Необхідне спадкування

Римське право розрізняло два види необхідного спад­кування: формальне і матеріальне.

Формальне необхідне спадкування полягало в тому, що спадкодавець не повинен своїх спадкоємців у заповіті обминати. Він був зобов'язаний або при­значити їх спадкоємцями, або позбавити їх спадщини, не вказуючи на це ніяких, причин. Позбавлення спадщини підвладних синів повинно було здійснювати­ся поіменно. Імена дочок можна було не називати. Недотримання викладених правил стосовно сина тягнуло за собою визнання недійсності заповіту і відкрит тя спадкування за законом. В разі недотримання цих правил стосовно дочки, внука заповіт зберігав свою силу, проте особи, яких спадкодавець безпідстав­но обминав приєдунавались до призначених у заповіті спадкоємців і разом з ними брали участь у спадкуванні.

Преторський едикт не тільки сприйняв, але й розширив формальне необх­ідне спадкування. Він замінив поняття свої спадкоємці (jus heredes) поняттям діти (liberi). Отже, за едиктом претора усі діти одержують законні частки, крім тих, які були позбавлені цього права.

Однак уся ця система обмежень лише формально захищала інтереси необ­хідних спадкоємців. Досить було дотриматися вимоги про порядок усунення, щоб позбавити того чи іншого родича спадщини без будь-яких підстав, про­сто заради примхи. І коли такі безпідставні усунення від спадкування зачастішали, в суспільній свідомості виникла думка про необхідне матеріаль­не спадкування. Перше своє втілення ця думка знайшла в практиці центумвіральних судів, які відали справами про спадкування.

Центумвіральний суд установив матеріальне необхідне спадкоємство і роз­ширив коло необхідних спадкоємців. Ними стали еманциповані діти. У класичний період право на обов'язкову частку було визнано й за іншми особа­ми, а саме: низхідні і висхідні родичі, повнорідні та єдинокровні брати і сестри спадкодавця, необхідні спадкоємці - найперше повнорідні та єдинокровні брати і сестри - повинні були одержати 1/4 тієї частки, яку б вони одержали в разі спадкування за законом. Отже, була створена обов'язкова частка спадщини -принципово важливий елемент сучасного спадкового права.

Відомо, що імператор Юстиніан своїми новелами впорядкував систему спадкування, внісши декілька змін. Зокрема, у Новелі 18 він підвищив розмір обов'язкової частки до 1/2 законної частки, якщо остання становила менше ніж 1/4 всієї спадщини. А якщо законна частка становила не менше ніж 1/4 всієї спадщини, то розмір обов'язкової частки дорівнював 1/3 до цієї законної частки.

Треба зазначити, що обидва види необхідного спадкування - формальний та матеріальний - і в пізнішому законодавстві діяли поряд, але незалежно один від одного, що не могло не створювати труднощів на практиці. Тому Юстині­ан у Новелі 115 зробив спробу об'єднати обидва види необхідного спадкування. З цією метою він установив, що висхідні і низхідні родичі спадкодавця мають не тільки право на одержання у будь-якій формі обов'язкової частки, а й до того ж повинні бути призначені спадкоємцями. Спадкодавець зобов'язаний виявити до них повагу, виділивши хоча б мінімальну частку.

Крім того, усунути від спадкування і позбавити обов'язкової частки спад­кодавець тепер зможе тільки за наявності поважних причин, які законодавець має перелічити. Кількість таких причин є досить великою: для низхідних 14

(різні злочини або проступки проти спадкодавця, аморальний спосіб життя тощо), а для висхідних 8 (перважно ті ж самі).

Незважаючи на те, що формальне необхідне спадкування проходить че­рез усю історію римського права і навіть знайшло своє відображення в Новелі 15 Юстиніана воно, як суто формальне обмеження спадкодавця, не прищепи­лося у праві наступних народів. Навпаки, ідея матеріального необхідного спадкування, яке давало певні реальні гарантії близьким особам і тим самим згладжувало гострі кути свободи заповіту - ця ідея була сприйнята і знайшла собі місце у наступних законодавствах, хоч і з деякими модифікаціями.

Прийняття спадщини.

Лежача” (hereditas jacens) спадщина. З моменту смерті спадкодавця відбувається відкриття спадщини. Саме на цей момент визначається, хто закликається до спадкування. Особи, які закликаються до спадкування, ще не набувають права на саме спадкове майно, поки не приймуть його. У період між відкриттям спадщини та його прийняттям спадкове майно не належить нікому. Це “лежача” спадщина, яка чекає свого суб’єкта.

Оскільки ніякого господаря у цього майна не було, воно і вважалося безгосподарним (res nullius - ничиїм). Хоча до цього майна не застосовувалося правило щодо заволодіння безгосподарними речами, але все ж будь-яка особа, отримавши річ з “лежачої” спадщини і володіючи нею протягом року, ставала власником, незважаючи на те, що умов для набуття права власності за давністю тут не було.

Згодом “лежача” спадщина стала охоронятися. ЇЇ перестали вважати безгосподарним майном. Але до прийняття його спадкоємцем воно вважалося таким, що належить померлому. Особа спадкодавця продовжувалася у спадковому майні (“підтримувалася” спадщиною). Ця містична конструкція дозволила запобігати різним посяганням на “лежачу” спадщину.

Прийняття спадщини (hereditas aditio). Прийняття спадщини не зводиться тільки до процедури, хоча і вона є не другорядною. Момент, коли наступництво вважалося встановленим, та порядок цього встановлення у римському праві неоднакові для різних категорій спадкоємців. Що стосується цивільного права, треба мати на увазі два важливих момента. По-перше, агнати, які знаходилися під владою спадкодавця, вважалися наступниками спадщини одразу ж після того, як вона “відкривається”, тобто в момент смерті патерфаміліас (спадкодавця). По-друге, ні за яких обставин агнати не могли відмовитись від прийняття спадщини.

Обидва правила діяли і у відношенні закликаних до спадкування рабів.

Вступ у спадщину міг бути здійснений або прямим волевиявленням, або ж самою поведінкою особи, як спадкоємця. Наприклад, особа стягує належні суми з боржників спадкодавця, сплачує борги його кредиторам тощо.

Коли спадкоємець вступає у спадщину, він не тільки набуває відповідних прав, але і стає відповідальним за зобов’язаннями спадкодавця. Якщо спадщина складалася у своїй більшості з боргів спадкодавця, універсальний характер спадкового наступництва вимагав від спадкоємців їх прийняття. Уникнути такої необмеженої відповідальності спадкоємець міг тільки шляхом радикальної міри – неприйняття спадщини. Якщо відмовлявся від спадщини, в якій борги перевищували активи.

Претор призначав “конкурс”, тобто розпродаж майна померлого, щоб задовольнити вимоги кредиторів.

У праві Юстиніана було встановлено, що якщо спадкоємець зробить опис та оцінку спадкового майна (за участю нотаріуса, оцінщика, кредиторів спадкодавця, легатаріїв), то його відповідальність за боргами спадкодавця обмежується розмірами актива спадщини. Такий опис мав бути складений не пізніше трьох місяців після того, як спадкоємець дізнався про відкриття спадщини. Почати опис треба було на протязі першого місяця.

Для захисту інтересів кредиторів спадкодавця преторським едиктом було введено “пільгу відділення”. Вона полягала в тому, що кредиторам спадщини було надане право вимагати відділення спадкового майна від власного майна спадкоємця. Це робилося для того, щоб спадкове майно пішло, у першу чергу, на задоволення вимог кредиторів спадщини, потім на виплату легатів, і лише в останню чергу на задоволення вимог кредиторів спадкоємця.

Набуття спадщини мало своїм наслідком, зокрема погашення взаємних обов’язків, які існували між спадкоємцем та спадкодавцем, оскільки в особі спадкоємця поєднувався після прийняття спадщини і кредитор і боржник за цими зобов’язаннями. Прийняття спадщини спадкоємцем призводило до припинення сервітутів, які мав спадкодавець на речі спадкоємця або, навпаки. Таке погашення здійснювалося в силу збігу в одній особі і права власності, і сервітута.

Коли (за проханням спадкоємця) встановлений судом строк для прийняття спадщини спливав, суду залишалося визнати спадкоємця або прийнявшим спадщину, або таким, що відмовився від неї. До епохи Юстиніана спадкоємець, який прострочив прийняття спадщини, вважався таким, що відмовився від неї, а після Юстиніана – таким, що прийняв спадщину.

Спадкова трансміссія. У римському праві поступово склався інститут спадкової трансміссії (transmissio delationis) - це перехід права на прийняття спадщини до спадкоємців особи, яка була закликана до спадкування, але не встигла до своєї смерті реалізувати своє право на прийняття спадщини.

За стародавнім цивільним правом спадкова траснсміссія була неможливою. Якщо закликаний до спадкування спадкоємець не приймав спадщину, вона вважалася безгосподарною. За преторським правом володіння спадковим майном пропонувалося в цьому випадку іншим спадкоємцям. Якщо ж спадщину не приймав до своєї смерті спадкоємець за заповітом, то відкривалося спадкування за законом. Таким чином, право прийняти спадщину розглядалося як особисте право спадкоємця, яке є невідчужуваним та не переходить до його спадкоємців. Але з цього положення поступово допускалися винятки. Претор допустив, що якщо спадкоємець помре, не втигнувши прийняти спадщину без своєї вини, то його спадкоємцям може бути надане право прийняти спадщину. Імператор Феодосій ІІ в 450 р. постановив, що десцеденти (нисхідні спадкодавця – діти, онуки, які закликалися за заповітом і померли до моменту прийняття спадщини), передають (трансміссують) своє право спадкування власним нисхідним спадкоємцям, для яких “закликання” перетворюється у набуття спадщини. В праві Юстиніана це правило було узагальнено. Якщо смерть спадкоємця наступила протягом року від дня, коли він дізнався про відкриття для нього спадщини, право прийняти спадщину вважається таким, що перейшло до його спадкоємців. Останні могли здійснити це право на протязі строку, який ще залишився для прийняття спадщини. В тих випадках, коли внаслідок смерті до прийняття спадщини або внаслідок відмови від спадщини відпадав один із декількох спадкоємців і якщо при цьому не було трансміссії, частка спадкоємця, який вибув, розподілялася порівну між іншими спадкоємцями.