Переговори про мир з радянською Росією

 

За умовами Бре­стського миру Раднарком зобов'язувався визнати незалежність України і укласти з нею мирний договір. Голова російської делегації X. Раковський та його заступник Д. Мануїльський

приїхали до Києва у травні 1918 р.

12 червня було підписано прелімінарний (попередній) договір про припинення стану війни між Україною та Росією і віднов­лення залізничних і поштово-телеграфних комунікацій. Ук­раїнській Державі надавалося право заснувати консульства в багатьох містах Росії.

Найскладнішим пунктом подальших переговорів стало пи­тання про державний кордон. Голова української делегації С. Шелухін навів аргументи економічного й етнографічного ха­рактеру щодо включення до складу України північних повітів Чернігівщини, західних і південно-західних повітів Курської і Воронезької губерній, а також Донецького вугільного басейну з районом Таганрога. Російська делегація погодилася з етнографічним підходом у визначенні приналежності території, але висунула претензії на чотири повіти Чернігівської губернії, всі південні повіти Курської і Воронезької губерній і навіть на частину Харківської та Катеринославської губерній. У Донбасі Раковський окреслив лінію розділу, що відступала на захід від етнографічної лінії на відстань 125—200 верст.

У вересні відбулися перші зустрічі Раковського і Мануїльського з В. Винниченком, який вже готував повстання проти гетьманського режиму. Російська делегація зобов'язувалася ви­знати самостійність відновлюваної У HP. Однак на початку жо­втня переговори перервалися. За домовленістю сторін в силі залишалися прелімінарні умови миру.

 

Бессарабське питання.

 

У війну на боці Антанти Румунія витупила тільки в серпні 1916 p., а вже в березні 1918 р. поспішила вийти з війни з немалими для себе територіальними втратами на користь Австро-Угорщини. Негайно після цього вона компенсувала свої втрати анексією Бессарабії. Так виникло бессарабське питання.

Коли румунські війська увійшли в Кишинів, прем'єр-міністр УНР В. Голубович звернувся до Німеччини і Румунії з нотами протесту. Він заявив, що будь-яка зміна колишнього російсько-румунського кордону порушує політико-економічні інтереси УНР. М. Грушевський також засвідчив: українська сторона не претендує на ті частини Бессарабії, в яких більшість населення становить молдавська народність; мова має йти тільки про ті території, в яких молдавани не мають абсолютної більшості, тобто північну та південну частини Бессарабії.

Після приходу до влади гетьманський уряд перервав дип­ломатичні відносини з Румунією, які вже почала укладати Цен­тральна Рада. Одним з перших його розпоряджень була заборона вивозу до країни-агресора будь-яких товарів. Тільки через пів­року, коли виникла потреба шукати контактів з Антантою, П. Скоропадський дав згоду на укладення тимчасового торгового договору. У Румунії були дипломатичні представництва держав Антанти, і гетьман сподівався на посередництво її уряду в пе­реговорах. Розв'язання бессарабського питання вирішили від­класти до кінця світової війни.

 

Кримське питання.

 

 Коли війська Центральної Ради поверталися в Україну в обозі німецької і австро-угорської армій, перед ними було поставлено як самостійне завдання витіснити з Криму радянські збройні сили. Не зустрічаючи серйозного опору, передові підрозділи Запорозької дивізії перейшли через Перекопський перешийок і почали просуватися до Сімферополя. Однак у німецького уряду виявилися свої плани на Крим. Українським військовим частинам було наказано зупинитися, а потім взагалі покинути півострів. Під контролем гетьмансь­кого уряду залишилася тільки північна Таврія.

Німецькі окупанти побоювалися посилювати Україну за ра­хунок Криму. Приєднання Криму означало те, що в розпорядженні України опинилися б велика військово-морська база в Севастополі і Чорноморський флот.

Тим часом у Бахчисараї зібрався курултай (з'їзд) представ­ників татарського населення, який пред'явив свої претензії на владу. Німецька окупаційна адміністрація спротивилася цим домаганням і передала владу колишньому царському генералу С. Сулькевичу, який утворив крайовий уряд. Його першою де­кларацією була заява про відновлення законів Російської дер­жави, виданих до жовтневого перевороту в Петрограді. Уряд Сулькевича офіційно виступив гарантом самостійності Кримсь­кого півострова доти, доки його приналежність не буде розв'­язана на міжнародному рівні. Фактично цей уряд не вважав за потрібне приховувати справжні наміри: боротися за «єдину і неділиму» Росію й зберегти для неї Крим.

У травні 1918 р. міністерство закордонних справ Української Держави адресувало Німеччині кілька заяв з приводу кримсь­кого питання. У них йшлося про те, що економічно, політичне і етнографічне Крим тісно пов'язаний з Україною, а тому вона не може розвиватися нормально без злуки з півостровом. Вка­зувалося на те, що заснування татарської держави в Криму є невиправданим з етнографічного боку, оскільки татари стано­влять не більше 14% кримського населення.

Гетьманський уряд вважав, що приєднання Криму до Укра­їнської Держави має відбуватися на засадах автономії. Виступа­ючи за здійснення принципу самовизначення народів, він був переконаний, що населення півострова висловиться за злуку з Україною. І справді, навіть татарське населення, серед якого здо­була велику популярність ідея власної державності, не заперечу­вало проти включення Криму до складу України. До цього були схильні також німці-колоністи, караїми й немало росіян.

Однак уряд генерала Сулькевича відстоював свою самостій­ність. Тоді гетьманський уряд оголосив блокаду Криму. В умо­вах блокади яскраво виявилася цілковита залежність півострова від материка: його економічне життя було паралізоване. Сулькевич капітулював і заявив, що готовий на переговори про форми державного об'єднання з Україною.

Переговори відбулися у Києві восени 1918 р. Сторони роз­робили попередні умови побудови крайової автономії. Вони мали бути розглянуті татарським курултаєм та представниками ін­ших національних і громадських організацій півострова.

 

Холмщина і Підляшшя.

 

Старовинні українські землі Холмщина і Підляшшя, що належали Польщі ще з XIV ст. і за цей строк були частково полонізовані, мали відійти за Бре­стським миром до України. Під час війни північну частину Холмщини разом з Підляшшям окупувала німецька армія, а південні повіти були зайняті австро-угорською армією. Під тис­ком добре організованої фракції польських депутатів у віден­ському парламенті цісарський уряд запровадив на окупованій ним частині Холмщини польську адміністрацію.

Як тільки стало відомо про умови Брестського миру, населення окупованого Німеччиною Привіслянського краю (тобто Польщі у складі Російської імперії) і польських земель Австро-Угорщини запротестувало. У Варшаві й Кракові всюди вивісили траурні чорні прапори. Польська преса стала писати про четвертий поділ польських земель, позбавлених своєї державності. Всі суспільно-політичні організації Польщі почали тиснути на уряди Німеччини і Австро-Угорщини, вимагаючи, щоб українсько-польський кор­дон встановлювався, як мінімум, по Бугу, а все Забужжя, вклю­чаючи Холмщину, залишилося за поляками.

Цісарський уряд не захотів у такій ситуації ускладнювати справу і не допустив в окуповані Австро-Угорщиною п'ять по­вітів Холмщини призначеного українським урядом губернсько­го комісара О. Скоропис-Йолтуховського з його адміністрацією. Замість неї тут було проведено вибори до польської Регенційної Ради. Узгоджене в Бресті рішення про організацію комісії для визначення постійного кордону між Україною і Польщею в ме­жах Холмщини на основі етнографічних даних і виявлення волі населення у прикордонній смузі лишилося на папері.

Голова ради міністрів Української Держави Ф. Лизогуб здій­снив поїздку в Берлін, щоб заручитися підтримкою кайзерів­ського уряду з конфліктного питання. Проте австро-угорські дипломати стояли на своєму. Вони підкреслювали, що польське населення проживало й на правому березі Бугу. Вказувалося, що претензії польських націоналістів стосуються більшої частини Волині і навіть районів Поділля. Течія Бугу визначалася як компромісний географічний кордон, однаково прийнятний для обох націй, бо ця річка майже навпіл поділяла спірну територію.

У жовтні 1918 p., коли Австро-Угорська імперія вже роз­палася, австрійські чиновники передали владу на окупованій території Холмщини місцевим органам польського самовряду­вання. На початку листопада, коли в Берліні спалахнула ре­волюція, польські збройні сили зайняли територію Холмщини і Підляшшя, окуповану німецькими військами. Незабаром Скоропис-Йолтуховський разом із своїми чиновниками опинився в польському таборі.

Зовнішня політика Української Держави визначалася цілковитою залежністю від центральних держав. Ізоляція від країн Антанти ви­явилася саме тоді, коли почала визначатися їх перемога у війні. Отже, Україна не мала зовнішньополітичних перспектив для утверд­ження незалежності.

Під час переговорів з Українською Державою радянська Росія обрала тактику затягування. Вона успішно здійснювалася до поразки центральних держав. Мирного договору між Росією та Україною підписано не було.

Уряд П. Скоропадського проводив активну дипломатичну діяль­ність, спрямовану на повернення територій, які опинилися за межами України,— частини Бессарабії, Криму, Холмщини і Підляшшя. Не­зважаючи на невдачі, яких зазнала українська дипломатія, навіть постановка питання про відторгнуті землі мала велике політичне зна­чення.