Білі черевички у зими

Микола Сингаївський

Вкрив дерева білими крильми
Морозець колючий, мов шипшина.
Білі черевички у зими,
Біла-біла в неї кожушина.
Білі сани, білогриві коні,
Білі рукавички пухові.
Білі щоки, а вуста червоні,
Мов розквітлі маки польові.

Прочитайте виразно вірш.
        1. Який колір описується?
                     2. З чим порівнює автор зиму?
 Складіть свій опис зими використовуючи різноманітні назви кольорів.

Намалюйте ілюстрацію до вірша.

Урок 16

ЛОСЬ

Євген Гуцало

Він прокинувся й нащулив вуха: у вогкому струмені вітру долинав сухий, різкуватий звук. Звук летів знизу, від річки. Лось звівся, тепер його постать чітко вималювалася в удосвітніх сутінках. Це був великий звір з широкими грудьми, які легко здималися од дихання. Його роги нагадували осінній низькорослий кущ, із якого обнесло листя.

Лось знав, що то тріщить стара гілляка на дубі, всохла, кощава; їй давно вже б треба впасти, а вона не падала, з дивною впертістю тримаючись за стовбур. Він те знав, однак це не заспокоювало, і тривога в крові, спершу слабка і майже невловна, дедалі густішала, й від того шкура на грудях здригнулася раз, а потім іще. Струмінь вітру доносив запах річкової криги, в ньому жив дух примерзлого болота, долинало шарудіння прив'ялих стеблинок, які пускалися вскач по впалому листю, але над усім цим линуло знеможене, схоже на зітхання порипування гілляки.

Лось був старий самець, уже звик до заповідника, в який потрапив із тайги, звик до людей і до того, що його підгодовують. Але те недуже тріщання пробудило в ньому неясний страх, який нагадав про життя в тайзі, про небезпеки, які там на нього чигали, і лось зрушив із лежбища, а потім і побіг. Чим далі біг, тим більшим сповнювавсь острахом, і хоча нічого вже не чув, крім приглушеного поцокування своїх ратиць об землю, ще довго не зупинявся. Кущі й дерева струшували на нього синюватий іній, ніздрі випускали в повітря дві тонкі стьожки пари. Лось поминув ялинник, потім байрак, і коли опинився серед примарно-млявого світла, яке випромінювали стовбури беріз, то зупинився і, задерши голову, намагався вловити той шум, який гаснув за ним. Вгамувавшись, лизнув язиком припорошену снігом землю, а потім неквапно попрямував до галяви, на якій любив найчастіше бувати.

Поляна ця, подзьобана струхлявілими пеньками, викружилася край осичняка, трохи на згірку. Ранньої весни вона перша вбиралася квітами, і хутко тут виганялась така висока трава, що в ній, прилігши, лось міг сховатися до половини. Тепер поляна пустельна, як і все навколо; лось застиг нерухомо, втупившись круглими очима в стіну лісу попереду себе, — якраз туди, звідки завжди сходить сонце. Помалу лось заспокоювався. Так стояв, а навкруги, розвидняючись, світліло, виразніше малювались осики, повітря між ними глибшало й прозорішало, і тиша з настороженої й сліпої ставала спокійна й осмислена, в ній уже не чулось того страху, що донедавна. Лось сподівався побачити схід сонця, і коли під його променями забронзовіли верхівки, коли віття скупалося в його усміхові, то лось наче аж полегшав, ще більше пострункішав, і в очах появився золотавий сплеск, який надав їм виразу одвічного розуміння життя природи і її таємниць. Ще трохи постоявши, побачив біло-рожевий диск, який спливав на пустелі зимового чистого неба, — і гойднув розлогими рогами, — так, наче вітав його.

Проте, коли йшов до річки, раптом знову вчулося жалібне поскрипування гілляки, і лось, який уже встиг забути про нього, знову захвилювався, знову насторожився, а в ногах прокинулося бажання бігти й тікати. Але переборов себе і донизу спускався повільно, хіба що частіше й сторожкіше озирався довкола. Вітер, як і перше, дув із залужжя, він був просякнутий холодом та запахом сіна, що в стіжках стояло на правому березі. Стежечка ледь протоптана — по ній почали ходити не так давно, — і лось принюхувався, чи не пройшов по ній вовк, або лис, або людина. Але потім тільки вчорашні сліди ворони та ще осторонь — ямки од заячих ніг. Спустився на берег. На тому боці, ген під обрієм, примостилося село, а над ним посотались угору сірими верболозами дими з коминів. На далекий горб пнуться санки однокінь, ось вихопились на маківку — та й спливли по той бік…

Коли лось ступив на лід, то під ним приглушено торохнуло, а далі, коли йшов до ополонки, щоб напитись води, тільки сполохано поохкувало. Краї ополонки розсипчасто іскрились, а вода, затягнута тремткими скалками льоду, була схожа на застигле блакитне шумовиння. Вгадувалась причаєна глибина річки, її течія, що не вгамовується й під кригою. Лось опустив голову, принюхуючись до ополонки, далі, з витягнутою шиєю, ступив ще трохи, ось-ось маючи торкнутися губами до осклілого блакитного шумовиння, ніздрі затремтіли в передчутті холодної води, — і цієї миті річка під ним затріщала. Він усіма чотирма ногами спробував одштовхнутись, але ратиці були вже у воді, і лось вжахано відчув, що дедалі глибше занурюється в льодяну кашу. Не раз конвульсивно здригнувся тілом, вкладаючи всю силу і весь відчай у той рух, але провалився ще глибше, і тепер крижані уламки билися об його спину. На мить принишк, готуючись до нового ривка, і коли передні ноги злетіли на кригу, то здавалося, він уже вискочить і врятується, але крига знову тріснула під вагою великого тіла, і лось ще раз опинився по шию у воді. Ревнув, кличучи на допомогу, і його очі все густіше набрякали кров'янистим смутком, аж горіли червоним розпачем. Ще раз спробував вирватись, але вдалося однією ногою, — друга вдарилась об лід і стала майже неслухняна. Вода в ополонці закров'янилась, і червоне зразу ж стікало за течією, зникаючи під кригою.

Лось відчував, що так йому не вирватись. Схоже відчуття уже приходило до нього — саме тоді, коли восени, в чорному бору, що стогнав од вітру, його почала переслідувати вовча зграя. Вовки ось-ось мали вчепитися за нього, він уловлював подих смерті і втікав тільки тому, що не міг зупинитись. Тоді його врятували мисливці, вони якраз наїхали з міста і, нічого не вполювавши, сіли вечеряти. Почули погоню, посхоплювались і, пропустивши мимо себе загнаного лося, зняли безладну стрілянину по вовчій зграї... Річкова течія була на вид не така страшна, як вовки, мчала не так швидко, не обпалювала його своїм смертельним диханням, але течія була така ж сама невблаганна, і чим більшу розбивав ополонку, тим швидше вона могла затягти лід лід. Лось, розуміючи це, намагався поводитись обачно, але нога боліла, тіло слабло, і сили поступово покидали його. Збирався до свого вирішального кидка і, коли знову не пощастило, лось на хвилю заспокоївся, бо знав, що це не остання його спроба, що пробуватиме безперервно, поки дихатиме.

Два хлопчаки вийшли з лісу на берег і зупинились. Приїхали по хмиз, і їхня смирна конячина залишилась на узліссі, а вони вирішили подивитись на річку, чи тріщить на ній лід, чи скоро рушить. Обидва плечисті, обидва з широкими, лагідними лицями, і схожі один на одного так, як маленький гриб-підберезник схожий на свого більшого сусіда. Вони охопили зором ріку, і їхні лиця ще більше пом'якшали од навколишнього простору, од тієї втікаючої далини, яка сягала аж за потойбережні горби. Не зразу й зауважили ополонку, бо була майже непомітна, якби лось знову не спробував вискочити на лід.

— Собака купається, — сказав менший брат. Старший, мабуть, і не глянув би в той бік. Але зразу

ж подумав: який це собака міг залізти в ополонку, щоб купатись?

— Де? А-а...— Пильно примружився, і його зіркі очі помітили гіллясті роги.— То лось...

Ще не встигли й здогадатися, що там могло трапитись, а тому деякий час стояли на місці і обмірковували, як лось міг потрапити в воду. Та коли він заборсався, а потім надовго притих, підберезники втямили, що з ним сталося. Старший майнув до саней по сокиру, а молодший повільно пішов уперед, боячись сам підійти до лося перше, ніж наспіє брат.

Лось уже зовсім знесилився і байдуже спостерігав, як наближаються діти. Усе нижче осідав у воду, і роги похилитувались над крижаним місивом, як незвичайний кущик. Під цим кущиком червоний розпач трохи вгомонився, але був тепер такий безмежний, що очі для нього були замалі, і той розпач струменів із них увсібіч. Спершу діти не знали, як до лося підступити, щоб і самим не провалитись. Але старший брат був розсудливий та відважний, і сокира в його руках не закуняла. Узявся рубати лід, прокладаючи хід до берега, а молодший тупцяв біля нього і, не знаючи, чим допомогти, тільки зітхав та нетерпляче бив себе долонями по стегнах та по боках. Лось не боявся людей. Він стежив за їхньою роботою, і по його тілу подеколи пробігали дрижаки, ніби йому було дуже морозко або ж знову хотів спробувати вискочити, але сили покинули його. Мабуть, спочатку нічого не розумів у тій роботі, та коли канал ще більше наблизився до берега, його очі засвітилися тямою, і тепер поводився смирно, вже не кидався, а тільки чекав.

Заскучавши сама, з лісу вийшла їхня гніда конячина, тягнучи сани, й поволеньки потюпала до річки. Вона зупинилася віддалік і, помахуючи хвостом, спостерігала. Потім ще пройшла трохи вперед. Менший підберезник помахав кулаком і крикнув:

— Ти теж хочеш провалитись?!

Обидва брати й не думали про те, що весняна крига — зрадлива, не зважить і на те, що вони рятівники.

Старший ще рубав, коли лось відчув під собою мілке і, вперто гойднувши головою, вискочив передніми ногами на лід, а потім уже й задніми. Аж захитався і, розкарячившись, ось-ось, здавалось, впаде. Обидва підберезники дивилися на нього з недовірою — ого, який великий, і тепер, коли він виліз, жодному з них не вірилося, що такий міг втопитись. Вони безпорадно усміхалися, їм хотілося підійти до нього ближче, але діти не наважувались.

Лось обтрушував з себе воду й скалки льоду. Зітхнув на повні груди, пирхнув — та й подивився на дітей. Його очі все ще були червоні од недавнього розпачу. А потім лось пішов. Карячкувате ставлячи ноги, ніби все ще побоюючись льоду, накульгуючи, вийшов на берег, ще раз озирнувся на річку, захоплюючи своїм зором і залужжя в сріблистому серпанку, й дітей, які все ще зачаровано дивилися на нього, не вірячи, що допомогли врятуватися цьому великому звірові, й легенько почвалав до лісу. Гніда конячина з непорозумінням дивилася йому вслід і стригла вухами.

Коли пролунав постріл, то лось деякий час ще біг уперед, а потім спіткнувся, ніби натрапив на корч. Діти спочатку й уваги не звернули на постріл, але коли лось упав на сніг, вони зрозуміли, по кому стріляли. Озиралися, намагаючись побачити мисливця, проте не запримітили і, набравши в груди гіркого повітря, чимдуху погнали туди, де лежав лось. Обидва думали, що не встигнуть вони добігти, як лось підведеться, знову неспішно почвалає до лісу, що не було ніякого пострілу, — проте лось не вставав.

Лежав на боці, відкинувши ноги, і тепер здавався ще більшим. Просто не вірилося, що такого звіра можна звалити пострілом, як перед цим не вірилося, що може потонути. На шкурі ще блищала річкова вода, до шерсті поприлипав сніг, а здуховина, не розгарячіла од бігу, провалилась і навіть не парувала. Голова лежала так, наче він прислухається до землі, чи далеко ще весна, чи скоро прийде, а роги росли при самім снігу, ніби чудернацький кущик.

Вони й не помітили, як підійшов до них рідний дядько Шпичак. Кругленький, як підпалок, з підпалкуватим, добре випеченим обличчям, в розтоптаних, з довгими халявами, чоботях, в яких тонув мало не по пояс, дядько зупинився поряд із дітьми. Мабуть, також був здивований, що оцей могутній звір лежить на землі. Дядько тримав у руці рушницю, але з таким виглядом, ніби збирався від когось захищатись. На губах у нього запеклась біла смага, — мабуть, од якогось раптового, скороминущого переживання.

— Га? — обізвався дядько. — Ну як?..

Радість на його обличчі змагалася з настороженістю, і воно бралося то темними, то світлими спалахами.

Діти нічого не сказали — вони ніяк не могли відірвати очей од лося, який ні разу й не поворухнувся, хоча вони й чекали на це.

— У-ух, — видихнув Шпичак, обійшов навколо вбитого звіра й носаком ткнув між роги.

Але діти все ще не вірили, що лось мертвий, а тому уважно приглядалися, щоб не прогавити тієї миті, коли ворухнеться, щоб звестись на ноги.

— Це з заповідника, — нарешті обізвався молодший підберезник.

— Заповідник далеко звідси, — відповів дядько. — Сюди з заповідника лосі не бігають.

— Це з заповідника, — знову повторив менший. Дядько почав гніватись:

— А вам яке діло?

— Ми його з води вирятували, — сказав старший брат і ненависним поглядом уп'явся в підпалкувате обличчя.

— О-о, він однаково був би втопився!.. І вже втопився був, так? Скажете, що втопився, а пощастило витягти неживого.

— Ми його врятували, — знову повторив старший брат, і лице почервоніло так, наче з нього ось-ось мала бризнути кров.

— Ану замовчіть мені, — ще дужче розгнівався дядько, — бо дістанеться вам од мене й од батька вашого! Будете розумні, то матимете й собі м'яса, не скривджу.

Менший підберезник одвернувся, приховуючи сльози. Старший брат узяв його за руку й, не кажучи більше ні слова, повів до саней.

— І роги вам віддам, — крикнув услід дядько. Вони й не обернулися, тільки наддали ходи.

— Роги віддам! — ще гукнув дядько.

Коли брати вдарили по гнідій своїй конячині, то дядька наче щось тіпнуло. Спочатку повільно ступив один крок, другий, — а потім і побіг навздогінці.

— Роги віддам! — кричав, захлинаючись, ніби вони не чули.

Шпичак давно вистежував того лося, — він помітив його одночасно з дітьми і, присівши у виямку, тільки посміювався, коли взялися визволяти його з ополонки. Не вірив, що то їм вдасться, він думав, що лось таки знесилиться і його раніше чи пізніше затягне під лід. Але лось виявився дужий і життєлюбний, а діти — вперті й невідступні... Тепер треба думати про те, щоб якось його заховати, замівши сліди, бо діти таки подалися в заповідник, щоб заявити охороні, — в цьому не сумнівався. Але куди ти його подінеш? Не затягнеш назад до річки й не втопиш знову в ополонці — далеко, не зрушиш. Але якби міг затягти й утопити — ні хвилі не вагався б. Тепер дивився на звіра й хотів вірити, що лось оживе. Так, як ще недавно дітям, йому дуже кортіло, щоб лось підвів голову, звівся на стрункі міцні ноги і неквапно побіг до лісу, як іще недавно біг, поки дорогу йому не перетнула куля.

Проте лось і не ворухнувся. Припав до землі, всім великим тілом прислухаючись, чи далеко ще весна, а роги стриміли над снігом диким розложистим кущиком, який також, мабуть, чекав на весну, щоб зазеленіти, хоча це йому вже не судилося ні тепер, ні в майбутньому.

Налетів вітерець, запорошив білим пилом, гойднув сухим бадиллям, але роги й не сколихнулися.

1.У яку пору року відбувається подія в оповіданні? Назвіть два слова з тексту, які підтверджують вашу думку.
         2. Назвіть слова, які передають тривогу лося. Яка одна художня деталь повторюється кілька разів, підсилюючи передчуття біди?
        3. Що ви дізнлися про стосунки лося з людьми?

Прочитайте опис лося.

             Перечитайте уважно третій абзац. Зверніть увагу на використані кольори та відтінки. Який настрій створюють вони на початку твору?

            Наведіть два приклади допомоги людини тварині.

 

Урок 17-18

 

 Ковзанка - каток

 Передмістя – пригород

Громадка – небольшая группа людей

                  Ковзани – коньки

                  Закаблуки – каблуки

                  Поринає – ныряет

                  Рятунок - помощь

 

ПРИГОДА НА КОВЗАНЦІ

За Оленою Цегельською

I

- Річка замерзла! Гей, лід на річці уже тугий! - на всі голоси перекликались хлопці й дівчатка, вертаючись зі школи.

- На лід, на лід, на річку, на ковзанку! - кликали друзів ті, які жили у передмісті, недалеко річки, що півколом оточувала мале містечко. Незабаром весела громадка, побренькуючи ковзанами, стрілася на льоду.

Спершу скраю то підскакували, то товкли лід закаблуками, пробуючи, чи досить сильний.

- Міцний! - кричали. - Сміло вперед.

І от почалась весела гульня. Хто на ковзанах, хто на самих підошвах, ковзались, аж любо. Спершу скраю, а потім щораз далі, ближче до середини. Льодяні штукарі виконували різні фігури, збуджуючи подив.

У цьому розпалі й не завважили, що хвилинами лід зловіщо потріскує - трісь-трісь! - наче застерігає.

II

Найбільші штуки виконував Гринь, який необережно вихопився майже на середину річки. Забув, а може, й не знав, що пливуча вода річки посередині найбільш рвуча і найпізніше замерзає, що лід там найтонший.

Раптом він почув під собою зловіщий тріскіт - почув, що втрачає опір під ногами, що поринає вглиб, у крижану воду. Його охопив жах, і він закричав несамовито:

- Хлопці, я потопаю! Ох, рятуйте! Подайте руку!

III

На щастя, в останній хвилині він встиг ще вхопитися руками за край льоду. Ба, але лід тонкий, ломиться йому під руками. Побачивши це й почувши крик, діти наче завмерли з переляку. Деякі почали тікати з льоду, а дехто з більших хлопців кинувся Гриневі на рятунок. Та спинив їх старший Андрійко криком:

- Стійте! Ви його не врятуєте, а ще самі потопитесь, там лід тонкий.

Він десь-то читав чи чув, що коли не можна наблизитись до потопаючого на тонкому льоду, то треба йому подати якусь дошку чи жердку, щоб мав за що вхопитись руками. Миттю розглянувся за чимсь пригожим.

Ба, - а тут нічого, ні деревини, ні гіллячки...

А Гриневі вже вода підкошує ноги, ще хвилина - й потоне. Хвилина смертельної тривоги на всіх обличчях... Раптом погляд Андрійка впав на перевернений човен рибалки, дядька Миколи, що ще не встиг його сховати перед морозом. І блиснула щаслива думка:

- Гей, хлопці, перевернім човен гориверхи, суньмо по льоду, впоперек ріки, до Гриня. Швидше!

Мов тії мурашки, вони вхопили човна й посунули по льоду. Деякі вскочили в човен і стали скраю, для рівноваги, Андрійко спереду, в найвужчому кінці. Всі затамували в собі віддих: що то буде? Чи вдасться? І в душі моляться: «Боже, Боже, додай Гриневі сили, дай, щоб урятувався... Матінко Божа, допоможи!»

Андрійко схилився з човна і своїми міцними руками вхопив закостенілі руки Гриня.

- Тягніть човен на берег! - скомандував.

Всі потягнули човен і витягнули за човном Гриня на твердий лід. Ще мить - і небезпека минула. Всі діти зітхнули з полегшенням.

IV

А Гринь уже ледве дихав із напруги, холоду й переляку. Одяг на ньому мокрий - крижанів на зимовому вітрі. Андрійко скинув із нього ковзани й скомандував:

- Біжім якнайскоріше до найближчої хати!

Взяли Гриня за руки й хотіли бігти, але він так ослаб, що й рушитись не міг. Тоді одні взяли його попід пахви, а другі за ноги, і так понесли до хати дядька Миколи, що була найближче. А там уже й сам дядько, і дядина Ганна, й ціла рідня кинулись роздягати Гриня, розтирати його руки й ноги. Миттю дядина Ганна заварила чаю, поклала Гриня в ліжко й напоїла, а щоб зігріти, дядина обложила всього його пляшками з теплою водою. Всі діти стояли мовчки кругом ліжка та зі співчуттям поглядали на товариша: чи переживе він цю страшну пригоду?

- За деякий час Гринь перестав тремтіти, заплющив очі й став спокійно дихати.

- - Пст, тихо! - дядина Ганна приклала пальця до вуст. - Він спить, - буде жити, буде здоровий!

V

Радісно, гамірно побігли діти до батьків Гриня повідомити, що сталося. Мама Гриня зі сльозами на очах обняла Андрійка й сказала:

- Коли б не твоя швидка допомога й відвага, мій Гринь уже був би неживий. Спасибі тобі, що врятував мені сина.

1.Прочитайте оповідання й розкажіть про пригоду, що трапилася на річці.

         2.Як повели себе діти? Хто виявився організатором допомоги товаришеві?

         3.Як ви оцінююте вчинок Андрійка? Чи змогли б ви вчинити так само?

         4.Складіть план за частинами оповідання.

Спробуйте продовжити оповідання.

 

Урок 19

 

  Шибка- стекло в оконной раме

ЯКОГО КОЛЬОРУ СНІГ?

                                                                     Віталій Конопелець

Білий-білий первосніг на поля й на луки ліг.

А в садку глибокий, красень синьоокий.

На березі ще й сосні – бірюзовий. Так чи ні?

Жовто-золотавим припушило трави.

А під вечір на шибках сніг рожевий, наче птах...

Мов казкова птиця, та, що тільки сниться.

          

 

Прочитайте вірш. Навчіться виразно читати вголос.

1.Який настрій викликає вірш?

2.Які слова автора допомагають створити цей настрій?

                              3.Які фарби використовує автор під час опису снігу?

Вивчи вірш напам’ять.

Загадка

Мухи білі і лапаті

Не живуть вони у хаті.

А як сонце припече,

                                                  З них водичка потече.

 Складіть свою загадку про сніг.

 

 

Урок 20

 

Очерет – камыш

Срібло - серебро

             Намети – сугробы

             Намисто – бусы

             Кришталь- прозрачное тонкое стекло высокого качества

             Ряхтить – мерцает,блестит,

             Гаптувати – вышивать тонкими нитками, покрытыми золотом или серебром

          Мережки – разновидность вышивки

СПИТЬ ОЗЕРО...

                                                      Леся Українка

Спить озеро, спить ліс і очерет.
Верба рипіла все: «Засни, засни...»
І снилися мені все білі сни:
на сріблі сяли ясні самоцвіти,
стелилися незнані трави, квіти,
блискучі, білі... Тихі, ніжні зорі
спадали з неба — білі, непрозорі —
і клалися в намети... Біло, чисто
попід наметами. Ясне намисто
з кришталю гран і ряхтить усюди...
Я спала. Дихали так вільно груди.
По білих снах рожевії гадки
легенькі гаптували мережки,
і мрії ткались золото-блакитні,
спокійні, тихі, не такі, як літні…

 

 Прочитайте вірш мовчки. Зробіть розмітку. Підготуйся до виразного читання вголос.

1. Яку картину природи ви уявляєте?

              2. Якими художніми засобами авторові вдалося зобразити красу зими?

         Порівняйте опис снігу у вірші В.Конопельця з описом снігу у вірші Л.Українки.

 

Урок 21

 

   

Кожушок – небольшая шубка из овечьей шкуры

Скибка (хліба)– кусок хлеба

УЗИМКУ

Iванна Блажкевич

Ой мороз, який мороз!
Всіх пташок проймає дрож.
Скачуть-плачуть горобці: —
Дайте нам зерна, ців-ців!

А синички-невеличкі Просять: —
Дайте рукавички!
Снігурі сидять вгорі.
Заздрять дуже дітворі:

— Вам, дівчатка і хлоп'ятка,
Тепло, бо у вас є хатка.
А у нас нема хатинки,
И на обід ані зернинки.

Як почув Василь пташок,
Одягнувся в кожушок,
Взяв пшона і хліба скибку,
На подвір'я вибіг швидко,

І, здалось, мороз пропав,

Горобці защебетали,

І синичкам тепло стало,

Полетіли, хто куди:

Хто в ліси, а хто- в сади.

Під горою на гілках

Будуть нищити комах.

 

           1.Прочитайте вірш. Які почуття виникли у вас під час читання?

  2. Яка основна думка вірша?

3.Чому пташкам стало тепліше?

4.Як ви допомагаєте пташкам перезимувати?

       Доберіть до вірша малюнок. Зробіть виставку.

 

 

Урок 22

 Ниви – поле

Засіки – ящик для зерна, муки

З Новим роком

Т. Коломієць

      Рік старий на відході-

Рік новий на порозі.

Рум ^’ яніє на сході

Небосхил на морозі.

Будьте, люди, щасливі,

В мирі, в праці навіки,

Хай уродять вам ниви

Щастя повні засіки!

Хай таланить вам всюди,

З Новим роком вас, люди!

   

1.Прочитайте вірш мовчки. Зробіть розмітку. Підготуйтесь до читання вголос.

2.Поясніть значення виразу «Хай уродять вам ниви щастя повні засіки!»

3.Знайдіть у вірші рими.

4.Вивчіть вірш напам’ять.

 

Спробуйте скласти власний новорічний вірш-вітання і привітайте ним своїх рідних.

Урок 23

 Крижана – ледяная

Мружить – щурится

 Недбальці – тот, кто не старается

СІЧЕНЬ

Т. Коломієць

Ліс під інеєм дріма.
По землі іде зима.
Входить, пишна і велична,
В крижану господу січня.

Усміхається з-під вій:
— Як живеш, сердитий мій?
Як снігами ти січеш?
Як морозами печеш?

Місяць січень очі мружить:
— Я сердитий, та не дуже.
Землю пухом укриваю,
Щоб не мерзнуть урожаю.

Поробив для дітвори
Гарні ковзанки з гори.

Лиш недбальців-неслухнянців,
Хто загаявсь на гулянці,
Розстіба свого кожуха,
Виставля з-під шапки вуха, —
Тих снігами я січу!
Тих морозами печу!

1.Прочитайте вірш мовчки. Підготуйтесь до читання вголос.

2.Прочитайте вірш в особах.

3.Як у вірші названо зиму?

4. Що ви дізналися про зиму з розповіді січня?

5. Від чого застерігає січень дітей?

Прислів’я

  Січень з груднем прощається, а на лютий очі косить.

Січень, наступає, мороз людей обнімає.

Дізнайтесь про особливості зимових місяців з додаткових джерел.

Урок 24

Кошара – загородка для овец,

 Полова – остатки после обмолота зерна

КОЛЯДКИ

Коляд, коляд,коляда
У віконце загляда.
У різдвяну світлу нічку
Запали на радість свічку.
Коляду поклич до хати,
Щоб Ісуса привітати.
Люди добрі, колядуйте,
Сина Божого шануйте!

ЩЕДРІВКИ

Ой сивая та і зозуленька
Щедрий вечір, добрий вечір
Добрим людям на здоров’я!

Усі сади та і облітала,
Щедрий вечір, добрий вечір
Добрим людям на здоров’я!

А в одному та і не бувала.
Щедрий вечір, добрий вечір
Добрим людям на здоров’я!

А в тім саду - три тереми.
Щедрий вечір, добрий вечір
Добрим людям на здоров’я!

А в першому - ясен місяць.
Щедрий вечір, добрий вечір
Добрим людям на здоров’я!

А в другому - красне сонце.
Щедрий вечір, добрий вечір
Добрим людям на здоров’я!

А в третьому - дрібні зірки.
Щедрий вечір, добрий вечір
Добрим людям на здоров’я!

Ясен місяць - пан господар.
Щедрий вечір, добрий вечір
Добрим людям на здоров’я!

Красне сонце - жона його.
Щедрий вечір, добрий вечір
Добрим людям на здоров’я!

Дрібні зірки - то їх дітки.
Щедрий вечір, добрий вечір
Добрим людям на здоров’я!

 

    

                 1. Кого прославляють щедрівки?

                 2. Знайдіть у вірші порівняння.