що самі могли б пролетіти повз ангелів і з'єднатися з Богом. Якби не було тобі дане тіло, ти був би божеством, якби не був у тебе вкладений розум (mens), ти був би худобою. Ці дві що так відрізняються одна від одної природи вищий творець об'єднав в такій щасливій згоді, а змій, ворог миру, знову розділив нещасною розбіжністю, що вони й розлучені не можуть жити без найбільшого страждання і бути разом не можуть без постійної війни; безперечно, що і те й інше, як мовиться, тримає вовка за вуха; до того й до іншого підходить віршик: „Так не в силах я жити ні з тобою, ні в розлуці з тобою”.

У цьому розбраті ворогує одне з одним, ніби протилежне, те, що єдине. Адже тіло, оскільки воно видиме, насолоджується речами видимими; оскільки воно смертне, то йде слідом за скороминущим, оскільки воно важке – падає вниз. Навпаки, душа (anima), пам'ятаючи про ефірне походження, щосили прагне вгору і бореться із земним своїм тягарем, зневажає те, що є тлінним; вона шукає того, що є істинним і вічним. Безсмертна, вона любить безсмертне, небесна – небесне, подібне зачаровується подібним, якщо тільки не потоне в багнюці тіла й не втратить своєї природженої шляхетності через зіткнення з ним. І цю розбіжність посіяв не міфічний Прометей, підмісивши до нашого духу (mens) також частинку, взяту від тварини, його не було в первинному вигляді, проте гріх спотворив створене добро, зробивши його поганим, внісши до доброї згоди отруту розбрату. Адже раніше і дух (mens) без зусиль повелівав тілу, й тіло охоче та радісно покорялося душі (animus); нині, навпаки, перекрутивши порядок речей, тілесні пристрасті прагнуть керувати розумом (гаtio) і він вимушений підкорятися рішенню тіла.

У людині обов'язки царя здійснює розум. Шляхетними можеш вважати деякі пристрасті, хоча вони і плотські, проте не дуже грубі; це природжене шанування батьків, любов до братів, прихильність до друзів, милосердя до занепалих, побоювання поганої слави, бажання пошани й тому подібне. З іншого боку, останніми покидьками простого люду (люмпеном) вважай ті рухи душі, які вельми сильно розходяться з настановами розуму і зводять до низькості тваринного стану. Це – хіть, розкіш, заздрість і подібні хвороби душі, яких, на зразок брудних рабів і ганебних кайданників, треба примушувати до одного: щоб, якщо можуть, виконували справу і урок, заданий паном, або, принаймні, не заподіювали явної шкоди. Розуміючи все це як божественне натхнення, Платон у “Тімеї” написав, що сини богів за своєю подобою створили в людях подвійний рід душі: одну – божественну й безсмертну, іншу – ніби смертну і схильну до різних пристрастей. Перша з них – задоволення (voluptas) – приманка зла (як він говорить), потім страждання (dolor), відлякування й перешкода для добра, потім хвороба і зухвалість безрозсудних порадників. До них він додає і невблаганний гнів, а крім того, влесливу надію, яка кидається на все з шаленою любов'ю. Приблизно такі слова Платона. Він, звичайно, знав, що щастя життя полягає в пануванні над такими пристрастями. У тому ж творі він пише, що ті, хто здолав їх, житимуть праведно, а неправедно ті, які були ними переможені. І божественній душі, тобто розуму (ratio), як цареві, визначив він місце в голові, немов у фортеці нашої держави; ясно, що це – найвища частина тіла, вона найближче до піднебесся, найменш груба, тому що складається тільки з тонкої кістки і не обтяжена ні жилами, ні плоттю, а зсередини і ззовні дуже добре укріплена відчуттями, щоб із-за них – як вісників – не виник у державі жоден заколот, про який він відразу не дізнався б. І частини смертної душі – це означає пристрасті, які для людини або смертельні, або надокучливі, – він від неї відокремив. Оскільки між потилицею та діафрагмою він помістив частину душі, що має відношення до відваги і гніву – пристрастей, звичайно, бунтівних, які слід стримувати, проте вони не дуже грубі; тому він відокремив їх від вищих і нижчих незначним проміжком для того, щоб через надмірно тісне сусідство вони не бентежили дозвілля царя і, зіпсовані близькістю з низьким простолюдом, не склали проти нього змови. З другого боку, силу жаги, яка спрямовується до їжі й пиття, яка штовхає нас до Венери, він відправив під передсердя, подалі від царських покоїв..., щоб вона мешкала в загороді, немов яка-небудь дика, неприборкна тварина, тому що вона зазвичай будить особливо сильні хвилювання і недостатньо мало слухається наказів володаря. Найнижча її тваринна і норовиста сторона або ж та ділянка тіла, яку належить соромитися, над якою вона перш за все бере гору, може бути застереженням того, що вона при марних закликах царя за допомогою непристойних поривів готує заколот. Немає сумніву в тому, що ти бачиш, як людина – зверху створіння божественне – тут повністю стає худобою. І той божественний радник, сидячи у високій фортеці, пам'ятає про своє походження й не думає ні про що брудне, ні про що низьке. У нього скіпетр із слонячої кістки – знак того, що він керує винятково тільки справедливо; Гомер писав, що на цій вершині сидить орел, який злітаючи до неба, орлиним поглядом поглядає на те, що знаходиться на землі. Увінчаний він золотою короною. Тому що в таємних книгах золото позначає мудрість, а коло досконале і ні від чого незалежне. Адже це достоїнства, властиві царям; по-перше, щоб вони були мудрими і ні в чому не хибили, потім щоб вони хотіли лише того, що справедливим, щоб вони не зробили чого-небудь поганого і помилкового, всупереч рішенню духу (аnima). Того, хто позбавлений однієї з цих властивостей, вважай не царем, а розбійником.

Еразм Ротердамський. Зброя християнського воїна

Монтень М.

 

 

Ціцерон говорить, що філософствувати – це не що інше, як готувати себе до смерті. І це тим більше вірно, бо дослідження і роздум ваблять нашу душу за межі нашого тлінного “я”, відривають її від тіла, і це й є якесь передбачення і подібність смерті; коротше кажучи, вся мудрість і всі міркування в нашому світі зводяться, зрештою, до того, щоб навчити нас не боятися смерті. І справді, або наш розум сміється над нами, або, якщо це не так, він повинен прагнути тільки до однієї єдиної мети, а саме забезпечити нам задоволення наших бажань, і вся його діяльність повинна бути спрямована лише на те, щоб надати нам можливість творити добро й жити собі на втіху, як сказано в Священному Писанні. Всі в цьому світі твердо переконані, що наша кінцева мета – задоволення, і суперечка йде лише про те, яким чином досягти його; протилежна думка була б негайно знехтувана, бо хто став би слухати людину, яка стверджує, що мета наших зусиль – наші лиха й страждання? Розбіжності між філософськими школами в цьому випадку – чисто словесні. Тут більше упертості та протиріч з дрібниць, ніж личило б людям такого високого покликання. Втім, кого б не грала людина, вона завжди грає разом з тим і себе саму. Що б не говорили, але навіть у самій гідності кінцева мета – насолода. Мені подобається дратувати цим словом слух тих, кому воно дуже не до душі. І коли воно справді позначає вищий ступінь задоволення й щонайповнішу задоволеність – така насолода більшою мірою залежить від чесноти, чим від чого-небудь іншого. Стаючи гострішою, сильнішою та мужнішою, така насолода стає від того лише м'якшою, милішою і природнішою зі словом “задоволення”, ніж зі словом “жадання”, як його часто іменують. Щодо цієї більш низької насолоди, то якщо вона взагалі заслуговує на цю прекрасну назву, але хіба-що в порядку суперництва, а не по праву. Я вважаю, що цей вид насолоди ще більше, ніж чеснота, зв'язаний з неприємностями і втратами всякого роду. Мало того, що воно швидкоплинне, хитко і скороминуще, йому також властиві й свої пильнування, і свої пости, і свої тягарі, і піт, і кров; понад те, з ним зв'язані особливі, вкрай болісні й найрізноманітніші страждання, а потім – пересичення, до такої міри обтяжливе, що його можна прирівняти до покарання.

Монтень М. Про те, що філософствувати – це значить помирати.