Укладання та припинення контрактів

Юридична сила договору (його дійсність) залежать від дотримання сторонами при його укладенні певних вимог, встановлених законом. Такі вимоги закону ще іменуються умовами дійсності договору.

У римському праві визначалися наступні умови дійсності договору:

Законність договору. Зміст договору, якій укладався, повинен відповідати вимогам закону. Зокрема, договір не може укладатися з приводу дій, що порушують норми права. Вимога законності договору тлумачилася римськими юристами розширювально, тобто вони вважали, що зміст договору не повинен суперечити не тільки нормам права, але й добрим звичаям та нормам моралі.

Вільне волевиявлення сторін. Воля – це внутрішнє бажання особи встановити певні права та обов’язки. У договорі воля сторін повинна бути взаємною та спрямованою на досягнення певної мети. У зв’язку з тим, що сторони у договорі мають протилежні цілі, то їх волі є зустрічними. Для укладення договору воля однієї особи має бути доведена до іншої сторони. Волевиявлення – це зовнішня об’єктивна форма виявлення волі особи. Способи волевиявлення можуть бути різноманітним: усно, письмово, жестом, певною дією, мовчанням. Для дійсності договору необхідно, щоб воля та волевиявлення співпадали. Тривалий час серед римських юристів точилася дискусія щодо того, воля чи волевиявлення (у разі їх неспівпадіння) мають враховуватися при тлумаченні договору. Врешті решт було визнано, що при розбіжності між волею та волевиявленням пріоритет надається дійсній волі.

У випадках, коли воля та волевиявлення не збігалися, мова йшла про помилку (error). Помилка (error) – це неправильне уявлення однієї сторони договору про виявлену зовні волю іншої сторони, яка спонукала останню на певне волевиявлення. Помилка була пов’язана не із незнанням права, а з незнанням фактів (обставин справи). Правові наслідки помилки залежали від того чи була ця помилка істотною (помилка щодо характеру договору, його предмету, особи контрагента) або неістотною (помилка щодо мотиву). Тільки істотна помилка могла бути підставою для визнання договору недійсним.

Вчення про помилку не було у достатній мірі розроблено римськими юристами.

У випадках, коли волевиявлення однієї із сторін здійснювалося не вільно, а під впливом іншої особи, вираження волі вважалося таким, що має вади (дефекти).

Вплив іншої особи на формування волі контрагента та його волевиявлення міг полягати у: обмані (dolus) чи примусі.

Обман (dolus) – це навмисне введення в оману контрагента з метою спонукання його до волевиявлення на шкоду власним майновим інтересам. У у джерелах римського права dolus визначався як будь-яка хитрість, обман, що застосовувалися для того, щоб обійти, обхитріти, ввести в оману інших людей (D. 4.3.1.2).

Примус міг виражатися у фізичному насильстві або у погрозі (metus) – психічному насильстві. При цьому юридичне значення для дійсності договору мала лише реальна, здійсненна погроза. Так у римському праві було закріплене правило, що страх має бути обґрунтований: небезпека має дійсно існувати (D. 4.2.7.pr.).

Договір укладений в результаті обману завжди вважався абсолютно недійсним. У І ст. до н.е. також недійсним вважається договір, укладений в результаті примусу, як фізичного, так і психічного.

Ці договори не були абсолютно недійсними. Сторони мали право на їх оспорювання.

Правоздатність і дієздатність сторін договору. Волевиявлення особи мало юридичне значення тільки, якщо ця особа за законом була здатна до волевиявлення, тобто мала цивільну правоздатність та дієздатність.

Визначеність змісту договору. Не має юридичної сили договір, зміст якого є не визначеним взагалі. Римське право поділяло договірні зобов’язання на визначені та невизначені. Але такій поділ стосувався тільки договорів із визначеним змістом, тобто дійсних договорів. Предмет визначених договорів визначався чітко (індивідуально-визначена річ), а предмет невизначених договір окреслювався загальним ознаками (речі, визначені родовими ознаками).

Форма договору – це форма волевиявлення. У різні часи формами договорів були: манципація, стипуляція, письмова форма. Форми для окремих видів договорів встановлювалися у законі. Недодержання сторонами форми договору призводило до його недійсності.

Реальна можливість виконання договору. Для дійсності договору юридичне значення мала здійсненність встановлених ним обов’язків боржника. При вирішенні питання чи має юридичну силу той чи інший договір враховувався той факт чи існує реальна можливість вчинення дії, яка передбачена у договорі. Неможливість виконання договірного зобов’язання може бути фізична (наприклад, вичерпати воду з моря) або юридична (наприклад, продати річ, вилучену з обороту). Неможливість виконання боржником свого обов’язку може настати під час існування договору. У цьому разі договірне зобов’язання припиняється у зв’язку з неможливістю його виконання. Якщо ж буде встановлено, що вже в момент укладення договору вбачалося, що він не може бути виконаний, він визнається недійсним.

Виходячи із визначення поняття контракту, як домовленості сторін, можна сказати, що поєднання волі останніх і зумовлює укладення договоруУ класичний період термін contractus набуває значення домовленості. Отже укладення договору являє собою, перш за все, процес досягнення домовленості осіб, який завершується тим, що вони “сходяться в одному”. Римські юристи вважали, що сторони мають прагнути досягнення обоюдних вигод, тому що «якщо чиєсь право умаляється, необхідно вияснити, чи згоден він з цим» Погодження воль було необхідним при укладенні будь-якого договору. Поняття домовленості є настільки загальним, що… нікчемним є контракт, нікчемним є зобов’язання, яке не містить у собі домовленості, будь воно укладено шляхом передачі речі або шляхом проголошення слів; тому що і стипуляція, що здійснюється у вербальній формі, є нікчемною, якщо позбавлена згоди сторін (D. 2.14.1.3).

Процес укладення договору може бути більш або менш тривалим, однак він завжди складається із певних пов’язаних між собою юридичних дій осіб, які у разі укладення договору, іменуються його сторонами. У Давньому Римі порядок укладення договору різнився залежно від його виду. Однак для всіх договорів передбачалися певні спільні дії, що здійснювалися майбутніми сторонами у процесі їх укладення.

Процес укладення договору складався із певних стадій. Так, укладення договору починалося з виявлення ініціативи на це хоча б однією з майбутніх його сторін. Ця сторона пропонувала укласти певний вид договору певній особі або невизначеному колу осіб. Така пропозиція називалася офертою. Як правило, ініціатива укласти договір могла виходити від будь-якої його сторони – кредитора (creditor) або боржника (debitor). Однак, у певних випадках закон вимагав, щоб укладення договору ініціювалося конкретною стороною. Так, наприклад, укладення стипуляції (stipulatio), як одного з основних видів вербальних контрактів (verbis), починалося із запитання кредитора до боржника: «Обіцяєш сплатити мені стільки-то?». Таке запитання і вважалося офертою. Форма оферти та спосіб її вираження, як правило, залежала від виду договору, на укладення якого вона була спрямована. Для того, щоб пропозиція вважалася офертою вона повинна була відповідати певним загальним вимогам закону, а саме – бути визначеною, доведеною до відому інших осіб (конкретних або невизначеного кола) та правильно ними сприйнята. Визначеність оферти означала, що з неї однозначно вбачається бажання особи (оферента) укласти договір певного виду. Пропозиція укласти договір має бути виражена у такій спосіб, щоб вона могла бути сприйнята іншими особами. І не просто сприйнята як певна інформація, а саме як оферта.

Оферта не породжувала договір, але “зв’язувала” особу, яка зробила цю пропозицію. Це означало, що оферент не міг відмовитися від укладення договору, якщо на його пропозицію пристане певна особа. Для виникнення договору необхідно було волевиявлення ще одного суб’єкта – адресата оферти. Отже, друга стадія укладення договору полягала в прийнятті пропозиції укласти договір іншою особою. Згода на укладення договору називається акцептом. Акцепт мав бути безумовним, тобто особа погоджувалася з усім, що запропоновано в оферті.

У консенсуальних контрактах (consensus) акцептування оферти вважалося досягненням згоди (домовленості) сторонами. Отже, консенсуальний контракт вважався укладеним і у сторін виникали права та обов’язки щодо його виконання. Для укладення реального контракту (re) необхідно було, щоб сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору, а також вчинили певну дію по виконанню цього контракту. Наприклад, договір позики вважається укладеним з моменту передачі кредитором (позикодавцем) грошей чи речей, визначених родовими ознаками (genera) боржнику (позичальнику). Для укладення літерального контракту (litteris) вимагалося оформлення волевиявлення сторін у письмово, а отже момент укладення літерального контракту співпадав з моментом надання домовленості сторін відповідної форми.

Для укладення певних видів договорів юридичне значення мали дії осіб, які не були сторонами договору, наприклад, затвердження контракту свідками.

У римському праві навіть на останніх стадіях його розвитку визнавалося правило, що договори укладаються особисто. Однак, якщо у найдавніші часи існувала пряма заборона укладення договору через представника, то у класичний період у виключних випадках дозволявся такий порядок встановлення договірних відносин. Наприклад, допускалося укладення через представника договору позики (matuum).